Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.

Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Дрібне усе не мало жодних значень.

Коли повідав, що любов жива,
Попри усе, що з нею учинили,
Я підхопила зранені слова,
Молила тільки, щоб добавив сили.

Торкнись мене – струною забриню.
Я під смичком – податлива і грішна.
Торкнись мене закохано-неспішно,
Як і належить майстру-скрипалю.

Торкнись мене – віддам свої пісні,
Жадання всі затаєні віддячу,
У кожній ноті розчинюсь, неначе
Вони здавна усі жили в мені.

Торкнись мене, щоб вилилась любов,
Вся ніжність небозоряна до денця.
Канали гондольєрових Венецій.
Замріяно наповнять нас ізнов.

Берег лівий, берег правий
У Дніпра – у вирвах мінних.
Спить Херсон у німбі слави,
Заколисує руїни.
Що не день – сурмлять сирени,
Виють ночі кажанові.
Води з дамби навіжені
Затопити всіх готові.

Берег правий, берег лівий
Прагнуть власне повернути.
У Дніпра – затоки сиві.
Горенить напій цикути.
Плавні – при́хисток для мужніх.
Очерет зове до бою
Так, немов за миром тужить,
Наче нива за сівбою.

Лівий берег просить правий
Від напа́сті захистити.
У Дніпра горять заплави.
Степ чорніє від убитих.
Крок назад – коліна грузнуть,
Уперед – землиця дибом, –
Невблаганно так, по кусню*,
Як життя – невпинним трибом*.

* Кусень – кусок, одиниця чого-небудь, порізаного на частини
*Триб – хід, порядок.

В розпачі небо голосить.
Вітер зализує рани.
Плаче за вбитими осінь.
Легше зимою не стане.

Світ скаженіє війною.
Вибачень винні не просять.
В мандри збиратися Ною
Теж довелося під осінь.

Вирію тісно від клинів.
Шви розповзаються шматтям.
Осінь у ластовинні
Палить прощальні багаття.

Кожна мить – як невидимий постріл.
Голка днів не латає рубці.
На кути натикаюся гострі,
Та тримаю страхи́ в кулаці.

А довкола ракети зловісно
Прошивають захмарену твердь.
У підвалах, благаючи кисню,
Час на вістрі судомно завмер.

Я відпускаю слово – хай бринить,
Хай заколисує, леліє та пророчить,
Воно таке до ласощів охоче,
Не посидюче навіть ні на мить.

Поміж людей визбирує думки,
У вузлики зав’язує на пам’ять,
Спостерігає, як світанки в’януть,
У любощах купається п’янких.

Нарозкошується у повені чуттів,
Повернеться на хвильку, щоб спочити,
Приляже на папір, мов сніг на віти,
Що манною із неба прилетів.

І день, як день – пташи́на весняна
Не відає про свари та насилля.
Я теж хотіла бути, як вона –
Така щасливо-безумовно-вільна,

Та не вдається впасти в забуття.
Навпіл життя на «до» війни і «після».
І я сама давно уже не та...
Клубком у горлі солов’їна пісня.

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

Подався в мандри чоловік.
Довгенько не було.
Дружина коротала вік
Одна на все село.

Повиїжджали молоді
До ліпшого життя,
Лишались довго тільки ті,
Хто пив до забуття.

Закрили школу, магазин,
Автобус відмінили,
Без видимих на то причин
І дуб упав стожилий.

Не раз і Мотрю звав сусід,
Мовляв, у місті – краще,
Та то – у кізочки приплід,
То – дім напризволяще

Лишати все якось ніяк
Хазяйка не хотіла,
А потім Бог послав їй знак,
Сама взялась до діла.

Моторній жінці довелось
Чимало бід зазнати,
Та тут приїхали в село
Якісь дивакуваті,

Яким хотілося чомусь
Поближче до землі,
І діти – далі від спокус,
Й самі – мов королі:

Ні ти́сняви міських квартир,
Ні стопору доріг,
Природа добавляла сил,
Господь від бід беріг.

На лад пішло все, до пуття:
Худоба і бджільництво,
Заможним хутір тихий став,
Довкола – гарно й чисто.

Вернувся з мандрів чоловік
Провідати господу,
Надивуватися не міг:
- А хто тут верховодить?

Знайшов я в місті покупця.
Дай господарству звіти!
Та жінка глипнула в серцях:
- Ти все пустив на вітер!

*Підвельне - майже безлюдний хутір у Чернігівській області

Не вчи літати. Я тепер безкрила.
Та не питай, хто крила обрубав.
Не відав сам, як пристрасно любила.
А я була у бе́зумі сліпа.

Вже й не згадаю, як воно у небі,
Чи легше, ніж ходити по землі.
Буває лиш – дістану нишком гребінь,
Вичісую затаєні жалі.

Червивого нападало в саду.
Набрала в руки, просто так – на згадку,
Усе було в зразковому порядку,
Ніщо не віщувало нам біду.

Та ось один з плодових черв’ячків,
Зачувши аромат душі знадливий,
Знайшов хвилину дещо хворобливу,
Заповз і влаштувався, як зумів.

Гризе сумлінням тло до кісточок,
Доточує ідейно кожне зе́рня,
Заманює у непролазний терній,
Колючки рвуть мереживо думок.

І що не крок – скривавлені сліди,
Мов леза увіп’ялися гострющі,
Шукаю ліки істинно цілющі -
Живильної джерельної води.

Десь там у горах є той потічок –
Дитинства спогад відігріє в стужу,
Мов пташенятко вилічить недуже,
Його бояться черви та жучок.

Неквапно припаду до джерельця:
Солодших вод не зустрічала зроду,
Від них душі відроджується врода, -
Видужую – від крон до корінця.

Сутеніло, ти кинув палити,
Буревійно рвонувся з-за столу,
Келих пристрасті, нами допитий,
Покотився самітно додолу.

Я ще гнулась його підібрати,
Та кришився надломлений спокій.
Розповзлися довкола лапаті
Недомовки в тривозі глибокій.

Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.

До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив опісля смак розлук і втрати,
Бо біле все до кольорів таке вразливе.
Наворожи мені себе - до магій зливи.

Люблю весняний диво-фіолет,
Який земля-чаклунка випадково
Розсипала перлинами з подолу.
Повітря тягнеться, як мед.

Росою вмиті ніжні пелюстки
Зворушливо ховають серцевину.
Над ними завмираю безневинно
Замилуванням сторожким.

Відболілося маками,
Відридалося відчаєм.
Не пручаюсь, однаково
Фотоплівки засвічені,
Світ на долі поділений,
До клітин – одцифрований,
І за нашими спинами
Вже не ангели, - ворони.

2017

Каштан квітує буйно восени,
Незрозумілий у своїм стремлінні,
Кивають скрушно поруч ясени
Із наміром надміру доброчинним.

Бо ясно всім – не визріють плоди,
Для чого сили віддавати цвіту?
Красу дочасно зріжуть холоди,
Не можна так невиважено жити.

Вовтузиться у скверах дітлашня,
Готує осінь сукню для банкетів,
Смішний дивак у захваті зрання
Милується на свічечки-ракети.

Квітуючому – діл давно нема
До осуду, до вражень, чи овацій,
І не лякає крижана зима -
Він закохався в кущики акацій.

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Хтось вийшов з мірилом теслярським
І з обрію в зорях досвітніх
Витесував лави кухонні,
Споруджував тин, аналої.
А обрій – аж в землю вгинався,
Голубив її, не одіту,
Ссав місяць щокатий, уповні,
Ведмедиці перса поволі.

В ніч промені зір пломеніли,
Ніяк не тесалися в рамки,
Язичницьки шкірили голки,
Ламались і падали в небо.
А обрій - з упертістю хвилі
Тягнув бурлакуюче лямку,
Вплітався сум‘яттям примовклим
У морок обіймів Ереба.

Хрумтить мороз. А з ним і я. За двадцять.
Наввипередки спішимо удвох.
Йому смакує щік моїх чіпляться
І брови фарбувати в білий мох.

Хто з нас прудкіший? Він, чи я у шубі?
Нам до вподоби цей веселий біг.
Він радо би до смерті заголубив,
Якби догнати й зупинити зміг.

А так – лиш тішить витівками трохи,
Щипає носа, вглиб – не пробере,
Пришвидшує в заметах дещо кроки,
Завіями жене чимдуж вперед.

Лови в алеях – не піймаєш зроду!
А сніг під чобітками – «рип» та «рип».
Люблю зими оцю казкову вроду,
Її бадьорий і святковий ритм.

Сніг пеленав світ в чисті пелюшки,
Трусив з перин-хмаринок біле пір’я,
Вдягав різдвяні теплі кожушки
Деревам, що поснули на подвір’ї.

Він для пологів постіль вистеляв,
Щоб Божого зустріти нині сина,
Завбачливий мороз на круглий став
Накинув нову льодову ряднину.

Святковий дух вже просто навкруги -
Колядками зірватися готовий,
А на ялинці – блискітки фольги
І вогники ясніють кольорові.

В печі й духовках ліниться кутя
Родзинково-горіхово-медова,
Жде першу зірку – звістку про дитя
Родина у колядках та примовах.

Різдво іде – радіймо всі йому,
Впускаючи любов і віру в серце,
Розвіймо сяйвом у душі пітьму,
Очистивши всі внутрішні джерельця!

Як же ти світишся, жіночко,
В час, коли носиш дитя.
Ще ти легка, мов пір’їночка,
Та вже зродилось життя.

Наче тендітну посудину,
Тіло дарунком несеш,
Є для усіх – непідсудною
І недоторкною – теж.

Як же яснієш ти, ладонько,
Світ святить личко твоє,
Сяє глибинна лампадонька -
Крихітка сил додає.

Я просила снігу у зими,
Хоч не знала, що із ним робити:
Чи встеляти в ноги килими́,
Чи пошити довгополі свити.

Я благала в неба забуття,
Сподівалась мудрості набратись,
Вберегти від стужі почуття,
Мрії сонцесяйні і крилаті.

Та жадала певно щось не те,
Бо по вірі всім завжди дається -
Тільки зе́рня істини святе
Проростає поміж тріщин серця.

«Як же так?..» - горе ллялося ридма,
«Як же так?..» - зазирало в труну.
Поруч вголос читали молитву,
Голосили: «З тобою умру!».

Тільки син, років дев'ять - не більше,
Кам’яний, в колір крейди лице,
Розпач свій затягнувши тугіше,
Проронив: «Стану також бійцем».

Я у весну ту більше не вернусь,
Вона для мене вже давно відквітла.
Я стала холоднішою чомусь,
У сонця в серці теж забракло світла.

Мій шлях лежить в завії і сніги.
Я звично в них закутаюсь під осінь.
Смарагдово ще поки навкруги,
Щемлять по літу спогади і досі.

Я їх по вінця з пам'яті наллю,
Тепла горнятко пригублю під настрій,
Щось задзвенить, подібно кришталю,
До вуст якого доторкнулись айстри.

Так легко п’ється небо із дощем.
Підставлю губи спраглі під негоду,
Щоб загасити неперервний щем,
Який закрив для осені підходи.

Я ту чаклунку ждала цілий рік -
Золотогриву сонячну красуню,
Палкий твій погляд серце їй обпік,
Слова жагучі зачепили струни.

І забриніло, затужило щось,
У димоході заквилило вітром.
З того, можливо, що не відбулось,
Чи, не пустивши зав'язі, відквітло.

До безхмарного ранку не склалося нам
Ні дійти, ні добігти – жадали так зорі,
Тож даремно пожертвою зно́сила в храм
Я всі перли, які познаходила в морі.

Та зіркам надто мало безцінних перлин,
Їм життя би на кін, як надійну відплату,
Сипонули під ноги промінням жарин,
Білозубо сміявся півмісяць щербатий.

Я пройшла по жаринах, танцюючий крок
Полонив геть Купайла вогнистим шаленством,
І, забувши пророчі промови зірок,
Він в дарунок підніс, наче квіти, блаженство.

Позлітала пелюстячком нічка утіх,
Мій вінок вітер кинув у річку від злості,
Як взаємність палку наших душ устеріг,
Всю багрянцем скропив конюши́нову постіль.

Не судилося нам ранок спити на двох,
Не зустрів нас Ярило на вищій орбіті,
Тільки лиш з-під землі, пробиваючи мох,
Ми, як брат-і-сестра, позростали по світу.

У неба сьогодні - відтінок легкого дощу,
Трембіта той настрій не в змозі ніяк відігнати,
Він наче піддався, згорнувся клубочком, ущух,
А потім зіп’явся - на ноги смереки цибаті,

Клубочиться хмарами, висне на кронах сумних,
Залисини гір бліднуватим вкриває муаром,
Трембіти самотньо гуляють неспішно між них,
Немов перехожі по місту нічним тротуаром.

Удосвіта сонце стрічають гуртом вівчарі,
Пробуджують ранок, розводячи залишки ночі,
Згасають останні спізнілі зірки – ліхтарі,
Неспішно і сонно, та наче якось неохоче.

Розводи молочні ще небо просушить у синь,
Сіріючий настрій дощем не проллється, а м’яко
Сховається в лапи до сосен опівдні, як тінь,
І там мимоволі від хвойних амброзій заклякне.

Колись я знов на Ма́гуру** зійду,
Смерекою постану на вершині,
І вроду свою статну молоду
Віддам Бескидам неприступним синім.

Душею в скелі глибоко вросту,
Розлоге гілля блискавкам підставлю –
Відкрию руки стрічно божеству,
Бо не для мене настрої сльотаві!

Перуне-батьку! Кидай в мене спис!
Я тим вогнем випалюю оскверни.
Очистивши весь ненависний слиз,
Від краю бі́ди й злигодні відве́рну!

Угору крила зламані здійму,
Сини мої, звитяжні духом вої!
Свіча в серцях долатиме пітьму,
Не бійтеся лиш істини святої!

У мене – сотні, тисячі імен,
Тож ворогам ніколи не здолати!
Я гордовито струшую з рамен
Облуду лицемірну супостата!

Всім спраглим я живильної води
У хмарах грозових несу напитись.
Перуне-батьку! Ти – наш поводир,
Ми - лиш твої сліпі затяті діти.

Та врешті решт свій внутрішній запал
На діло праведне опришківське спрямуєм!
Із Магури пошлю усім сигнал,
Що час долати в душах хижих вуїв***,

Бо саме там вони уже давно -
Ходи прогризли, оселившись в серці.
Сини мої, вам силу всім дано
Здолати враже у нерівнім герці!

*Магура - божество з Велесової книги, донька громовержця Перуна, хмарна діва — прекрасна, крилата, войовнича. Магура схожа на скандинавську валькірію. Серце її навіки віддане ратникам, богатирям. .
**Магура - вершина в Українських Карпатах, у масиві Сколівські Бескиди
***Вуй - ведмідь

Мій любий краю, найрідніший,
Широколанові поля
Твої для мене наймиліші,
Бо ти є ба́тьківська земля.

Твій дух завжди був повен сили,
Крізь всі часи та всі віки
Тризуб і гілочку калини
Пронесли в серці козаки.

Немов насіннячко кульбабки
По всій окрузі рознеслись
Твої знедолені нащадки,
Щоб повернутися колись.

Із них ніхто не забуває,
З якого виріс він коріння,
Бо в кожнім частка є від краю,
Що надихає на творіння.

Плодами красяться садочки,
Поля – зерном опісля квіту.
Здобутками сини і дочки
Уславлять край по всьому світу.

На зварений джем прилетіла голодна оса,
Усілась на крайчик великого мідного тазу,
Так смачно пахтіла едемського саду роса,
Що влізти у солод рішила небога одразу.

З усього розгону пірнула у центр насолод,
Залипла без права звільнитися навіть уявно,
Їй вчасно прийняти б якийсь від спокус антидот,
Тоді не прийшлося би сили втрачати намарне.

Із порухом кожним влипала все більше у джем,
Уже не до їжі, бо вирватись треба на волю,
Дрібними їй видались інші дві сотні проблем,
Кляла без розбору зрадливу поспішність і долю.

Кружляла довкола армада із дружніх розрад,
Дзижчання небоги ставало чимдалі глухішим,
Хтось кинув, як лозунг: «Мажорний тримаємо лад!»
Його нарекли всі одразу одним з наймудріших.

Веселий мотив геть розвіяв липкий чорний страх,
Під співи осу проводжали до раю із ягід:
«Ця смерть є найкраща - для обраних тільки комах»
А сонце сповзало все нижче клубочком на захід.

Торкнулися сутінки крони найвищих дерев,
Весь натовп стражденних, стомившись, хотів на спочинок,
Постала між ними одна з найскладніших дилем:
Іти відпочити, чи добрий продовжити вчинок.

Вже більшість жадала скорішої смерті оси,
А та, як навмисне, ніяк не хотіла вмирати,
Від люті дзижчали чимдалі, тим зліше усі,
А хтось закричав: «Судити! І вироком - страта!»

Нового вождя прокурором обрали ураз,
Знайшлись адвокати, суддя і ще парочка свідків,
Хтось привід надумав, згадавши одну із образ,
Відсутність обставин доповнили ниткою пліток.

Спекталем страшним осиний здавався той суд,
Бо кожен ужалити прагнув небогу сильніше,
Що, мовби, частенько стрибала, не дивлячись, в блуд,
І їла солодке – на заздрість літаючим іншим.

Ще довго нектарні смаки ворушили б гуртом,
Та вийшла хазяйка, заквітчана усміхом в здобу,
Оса опинилась раптово за мідним бортом,
А губи, як маки, знімали вже з варива пробу.

Раділа врятована, липли лиш крила до п’ят,
Та тільки колеги довкола кружляли із люттю,
Немовби украли нахабно в них привід для свят,
Всі наміри кращі давно уже були забуті.

І щоб вже намарне отруту в собі не нести,
Її спрямували на усміх на сяйнім обличчі,
Надовго лишились на згадку укусів сліди:
«Уперш, як чинити, подумай не менше, ніж тричі!»

Тендітні квіти лоно України
Дарує людству, як взірець краси,
Чарівні, милі і завжди гостинні,
Мов діаманти чистої роси.

Вони - окраса, ніжність і дбайливість,
Всотавши мудрість рідної землі,
В собі тамують силу і чутливість,
Родзинок в них запаси - чималі.

Зоря ранкова гарну вдачу дала,
Таких хазяйок десь ще пошукай,
У кожній - світла та добра чимало,
З очей – іскринок сяє водограй.

О українки, як вас не любити,
Як зір для вас із неба не нести,
Щоб ви цвіли окрасою для світу,
Як символи натхнення, чистоти.

Волошки й маки, айстри і жоржини,
Конвалії у весняній красі,
Бабусі, доні, матері, дружини,
Які духмяні і прекрасні всі!

Гойдалась на півмісяці душа,
Уверх-униз - дохмарково, неспішно,
Їй пригадалося малесеньке лоша
Таке довірливо–беззахисне, потішне,
Яке шукало між моїх долонь
Чи запах мами, чи, можливо, літа,
Смоктало, як льодяник, медальйон,
Уміло так зворушливо радіти.

О де ти, миле, сонячне дитя,
В яких степах ганяєшся за вітром?
Летиш галопом вздовж свого життя,
Вогонь з очей пашить уже і ніздрів?
Разок би верхи на тобі колись
Промчатись полем, захват удихнути.
Уява мрійно долучається до гри,
Прогладжуючи місяця за кутик.

Зворушує тремтіння білих вій
Акації, що маревом розквітла,
Я так люблю духмяний цей завій,
Що в душу промінь добавляє світла.

Джмелі хмеліють в ніжних пелюстках,
Немов по шовку ходять босі лапки,
Дрімають на суцвіттях – лежаках,
Ліниво покидаючи канапки.

Пилок нектарний сліпить очі їм,
Наївшись меду, набринівшись гулом,
Вертаються завжди у власний дім,
Щоб відпочити від п’янких загулів.

Замріяна акація услід
Їм шле прощальний надлегкий привіт.

Сталева діво! Карта ти у грі,
Тобою ще не раз колись зіграють,
Щоб довести, що істини – немає,
А символічність – це великий гріх.

Тебе вписати схочуть у статут,
Канонізувати - за життя старались,
Одна лиш ти ще знаєш, що чимало
Тобі потрібно пережить спокут.

Тебе здійняли враз на постамент,
Щоб скинути, як відпаде потреба,
А ти ж бо птаха, що так прагне неба,
А не якийсь бездушний аргумент.

І я вклоняюсь моці твоїх сил,
Що зрадником-запроданцем не стала,
Та ще не раз пектимуть на мангалах
Твоє ім’я, щоб звіяти у пил.

Одежі білі вимастять у бруд,
Бо між ворон усі вдягають чорне,
І доведуть: надії – ілюзорні,
Ніхто ще досі не звільнявся з пут.

Заглушиш епатажем власний біль
Від втрат усіх (тобі їх пригадають,
Щоб рану нанести колись останню),
Які приніс отой нерівний бій.

Прости їх всіх. І нас також – за все:
За поклоніння, втрачену довіру,
За те, що одягаєм завше сіре
І що ніяк не вмиємо лице

Від неперервних і кривавих сліз
Ані собі, ні неньці - Україні,
Даремні чвари зводимо постійно,
Не зрушивши на йоту навіть віз.

А сивий Дніпро набачився стільки за вічність,
Що певно не зміг би у пам’яті все вкарбувать,
Міняли його, гатили, корили величність,
А він свої води проніс крізь часи та повз гать.

У ребра його (пороги) ввіткнулися вістрям
Каскадами ГЕС, заливши їх кров’ю ущент,
Змішалась вона із тою, що ллється століття
Із тіла народу, неначебто просто абсент.

Комусь певно дуже смакує напій той полинний,
Бо досі не спинимо – все добавляєм до вод,
Із душами воїнів чайки та качі знов плинуть -
То жертви вампірам із плоті приносить народ.

Із Кручі за всім поглядає Кобзар не осліплий
(Хоч очі б закрити, та небо – занадто близьке):
Вчепилися в землю чужинські безсмертні поліпи,
Штовхаючи хитрістю йти у болото слизькею

А сивий Дніпро не в змозі і сліз вже тримати,
У море всі скинув, пірнувши затим в забуття,
Душа, зачорніла від бруду й чергової втрати,
Колись ще в майбутнім відродиться знов до життя.

Хай буде вічність, космос поміж нас,
В яких тебе не зможу обійняти,
Коханням душі входять в резонанс,
І це насправді – більше, ніж багато.

Хай світить сонце сяйвом з вишини,
Його проміння вип’ємо нектаром,
Одної не сягнувши площини,
Серця палають незгасимим жаром.

Гроза ясніє райдуги мостом,
Іду по ньому через всі століття,
Танцюють зорі в небі вальс-бостон,
Торкаючись в поклоні верховіття.

Між нами простір, вишитий з надій,
Такий тремкий, безмежний і чутливий,
Єднають сни нас кінчиками вій,
І вже від того у житті - щасливі.

Гірчить полин, Чорнобильська зоря
Так полихнула - простору не стало,
Одним ривком відкривши скрині зла,
Немов з Пандори зняла покривало.

Незримий пил косив людські життя,
Пухлини ніс, як наслідок отрути,
Немає ліку всім іще смертям,
І не дано нам шансу для покути.

Пройшли роки, в минуле канув шок,
Та досі ще всіх наслідків не видно,
Як зведений сповільнений гачок,
Чекаєм дій подальших вірогідних.

Невинні жертви знову злим богам
Складає край, кривавить без упину,
Ніхто не вірить закликам й словам,
Бо різне кажуть в очі та у спину.

Зневіра знов - найтяжчий мабуть гріх,
Довкола чути все одні лиш гасла,
Дідівський не рятує оберіг,
В очах надія ледве не загасла.

Поневірянням буде колись край,
Усьому болю, що земля всотала?
Гірчить полин, від «Градів» небокрай
Палає досі, наче сонця мало.

Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.

Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.

Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.

В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,

Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.

Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.

У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.

А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!

Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,

А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…

Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.

А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,

Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.

Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.

Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!

Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.

І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.

Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.

Гей, здригніться, полонини, гори розійдіться,
Бо Олекса йде по плаю, нишкніть, наче вівці!
З ним десяток добрих хлопів – то його опришки,
Поховалися підпанки у коморах тишком.
Бартка гостра, два пістолі – найвірніші друзі,
Рознеслась народна слава миттю по окрузі.

Ти, полковнику Злотницький, не втечеш від помсти,
Не врятують сильні мури - йдуть до тебе гості.
Гроші також не поможуть всіх гріхів скупиться,
Не здригнеться і на хвильку месника правиця.
Навіть жовніри не здатні Довбуша зловити,
Хоч лютують від безсилля так несамовито.

Він то тут, то там, як вітер - в руки не піймаєш,
Заодно із ним смереки та селяни краю.
Півня пустить поміж шляхти, що народ грабує,
Глядь – і слід простиг, не видко, певно – поміж вуїв.
Всі гуцули в нього – браття, бережуть опришків,
Нагодують всіх, напоять і віддячать з лишком.

Йде Олекса по Карпатах, як жива легенда,
Розіслало панство знатне скрізь своїх агентів,
Обіцяють злоті гори, звільнення повини,
Щоби тільки лиш зловити вітру з полонини.
-Та невже знайдеться зрадник, що уб’є героя? -
Гомоніли стиха гори в північ між собою.

Дзвінко, люба, що ти робиш, як на зраду здатна,
Ти ж єдина хто лиш зміг би кривду ту завдати.
Він тебе кохає палко, не пускай до хати,
Не давай у мужні груди кулями стріляти.
Не зважає, упустила. Що ж ся діє в світі?
То є кара, що забуто старця заповіти.

Він випив сонце із моїх грудей,
І думав, певно, що на ніч стьмянію,
Що серце перетвориться у глей
Від чорної в’язкої безнадії.

А в мене сонць - усіх не віднайдеш,
Сузір’ями зоріють по судинах,
Для них безсилі знаки звичних меж,
Самі вгрівають душу зсередини.

І час від часу нові світлячки
Повзуть углиб, щоб сяйвом запалати,
Підпалюють каштанові свічки,
Бадьорять дух напоями із м’яти.

Я їх лелію, кутаючи в льон,
А як дозріють - в небо випускаю,
Хай в світ несуть негаснучий вогонь,
Іскряться рясно в зблисках водограю.

Я себе відучала від просині,
Від бентежних небесних шляхів,
Поруч хмари ішли набурмосені,
Спересердя ковтали птахів.

Щоб міжзір’я навіки позбутися,
Скубла пір’я зі зламаних крил,
Відрікалася тої попутниці,
Що жадала червоних вітрил.

Забувала смаки розмаринові,
Плескіт неба об хвилі м’які,
Захід сонця солодко-малиновий,
Поцілунки коктейлів п’янкі.

І, привчивши себе до лінійності,
Ритму строгого денних турбот,
Час від часу тонула у мрійності,
Щоб хоч трохи позбутись скорбот.

Як виграти загарбницьку війну?
Здоровий організм учинить відсіч.
Щоб подолати спротиву стіну,
Потрібно в душу запустити відчай.

Тоді заходить вірус вільно в дім,
Міняючи закладену програму,
І ми самі готові поготів
На зомбування хитрими словами.

Спочатку скраю – фарбами вітрин,
Родинне називають пережитком,
Насаджують чужинських нам доктрин,
Щоб власні повиходили з ужитку.

А далі – глибше: мова, комунізм,
Торкають ностальгією знамена,
Заводять всіх у непролазний ліс,
Як той Іван Сусанін однойменний.

Проходить час, і ми уже – не ми,
А тільки клони «рибонуклеїнів»,
Троянський кінь - страшніший від чуми,
Бо він під себе вносить всюди зміни.

Клітини наші діють проти нас,
Нам продукують ворога ідеї…
Іще з глибин тоненький чутно глас:
«Зніміть з очей полуду фарисеїв…»

Судомно березень затискує в кулак
Зім’ятий шовк сталевого світанку,
Шукаючи опра́вдний долі знак
За мимовільну власну забаганку
Відкинути сум’яття із лиця,
Переступити комплекси зимові,
Утілити з майстерністю митця
Бажання всі душевні невимовні.

Зсірілий ранок за́скленість очей
Беззахисно маскує під байдужість,
Горобини скоцюблених плечей
Торкаючись у спробі надолужить
Загаяння несмілості подій,
Терпке вино неви́коханості ночей,
Зчорнілі кетяги невиповнених мрій,
Усе жадане, пристрасне, охоче.

А я іду повз спроби мовчазні,
Які струмують в погляді хмільнім.

А я твою сповідую любов,
Молюсь на неї зранку та по ночі,
Схиляючись до сніжних хоругов,
Знов шепочу: «Даруй її, мій Отче!..»

Із вдячністю сповідую тепло,
Що стільки літ тримає все укупі.
Болить на серці від зневір тавро,
Коли товчу даремно воду в ступі.

Твоє святе сповідую добро,
Та я – слабка, а значить – вдосталь грішна,
Як та верба, своїм гнучким стеблом
Вплітаючись у п’єдестал долішній,

По крихті із вподобаних чеснот
На хліб збираю щохвилинно в душу,
І щоб не стратить в суєті марнот
По дню життя, себе міняти мушу.

Вернувсь додому. Що змінилось? Ніц.
Сусідня лиш збезлюдніла садиба,
Яка в мою уходила, мов шліц,
Розбиті вікна, металева штиба.

Я кинувся був тільки до воріт,
До лави, де з Марусею сиділи,
В очах стуманив хтось ударом світ:
Що з нею стало і куди ся діла?

До матері: - Марусю де найти?
Я не пацьорки віз їй - справжні перли!
Мені вслід: - Вар’ят! Ніц не знаєш ти!
Вже десь з півроку, як болячка зжерла.

- Була здорова, як ішов в АТО,
Я цілий рік на рандку сподівався.
- Що за болячка? Та не зна ніхто.
Та ти б, Василю, так не побивався.

Воно якось то трафило само:
Спочатку мати - за три дні згоріла,
І на Марусю зодягли ярмо –
Вона й секунди не була без діла:

Бо менших - троє, дедьо – той запив,
Корову, трьох пацят забрали з банку,
Ходила заробляти - аж до жнив,
Здається до якоїсь колєжанки.

І хутко так змарніла, зсохлась вся,
Затим – злягла, не годна була встати,
А біди – ті чатують на живця,
Зійшла Маруся, як небога-мати.

На третій день, як схоронили ту,
Заслінку у печі хтось не зогледів…
Усіх сховали під одну плиту,
Селом всім проводжали з милосердя.

- Ой, нене, як то? Ну а дохтори?
- Та гро́шей не було, щоб погукати…
І хто поможе? Біг хіба згори…
- Жирують нині тілько супостати?

- Та тихше, сину. Найдеш ще собі!
Ну що тут вдієш, раз часи шалені,
Ми їх несем на власному горбі,
Бо у простих – міцніші є рамена.

То добре, що прийшов, хоч без руки,
Бо вже ні Йван, ні Міха не вернулись.
Наразі відвертілись всі крюки́
Від мобілізації, осколків, кулі.

- То хай! Я не шкодую, що пішов,
Бо йти потрібно, я був теж не проти.
Але Маруся… То ж моя любов…
Чому ні пари з вуст про ті бідноти?

Не хтіли помогти? Та знали, то -
Вона була частина мого серця!
Не втішить, неньо, вже тепер ніхто,
Я - назавжди розбите болем скельце.

Піду до неї, трохи помолюсь.
Я так жадав угледіти хоч шпіцик
Від мештів, шепотіти їй «Марусь…»
Та я без неї – як безхатній цуцик!

На цвинтар шлях. І як туди дійти?
Хрести, хрести – знайомі все обличчя,
Із докором: «Пощо́ живим є ти,
Невже могили нам всім більше личать?»

І наче сором десь в мені пече,
Хоч не ховався ні за чию спину,
Нема за що у діл спускать очей,
Не знаю сам, чому я не загинув!

Не раз, не два у пеклі побував,
Одне тримало – ве́рнуся додому,
Маруся стріне, підемо на став…
Та я - живий, завдячуючи тому…

Що не дзвонила? Я їй сам казав:
Гарячі точки. Та як захворіла?
Покликала б - то прилетів назад…
А так в труні не бачив її тіла…

То може ненька жарти втнула мі?
Мо певно так, пожди́ – за все віддячу:
Сидітиме – десь тиждень, як в тюрмі!
Та на хресті - портрет Марусі наче…

Голубко, зоре… Я не уберіг,
Бо був далеко... Чом хтось не підсобив?
Пече вогнем коліна згірклий сніг.
Не можу більше, меркнуть очі. Пробі!

Востаннє березень укутався в сніги,
Патлате небо плахтою лляною
Прикривши верб півкуляні стоги,
За обрієм збиралося в сувої.

Весняний аромат в повітрі розлили
Відлуння нетерплячки стоголосі,
Пастельний настрій цнотної імли
Настійні співи турбував за коси.

Ловлю в долоні добрий гумор цей -
Найкращу із відомих панацей.

Котився місяць небосхильним колобком,
Запеченим із дріжджового тіста,
Від нього лилось збіглим молоком
Ледь пінне сяйво на дрімотне місто.

Воно текло уздовж будинків по спині,
Поміж балконів з димом тютюновим,
В зимовій безліхтарній тишині
Торкалось вулиць пензликом шовковим.

Театр тіней в алеях сонних оживав,
Хитались декорації з каштанів,
Сахалась ніч погордливих постав,
Набряклих від насичених туманів.

А місяць лляв молочне світло навкруги
Без перешкод з поверхонь ніздрюватих,
Лискучим сяйвом збризкував сніги
Та сьогодення від брехні щербате.

А що мені – вітри? Хай про́йдуть по мені,
Зірвуть глевку печать сліпої безнадії,
Тріпочеться вуаль в розчахнутім вікні,
З якого самота несамовито віє.

Той невимовний крик саднить в гортані десь,
Вечірній простір рве, вриваючись у місто,
Мигтінням ліхтарів стоватнених сердець,
Яким не донесли такі жадані вісті.

А що мені – вітри? Дощами вщент нап’юсь,
Відкоркувавши хмар бездонні ватні глеки,
Від надлишку проллюсь уздовж балконних вуст,
Відчувши стиком сил тремкий бетонний клекіт.

Ковтало небо хмарки поодинці,
Промінням гладило, голубило по спинці,
А ті пливли неспішно, наче пави,
Подобалась весняна їм забава.

Повітря пахло пролісками ніжно,
Йшов березень стежинами неспішно,
Нявчали верби котиками сіро,
Їм вторили пернаті під клавіри.

Сміялось сонце радісно і щиро,
Пускало зайців табуни вздовж шкіри,
Засмага шоколадила газони,
Не забуялі травами в осонні.

На клумбах вже проклюнулись тюльпани,
У небо пнуться дзьобами старанно,
Щоб вибухнуть веселкою у барвах,
Від передсмаку відчуттів - так гарно.

Розлитий спокій просинню ясніє,
Від нього віє присмаком надії.

Гніздила тополя під лемент воронячих криків
У зачіску голу, що звався колись «їжачок»,
Заколками хижі, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітінням не вийшов прикраситись строк .

Розкидала голчасті хатки із першої спроби,
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільність з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх гойдатиме трохи незграбно в гілках,
Як в небо полинуть, теж буде з батьками радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй певно насняться всі злети юнацько-дитячі,
Як пухом летіла з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легка та душею гаряча,
Бо обіч світили так близько осяйні зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати те вічне, здавалось, уміння,
Та певно не може прожити наразі вже без.

У небо полинуть пташата, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт, не спиться їм начебто вранці,
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними все ж краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – вже при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та власне у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Поїв мене, мов кавою, дощем,
Добавивши в горнятко трохи льоду,
А я була калиновим кущем,
Замріяно вмліваючим з негоди.

Усі плоди вже птаству віддала,
Нез’їдене порозсипалось долі,
Холодне небо з вічами зі скла
Сльозило унісонністю поволі.

Я вітами ловила скорбний плач,
Що стиха шепотів мені: «Пробач…»

Безлюддям дихав невесняний ліс,
Зійшли сніги, відкривши ржу підніжжя,
Дощі вмивали стовбури навскіс,
Розмивши всі стежини в бездоріжжя.

Ще пріле листя пахне, наче мед:
Гречано, терпкувато та гірчисто,
Земля укрита у листвяний плед -
Такий буденний, більше не врочистий,

Пранням і катанням все збулось позолот,
Побите живністю, як палантини – міллю,
Ще днів ясних та сонячний цейтнот,
Потроху серце поростає цвіллю.

Одна сосна лиш різнобарвить фон
У цілорічнім хвойному убранні,
Не мінить барви на верхів’ях крон,
Зневірою обтісуючи грані.

Торкнеш таку – і хвоя засніжить.
О, сосно люба, ти хоча б тримайся!
Пройде цей стан душевний, наче мить,
Дістанеш теж від щастя ще окрайця!

Я дощовим осліплим черв’яком
В світ виповзла з трьохмісячної сплячки,
Мені назустріч смішнуватий гном:
- Чого ти, люба, лізеш на карачках?

- Бо так надійно, ближче до землі,
А падати - менш болісно і нижче,
Щоб в дзьоба не потрапити орлів,
Не підіймаюсь більш до тих, хто вище…

Мій монолог чийсь чобіт зупинив -
Життя зійшло на добриво для нив.

Я вийшла вчора на кривавий сніг,
Він так пасує до моєї карми,
Вважалось – цвіт калини оберіг,
Та розіп’ято вже його задарма.

Спадали грона сотнями до ніг.
За що вас вбито, віддані синочки?
За мій юнацький легковажний гріх
Зірвали з мене вишиту сорочку.

І ось стою. Простягнута рука.
«Подайте, люди, бо сама – калічна!»
Скотилася з очей сльоза глевка.
По папертях стояти маю вічно?

Волав бетон: «Не зраджував я Вас!
Мені підступно в ребра вибухівку
Підклали, щоб обрушити каркас,
Колінами укласти на долівку.

Я Вас беріг, як тільки лише міг,
Мій термінал вас захищав до скону,
Щоб смерть не допустити на поріг,
Засунув кістку в горло я Харону!»

Котились глиби з кров’ю впереміш,
Бетон лежав розпластаний від болю,
Старався обіймати всіх ніжніш,
Укрити, наче ковдрою собою.

«Простіть за те, що слабшим був за вас,
Сталеві діти, кіборгами звані,
Якби зумів, спинив би навіть час,
Собі забрав би від осколків рани.

Я серцем – з вами, чуєте, синки,
Протримайтеся трохи піді мною.»
В німих очах лелеками роки
Металися, підранені стрілою.

Свій борг країні віддали сповна,
Склепила смерть завчасно їм повіки.
Та всіх героїв славні імена
Укарбувались подвигом навіки.

Сховай мій образ в мрійні жалюзі,
Мов сонцесхід, небажаний удосвіт,
Бо я, подібно проливній грозі,
Дощенту змию весь набутий досвід.

Не знаю істин прописних простих,
Вони – чужі для мого всешаленства,
Тож не рівняй до грішних, чи святих,
Немає міри в сприйнятті блаженства.

Не приміряй шаблонності подій
До рис затертих на моїм обличчі,
Розхристаних від прояву надій,
Не згадуй їх, допоки не покличу.

На вишні й досі золотавий ситець,
Його лоскоче довгожданий дощ,
Врочистість меркне стиха від обітниць,
Опалим листям лине до підошв.

Давно вже осінь долі обтрусила
З дерев сусідніх барви вогняні,
А вишенька пручається щосили,
Немов життя у тому полотні.

Тримається за листя, мов за віру,
Милує погляд сонячна краса.
Неначе спека ще була допіру,
А вже зимою пахнуть небеса.

І поки барви теплі ці шовкові
Дзеркалять сонце в мене під вікном,
Уламки літа з запахом любові
Смакують мрії стиглим бурштином.

Стібок за стібком, мов вся вічність попереду, сину,
Лягають нитки - вишивають додому стежину,
Червоне по чорному – кров, що спеклася на ранах,
Я голкою вперто латаю їх вкотре старанно.

І відчай не смію впускати до дум ні на хвильку,
Стібки прокладаю рівнесенько та неухильно,
По них крок за кроком пройдеш ти колись до порогу,
З дороги омию натомлені зболені ноги,

Немов не стрічалось ні безвісти, ні безнадії,
Як будеш ти поруч, і світ весь довкола з’ясніє,
А зараз стібками я вишию шлях твій з полону,
По ньому пове́рнешся точно повз всі перепони.

Ти зі снігів ішла до мене, сестро,
Щоб звоювати душу із калини,
Я мури не встигала свої звести,
Бо вірила, що корені єдині.

В мою весну вписались ріки крові,
Вінками заквітчали мій літопис,
Від болю відбирало навіть мову,
На тілі шрамом виступав клинопис.

Ти очі не ховала мигдалеві,
Без сорому зривала з мене одяг,
Щоб борг віддати власний лихвареві
За надприродний до чужого потяг.

Купається у золоті беріз
Тремка уява, стомлена безсонням,
Вся осінню просочена наскрізь,
В пейзажах топить погляд свій нескромний.

Сталеву даль украдливий туман
Ховає з силуетами в долонях,
А хмари збубнявілий сонний стан
Маскують нишком в істини шаблонні.

Усіх відтінків мед звис на гілках -
Гречане із бурштиновим намисто,
Верба тримає небо на плечах,
Готуючись до свята падолисту.

Неспішно йду крізь ранок навпрошки,
Накинувши із маревості плащик,
Кориця з перцем струшують стежки,
Смакує сум із ними трохи краще.