Ти хочеш бути та слухати спів пташок.⁣⁣
⁣
Вона хоче любити, співати й⁣ бігати біля сонця.⁣⁣
⁣⁣
Ти хочеш чути⁣ її ніжний голос⁣, приймати⁣ та вбирати звуки її ледь шепелявої, сором'язливої манери говорити про все, що вона думає.⁣⁣
⁣⁣
Вона хоче складати⁣ твої долоні докупи⁣, м'яти їх посвіжілими від м'ятних листочків пальцями⁣ та змикати, начебто ви приклеєні один до одного як сторінки хорошої книги.⁣⁣
⁣⁣⁣
Ви хочете бути⁣ разом кожного дня — ви хочете рости⁣ крізь терни до зірок⁣ та обійти⁣ Україну пішаком, тримаючи за пазухою «Веду жертовних формул», і час від часу зупиняючись, щоби помолитися до літнього сонця, поки бабуся в селі махає вам із сусіднього віконця.⁣
⁣⁣
Ви хочете втекти⁣ від мерехтливих людей навколо — назавжди запам'ятати, як ще в дитинстві стукнулися лобами, обмазалися каштановим морозивом та носами поцілувалися у щічку — і навічно⁣ забути дратівливого письменника, який чомусь узяв на себе наглість показати ваше таємне і чисте щастя, та врешті-решт у кінці тексту відмахався.

2020

Ти танцюєш.⁣⁣
⁣⁣
Вслухаєшся у щебетання ніг, і поки кайф розливається по тілу, руки заводять лепіт про глави із Біблії та кривляються на полтавському говорі до комашок із людськими головами.⁣⁣
⁣⁣
Ти викручуєш хамовиті рученята, які забули, що їх місце — допомагати їсти — але у знак бунту обличчя пливе догори, наче плащ із картини «Спокуса Святого Антонія» (Дороті Теннін).⁣⁣
⁣⁣
Мить часу: і чомусь паде на голову думка, що ціле людство спостерігає за ганебним тобою у записі, по відеокасеті, подарованій мудрому дідугану Богдану на честь його Вічноліття — старий якраз заповідав збирати очі докупи — а VHS-ка відтоді потай покривалася пилюкою у Кімнаті, Куди Нікому Не Можна Заходити.⁣⁣
⁣⁣
Зіниці вилазять назовні, і, глузливо фиркаючи, змушують упасти навколішки й волати по допомогу — а тим часом пані Свобода, для якої ти влаштував звану вечерю й обіцяв подарувати усі смарагди Підземного й Летючого Королівства — швидко збирає речі, і, відкривши двері настіж, тихо-тихесенько шепоче:⁣⁣
⁣⁣
— Ти точно хочеш далі вживати наркотики?

2020

Є короткі історії, які затишно слухати коло вогнища. А є ще коротші історії, які залюбки почув би, коли за вікном гуркоче грім. Отож, нащо розтягувати?

Ромчик Дубогриз їздив до Львова осінню. Просто так. Дещо пригнічений. Та місто забирало пилюку з його очей.

Дубогриза нашого, родом із Дрогобича, завжди сприймали як бувалого скитальника по вуличках. Летячи з натовпом, він заглядав у кожну вітрину на проспекті Свободи, ніби в манекенах шукав секрет до всесвіту, і фігури йому зрідка кудись показували. У кожній перехожій дівчині хлопець чекав свою долю, яку мав носити на плечах до Високого замку. Або вона Ромчика, якщо була феміністкою.

Одного з цих серійних днів Дубогризко, ідучи, бурмотів під ніс закляття, і раптом, на тобі! Сидить, закотивши рукави в'язаного светра, за оранжевим столиком, у кав'ярні. Кругом — галаслива Площа Ринок. На обох руках, від зап'ястя й аж до ліктя: чорнющі ієрогліфи, що під кутом читалися як букви «Л», «О» і хрестик посередині. Довго-довго юнак витріщався на свої символи, потому пришелепкувато оглядав присутніх. А відвідувачі зрідка косилися у його сторону, більше, правда, їх вабили китайські літери. Сердешний сопів і трусився, а в залі голосно шушукалося:

— Божевільний?
— Волоцюга?
— Бездомний фрілансер?
— Хто це?
— Що там пише?

У Ромці ледве не стався інфаркт, і він поглибше закутався в чуже пальто з вішака поряд.

За 5 хвилин до закриття беззубий малий, пополам вибачаючись, здер його схованку. Люди розходилися, а Ромко урешті-решт заспокоївся. Устав, поправив одежу, і, тримаючи руки за спиною, перебив Radiohead:

— Мені потрійне е-К-спрес-С-о! Буд ласка! — та давай шаркати черевичком.

Блискавичне приготування — і кава гірко поспівчувала майстру сьорбати, бо з кишень його вельветів чомусь рікою посипало цукром. На стіл, підлогу, на диванчик. Дубогризове обличчя скривилося, наче від розсолу.

За це нещасливця силою виперли — набрид уже своїми фокусами — а чашку замовлення тихо випила офіціантка, Софійка. Ще й похапцем украла трошки солодкого, та показала дрогобицькому на прощання середній пальчик.
Після зміни дівчина нарешті добралася в однушку на Сихові, сонно потягнулася і розкрила паперовий пакунок. Смородиновий мафін засмоктав її всередину за якусь долю секунди, та бідолашна навіть «ахнути» не встигла. За стрімку кар'єру Софійці поталанило поцупити двадцять видів випічки, а мафін-людоїд — уперше.

Тим часом, біля костьолу Бернардинів, забитий життям Ромашка плакав на лавці. До нього підійшла схожа на хлопчика, із вибритим котиком на потилиці, скейтерка. Вона тільки-но покинула квартиру, пахла карамельно-фруктовими духами, і хриплим голосом сказала:

— Привіт! У тебе є, я чула.. Послання.. Можна глянути?

Дубогриз, червоніючи, міг лише здогадуватися, що замість горезвісних «ЛОХ» букви зміняться на «ЛЮБ», і винувато усміхнувся...

2020

— Мама, а чому ворони каркають?⁣
⁣
— Синочку, тримай кепку на голові, а то сонячний удар отримаєш! - весело відповіла матуся, залишивши осторонь важливе питання.⁣
⁣
Курносе дошколя разом із матінкою пішло до парку, на улюблений майданчик Остапчика — а малюк часто любив зупинятися, хвильку відпочивати — та знову шмигляти по траві на узліссі, чи летіти назад, в об'їзд дорожніх ям, кружляючи з машинкою на шнурку-повідку.⁣
⁣
Дитя так бігло, що аж зашпорталося й упало на коліна, а "Формула-1" відстрибнула до паркану, відбилася на м'яку траву й застигла, давши нагоду ящірці шугнути під колеса, у сховок від навколишнього гармидеру.⁣
⁣
Малий стримав сльози, обтріпався й обережно підняв автомобіль, та зелено-сірий плазун змусив хлопчика закричати, налякався сам і зник за огорожею швидше всіх Шумахерів світу, які вміють повзати!⁣
⁣
У траві, під іграшкою, куди раніш затесався плазун, Остапуля знайшов золотий ключик, потертий і потрісканий, але точнісінько такий, як треба для піратського ящика скарбів!

2020

Недавня звістка про карантин у Львові мене сколихнула. Мент повного розуміння: субота, я повертаюся додому, перерва. Землю забрали з-під ніг, почало все трепетати й бурлити, спомини, прожита радість та хисткі плани затрусилися танком перед очима, ватра загорялася та розгорялася.

Я хотів розридатися, але виходило скупо. Надто багато сильних прожитків, і розум, розум уже дорослої частини підказував, гукаючи до внутрішнього мудреця: Тарас, так, це станеться за два дні, так, це боляче й страшно, так, ти багато чого впіймав у Львові, так, це ще одна життєва естрада, на котру прийдеться ступити через зовнішні обставини, так, батьки пішли тобі на зустріч, так, ти зможеш жити далеко звідси, але сам, у сприятливих для характеру умовах, так, ти відкриєш у цьому щось нове, так, ти живий! І я згадав усе.

Я згадав одну творчу людину, яка припала мені до душі сама собою, і більше нічого не скажу. Я згадав Дениса, 1-курсника, надзвичайно розумного, щирого, так подібного на мене в ці роки своїми ситуаціями та реакціями, з яким волію дружити і якого обіцяю не зіпсувати. Я згадав випадкову виняткову зустріч із давньою, маленькою на зріст, по традиції кучерявою знайомою, яка колись була залучена до літературного життя Львова й обрала іншу, скажімо, кар'єру. Вона відчинила мені двері до енергії, і пояснила, що то таке, і вдалося, знову вдалося краще пізнати себе! Я пам'ятаю, як спромігся піти на вечір прозових читань, і виступити першим, хоча так боявся та стрілявся хвилюванням перед подією, що не знайшов собі місця ні на парах, ні перед зустріччю, і таки відшукав на ній. А ще там курувала за лаштунками й на сцені цікава й літературно-вихована дівчина, що любить зелене море. Подейкують, що вона редактор і не тільки, і можу ствердити, що наше знайомство проростає паростками знання про реальний світ та як у ньому пишуть на єгипетських сувоях. Чи у львівському аеропорту, де нікого нема й разом із подругою можна в затишку творити :) Я згадав одного художника, який натурою такий же нарцис та істерик, як я, і теж шукає близького друга. Я згадав одну з його історій, і згадав, тому що вона подібна на мою, і тому що мушу підколоти йому нерви через фотографування свого обличчя в фоторедакторі для престарілих! А ще я розглядав твої картини вночі й обсмоктав їх своїм художнім та анти-художнім поглядом, хі-хі! Я згадав Єву, свою одногрупницю, може єдину у світі таку ж.. так схожу в чомусь б-ому на мене :) Згадав і геть не знаю, якого викиду від неї чекати, якщо вона прочитає текст (а вона може будь-що й це страхопудить!). Я згадав Надійку, правильну й непорочну, тривожну й інтелектуально перенасичену фотографиню, дивну й.. ту, з якою ми попрощалися. І я згадав, як вона мене підтримала у "Дзизі", тоді коли я ледь не провалився під лід панічної атаки. У кого в житті мало було серій справжнього прийняття та буття з кимось у складних станах, той.. зрозуміє, наскільки це пронизує душу й лишається там, сміливо, назавжди! Я згадав Олега, протестанта, кріпкого волею та діяльністю, якому міг подарувати лише свої багатобарвні емоції та запал. Я згадав, як він бесідував зі мною, коли я вже навпростець заплутався, що відбувається з дівчатами та мною. Я згадав Олежика, доброго волонтера й громадського всюди-перебувача. І хоч він смішно підстригся й ми з хлопцями реготали до скону до загину, але це аж ніяк не применшує його безпосередньої природи та.. вірю, майбутнього, позбавленого тягот нещастя. Не злися за стрижку, а радій за те, що ми витримали розмову з сектантами-провокаторами на просторі в сам розпал ночі! Я згадав Вітю, відомого й успішного студента, про якого й писати через це тривожно. А я напишу і скажу, що ти носиш у собі щось задорно-веселе, а ховаєш меткий розум і феноменальне вміння спілкуватися з людьми. Бережи свій дар і не хворій на Коронавірус! Я згадав Сашу, в якої є кіт, брат, брат подібний до кота, Саша подібна до кота. Ти ще ховаєшся в Києві, і бережи себе та свою сім'ю до прольоту пандемії, а то інакше кого я буду смішити своєю грайливістю та чимось іще гіршим! Я згадав Їжака, який відпочиває та набирається сил. Їжак першим підкотився клубочком до мене після повернення в університет, і я був уражений та просто радий, як і буду радий побачитися знову. І сходити на кофій уночі, і побачити бандитів та повій! :) Я згадав, як С. розрадив, а паче розрухав мою сценічність та вимушений сміх, і як я майже розплакався перед ним уночі, на кампусі, коли зрозумів, що мій шлях до відкритості тільки-тільки починається, і стільки всього прийдеться й хочеться пробурити через себе. І катарсис, про який він розказував і розшифровував його послання, для мене, того, хто це ще не пережив. Згадав дівчат, згадав і більше нічого не розкажу й не додам, бо має зберігатися якась приватність, і маю я право когось уподобати й берегти симпатію до однієї людини, неправедно роблячи всім навколо вигляд, ніби це не так. Я згадав місця, згадав курилку, в яку зачастив і яку тепер вважаю меккою спонтанності та з'ясувальних дискусій про всеньке на світі. Я згадав Трапезну, музично-набридливу й музично-підхожу, з її милими жартівливими працівницями та спільними обідами-вечерями із кимось, просто з кимось знайомим, або й на самотині з телефоном. Я згадав Колегіум, де почав відвисати як лямпочка й бовтатися туди й назад заради відтворення колишньої атмосфери й тих же кількох людей. І ЦШ також згадав.

Сумуватиму за всіма і всім. Бо на відстані пізнаєш справжню прив'язаність, справжню любов до перебування в місцях, пізнаєш людей та хочеш бути з ними. А зараз, а зараз уже й не дивуюся, що можу відкрито писати й випромінювати інтим літерами.

Написав, і дай Боже засну, слухаючи як по Тролейбусній віддаляються звуками автомобільні колеса та львівські нічні літаки...

2020

З демонічної тривоги. Так я називаю те, що торкається мене кожного дня. Перша маленька галюцинація, перший маленький біс. І я теж відчуваю пекельний страх і люте бентеження..

З одного боку геніальні ідеї та відточування мисленнєвого процесу до філігранного божевілля. Невже я віддав цю жертву? Невже душа продана?.

Я певен, що ні, але я також знаю, що всі ці настрої я створюю сам, бо я можу, вмію та відтрепетав таку навичку до нав'язливого перфекціонізму. А ще впадання в садизм та його протилежність, мазохістичне поневолення, як реалізація бажання забутися, ото вічне тягучо-солодке й заборонене бажання. Я вагаюся..

А воно нагадує про себе, і виникають підозри, може цей внутрішній хлист не химерою хлипне, а є щирим продовження моєї душі. Чути смішок у темній і заритій усіма замками-каменями кімнаті. А що муляє і тривожить додатково, так це сила слова..

Геть недавно я зрозумів її. Як і зрозумів, що є відповідальність за написане, а не тільки гра. Не homo ludens єдиним. Виявилося, за допомогою видраної з фантазійного екстазу казочки та певних експериментів можливо створити монстра..

Цікаво інакше, цікаво чому по-новому є ця тяга, вічна тяга до злого, до розбою, до множинності проявів. Але я не хочу повторятися і створювати вам новий лабіринт, і коротко обриваюся...

Досить трансу?.

2020

Акапулька не писав ніяких міркувань, бо втік від того.⁣
⁣
Набридло Акапульці чепурити у статтях категорії людей. Не соціолог же хрінів.⁣
⁣
Як казав друг Акапульки, Зизисько: "Є дві групи людей. Ті, що поділяють людей на групи, і ті, що ділять людей на нуль".⁣
⁣
Зизиськові остогидло варити словесну капусту про продаж прокладок, не знаючи як увімкнути електричний чайник. Зизиська поперли з посади контент-менеджера в реклямному агентстві "Мізантроп".⁣
⁣
Акапулька видруковував акти наказів TNR. Акапульці прийшлося томитися біля офісного смітничка цілих пів години. Акапулька до ночі обмінювався російським репом та проводив приватний курс співбесідниці Малалюсі про легалайз психоделіків. Гупнуло додолу нещире бажання зробити замість тиску кнопки "Відправити" 130 віджимань мізинцем, а не радіти лінивству. Акапульці легкість буття приносила більше щастя.⁣
⁣
"А так страшно бути котом-муркотом і втрачати соціальний статус", — писав Акапулька Малалюсі, а та вдома хіхікала й закопувалася в плед.⁣
⁣
"Зазирає поза вічі, крім ніжності в ліжку та гри "плювати і ловити", одне, зі знаком копірайту, законне право! Право бути молодим телям, яке хоче дурбецатися! Після роботи чи пар гаразд і повіситися, а з друзями класно би було перед тим поговорити, як і "Кемел" випалити.." — бистро тицяв на символи Акапулька, а Малалюся все більше хіхікала, бо зустріла Каменяра з Канапи.⁣
⁣
"Претензійна мафія науки забирає в нас свободу юнацтва! Вона просякнута неабиякою насолодою, отриманням звання інтелектуального офіцера. Але насолода дорівнює посиленню страждання!" — все не вгавав Акапулька, і все більше, чутно для сусідів, беркецалася ротиком і тілом Малалюся.⁣
⁣
"Я згадую про хлопчачі прогулянки по деревах в обриганих багном штанях, дарую свій ноутбук синам-айтішникам безхатченка та рушаю сновидити через коронавірусні кордони. Я знову вільний і живий!" — кричав крізь текст, із закушеними губами та дводенними трусами, наш Акапулька.⁣
⁣
Малалюся йохкала, квокала й лагідно натирала свою фасольку. Малаюсина персона любила великий розум, який прикував Акапульку до дивану.⁣
⁣
Малалюся закінчила.⁣
⁣
Епілог⁣
Вітаю всіх із Днем дурка!⁣

2020

Шість років, маленький хлопчик лежить на канапі й вдивляється у стіни вітальної. За ними проходить повз неуважних дорослих інший Всесвіт: істоти, які никаються у проміжки стін. Уночі, коли батьки хлопчика лягають куняти, істоти вибираються назовні та приходять на чаювання. Вони утворюють на малесенькій кухні звуконепроникну ауру з бульбашок, і танцюють разом із дитятою брейк-данс.

Тринадцять років, підліток ходить по нічному новорічному містечку. Зорі сяють яскравіше, ніж будь-коли, місяченько жмуриться від власної яскравості та облизує куточки губ. Підліток знаходить у парку гігантську ялину, над нею висить сузір'я Великої Ведмедиці. Ведмедиця простягає підліткові лапу, й обіцяє нагодувати смачним молоком.

Двадцять років, юнак лежить у запертій кімнатці. Каптьорка, на увесь другий поверх, синя, а як відомо з колористики, синій позначається на нервах та рівновазі. Юнак пригадує минуле, нанизує на кільця теперішні події та стрічечкою мастить ваніль. Ванільною помадою на людей, журавлиною на сентиментальність, яка задовбала, пломбір топить просто для приємності на язику. Ідеї філософів, економічні концепти, шкільні знання з геометрії, новий прогляд у переписках, емоційно чіпке сінема, вінілові платівки з Trap музикою. Юнаку свербить сказати щось блискавичне, але він ліниво потягується та робить низький уклін Ідеям. Ідеям, що вбивають нудьгу та супроводжують відпочинок.

Ідеї, ви де?

#розгільдяйство #не_торт #фрикції

2020

Жовква. Осінь. Розквіт пори. Замок опадає цеглинами, однотонними з листям. За мурами, у парку, крутяться мініатюрні смерчі. Теж листяні. Пам'ятаєш? Точно такі, які дивували в дитинстві, коли малим хлопчиком, літом, бігав по сільських дорогах і вбирав цікавістю кожну нишпорку.

У Жовкві задзвеніла ратуша. Погода:: бабине літо. Усміхнені, по-осінньому самовдоволено і привітливо, городяни та прибульці човгали на площі містечка. Недавно закінчилася літургія в костьолі, і дітки пустотливо переганяли одне одного в намаганні піймати летюче плетиво павутини.

Монастирський храм теж опустів. Через пів години, може й більше, тут будуть вінчатися. Місцеві, прості та щирі люди. Може їх шлюб і породить монстра, але простим і щирим хіба треба серйозно думати про виховання, його наслідки?

У храм заледве проникало сонце-дитина, і проміжок часу тиші церква віддала одному хлопцеві. Матвій поміг священнику з попередньою Службою Божою, приклякнув для особистої молитви, і мусив ще віднести нагору, у потаємний холодильник, проскуру та вино до Причастя.

Настоятель монастиря, який провадив Словом Божим щонеділі, зі свого кутка спостерігав за хлопцем. Берегиню храму звали Петром. Вони вже попрощалися з юнаком. Матвій вислухав дані йому доручення, а Петро просто любив через вічко у дверях священицької кімнатки дивитися, як хлопець їх виконує. Сьогоднішнє сексуалізоване міркування наштовхнуло б читача до термінової постановки діагнозу настоятелю: вуаєрист. Але ні, він лише любив свою місію та любив спостерігати, коли одиниці з оточення працюють віддано, самотньо та без манірного зухвальства.

Матвій одягався доволі незвично. Мешти підготовлені, натерті старою іноземною пастою до лискучого вигляду, точно в галицького кавалєра. Штани, як правило, одягалися класичні, одначе вільніші, не облиплі, але й не такі, як у бітників Колумбійського університету, коли ті буянили в США 1940-х років.

Тіло ховав у сорочки. Дійсно ховав, і близьким друзям довіряв свою маленьку дивакуватість. Надавав перевагу білим сорочкам, які носив бездоганно, і володів талантом обіду в їдальні чи походу в кав'ярню без жодної плямки та краплинки кави на комірі. Матвій носив піджаки. Менш строгі, сірі або в палітру перемішкуватого фаршу, і вмів прибратися так, ніби кожен день ходив на побачення. Він ходив, але на побачення з Богом. До жінок був фіолєтовим, до питань статі ставився прохолодно.

Щоправда, Матвій мав злегка нездоровий вид. Блідуватий, мучився акне, і достоту худорлявий на свій непоганий зріст. Це впадало в око тільки обсесивному письменнику, чи приватному детективу, який щодо Матвія точно б не знадобився.

Двадцяти одного року хлопчина напрочуд спокійно піднявся дерев'яними сходами, до засекреченої холодильної камери, й облишив там залишки церковного начиння. Отець Петро попросив його віднести й кадило, що трохи здивувало хлопця. Священник же лишень хотів потай зиркати, як той зосереджено нестиме його річ після священних ритуалів, бо се нагадувало настоятелю молодечі роки прислуговування в церкві. Розбещений.. сентиментальністю.

Коли ставив речі на законне місце, у скронях Матвія запульсувала думка:: "Добре було б вихилити чарку витриманого вина". Думка пролетіла так скоро, що юнак спершу затримався на ідеї, а потім з надзвичайною легкістю викинув її у смітник, по-буддійському усміхаючись у простір і далечінь.

"Стомився", — зрозумів Матвій.

Він зачинив двері до кімнатки зберігання, і спустився, щоби ще раз обійти всю залу. Просто так, розвіятися та набратися духовної сили. Хоча він не розглядав ні перший, ні другий мотив. Це вкотре обсесивний письменник щось собі замислив та наділив героя корисливістю помислів. А герой чистий, мов перина принцеси на горошині.

Вдихнув на повні груди, окинув поглядом внутрішні органи храму, зробив знак Хреста рукою та вийшов назовні. Біля церкви, по асфальтованій дорозі, проходила жінка середнього віку, непевної долі, незрозумілого імені та щирої віри. Власне, інакшої аніж простакувата щирість, яка межує з безвідповідальністю, а такої, що бачить світ простим, мов на долоні, пояснює собі причини нещастя людей та закрито ступає до добра, кожного дня борючись зі своїми звичками та хотіннями, борючись по свобідній волі. Жіночка радісно вигукнула "Слава Ісусу Христу!", і Матвій чемно відповів, як заведено. Зупинився, бо жінка так світилася, явно хотіла щось сказати! Було неважливо, що саме, її настрій очищав, і приємно знаходитися поруч таких людей. Мед на душу, молоко на нерви.

— Як поживаєте, цьоцю?

— Та нормально. На службу ходила, вас бачила. Як завжди, усе робили так файно! Сама пораніш встала, хотіла подружці в Америку подзвонити. Ну ви знаєте, ця різниця в часових поясах! А вона там гарує зранку до вечора, сидить біля старих людей. Зара забігла до хати, склала собі список покупок, щоб сину в торбу покласти, а то завтра понеділок, уже на навчання раненько їхатиме! Ой, лишенько, стілько роботи! Але нічо, живемо, якось буде! Син малює, та дай Боже йому чуда, коби з того шось було!

— Глядіть за собою, не забувайте відпочивати та.. моліться, коли душа того забажає. Ви самі все знаєте, не мені вам щось радити. Мар'яну передавайте привіт, кажіть, що може завітаю до нього на тій неділі, на наступній..

— Добре, синочку! Усе, бігтиму, бережи себе!

— Дай вам Боже здоров'я!

Молодий пішов далі. На такому сонячному фоні він виглядав для когось комедіянтом, але хлопець тримався своєї натури, давно вже не переймався підлітковими комплексами поетів, і просто стримано радів та променився.. Не стає слів описати його відчуття, не стає відчуттів пережити зайві слова..

Матвій пройшов повз синагогу. Пройшов повз супермаркет та кав'ярні, які наївно тягнулися до львівських. Пройшов повз мертвий фонтан на головній площі міста. Настрій Матвія чудував, і він гуляв без мети, аби подихати свіжим повітрям та перепочити перед готуванням завдань на факультеті. Хлопець навчався в університеті, хоча змалку отримував багатий досвід при монастирі, і його розум виділявся своєрідністю. На третьому курсі навчання вона переросла в дисципліну, творчість мислення та повагу зі сторони молодших і викладацького складу. Матвій навіть набрався маленької пихи розумника, ледь помітної, яку можна зняти з нього кількома прицільними жартами. З помірним і цокітливим язичком цинізму. Мені колись вдавалося.

Хлопець поборов легеньку спокусу сісти на лавочку, поруч зграї ворон, і попрямував до стін замку, щоби зробити біля них великий гак та помилуватися містечком у його масному кусочку. Він, як буває в слабких хлопчиків, прив'язався до Жовкви, буцімто до матері. Знав своє місто як не п'ять, а шість пальців! Не на руці, а на нозі! Нав'язливий автор згадає вам тут Іммануїла Канта. Фільософ мало того, що ще у XVIII столітті став майстром продуктивності та тайм-менеджменту, так і завсігди лишався в Кенігсберзі, нібито це була його велика домівка, яка розтягнулася на ціле місто. Диваки ці філософи, дива світу та подорожей бувають для них далекими.. Даймо їм волю, не кожному судилося бути перелітною лелекою, і хтось хай лишається вдома. Лишається, щоб просто бути там і творити прекрасне. Складати ноти до.. Мовчу, мовчу!

Матвій зупинився навпроти ратуші. Погляд його карих очей завмер на стрілках циферблату. Скоро мало вибити першу годину дня, і він заворожено чекав.

***

Парк за ратушею та замком чекав на іншу людину. А та людина не чекала ні на кого. Вона просто брала і приходила, коли хотіла. Правила її обтяжували, вона творила власні. Ця людина була.. художником.

Мар'ян, пробачте за порівняння, зовні походив на Ісуса Христа. Довгий в'юнкий волос, середньої довжини борідка, правда, трішки гіпстерські окуляри. Але що поробиш, для малювання треба ясно бачити!

Одіж художника нічим не виділявся, і цього разу він вибрав буденні тони. Сірі конверси "All Stars", літні темно-сині джинси, голубий розтягнутий светр, із написом "I Wanna Be Free":: два слова спереду світшота, два слова ззаду. За вухом він устромив манюнький, списаний майже до прикріпленої стиральної гумки, олівчик. Простий.

Перед Мар'яном стояв мольберт, на землі. Поруч листя, гусениць і моху, лежала дерев'яна палітра. Велася кропітка, феєрична робота.

Молодець малював жінку. Портрет зі світлини голої натурниці, яка позувала йому в цю ж п'ятницю, і яку він не спізнав. Старша дамочка, з пишними формами та запущеним, по стандартах красоти й здоров'я, тілом. На фотографії вона, зненацька, спала, чи хитрувато закривала очі від утоми, а частину своїх принагідностей ховала в білу аболлу, що перейшла у спадок від грецьких та римських філософів до студії натурниць.

Мар'ян рвав тестовий рисунок. Він повністю відпустив себе. Сонце додавало жару в очі та мазки, пташки цвірінькали, а Мар'ян чув із їх дзьобиків тяжкий рок та заклик поламати гітару на сцені, триногу на природі! Пензлик шваркотів туди й сюди, краплини фарб розліталися довкола, зелень бруднилася й бджілки намагалися вкусити за руку. Пікассо б у такому джазі ще й курив, та Мар'ян був звільнений від оральної звички. І від фройдівських насмішок.

Як тільки-но виходило прикинути на полотні елемент картини й надати йому першого вигляду, Мар'ян аж пританцьовував, міг голосно крикнути від задоволення. Він сховався в глибині парку, віддаль стежок та занудних зівак. Мар'ян творив. Модільяні крутився в могилі.

***

Матвій теж рушив углиб парку, але йшов дорогою, і відволікся на баскетбол слівцями з однокласницею. Він подарував їй частинку своєї святобливості, але почув по розлуці зі знайомою слабість, і захотів усамітнитися, заблукати якомога далі від буденних розмов. Матвій позбувся керунку стежки й побрів просто в хащу, забувши про лаковане взуття та скинувши на праве плече обважнілий костюм. На середині путі в його вуха увірвався крик, і з несподіванки юнак захихотів. Потім швидко пробігся по палацу пам'яті. Кого в місті знаменували божевільним, а більш лагідно, вголос, називали дивним? І згадав талановитого художника М. Далі першої літери він не міг піти, бо частіше думав про імена теологів та святих, аніж простих смертних. Інколи йому вартувало би більше кумекати про мирське..

***

Мар'ян працював у дикому темпі. За пів години польоту рук він зібрав докупи чорновий варіант витвору воєдино, для розігрівання почуттів та нагнітання пориву. І раптом виявилося, що в поважної донни немає голови. Художник був задавакою до всього, і не дався диву, що з його несвідомості жінка лишилася вершником на кріслі без.. маківки.

Він вдихнув осінній холодкуватий вітер, потер кольорі від мальовидла руки й оглянувся довкруги. Це часто допомагало. На кордоні імпульсу, тваринного поруху єства в пошуку наснаги, довершення картини.

На дубовій гілці, навпроти малярської дошки Мар'яна, сидів грак. Чорний, мудрий, із пронизливою настирливістю птаха палючий здерти з художника і його окуляри, і його шевелюру. Так здалося, а потім сонечко присвітило чимдужче, і грак.. перемістився гілочкою вище, у безпечніший притулок. Мар'ян просто свердлив його та з'їдав цікавістю, щоб пририсувати жінці голову птаха. І не він один.. на когось глядів..

Матвій стояв неподалеку та сховався за великий березовий стовбур. Навіть присів. Стовбур огрубів на корінні, але на довжині метру вже розходився по всі боки, ніби маленька копія Дерева Життя. Матвій захистив очі від сонця долонею, і зі смаком туриста-мисливця дивився на Мар'яна. Згадавши його ім'я одразу, як тільки побачив творення. Творення малюнку.

Матвій мало-мало не впав зі сховку на видноту, коли не зміг достоту розрізнити, а що ж таке угледів Мар'ян на далекому дубі. А коли прочитав його вираз обличчя та власним зором упіймав грака, усередині щось йокнуло. Те саме сталося і з Мар'яном, який після споглядання пташини чомусь різко повернувся всім тілом до берези. Матвій вчасно.. приліг ниць.

Голова грака почала покривати проміжок між товстою шиєю донни та кремовим фоном малюнка. Штрих-штрих, штрих-штрих, штрих-штрих.. У хід пішов олівчик, закладений у позі цигарки за вухо. Зірковий час простого олівця настав.

Чим більше Мар'ян допрацьовував голову грака, тим химерніше ставало Матвію. Йокало, тиснуло в грудях, ламало в ліктях.. На мить молодому здалося, що його нігті точно пазурі птаха, і він може шкребти ними березову кору та пробивати струмок соку. У голові закрутилося, але хлопака був при свідомості. Тільки тіло чомусь робилося ватним і тяжким на рух. Матвій так і лежав на траві, у знемозі.

***

Художник наніс останній штришок, і щось гучно гепнулося й загарчало. Почувся змах крил, але надто різкий до вітру. З-під берези підлетів доверху здоровенний грак, завбільшки з людину й липкий, мов щойно народився, хоча виглядав старим. Той грак так налякав Мар'яна, що він аж остовпів. Грак налякався і сам себе, поки промацував нове тіло та нові можливості. Він ледве не похитнувся додолу, але владнав із незручними крилами та вилетів поверх найвищої сосни в парку.

"Може, помститися йому?" — промайнуло різко й гидливо в думках грака, душа якого лишилася людською.

"Та ні, ти ж той самий Матвій, і гра продовжується", — хтось підказав правильну відповідь. Хтось.

Грак вилетів ще вище понад дерева і звільнився. Переляканий до скону, знову хитнувся вниз, але хтось підказав йому, як правильно літати й махати крилами. Якесь знання з Гіперуранії, світу ідей Платона. Чи..

Мар'ян, оторопілий від видовища, укляклий на місці й приголомшений фактом, що секунду тому йому ще й підморгнула грачина голова з полотна, ледь не кинувся навтьоки. Він винив у всьому себе. Смішно настільки переоцінювати власний талант та вірити, що ти створив із людини інакшу живу істоту. Людська самовпевненість із нього кепкувала, а тривога била в груди.

Мар'ян сів на землю, ляснув себе по щоках та весь час тупо дивився вверх. Дивився, допоки з неба не впав на землю олівчик, точно такий, яким він користувався ось уже кілька років. Яким малював грака. Тільки замість дерева покритий ще й.. чорним густим пір'ям.

Мар'ян знепритомнів, а грак полетів прямо на ратушу, бо давно мріяв зачепитися за її найгостріший вершечок, і просидіти там наодинці з Жовквою та небом над дзьобом...

Циферблат вибивав другу годину. Місто готувалося до обіду. Мати Мар'яна щойно закінчила молитися, і зв'язала сину в дорогу на понеділок останній клуночок харчів.

Скоро й він прокинеться та продовжить малювати.

2020

Грає музика, медитативна, розмірена, на цілу залу готичної споруди. Темінь, пробиваються паростки світла крізь вітражі, звуки б’ються й потроюються в ехо. На колінах сидить юнак, заворожений, приголомшений, і переживає прихід.. Думки.

Думка випорскується з розуму. З інтелекту. З відкритості до світу та його пізнання. Думка огортає тілесним збудженням та уводить до другої зали: Зали Розуміння.

«У любого Б. великі статки, і тому цинізм йому нелегально дозволений», «Квантова фізика й комп’ютерні науки важливі в дослідженні околиць наших очиць настільки, наскільки необхідні філософія та теологія», «Більшість психологічних відкриттів до року N піддали сумніву через їх недостатню критичність». Сотні, сотні клаптів живопису фактів..

Зала пульсує від вигаданого землетрусу. На її холодній підлозі розтікаються іскри великого звершення. Чистий дух б’ється об закутки, підлітає до Говерли церковного вівтаря й запалює свічки вогнем по дорозі. Вогнем Сприйняття. Вогнем Запам’ятовування.

Дай йому волю воднораз: подорослішаєш і прославишся домашнім мудрецем у мурашиному Царстві на віки.

Сприйняття вимагає Глупоти. Однак відмінної від запропонованої Еразмом Роттердамським у «Похвалі Глупоти». Вона повинна назватися прекрасною! Дурість вивільняє від упередженості й новими дієсловами дозволяє стати розумнішим, освіченим, подивуватися Масштабу й Храму Знання.

Тим часом подивимося на юнака. Він різко розплющує очі, і тихо радіє, що думки пішли своєю дорогою. Коли всіх обсмоктано й ображено, він низько вклоняється та підіймається з колін. У залах зупинився грім, танок помислів стихає. Світанок бабака сьорбає з глечика сонце. Хлопець мило потягується руками під його теплінням, промені ріжуть вихід назовні та пощипують очі. Він підстрибнув, іде, заледве порається з великими воротами, захищеними колодками й шипами. Відкриває.

Очі на сонце, сонце на нього. Палає, блискає.

Істина, Розум, Свобода! До вас!

2020

Крутиться і ворочається в ліжку, справжній вуж. Повіки стулені з відтінком жаху, і лежачому сняться Кошмари_На_Межі. Ім'я придумав їм сам Антон, й особливістю цих снів був показ усіх можливих фобій і страхів чоловіка в одному екшн-фільмі. Від якого пробудити міг один лише будильник. Будильник акурат клався на 06:45, от уже три роки поспіль. І порушити устав режиму значило піддати себе новій небезпеці. Хто ж його знає, що падає на долю людини, яка перевершує свою сміливість та ступає ногою на сакральний ритуал. Устань пізніше: підвищується ризик серцевого нападу й появлення раку по генетичній лінії від дідуся. Устань раніше: посилення нав'язливого бажання завжди відповідати своїм вимогам, страх за життя через недосип та перевтому центральної нервової системи.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - гарчить несамовито будильник, і Антон лупить на світ свої хамелеонські очиці: голубі, сірі й зелені по три чверті навколо збільшеної фізичною вадою зіниці. Укол тривоги в грудну клітку, неприємне стискання горлянки й моментальне знання про свою незначущість у світі. Думки_Сухе Горло_Стук Скронь.

Антон починав ранок по заїждженій схемі. Телефон вибивав йому в застосунку "Здравіє" задачу: сфотографувати картину Сальвадора Далі "Обличчя війни" поруч спальної кімнати. Недавно завдання ускладнилося до зміни фільтру зображення. Без неї будильник мучив би бідолаху ще раз, але такого поки не траплялося, і ви зрозумієте, чому. Зробивши фото в негативному світлі, Антон відставив мобільний на спеціально відведений для цього стіл. Його поверхню чоловік попередньо витирав щораз новим шматком однотонної білої тканини, на котру прискав гіпоалергенним антисептиком. Розчин міняв раз на тиждень, о 09:45, неділями. Процедура входила до маси заведених інструкцій життя, і навпроти кожного виконаного пункту Антон вправно виводив галочку на ватманах. Білі полотна самотужки порозвішував усюди на стінах, окрім поля, призначеного для мистецького витвору Сальвадора Далі. "Обличчя війни" поміщалося в центрі стіни, навпроти ліжка, і той центр помишлявся центральним центром. Антон вивчав геометрію та знав напам'ять усі вимірювання свого помешкання. Для стороннього спостерігача постановка видалася б дивною: стіни віддавали колючою білизною, і ватмани-полотнища створювали неприємний ефект надлишковості та хвороби.

Чоловік перебіг до кухні й покрокував до одного зі столиків. На ньому стояла заготовлена з ночі, накрита харчовою плівкою склянка фільтрованої води. Воду привозили із тканиною для ганчір'я та рідиною антисептика, разом із рештою хатнього начиння. Рівно 30л на тиждень, і так із самого початку проживання Антона, хоча той наївно мислив, нібито обмежиться 19л чи, бодай, 22л. Ті числа запалали для нього святістю, бо молодий чоловік мав 19 літ від роду, і народився 22 березня. Він "майже" випадково зустрічав свої цифрові знаки на просторах Всесвітньої павутини (www.), або ж в одній із 222 книг на 19 поличках удома. Книжкові шафи знаходилися в ізольованій від пилу та зовнішніх впливів кімнатці, по правій стороні від спальні, і наш легінь вважав пошук чисел насолодою своїх буднів. Усе було продуманим до каплі, навіть розташування бібліотеки по правий бік, оскільки наліво ходять тільки невдахи й безумці, які здійснили камінг-аут щодо своїх психічних захворювань.

Середа, пріє тиждень перед 20-літтям хлопця. День надзвичайно важливий, і прийшов час побачити терапевта. Антон швидко поміркував про всі можливі сценарні провали перед його супервізором, допоки снідав вівсяним молоком із пластівцями без глюкози. Супервізора звали Наталя. Миловидна й низенька жіночка, з кучеряво-звивистим волоссям і спортивно доглянутим тілом. Останній раз молодик бачив її рівно три року тому, також у середу. Ergo, в одному з його 33 щоденників-діагностиків міститься ще й запис про точну годину й секунди початку зустрічі. Він ще тоді почував до неї певні бажання, тільки-но пройшло 19 хвилин аналізу (спостереження цього Антон у письмі також не оминув). Н., натура зі вразливим нутром, відчула його, але не надала тому великого значення, і віднесла свої пережиття на кшталт типового перенесення когось у голові клієнта на свою фігуру психолога. Антон же навпомацки й несвідомо мучився до сих пір, й невдоволення приводило його до точкової напруги й відчуження від процесу терапії. Він покладав феноменальні очікування на сьогоденну зустріч, і йому здавалося, що саме тутечки й зовсім скоро він проживе катарсис, обіцяний і неповторний. Так тривало уже, ну, ви, дай вам Боже кмітливості, зрозуміли, скільки...

Хлопець докінчив снідання, вимив увесь посуд у другій раковині, призначеній для миття посуду та всього колюче-ріжучого на кухні, витер руки позначеним літерою "К!" рушником, і мусів довершити ранкові приготування. На годиннику з відкидним міньйоном фіолетового кольору закричав пронизливим тембром час.

07:45. Переміщення до спальні.

Антон знав, прийшла пора змінювати стандартний набір суцільно сірої постелі на новий комплект, перед тим кинувши використаний у Пічку_ Для_Спалювання_Брудних_Речей. Усе робилося в цій частині рутини легко, бо ліжко він модернізував кожного Різдва кожного року. Спальне місце помалу перетворювалося в роботизований пристрій із кількома кольоровими кнопками. Антон вказівним пальцем торкнувся великої червоної клавіші "DELETE", відчув один із сотні механізмів зниження тривожності, клацнувся кістками рук, і помилувався новою постіллю, яка ще навіть нічим не пахла. Йому закортіло на мить помріяти про лікарську, вихолощену білявими кольорами палату, і запалився сумнів...

То був спогад, то було марево? Нервова система забила тривогу, й Антон за кілька секунд перемкнувся й проробив схожу процедуру, як із постільним, щодо своєї одежі. Шкарпетки, легкі бавовняні штани, футболка на довгий рукав із шовку, і вже так-то й тільки так-то три роки.
«Цікаво, чому?» — на мить пробігло мурашками по руках Антона, але лінія визначеної поведінки взяла гору.

Він, стукнувши зубами, прогнався через набір вправ обов'язкової гімнастики, згідно з графіком. ЇЇ текст та ілюстрації гнучких вигинів і правильних віджимань молодий чоловік одержав давніше, коли в'їжджав у квартиру. До кімнати для фізичних занять, найбільшої та порожньої в порівнянні з попередніми, вмонтували вивірену композицію провітрювання зі свіжим гірським наддувом. Навколо стояли великі дзеркала, навіть на стелі, щоб могти записувати всі рухи на камери спостереження. Прогрес ішов добре, голос комп'ютерної програми по контролю за тілом сповіщав про дрібні й посередні успіхи, але тіло та м'язи юнака все одно залишалися дряглими. Йому, здається, так само не вдавалося потіти, якби й схотів, бо забув про таку природну здатність людського організму. Чого тільки не зробиш, коли солодкий тембр штучного інтелекту вирішує за тебе..

08:45. Тренування закінчилося.

Антон вернувся до спальної. Уже по своїй волі (здалося, га?) зиркнув на третій із ряду ватман, звірився з тим, що виконав, і налаштовувався на годину уявної ментальної гри. Він підключався до мережі, умикав трансові норвезькі мелодії, звісно ж складені професіоналами для таких ментальних звершень, й уявляв собі, як вирощує квітку. Біла ружа, мальва, під егідою білих стін та білих шумів, кожного дня ось уже як третій рік будувалася його розумом. Дозволено було відрощувати тільки півміліметра рослини на рік, з доданками кольору (опції вузькі, від салатового до темно-зеленої, хвойної палітри). Мож докласти живості на стебло й, по бажанню, краплю роси чи червону мурашку. Частинками пікселів ми стаємо творцями. Квітка грала в житті та розкладі Антона світанкову прелюдію, й молодик ніколи не бачив її в місячному кривавому сяйві ночі. Так любив цю справу! Ще й міг паралельно ній по-дитячому фантазувати, нібито він бог і творить нове життя, хай і серед віртуального виміру своєї голови. Поринувши в забавку до 09:22, він забував про завжди різкий обрив, і таке образливо-болюче повернення до схематизму доби опісля. І воно сталося.

— БІП-БІП-БІП-БІП-БІП-БІП!!! - шість уїдливих гудків стандартної кімнатної симфонії, автоматичне злітання безпровідних чорних навушників, 8 хвилин вільного ходіння по простору багатокімнатних апартаментів і відеодзвінок Наталі через великий екран Smart TV з використанням базової програми операційної системи телевізора.

Антон найчастіше всього навчений думати іменниками, а кожен автор у чомусь є вигаданим ним Антоном.

***

— Доброго часу доби! - гукнула Наталія молодцю, що сидів на дивані прямо пропорційно телеекрану, на відстані 1,9 м.

— Добранок! - глухо привітався Антон, потуплено дивлячись до Картки_Допоміжних_Фраз, яку тримав у власноруч пришитій кишені штанів.

— Як у вас справи? Як себе почуваєте? - з не то щирою, не то доведеною до ідеалу тренінгами по емоційному інтелекту усмішкою спитала Наталя, вибіливши наперед Антона зуби. Вона порухалася у своєму кріслі по той бік Всесвіту, для укомфортнення комфорту.

— Стабільно. Серйозно, - видушив Антон, бігаючи з деяким занепокоєнням кокаїновими від страху зіницями по Картці_Допоміжних_Фраз. І так уже третій вік.

— Антоне, пам'ятаєте про наш поведінковий експеримент? Чи ви готові цього разу? - із виліпленою кінострічками інтонацією запитала Наталя, закинувши ніжку за ніжку. Взута в римські сандалії. Антонові би сподобалося на них подивитися, та він ось уже як третій рік гладив поглядом тільки низ підлоги та Ту_Саму_Картку.

— Так, звісно. Я... Я... Я... - чоловік, на диво терапевткині та й усього світу, сказав перший вислів самотужки, а другий уже почав плутатися в горлянці. Антон сіпнувся мовою та розумом від прояву власної волі.

— Ви! Ви! Ви! Ожи... - закричала Наталя, раптом відкинувши маску доброзичливості та необхідної етики. У неї зжолобилося все тіло, і ступні з улесливим педикюром і лакованим візерунком чорного по білому горошку аж почервоніли. Почувся якийсь шурхіт і шелест, щось кудись полетіло й упало, тріснуло дзеркало й розбилася чашка з потрійним еспресо на її столику.

— Я! Я! Я! - Антон задер голову й втупився в Наталю, а від її гнівливості в очах та розкиданих по приміщенні листків і красних палітурок його пройняло глибоким розумінням, що щось З_л_а_м_а_л_о_с_я. Серце Антона почало відбивати усі максимуми, піт стікати патьоками за комір шовку, й очі сльозитися, мов від гірчичного газу, бо ні з того ні з сього він зрозумів, що відбувається й відбувалося увесь цей час. Три останні роки, три додаткові місяці, в середу, 15 березня, о 09:63... Остання думка про годину аж заскрипіла в нейронових тунелях нашого звитяжця, і йому точно здалося, що голова й усе тіло зараз вибухнуть.

— Я! Я! Я! Я подивився на вас! Я побачив ваші ніжки! Я побачив ваш робочий кабінет! - уже легше вирвалося з уст легіня в напрямку до Наталі, яка чомусь зникла в потойбіччі екрану...

— Н-І-І-І-І-І-І-І-І-І!!! - люто заволав Антон, побачивши, що стеля враз стала прозорою й крізь неї увірвалася підошва Наталиних сандаль, щоби його розчавити.

"ЧАВК!".

*(і зникла зі свідомості Антона)*

DIXI.

2020

Місяць лютий грізно махав колючками сніжинок, і різко погіршував погоду перед весною. Знаходилися надворі пестуни холоду. Вони кожну зиму ловили сніжинки язиком, і задивлялися на їх узори в автомобільному дзеркалі. Також пестуни вміли бути моржами, й умивали обличчя голими руками та свіжою мерзлотою.

Середина тижня, казковий, як передніч Святого Миколая, вечір, заметіль кружляє у дружньому таночку. У сторону Центру Шептицького гучно й по-невпевненому розмашисто іде юнак, але якогось надто 16-літнього вигляду, що, зосередьтеся на дитячих рисах його обличчя, явно виринає. Він спішить, очі пихтять паротягом, і поверхневій людині збоку може привидітися, що молодик або воліє різко натовкти комусь пику, або летить на зустріч екстремально важливого ІТ-проекту. Й обидва припущення ними й залишаться. Напружена манера ходьби легко пояснюється його тривожно-надривною натурою. Куртка хлопця розстебнута навстіж, і жовтавий школярський шарф зносять пориви вітру з льодовим присмаком. Так, він ходить у холод у такому вигляді через абсурдно-імпортну причину, а ще в цю секунду оповіді повертається з короткої перерви між спробами вивчати старогрецьку. Перепочинок набив мозок киснем. До гарячого приміщення та ноутбука, гайда! Кинувши кілька жорстко здавлених "Привіт" знайомим студентам, він зайшов, ба навіть завалився усередину Центру, і по звичці устромив погляд на годинник. Під ним кипіло життям горіхове кафе, і парубійко помчав на другий поверх, щоб не заважати відвідувачам тихенько ласувати сметанковими леґумінами.

Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького є унікальним місцем. По-перше, аналогів у наших університетів нуль. Архітектор Штефан Беніш постарався на славу, і йойкає сердечко, коли розумієш, що навіть бібліотека Балтиморського університету менша за Центр Шептицького. І закінчили б славословіє. Друга закаблука полягає в тому, що медійний простір виділяється своїм сучасним стилем. Строгий, скупий на палітру кольорів, із міцними бетонними, відкритими для очей стовпами, із деревом, яке перемістилося в дизайн інтер'єру на сходи та зеленкуваті насадження. Скляний, із небезпечними східцями та затишними куточками на диванах, за котрі ведеться тіньова конкуренція серед студентів, працівників УКУ та людей із креативної індустрії Львова.

Юнак теж про це все тяжко й натужно, із міліметровими інсайтами, міркував, і врешті-решт, як робот, механізм, вернувся до вільної канапи, до чифірних фантазувань. Нещасний чомусь одного разу вирішив, що він у світі, певне, найзнедоленіша людина, і частенько корчив із себе трагедійного персонажа п’єс Шекспіра. Скрипучим прийняттям і самоіронією колекціонував дружні зауваги чутливих людей і привітливих незнайомців, які раптово скидали з нього цей панцир равлика, коли запитували просте: «У вас усе гаразд?». Одним помахом м'язів рота. Теплою усмішкою. Клієнт готовий.

Він не міг, а так водилося вже другий рік, знайти ідеальне положення тіла на дивані, і від цього перебував у злісному на себе настрої. Сяк-так, по-лисячому влаштувався, закинув руку за шию і майже ліг. Високий зріст був явною перевагою, але тільки не на компактних диванах Центру Шептицького. Молодик чимдуж рознервувався, бо його старий лептоп раптом зазнав краху при підключенні до мережі, але за двадцять хвилин усе уляглося й можна було беззмістовно перевіряти свої соціальні сторінки та повідомленники, у народі знані під гаслом "месенджерів". Однак гладко в хлопця йшло рівно ніколи. Звісно ж, комп'ютер гальмував, і веб-сторінки вантажилися по кілька хвилин вічності. А ще він щось писав, от ким був наш герой!

Кажуть, дивні публікації виходили з-під його електронного пера, у них часто згадувалося безумство, та й автор зовні скидався на німецького романтика, який перечитав Гете та засильно вкинувся смаками в німецьку класичну музику. Волею долі він умів писати обома мовами, українською та ромською. Читач хай буде тверезим і одразу придушить нотки внутрішнього расиста, поважно прошу, бо він і в мені сидить. Річ у тім, що раніш, на таборі якоїсь замудрої, однієї із сотні молодіжних організацій (може БУР, може ФРІ, може під час ТК, Твоєї Країни, чи то було серед пластунів?) він закохався у пишну ромку, масну й із чорнющими очима та волоссям. Під буревієм почуттів досконало вивчив мову етнічної громади, що аліґансько вписалася в український антураж. Думаю, про любовний крах історії згадувати не варто, ситуація і так криштально зрозуміла. Наш ідеаліст — особистість украй закомплексована, і його тексти віршів, пісень і політичних памфлетів ромською, адресованих дамі серця, знали, мабуть, кілька духовно збагачених інтернет-друзів, та й усе. Назагал, у колах університету, те виглядало наче студент без певного роду занять. Прокрастинатор, одним словом. Хоча, здається, не пив?

Юнак поправив запудрене й мокре від снігу волосся, поміняв позу на дивані й зайшов на сайти своїх інакомовних творінь. Узагалі той молодчина помишляв себе людиною розумною, і готовою до критики та опозиції. Висловлюється великодушна дяка Грицаку та його лекціям про бітлівську музику, за відкриття творчої вуглинки в холодній печі хлопцевої душеньки. Проте Інтернет лякає акцентуацією на особі автора всіх і кожного, навіть українських естрадних зірок, не те що… тих, хто не створив поки особистого бренду.

Повіки графоманіяка штучно підпухли, зіниці бігали по рядках відгуків і зауважень, і геть невлад наш художник слова прочитав нищівний коментар. Удар ножем у пах, горло та нервову систему. У цілях вашої безпеки зміст слів критика кане в небуття конфіденційності, але це був кінець. Пітні руки, дрелька запрацювала в горлянці, зіниці залізли на білок і прокрутилися на 360 градусів... Юнак хлопнув кришкою ноутбука Lenovo, тремтливими пальцями поліз у кишеню рюкзака Fjallraven й блискавично увімкнув "Everything I Wanted" Біллі Айліш, поставивши пісню на повтор. Накинув куртку, узяв руки в кишені та з видом глибокої втрати гордощів і гідності знову поплентався назовні. Ласий до всяких тернових вінків, молодий чоловік вивчав ази прикладної конфліктології, але емоційна крихкість завжди є частиною нас самих, і завжди підводить. Принаймні так було в бідолашного молодця.

Йому хотілося заридати. Схоже істерично вибухають діти, коли їх улюблену іграшку кидають до рота дворової собаки. Але, це ламке слово на "А"... "Ти майбутній чоловік, купа людей навколо сидять, що вони подумають"...

Гнітючі до комічного міркування наповнювали голову спудея разом із повногрудими вдихами морозного повітря, і потуплений погляд на брудні мокасини скрипів дощатою дорогою. Лиш би йому, замицьканому, полегшало...

Отак ідучи, намагаючись заплакати й виглядаючи мов сумний добродій з артгаусного кіно, наш характер умить почав перекидатися подумки на справляння із болем критики. Ясність його намірів та їх геніальна чистота омила приниженість автора. Мова не про спокій, але щось нове зароджувалося...

Знову піднявся стрибком відчуттів, знову тріснув удар креативної ідеї по скронях, і знову заклекотівся стук сердечний!

Тарас прибіг назад до Центру Шептицького, загрівся і написав цю оповідь.

2020

Schizo Scriptum
Наступає той ворожбитський момент, коли ти вертаєшся до написаного, помічаєш промахи та.. редагуєш.

Виставляю напоказ видатний стан-положення у світі, названий мною "біганина".

Характерними ознаками вважають підвищену по всіх шкалах тривогу, стабільну хандру та пошуки винних у ваших життєвих бідах посеред натовпу перехожих на вулиці. Корекція та благопристойний вихід із відчуттєвого вальсу виключені лікарями зі списку планових заходів, нагромадження патольоґії відбувається у паралельних напрямках одночасно стрімко.

Діагноз: розбещена душа юнака.

Вирок: робота, позбавлення фінансової підтримки та гільйотина.

2020

Ой, третє грудня, але до біса, вражає сам факт, що мої записи, та і я прожили разом ще один рік. Тоді теж було важко, не настільки як сьогодні, але по-своєму жахливо...



Уже двічі я говорив із Богом. От так просто. Ні, не подумай, без галюцинацій, слухових чи зорових. Бог, який би він не був, а Він один, говорив через мене, моїми словами, моїм голосом, у моїх думках, але все рівно то був Він. Прийшов несподівано, хоча деякі події з мого життя, як видно, спонукали до втручання. І ще я знаю, що А. молиться за мене, розмовляючи з Ним, я це зрозумів, відчув, точно так як відчуває вона. Я мушу подзвонити їй, розповісти про події, вибратися нарешті з берлоги, бо час уже прийшов, певне ще під час першої розмови, але й число то гарне, третє грудня!..



До речі, спершу Бог прийшов до мене також через дівчину, через В., зеленоволосу мавку, сталося то зовсім стихійно, під час переписки про книги, творчість та Силу. Бо Бог і є Силою, тобто Сила входить до Бога. Взагалі Бога сприймати треба позаконфесійно та поза рамками релігії, хоча й відчуттями...



Я повинен розказати про це Н., мені важко без нього, я багато думаю про Н. й мені хочеться його і вдарити, й обійняти зі слізьми на очах. Я маю зателефонувати йому також, своєму колишньому другові, який мав настільки великий вплив на мене, і якому я збираюся якщо не пробачити, то вилити свій біль і страждання, заразом і з розчаруванням. У ньому, у собі, у світі. Але, Бог мені підказує та усміхається, не в Ньому...



Я вдячний Богові, я вдячний тим, хто допоміг мені прислухатися до Нього. Щойно Він знову підказав мені, що я можу відкритися інвалідам повністю. Бо ми з ними однакові, просто я каліка душевний, і моя голова підказує, що й духовний. Я не знаю, добрий я чи поганий, але я визнаю і приймаю, що я не Бог і що я хочу бути з людьми. Я дозволив собі бути неідеальною людиною, радше Бог дозволив мені й допоміг. Як і допомагає писати ці букви та слова, як і допомагає бути спокійним, якщо не всі висновки будуть прописані, як і просто допомагає, а може й завжди робив це?..



Усміхаюся Йому у відповідь. Я готовий вернутися до К., я можу вернутися до християн і там Він також буде, у принципі, як і всюди. Цікаво, скільки разів я "правильно" написав Його імена в тексті, намагаюся пожартувати з Нього. Я згадую минуле в К. та малюю картини майбутнього. Як завжди, фантазист і мрійник. І знову уникаю кількох слів про те, що мені жахливо боляче, страшно і наскільки я втомився і від себе, і від світу...



Одначе коли ти йдеш до Бога, хай і у вигляді його образів у католицизмі, то віра, надія та любов стають золотими жевелерами. Ніби пишу текст лишень для створення внутрішнього діалогу, он як! Мені жахливо тривожно, дискомфортно і я придумую непристойні розповіді про себе в дусі "Писав статті у Вікіпедії, займався віртуальними БДСМ-практиками та страждав від... усіх і вся"...



І найсмішніше, що в опусі є і фарш окрім фарсу. У мене ще з'явилися дві, е ні, уже три сформовані ідеї для творчих експериментів, усе якось чим більше я відокремлювався й гірше ставало, тим чіткіше вони кристалізувалися у щось максимально конкретне та створене зовнішніми стрілами. До речі, з любов'ю перегріваю ноутбук та роблю вигляд, ніби самому смішно зі своєї постіронії...



І можна опублікувати текст до блогу, який ніхто крім мене ніколи не бачив, і який стане хоча б на людину популярнішим тільки після мого епічного самогубства. Зате ми з Богом знаємо, що то жарт і зводити рахунки з життям я ніколи не збираюся. Тьфу, на мить згадав свого товариша по листуванню зі шкільних років, який чудом познайомив мене з Кафкою...



Як думаю про те, що він сміється над моїми невдачами (хоча, виправдаю себе, були не тільки вони), то геть перестаю жаліти про свою ізоляцію в місці, де я виріс. Уже кілька днів не миюся, до слова, з плином часу всередині починаєш ігнорувати буденні речі й лишатися все більше з думками та всіма можливими для них стимуляторами...



Ні, теологом я таки справді не стану, але по-своєму зміню християнство на краще, як порадив мені Бог, бо я і так залюбки вмію поєднувати протилежні поняття і по тотальному діагнозу (діагнозону, Дагону?) являюся представником професії філософа...



Світ учив мене, а я перевчив себе, зберуся й покажу правду світові. Якщо вже згадуєш про те що вечеряв уночі та як знайома дівчина писала про свої пристрасті в їжі, то краще зупинитися й зробити мудру морду, ніби зараз гідно виправиш написане...

2019

Моршин. Прийшов час розлуки. Зразу-зразу перейдемо до суті...

Я пам'ятаю золотий фонд дитячих років. Війни з кропивою та паличкою в руках, бажано обчищеною від гілочок, дерев'яний паркан під під'їздом, де сиділа галаслива дітвора й мудрувалася "поламаним телефоном".

Я пам'ятаю ту рижу, не руду, а рижу дівчину з веснянками та хлопчачим характером, через яку я зіграв на слабо у футбольний матч близенько міської лікарні, і щиро зрадів, що забив тоді два голи. Я пам'ятаю іншу, яка снилася мені в шість років і жила в тому ж будинку, маленька і.. прекрасна, старша на десяток літ.

А ще я любив двір, хоч був надто тендітною душею, але скільки ігор, скільки непристойних слів і розмов зі старшими, скільки стрілялок-футболів-біганини по воду в котельню, і сварки з тамтешнім похмурим працівником. Він досі працює і водить те ж легкове авто!

Зоопарк, тоді відкритий для всіх, який ми відвідали разом із бабусею та на той час живим і здоровим дідусем. Походеньки на Пасху до церкви, разом із сім'єю, кошиками, і тим неймовірним щастям, яке здатна пережити тільки мала та не до кінця свідома дитина, і котре потім шукаєш із гіркотою всередині усе життя (і таки віднаходиш). Санаторій, довжелезна береза біля нього, фотокартки, записи виступів на свято "Букварика" (я був Буквариком, і як же плакав, коли переглядав відеокасету в 7 класі)...

Школа, ті страшні та успішні перші чотири роки. Учителька, Зоряна, перша і занесена в книгу серця. То вона заклала в мене перли розуму, то вона вчила зі мною після уроків математику, а потім з одним відставайлом ми дурачилися і розмовляли за всі деталі відеоігор.

Ігри, яке неймовірне заняття! Перший телевізійного типу монітор, диски з аркадами, алфавіт англійською, який наспівує Вінні Пух і який грає у вухах і досі. Потім книги, книги, о книги!

Прочитана матір'ю книга "Тореадори з Васюківки", почута і прийнята у внутрішнє царство, Вавилон вражень. А потому уже свої несмілі спроби читання, злиття з магією слова та паралельними світами. То там гніздиться потяг до української, до слова, то там я навчився відчувати і вчуся зараз виражати. Я пам'ятаю все, і погане теж, але сьогодні не до сумного.

Зараз я віддаю дань Ірі, Віталію, віддаю їм тепло, яке міститься у спогадах про наші веселі забави у козла після уроків, віру в НЛО та надію отримати плату за прибирання снігу в холодну зиму дитячими черевичками. Я віддаю належне тим тривожним конкурсам на днях народженнях, де все хотілося бути першим і часто виходило, зі стрибками через скакалку. Я поклоняюся тому відчуттю, що страх можна долати й так треба, бо вперше воно трапилося коли я ще й не закінчив четверту клясу. Далі-далі...

Підліткові поневіряння, "Пляшечка", грубі та прямолінійні дівчата, які, зате, навчили цілуватися на ціле життя вперед. Проби алкоголю. Лише кілька, і то таких, що ніколи більше не хочу бути п'яним. Успіхи й невдачі в навчанні, пошук свого місця й дії. Боже, я тоді наробив сотні фотографій на старий цифровий "Нікон"! І усміхає, як експериментував зі стилем одягу. Почав зважати на волосся, перебирати гелями, стригтися на всі можливі манери. Смію безчільно припустити, мо' тоді почалося підсвідоме й невпевнене відчуття своєї краси. А ще була маса закоханостей, і зараз скажу про ті, що були безвідмовними. Про тих бідолах, яким я не сказав нічого визначеного, бо ще не був вченим серця. Але мило, мило ми бесідували, перестрічалися в нашому великому парку, біля хвої, біля свіжого повітря та живого підземного джерела. Лови в цьому часі почуття за хвіст, вони воістину чисті й відсутній усякий розрахунок. Ей...

І село, я любив і село, де жив літом. Таке ген просторове, сонячне зазвичай, і наш здоровенний будинок. То єдине місце, де я бував по-справжньому сам і чувся через це добре. Прихисток, прихисток і бункер, вміло збудований батьком, його гордість і дуб на нашому подвір'ї, а ще цілий ряд ялинок, які за років п'ятдесят переростуть у ліс! А ще дерев'яна прибудова, а ще роса на траві зранку, а ще поїздки на велосипеді, по сусідніх селах і далі. А ще "Дай Боже здоров'я", та приставка -сі до слів. Було незвично, кумедно і ніколи не знав, що відповісти тим бабусям на лавочках. Корови, по селі ходять корови, тільки й корів хочеться саме зараз забути, бо свійські тварини не найприємніші створіння. Хто жив будь-коли в селі, той зрозуміє! У ньому були переглянуті фундаментальні картини, у селі зпам'ятався на все майбуття дух української свободи. Пізнаєш його, ідучи по полю чи дивлячись на кам'яну могилу-пам'ятник із минулого сторіччя. І грози, грози з блискавкою та свічами. Стук капель об дах, ковзання гілок по вікнах. Таємне й закрите горище, де хтось тупотить, бісів Бабайко, ти мене лякав!

Останні роки перед навчанням, більше розуміння світу й тільки-тільки вогник, іскорка на нігтику мізинця, яка шепче світлом і відбиває його в пам'ять зіниць: "Ти колись поїдеш звідси...". Чи станеться так чи ні, говорити рано, бо гідні люди говорять тільки про зроблене, про те що можна намацати хоча б розумом, у що віриш, бо бачиш. Тому я просто усміхаюся, проникаю в те хороше й тільки хороше, що пов'язує з домом, який ми не обираємо, тру черевиками об ожеледицю і збираюся зі смутком і звільненням. Я не згадую поганого й не раціоналізую, а дивлюся Моршину у вічі й відповідаю так: "Не кажу прощай. Зате кажу: до скорого!"... Наступне?

Побачу, чи побачимо.

2020

Тижнями підвішений зашморгом до люстри. Місяць тягаєшся за документами. Очікування, очікування, до душевної крові очікування та незнання, а що ж буде далі?

Гризеться душа, труться її шворні о заржавіле серце, проступають зрідка сльози, допомагає тільки оргазм забуття, ковточок домашньої наливки чи ще одна панянка, яка так собою хороша, і кілька слів від неї зігрівають холод і морок всередині.

Письменник пише й пише, пише й жаліє про свій романтизм, але він прекрасно свідомий, що понад сентиментальністю стоїть одна велика постать: там стоїть Правда. Правда про нього, про читача, про світ та як жити. Нахилися до неї краєчком вуха, торкнися кінчиком мочки та вслухайся в аромат музики. То грає світ, а ти в ньому й актор, і творець, і дегенерат-спостерігач.

Так, продовжувана нервами мука й остатнє зняття тривоги однією щирою розмовою. Мені допомогли. Я пізнав добро на собі, відчув і прожив до послідньої йоти полегшення. Справжня духовність була в людяності, у готовності прийняти мене, поцікавитися, як я чую своє серце, й доказ, доказ того, що комусь це важливо і я більше не відчужений: от що полонило і струснуло всі мої міркування про несправедливість, біль, зло світу цього, яке і мучить, і щось дарує.

А то постукав у дверцята Він, я певен, і справа не в інтелекті, чи глибинній сутності філософії, я просто відчув. Я вірю-не-вірю, забираю по білому клаптику з ромашки, яка росте навіть зимою, я знову гадаю, зливаюся з приналежністю, отримую спокій.

Як вступаєш кудись і відносишся до чогось, воно не тільки наповняє тебе обов'язком та критикою власного інколи такого негідного егоїзму, воно також.. звільняє.

Я вклав у свій погляд і усмішку всю подяку, повернувся і вийшов до природи. Там, де завжди можу бути до кінця щирим. Я плакав цілу годину, падав на коліна в сніг, відчував на щоках і голій голові морозний очисник-вітер.

Я дякую Тобі, дякую, що не забув...

2020

Я почну з виправдань. Я почну з вибачень. Я почну як Захер Мазох.
Цей день був переливанням із ночі. Наше листування, моє нервове перезбудження. Написав читач. Йому подобаються тексти. Про який нічний спочинок могла йти мова?
На голову звалилася ще й вирішальна подія із навчального життя. Як, як танцював тоді й бігав судомно із кімнати й на кухню, так і відправився без натяку на снідання. Зібрався, вмив своє тіло, надав собі легкого флюору красивого юнака, але дещо надривного й божевільного. І було страшно, звісно було страшно. Хто ж такий письменник, який його вигляд, манери, ходьба в юності?
Високий, тендітний, із рідкісною аристократичною красою, але до міліметра запущеною зовнішністю. Чоловіча стрижка, гола голова без шапки, дитячий теплих тонів шарф, закутаний у клубок на шиї, споконвічна сорочка, розстебнута довга зимова куртка. Черевики добротні, але до кінця дня завжди брудні. У вухах лунає музика, в очах пожадання життя, а з іншого виміру доля страху, страху і лоскотання невідомості. Сідає в ранішній автобус, зиркає глупо й постійно на пасажирів, і готується, він завжди до чогось напружено готується, навіть до відпочинку. Приїздить до Львова, свого душевного дому, і нарешті відчувається трішечки краще.
Невроз і те набуває атмосфери винятковості, і він ним мило кічиться, часом забагато. З перших блисків очей гордовитий, а всередині цікава до світу невгамовна дитина, що шукає любов і прихисток. Він гуляє сам, спосіб проникнення в канали міста доступний тільки дивним одинакам. Заглядає в пришвартовані під'їзди, краде квитанції у пенсіонерів зі старих будинків, поскрипує тупітливим кроком по дерев'яних сходах, що прогинаються під його силою, намазаною на образ впевненістю. Заглядає в кожне помітне й не дуже обличчя, вдихає несвіжі запахи, посмоктує в роті гілочку дерев, які взимку зберігають колючу зелень. Він часто мовчить і проникає в речі тихенько, як звірина у своє дупло. Він не людина, він депресивний напівбог, не пристосований до життя будь-де, окрім грецьких міфів чи українського фольклору. Йому добре. Він такий роз'ятрений чуттєвістю, що самота часом стає єдиним захистом, порятунком, визволенням.
Як і його розв'язність із читачем. Його поза. Його гра. Він брехун, вимушений, бо не може зараз переживати сильний біль. Але завтра зможе, захоче і сам його несвідомо створить. Опісля пісні ж напише про це, але не забуде ніколи.
Він показує все найгірше, гіпертрофоване в собі, хоча їй, кучерям, чи смуглим, чи просто красивим дівчатам і жінкам він готує глінтвейн зі свого справжнього "Я". Тільки жінка здатна пізнати його почуття, а тільки чоловік уловити його розум і позаздрити, зважаючи на те, що письменник красивий і так, навіть якби всі його письмена лишилися у столі. Він просто вміє жити зі смаком. А жінки це люблять.
Він наївно сподівається сподобатися читачу, але бачить, що сьогодні буде фарс, і п'янство емоцій, і спектакль одного середньовічного шута. Так і стається. І наш писака мучиться, мучиться, тому що його читач звичайна людина. Тільки-от його читач знає незвичайну.. Так, він її.. Так. Письменник запізнюється, та те, що читач чекає, зворушує його пам'ять і колекцію назавжди. Як і те, що читач дивиться. Вона, вони, люблять у читачеві невідомість, невизначеність, простоту. А тут ще й порада, про стилістику. Слухай, письменнику, слухай, ти ж не Ван Гог-і безвухий. Щось каламбурне, липке і часами надто людське сталося між ними.
Письменник їде, два дні потім їсть себе і робить рагу зі власних нових досвідів. Читач... Йому передаю привіт, кажу "дякую", закарбовую у скриню та.. йду далі. Читач же не один, усміхаюся, а я буваю надто різким....

2020

В одному глухому-преглухому лісі, у далеких Карпатах, кожної ночі останні дні чути голос якоїсь... Невідомости. Селяни та відчайдушні мандрівники лякаються, дригають туди-сюди по дерев'яних скрипучих підлогах гуцульських хатинок і закривають свої вуха соломою.
Давненько завелися розмови про повернення песиголовців. Доторк до цього слова, одна його згадка багатьох-багатьох приводила у заціпеніння. Зате старі мудрі діди, й подекуди бабці, з-поміж мольфарів, розвіювали ті сказання, бо вони говорили, що песиголовий приходить зазвичай до біди, до якоїсь трагедії, чи то в чийомусь особистому житті, котроїсь пишної україночки в сорочині до колін на голе тіло, чи то в селі, одному із тих, що поросли гірською травою, лугами та покрилися звуками трембіт і сміхом Маланки та Івасиків. Бува, таки бува що сусіда спроможеться вкрасти корову, ну, не смійтеся, хитрун потирає ручки на ласе теля. Якщо вже наврочили, або ж наслали на кого темні сили та прокляття, наприклад "безголового жениха", то... Як бачите, ми потрапляємо до песиголовців самотужки, думаючи ніби підставляємо комусь дурника та неробу на щастя. Би було все!
Та крім песиголовців до віщунів і владик гірських стихій ходили в гості затуркані легендами про нявок. Зелених, із листям на голівці, босими й трішки помацаними глиною біло-синіми ніжками та з величезними очицями, нібито в них відбивається зоряна ніч, Чумацький Шлях для чоловіків на возах із волами. Нявки завжди брали верх над юначками, особливо цнотливцями. Тому все чудувалися роботящі коло молока, сира й масла, як доносилися звістки, що старійшини та ледь зрячі бабці радять їх синам-молодикам і дочкам-молодицям нічого не встидатися, бо без секеляння потрапиш до нявки бажання, до пастки жадання. Бравий хлопака з чорним крутим чубом і густими бровами все голосно сміявсь і крутив, фиркав носом, але перед нявкою трималися волі лише одиниці, і то здебільшого з побожних, кумедно, і забобонних. Лишній раз перехреститися рятувало їм життя, і хай язичники гнівляться, але й вони тікали раніше до ідолів, обмазаних кров'ю тварин.
Третим люди сполошилися й почали мовляти, мов серед краєвидів карпатського лона сновигає збірка. Готується шабаш. Шептали, що по кутках, де люди забувають просипати сіль, шниряють маленькі зубасті потерчата. Й інколи, пізно вночі повертаючись із роботи на полі, втомлені й спритні на вигадки жителі зустрічали когорту бісиків, особливо тимво відзначалися знатні п'янички, Захари. Серед дійства легенд, переспівів і магічної напружености світ ставав містичним полем, пояснення зайві.
Тим же часом у лісі одна велика сова... заглитнулася кісточкою від риби. Чи гілочкою од палиці мольфара. Мо' то була серединка персика, який з іншого часу й виміру закинув гамірній сові до відкритої пащеки веселий чумацький дух. Та сові чулося абсолютно нейтрально. Вона й далі жила собі, літала за треби, тілько вночі замість звичного звуку видавала ще й кряхтіння, а коли нервувалася через ту перепону в горлянці, то трагічно билася пір'ям доверху свого житла в дереві, і тоді теж видавався утробно-зламаний гул, перемішаний із совиним криком і лісовим ехом. Так тривало близько тижня. Бідна сова вже хотіла заговорити людською мовою та попрохати у найповажнішого старця з ціпком, аби він тим же ціпком витяг із неї сю поганську річ.
Й одного раненького-ранку до місця сови прибився малюсінький, білобрисий Остап. Завбачивши, що та нарешті потрапила в напівдрьому, Остапчик гоже зібрався і запустив сові в голову шишку. Правда поцілив трохи нижче. Так і вилетіло все із сови, а до кінця її життя пташина прилітала до Остапа вночі під вікно, тричі стукала об шибку на щастя й летіла назад до свого розміреного існування.
Остап став світлим чаклуном, і всі села навколо знову були здорові та щасливі, а найголовніше: спокійні.

2020

У мене в житті стався випадальний період. Той самий час поневірянь, каламбурів і заплутаності. І я почав помалу будувати новий світ, нового себе. Але "себе" завжди десь у глибині, під стіною психологічних захистів чи нібито закоханостей із першого погляду (додаю: на фотографію).

Урешті-решт я дійшов до максимуму, не назвав би це дисоціацією, проте я розбився на кілька плиток молочного шоколаду. І добре, що зовнішній світ не наділений такою долею егоцентризму, як ми самі (чи я один увесь такий особливий). А що ж приводить у чуття, нагадує про проблеми чи місцями (точково) болючу об'єктивну реальність?

Це важливі події чи зустрічі. Скільки б ти не прокручував щонайкращі сценарії та наполеонівські плани, але у критичні моменти, що торкаються твоїх слабших місць, ти.. Повертаєшся до визнання, що ще далеко не Бог, і навіть не Геркулес, а молода людина, яка намацує життя, шукає любов, свою кудряву Алісу з Країни Кудес, прагне не тільки щастя, а й іде до мети повного переїзду у велике місто, і.. Сотні нових думок, одвічна боротьба зі слабкостями (у мене, певно люди не повірять, це ще мандаринна долька тривожності у спілкуванні), крокування до того, що ти щиро хочеш і що відкрилося зовсім випадково. Усі ми (або, повторюся, я один) генії притворства та обману самого себе, але доза наївності допомагає знову і знову вірити в казку, переживати сильний біль чи пробувати щось нове.

Пишучи й міркуючи про ці тонкі душевні мікрокосми, я все рівно натикаюся на певну недосказаність тексту, а потім розумію, що все пройде, і це теж, як заповідав Соломон (здається, мудрець якийсь, без зайвого пафосу).

Я виходжу надвір, гуляю в одній сорочці біля спокійного примерзлого озера, б'ю себе холодом в груди і шепчу, так аби чув тільки я: "вертаюся, вертаюся, вертаюся..."

2020

Стояла тупа осіння днина, така як то буває перед виходом у зиму. Школярські будні, чи то канікули, часом бува важко згадати підліткові моменти. Ми зібралися з класом у честь сумної події: в одного хлопчини, назвемо його В., помер батько.
В. це персона трагічна, із бідної сім'ї, у дитинстві небораку поталанило потрапити лобом по кінському копиту. Винним визнали, публічно, коня. Хоча хтось та й відає правду про той ідіотський випадок. В. низенького росту, обличчя наполовину втрачене, наполовину агресивне, одяг здебільшого однаковий, на ту пору "щоб було тепло". Чи піддавалася така людина знущанням або неприйняттю зі сторони однокласників, однолітків?
І так, і ні. В. мав трохи фізичного хисту, навчився виживати у своїх умовах та асоціяльних (а насправді просто сумних) компаніях із дітками віком старшими. Підліток уже курив, випивав, щодо дівчат, правда, достоту не відомо, та й не в'язався його образ і характер із породою Дон Жуана. Однак усе одно це була людина, жива людина, розумієте?
Чомусь таким людям завжди співчуваєш, і навіть коли вони переплавляються у злодіяк чи згодом сідають (або присідають) до в'язниці, ти зразу розумієш, що їх участі та вини в тому мало, а життя просто сука, тотальна несправедливість.
Я був серед числа класу, тих, хто пішов висловити співчуття до сусіднього села, де проживав В. Компанія видалася, м'яко кажучи, не під стать ні погоді, ні самій події. Та якій там до біса події, трагедії в житті простого хлопця. Іти трохи прийшлося, і навіть мої друзі поводилися якось надто вже приторно-істерично. То вже зараз, у старші роки, можна провести швиденьку рефлексію, і докопатися, що певно і їм було страшно, жаль В., а сміх і дурощі виступали лише придуркуватеньким захистом від поганих, тяжких уколів реальності. Тільки все це не змінює ні ситуацію, ні той дух, що витав у повітрі. Назвати б його духом нерозуміння людини, якось присмоктаної до тваринної душі безпардонності як в емоціях, почуттях, так і в поведінці. Що ще чекати від дітей? Вони або ангели, або сущі демони.
Я теж, певне, робив тоді щось не те. Говорити зовсім не хотілося, всередині трохи плакав, але так стидно було, що видавив тільки кислуватий вираз обличчя мазохіста. Дехто зміг, і їм вартує віддати належне. Моя майбутня подруга, і ще стертий із пам'яті суб'єкт, вони підійшли до В., обійняли його. Він справді був сумний, він дійсно ридав. По-чоловічому, тихо й приховано.
Пам'ятаю як білий день, спершу В. утік додому, бо тиск був неймовірний. І тут прорвало. Двоє з натовпу, двоє відродків почали сміятися. На подвір'ї В. же замукала корова! Боже, як смішно. Вони теж залилися сльозами, солодко-аморальними. І прийшла якась така паршивість, такий біль за весь той бісів світ, за їх неадекват. Щастя, що В. тоді був у своєму сховку, усередині дому, і прислухався здебільшого до тих, хто його підтримував, осмілився підставити плече в ту хвилину. Ті люди, вони воістину святі. А решта, дубль акторів, ржали, ржали, ржали. Учителька обурилася, уперше в житті вона проявила щиру людськість, і.. То було щось.
Згодом, уже придавлені гнітом і осадами, ми розійшлися по домах. Я довго дивився у вікно на своїй затишній дачі, подалі звідти, і кілька годин не виходив із кімнатки.

2020

Стається зі мною відчуття. Дивне, нове, химерно-фігурне. Гуляєш у самотності по улюблених доріжках, центральних алеях і біля моря, за спиною ж ростуть крила..

Я вірю, що кожна людина звір. Тваринне, інстинктивне, воно солодко притягує. Саме її шию ти б вкусив, саме його обличчя розідрав, саме її взяв на руки й підкинув, саме йому би розітнув щелепи. Чому, чому відмінили дуелі? Чому закон принижує нашу гідність? Назад, до архетипіки!

Воно все гніздиться в твоєму єстві, кусається, борсається і виривається назовні. Дозволяє дихати зі смаком, дивитися з бажанням, чекати з гірко-малиновим нетерпінням. Прайм так і кличе назад, до божественного дитинства, до воєн із людьми та кропивою, до вічної випадковості. Слухати, слухати, облизуватися і слухати!

Найгірше, чому можна в житті спротивитися, це інстинкт. Але коли береш його під контроль, лелієш, то ви стаєте рівня, починається діалог. І ростуть не тільки зуби, а й крила. Як приємні прогулянки, як потрібний спорт, яка пряна їжа!

Чим більше тримаєшся у житті стриманости, тим кристальніше прокидається благодать до дії. Осьо вона, угода з дияволами. І все рівно часом мрійливо затягує думками вступити в язичницьку секту, побути нацистом чи середньовічним катом. Бо людина це не тільки тварина без оперення, а й чистіша алмазу жага до свободи, влади, культуротворення.

Визнати, визнати що хід у такт із природою теж іде на поживу й ресурс, але плоди цього часом пріснуваті, без перчинки, без апріорного надриву. А це все хочеться мати й піклуватися в душі до спочинку, а може й без нього.

Головне, головне не повторяти долю Ніцше, а бути реалістом, а решту — можна!

Реквієм тобі, Ніцше, сучий ти сину!

2020