Минав Андрію вже тридцять четвертий рік, а він усе парубкував. Жив один у халупі, що залишилася по бабці, до матері заходив рідко і взагалі вів доволі відсторонене життя. Та й роботу собі вибрав цілеспрямовано – експедитором, так щоби на місті не сидіти. Спостерігаючи за ним з боку, досвідчена життям людина помітила б, що чоловік мав у собі якийсь постійний неспокій, внутрішню напругу, розгубленість. І скільки їх, таких розгублених, розкинуто на цій землі. Біжать вони, як загнані коні, повз наші вулиці, пустирі, смітники, біжать повз увесь цей світ, для якого вони чужинці. Захекані, розхристані, з замурзаними від життя обличчями, що відображають велике зосередження впереміш зі страхом, ненавистю, презирством, байдужістю. Здається, що вони ніколи не зупиняться, що ця втеча не матиме кінця. Інколи хтось із них скрикне: “Он на розі притулок! Всі туди!” Ще пара стрибків, 300 ударів серця – і, здається, вони в безпеці…
Добігаючи до цього псевдо-притулку (чи то корчма, чи гурток “умілі руки”, чи політичні акції), Андрій теж із завмерлим серцем і надією на чудо впірнав у новизну. І грав він у нелюбов. Ті що з ним, теж у щось грають. У кожного своя гра. Хтось у брехуна, хтось у героя, в магістра, в повію, у святого. Кожний з цієї громади одягає маску, щоби прикрити своє оголене, беззахисне серце, котре прагне лише одного – притулку любові. Та скоро вони всі розуміють, що помилились знову, що це не той притулок, не те місце.
Як це погано, як боляче, коли ти один. Навіть коли навколо юрба людей, а ти один. Одні спітнілі спини, сопіння, і лунає воно у вухах, як в загоні для коней. Шумне дихання, не тобі в серце, а кудись у простір, в інший напрям, у пустку. І ти один із них, посеред цього загону. І хочеться вити від такого. Впасти на спустошену землю, втиснутись у неї, обійнявши руками, вчепившись, як звір кігтями чіпляється в свою жертву, – глибоко, безжалісно, жорстоко, так, щоби ця земля завила від твого болю.
У такі миті Андрій казав собі: “Людину не чіпати. Ні. Людину не можна чіпати, людину не можна кігтями в серце – це боляче, це занадто дикий біль. Людину не можна так ранити, над нею не можна так знущатися. Бо людина від цього болю стане звіром і роздере тією ненавистю все живе, все квітуче, все беззахисне. Знищить життя. А землю можна, земля все стерпить. Землі можна довіритися”.
В Андрія висів на стіні відривний календар. Кожен ранок він розпочинав власне зі старанного зривання листівки з минулого дня, щось у цьому було навіть магічне. Та був один період на рік, коли чоловік протягом тижня не торкався “лічильника часу”. І був це період від Великої П’ятниці до тижня Божого Милосердя. Тобто не було в його житті Воскресіння Господнього, тільки затяжна Велика П’ятниця – зі стражданням та смертю. Та й на свята до церкви він не ходив. Крилася за такою поставою тайна його серця. І сягала ця тайна 23 років углиб, коли Андрій мав 12 років.
Хлопець ріс коханим, а навіть пестунчиком, особливим був його зв’язок із батьком. Із ним він почував себе, як приятель – вільним і захищеним. Та були винятки, бо мав батько дурну схильність – хлебнути горілочки час від часу. У такі дні краще було йому на очі й не потрапляти. Десь у куточок приховатися і мріяти, що завтра все буде по-іншому.
Того дня, на Велику П’ятницю, був дивовижно гарний ранок. Андрійка розбудив дотик шершавих батькових рук. “Прокидайся-но, синку, – змовницьки шепотів він, – розплющ оченята. Вже сонце встало, підемо життя зустрічати!”




Заспаний Андрійко обвив батькову шию й так на його руках і дістався до двору. Там на них чекав дядько Михайло з фотоапаратом. "Ну, козаче, посміхнися!" – скрикнув несподівано. Й не встиг малий очима блимнути, як пролунав звук знятого кадру. "На пам’ять, синку," – задоволено посміхаючись, прокоментував батько.
А після обіду трапилася в родині Андрійка найнеприємніша ситуація. Батько не отримав зарплати, а тут Великдень на носі. Мати була розлючена до нестями, кричала, клянучи і владу, і своє заміжжя, а батько, як грішник на великому суді, стояв мовчки посеред кімнати, та в якусь мить, не стерпівши глуму, розвернувся й побіг геть із хати… Чомусь у сина з’явився одрух побігти за ним, щось защеміло, промайнув страх. Стримав себе: "Повернеться. Може, п’яний, але прийде"…
Настав вечір, а батька все не було, а потім ніч, а після ночі будили на Велику Суботу хлопчика вже не дотики рук, а істеричні крики з кімнати. Схопився, вибіг та й остовпів – на підлозі лежав його батько, весь у крові. Мертвий батько… "А як же життя?" – розгублено шепотіли дитячі губи – "Ти ж обіцяв".
Батька не ховали на Воскресіння Христове, не було кому яму викопати. Пролежав до вівторка. І охопила Андрія така злоба та відчай, така гіркота огорнула синівські почуття! Неначе життя його в дурні пошило, пообіцяло і втекло разом із батьком. З часом Андрій, пригадуючи ту Велику П’ятницю та прокльони матері, відчував себе винним у смерті батька, бо ж хотів бігти за ним у той день!... І снилося йому ночами, що десь там батечко стоїть у вогні, Андрійко біжить до нього, намагаючись наздогнати, "Тату! Тату!", та скільки б не біг – не може наблизитись. Так, досвідчивши смерті найріднішої душі, прожив із нею всі свята, надихався цієї пустки… Тому і став для нього Великодній період святом не Воскресіння, а поминок та смерті.
Звісно, такі події вплинули на хлопця дуже сильно. Перших десять років мала мати з ним клопотів чи мало. Жив, як звірятко – бійки на вулицях, крадіжки, наркотики. Все було, але якимо дивом пережив він це все. З часом порозумнішав, пішов на працю, ще й матері трохи допомагав. Та залишилася в його в серці пустка, спрага батьківського притулку.
Одного дня задзвонила мати, просила Андрія прийти. Подався. Зі скрипом відчинив двері до родинної оселі, де з радіо лунали звуки органу, бо якраз Великдень був. На столі паска посвячена, стіл накритий. Мати підвелася з ліжка: "Сідай синку, розговіємося". До кінця обіду й слова не промовили одне одному. Хотів уже йти, та вона зупинила, поклавши свою руку на плече: "Чекай, Андрійку. Маю тобі щось подарувати". Підійшла до стіни, зняла маленьку іконку Ісуса Милосердного. Андрій розгубився: "Мамо, не треба. Ти ж знаєш…" І з цими словами рвучко встав, змахнув рукою, зачепивши образ. Той, вислизнувши з материнських рук, полетів у простір і з дзвінким вибухом впав на підлогу. Образ Милосердного Христа з червоним серцем здригнувся, неначе те серце насправді живе, і впав до ніг Андрія. Збентежений чоловік нахилився, розгублено простягаючи руки до розбитої оправи, а там, за Христовим Серцем, як за скелею, дивилися на нього очі батька. Встав на коліна, обережно звільняючи картку від гострих скалок, наче тих життєвих, що ранили його протягом довгих років, – постала перед його очима фотокартка з його останнього дня з батьком: заспаний хлопчина, вкутаний у батьківських обіймах на ранковій зорі… І слова в голові: " Вже сонце встало, підемо життя зустрічати!"
"Мамо?" – тільки зміг промовити. "Вибач мені, синку. Кращого притулку, ніж Серце Христа, не знайшла для вас обох…"

2013 р.