Тижнями підвішений зашморгом до люстри. Місяць тягаєшся за документами. Очікування, очікування, до душевної крові очікування та незнання, а що ж буде далі?

Гризеться душа, труться її шворні о заржавіле серце, проступають зрідка сльози, допомагає тільки оргазм забуття, ковточок домашньої наливки чи ще одна панянка, яка так собою хороша, і кілька слів від неї зігрівають холод і морок всередині.

Письменник пише й пише, пише й жаліє про свій романтизм, але він прекрасно свідомий, що понад сентиментальністю стоїть одна велика постать: там стоїть Правда. Правда про нього, про читача, про світ та як жити. Нахилися до неї краєчком вуха, торкнися кінчиком мочки та вслухайся в аромат музики. То грає світ, а ти в ньому й актор, і творець, і дегенерат-спостерігач.

Так, продовжувана нервами мука й остатнє зняття тривоги однією щирою розмовою. Мені допомогли. Я пізнав добро на собі, відчув і прожив до послідньої йоти полегшення. Справжня духовність була в людяності, у готовності прийняти мене, поцікавитися, як я чую своє серце, й доказ, доказ того, що комусь це важливо і я більше не відчужений: от що полонило і струснуло всі мої міркування про несправедливість, біль, зло світу цього, яке і мучить, і щось дарує.

А то постукав у дверцята Він, я певен, і справа не в інтелекті, чи глибинній сутності філософії, я просто відчув. Я вірю-не-вірю, забираю по білому клаптику з ромашки, яка росте навіть зимою, я знову гадаю, зливаюся з приналежністю, отримую спокій.

Як вступаєш кудись і відносишся до чогось, воно не тільки наповняє тебе обов'язком та критикою власного інколи такого негідного егоїзму, воно також.. звільняє.

Я вклав у свій погляд і усмішку всю подяку, повернувся і вийшов до природи. Там, де завжди можу бути до кінця щирим. Я плакав цілу годину, падав на коліна в сніг, відчував на щоках і голій голові морозний очисник-вітер.

Я дякую Тобі, дякую, що не забув...

2020