Я це Я. Я не знаю де я, але напевно знаю що Я є… Я не знаю часу, днів, сонця… Але я боюся. Тихо. Чую голос:
- Володимире Сергійовичу, діагноз безнадійний. Потрібна згода дітей.
- Гадаю, що проблем не буде, вона ж досить стара. Родина, як мені відомо, бідна. Оповістіть.
Це про мене. Так, я стара. Я знаю про себе, що стара… Щось мені згадалося. Ах, так, я людина. Людина живе не так вже й довго, але я пам’ятаю, що була молодою, ступала твердо ногами по землі, кохала, сміялася, плакала, тужила… Так нерухомо я лежу 9 місяців. Дізналася з голосів, що іноді лунають поруч. Це напевно люди, як і я. Смішні люди, вони вважають мене непотрібним мотлохом, тому що навіть не можуть висмоктати з моєї рідні гроші за лікування. Які вони смішні і жорстокі!" "Я жива! Я все чую!" – намагаюсь їм прокричати. З вами не траплялося так, що серед ночі вам сниться, наприклад, що вас хочуть живцем закопати в яму? І ви починаєте боронитися від зла, що чигає на ваше життя, і починаєте напружуватися, але не можете поворухнутись, не можете кричати, і піт спливає з вашого холодного чола. Але здорова людина прокидається від таких жахливих снів та з полегшенням констатує, що це лише мара. Вам пощастило, мені – ні. Бо я не можу прокинутись…
Чую гомін, наближаються кроки. Багато кроків.
- Ваша мати наче рослина. Ви це усвідомлюєте? Вона нічого не чує, не бачить, не реагує. Більше ми не можемо її тримати у лікарні. Крім того, перепрошую, де гроші?
- Гаразд. Відмикайте…
Мене приречено на закопування в яму… І не можу себе оборонити. Я – рослина, кажуть… Та раптом чую відчайдушний шепіт:
- Чекайте! Не робіть цього! Вона ж людина, у неї є душа! Благаю Вас, не беріть гріха на душу! Позвіть хоч священика. Я домовлюсь.
Це Тася. Моя кохана подруга Тася. Моя дивачка, осміяна мною за побожність, за те, що так мало брала від цього життя, за те, що не брехала. Я ж, глузуючи, казала, що вона психічно хвора, бо психологія каже, що здорові люди брешуть кожні три хвилини. Моя "дурепка" – як я її колись зневажливо називала, бореться за мене у страшному реальному сні. Ох, як би я могла вже встати і вдячно притулити до себе, і попросити пробачення!… Але я – рослинка… Щось гаряче торкнулося моєї руки і окропило її вологою. Це називається поцілунок, а волога – це сльози. Поцілунок мені від Тасі… Сльози Тасі за мною.
Була довга ніч, напевно, бо тиша роздирала те місце, де я лежу. Щомиті я прислухалася зі страхом, що прийде кат, бо Тася пішла… Ось! Чую кроки! Це кат! Хто мене спасе?! Бо-о-же, я згадала, нарешті, що є Ти. Бо-о-же, спаси!
Той "хтось" на початку дихав мені просто в обличчя, і щось в мені дрижало. Я згадала – це "щось" називається душа! І відчула, як волога рука доторкнулася до мого чола. І від цього дотику моя душа утихла, як дитятко на руках своєї матері. І стало так добре і затишно… Тільки шепіт молитви, що їх я ніколи не знала і тікала від них… "Поглянь, Господи, на свою дитину…" Напевно я знепритомніла, бо все забулося – і страхи, і біль, і холод. Тільки пронизливе тепло від того місця, де торкнулася рука, побігло стрімкою річкою, що пробиває шлях між чорними грудками землі у ямі, в яку мене хотіли кинути, і розлилося по цілому тілу, скінчивши біг у кінцівках. І я розплющила очі, і настало… Світло! І був вечір, і був ранок – день перший – після народження з висоти. Від Духа Господнього.

2010 р.