Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.05
23:07
І був народ близьким до краху –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
від рабства «несолона сіль»,
не стало в нім до Бога страху –
так корабель сіда на міль.
Серед Своїх народів в світі
Господь обрав послами їх,
в своїй землі були щоб ситі –
2026.08.05
21:37
Ешелон довжелезний. «Телячі» вагони.
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
По півсотні у кожнім невинних людей.
Чи із розуму це, чи з якихось агоній,
чи від вбивчих якихось примарних ідей?!
Виселенцями стали вкраїнські селяни,
що одвіку трудились на рідній землі.
А тепер конвоїри зухв
2026.08.05
16:32
Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.
Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому об
2026.08.05
13:59
Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної в
2026.08.05
12:51
Ця оповідь – спроба зазирнути за завісу сухої історичної хроніки. Мені хотілося показати стародавню Александрію 48 року до н.е. періоду цариці Клеопатри та римського імператора Юлія Цезаря як живий організм: з її шумом порту, запахами нільського мулу, роз
2026.08.05
11:36
Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
та знаю, що він до Едему не дійде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку пролистала деінде.
Залишив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
2026.08.05
09:49
мене тримали і тримають
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
наївні ревнощі твої
мов декадентські ледь
міщанські втім
тендітні фрукти
ледь зіпсовані із краю
не зовсім навіть
мазохізм чи фемінізм
2026.08.05
05:58
З часів обтесаних чепіг
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
Цей край благословен, -
Стоїть на пагорбах своїх
Мій Вишгород здавен.
З глибин століть і дотепер
Нічому не скоривсь, -
Не обвалився він униз,
А в товщу хмар встромивсь.
2026.08.05
00:56
Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,
і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині
2026.08.04
21:35
Ні доказів, ні печатки —
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
струна впізнає струну.
Почнімо усе спочатку —
від магії чи від сну.
Від кроку, що був назустріч,
від подиху, що, як шовк.
Хай часоплину всупереч
2026.08.04
20:06
У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.
Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
2026.08.04
17:38
Заблукали хасиди в Путивлі.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
Там однакові навіть будівлі.
То й ходили між них,
І нових, і старих,
І проґавили осінь в Путивлі.
Засудили хасида у Мінську
За символіку проукраїнську.
2026.08.04
16:35
коли нема про що писати-
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
пиши хоч ні про шо,
бо головне то сам процес,
як той казав - війна фігня,
ну а маневри - головне!
та все ж,
не прагни світ змінити,
бо вже відомо всім,
2026.08.04
13:01
вона сидітиме сумна
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
тарас чубай собі співа
і ти співаєш із чубаєм
у заворушливих тонах
серпневий ранок між атак
і серпокрили ще ганяють
у небі чистім аж до краю
літає тополиний пух
2026.08.04
13:00
Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.
Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
2026.08.04
10:32
Ольга Фадєєва (1906-1986)
Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!
Бо неділя – це вітанки
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
2026.07.04
2026.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Дністран /
Вірші
Сучасна легенда
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сучасна легенда
Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.
Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.
Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.
В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,
Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.
Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.
У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.
А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!
Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,
А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…
Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.
А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,
Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.
Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.
Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!
Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.
І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.
Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.
Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.
Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.
В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,
Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.
Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.
У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.
А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!
Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,
А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…
Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.
А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,
Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.
Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.
Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!
Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.
І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.
Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
