Я почну з виправдань. Я почну з вибачень. Я почну як Захер Мазох.
Цей день був переливанням із ночі. Наше листування, моє нервове перезбудження. Написав читач. Йому подобаються тексти. Про який нічний спочинок могла йти мова?
На голову звалилася ще й вирішальна подія із навчального життя. Як, як танцював тоді й бігав судомно із кімнати й на кухню, так і відправився без натяку на снідання. Зібрався, вмив своє тіло, надав собі легкого флюору красивого юнака, але дещо надривного й божевільного. І було страшно, звісно було страшно. Хто ж такий письменник, який його вигляд, манери, ходьба в юності?
Високий, тендітний, із рідкісною аристократичною красою, але до міліметра запущеною зовнішністю. Чоловіча стрижка, гола голова без шапки, дитячий теплих тонів шарф, закутаний у клубок на шиї, споконвічна сорочка, розстебнута довга зимова куртка. Черевики добротні, але до кінця дня завжди брудні. У вухах лунає музика, в очах пожадання життя, а з іншого виміру доля страху, страху і лоскотання невідомості. Сідає в ранішній автобус, зиркає глупо й постійно на пасажирів, і готується, він завжди до чогось напружено готується, навіть до відпочинку. Приїздить до Львова, свого душевного дому, і нарешті відчувається трішечки краще.
Невроз і те набуває атмосфери винятковості, і він ним мило кічиться, часом забагато. З перших блисків очей гордовитий, а всередині цікава до світу невгамовна дитина, що шукає любов і прихисток. Він гуляє сам, спосіб проникнення в канали міста доступний тільки дивним одинакам. Заглядає в пришвартовані під'їзди, краде квитанції у пенсіонерів зі старих будинків, поскрипує тупітливим кроком по дерев'яних сходах, що прогинаються під його силою, намазаною на образ впевненістю. Заглядає в кожне помітне й не дуже обличчя, вдихає несвіжі запахи, посмоктує в роті гілочку дерев, які взимку зберігають колючу зелень. Він часто мовчить і проникає в речі тихенько, як звірина у своє дупло. Він не людина, він депресивний напівбог, не пристосований до життя будь-де, окрім грецьких міфів чи українського фольклору. Йому добре. Він такий роз'ятрений чуттєвістю, що самота часом стає єдиним захистом, порятунком, визволенням.
Як і його розв'язність із читачем. Його поза. Його гра. Він брехун, вимушений, бо не може зараз переживати сильний біль. Але завтра зможе, захоче і сам його несвідомо створить. Опісля пісні ж напише про це, але не забуде ніколи.
Він показує все найгірше, гіпертрофоване в собі, хоча їй, кучерям, чи смуглим, чи просто красивим дівчатам і жінкам він готує глінтвейн зі свого справжнього "Я". Тільки жінка здатна пізнати його почуття, а тільки чоловік уловити його розум і позаздрити, зважаючи на те, що письменник красивий і так, навіть якби всі його письмена лишилися у столі. Він просто вміє жити зі смаком. А жінки це люблять.
Він наївно сподівається сподобатися читачу, але бачить, що сьогодні буде фарс, і п'янство емоцій, і спектакль одного середньовічного шута. Так і стається. І наш писака мучиться, мучиться, тому що його читач звичайна людина. Тільки-от його читач знає незвичайну.. Так, він її.. Так. Письменник запізнюється, та те, що читач чекає, зворушує його пам'ять і колекцію назавжди. Як і те, що читач дивиться. Вона, вони, люблять у читачеві невідомість, невизначеність, простоту. А тут ще й порада, про стилістику. Слухай, письменнику, слухай, ти ж не Ван Гог-і безвухий. Щось каламбурне, липке і часами надто людське сталося між ними.
Письменник їде, два дні потім їсть себе і робить рагу зі власних нових досвідів. Читач... Йому передаю привіт, кажу "дякую", закарбовую у скриню та.. йду далі. Читач же не один, усміхаюся, а я буваю надто різким....

2020