Гніздила тополя під лемент воронячих криків
У зачіску голу, що звався колись «їжачок»,
Заколками хижі, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітінням не вийшов прикраситись строк .

Розкидала голчасті хатки із першої спроби,
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільність з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх гойдатиме трохи незграбно в гілках,
Як в небо полинуть, теж буде з батьками радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй певно насняться всі злети юнацько-дитячі,
Як пухом летіла з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легка та душею гаряча,
Бо обіч світили так близько осяйні зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати те вічне, здавалось, уміння,
Та певно не може прожити наразі вже без.

У небо полинуть пташата, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт, не спиться їм начебто вранці,
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними все ж краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – вже при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та власне у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.