Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напівсонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Дністран /
Вірші
Сучасна легенда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сучасна легенда
Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.
Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.
Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.
В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,
Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.
Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.
У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.
А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!
Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,
А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…
Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.
А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,
Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.
Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.
Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!
Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.
І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.
Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.
Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.
Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.
В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,
Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.
Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.
У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.
А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!
Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,
А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…
Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.
А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,
Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.
Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.
Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!
Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.
І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.
Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
