Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.