Йшов 1942 рік. Війна на Київщині була у самому розпалі. Серпневе сонце стояло в зеніті, обігріваючи покалічений світ, неначе безрадна мати, яка намагається обігріти своїм тілом виснажених голодом дітей. Так, світ був голодний і слабкий.
- Коли ж це закінчиться, Боже милий? – шепотіла потрісканими вустами Соломія. Від слабкості у тілі сіно, яке вона збирала для своєї кози-годувальниці, валилося із рук. "Напевно не сьогодні і не через місяць. На жаль. Тільки відійшли радянські війська, так от знову німці прийшли. Втім, чи мені нарікати? Діти мають при собі батька, тоді як майже все село складається із вдів, старих та малих. Так. Ти, Господи, мене насправді любиш. Вислухав мої благальні молитви – не забрали мого Миколу до війська. Справжнє чудо!" І вона нишком посміхалася, мліла від ніжності і щастя, що її Миколу минула небезпека бути вбити на чужих полях. Гадала, що це завдяки тій великій її любові коханий отримав Боже благословення. Такою простою була арифметика цієї 40-річної люблячої дружини, матері п’ятьох дітей.
- Соломіє! Гей, Соломіє! – почувся рідний голос Миколи. – А йди-но сюди. Та швидше. Маю новину.
Вона здригнулася. Занадто цих новин і так. Чоловік стояв посеред двору, нетерпеливився.
- Та швидше у хату, я тобі кажу!
Соломія не суперечила, вона ніколи не суперечила своєму господарю. Тільки за поріг, як Микола висипав на стіл гостинці. Цукор? Борошно? Тушонка? "Хіба вже кінець світу," – подумала вона збентежено.
- Як це? – тільки й встигла прошепотіти розгублено.
- А так це! Ти ж знаєш, що нашого старого Гаврила взяли німці на старосту, а йому помічник потрібен. Ось тільки-но повернувся з їхнього штабу. Запропонували люб’язно мені… Такі-то справи.
Настала глибока тиша. Все перевернулося у її голові.
- Чи ти у своєму розумі, Миколо? Це ж фашисти. Вони ж наших дітей вбивають.
- Цить, я сказав, бабо! Радянська влада скінчилася і не повернеться. Хто нам допоможе відвоювати нашу неньку? А їжа?! Га? Вони люди порядні, а війни без крові не буває. Піду, я сказав, і баста! Після обіду піду за гвинтівкою і спорядженням.
Після обіду Микола таки пішов. Вона стояла навколішках, схиливши голову на тапчан. Де були її діти? Де чоловік? Де серце і де життя? Одна велика пустка. Як у нічному полі – чорне небо і пуста земля. Небо і земля, та вітер, який гудів у скронях. Чи це був не вітер? Молилася Соломія, бо окрім Бога ніхто б її не послухав…
Микола повертався як переможець, із гвинтівкою та мішком з речами; за цим "переможцем" ішов новий староста з молодим солдатом. Вона все зрозуміла: чоловікові в голові потьмарилося від примарних перспектив. Але ж вона не могла допустити до цього. Світ перевернувся. Але вона не могла до цього допустити. Краще померти разом із дітьми з голоду, ніж продати людську гідність.
Жінка притьмом вискочила з хати і перекрила двері своїм тілом. Не встиг чоловік й рота відкрити, як почув її гучний окрик:
- Ні! Ти не переступиш цього порогу! Вибирай – або я з дітьми, або німці…
Такого не очікував не то що чоловік, але й солдатик зі старим. Навіть ніхто не ворухнувся, щоби поставити сільську бабу на місце. А за декілька хвилин, які здалися тремтячій від страху Соломії цілою вічністю – чоловік мовчки передав у руки старости так і не використану гвинтівку та новісінький одяг…
Така вам, панове, правдива повість про справжню вимогливу любов та про те, у Кого можна випросити мужності так любити та так чинити.

2010