Моршин. Прийшов час розлуки. Зразу-зразу перейдемо до суті...

Я пам'ятаю золотий фонд дитячих років. Війни з кропивою та паличкою в руках, бажано обчищеною від гілочок, дерев'яний паркан під під'їздом, де сиділа галаслива дітвора й мудрувалася "поламаним телефоном".

Я пам'ятаю ту рижу, не руду, а рижу дівчину з веснянками та хлопчачим характером, через яку я зіграв на слабо у футбольний матч близенько міської лікарні, і щиро зрадів, що забив тоді два голи. Я пам'ятаю іншу, яка снилася мені в шість років і жила в тому ж будинку, маленька і.. прекрасна, старша на десяток літ.

А ще я любив двір, хоч був надто тендітною душею, але скільки ігор, скільки непристойних слів і розмов зі старшими, скільки стрілялок-футболів-біганини по воду в котельню, і сварки з тамтешнім похмурим працівником. Він досі працює і водить те ж легкове авто!

Зоопарк, тоді відкритий для всіх, який ми відвідали разом із бабусею та на той час живим і здоровим дідусем. Походеньки на Пасху до церкви, разом із сім'єю, кошиками, і тим неймовірним щастям, яке здатна пережити тільки мала та не до кінця свідома дитина, і котре потім шукаєш із гіркотою всередині усе життя (і таки віднаходиш). Санаторій, довжелезна береза біля нього, фотокартки, записи виступів на свято "Букварика" (я був Буквариком, і як же плакав, коли переглядав відеокасету в 7 класі)...

Школа, ті страшні та успішні перші чотири роки. Учителька, Зоряна, перша і занесена в книгу серця. То вона заклала в мене перли розуму, то вона вчила зі мною після уроків математику, а потім з одним відставайлом ми дурачилися і розмовляли за всі деталі відеоігор.

Ігри, яке неймовірне заняття! Перший телевізійного типу монітор, диски з аркадами, алфавіт англійською, який наспівує Вінні Пух і який грає у вухах і досі. Потім книги, книги, о книги!

Прочитана матір'ю книга "Тореадори з Васюківки", почута і прийнята у внутрішнє царство, Вавилон вражень. А потому уже свої несмілі спроби читання, злиття з магією слова та паралельними світами. То там гніздиться потяг до української, до слова, то там я навчився відчувати і вчуся зараз виражати. Я пам'ятаю все, і погане теж, але сьогодні не до сумного.

Зараз я віддаю дань Ірі, Віталію, віддаю їм тепло, яке міститься у спогадах про наші веселі забави у козла після уроків, віру в НЛО та надію отримати плату за прибирання снігу в холодну зиму дитячими черевичками. Я віддаю належне тим тривожним конкурсам на днях народженнях, де все хотілося бути першим і часто виходило, зі стрибками через скакалку. Я поклоняюся тому відчуттю, що страх можна долати й так треба, бо вперше воно трапилося коли я ще й не закінчив четверту клясу. Далі-далі...

Підліткові поневіряння, "Пляшечка", грубі та прямолінійні дівчата, які, зате, навчили цілуватися на ціле життя вперед. Проби алкоголю. Лише кілька, і то таких, що ніколи більше не хочу бути п'яним. Успіхи й невдачі в навчанні, пошук свого місця й дії. Боже, я тоді наробив сотні фотографій на старий цифровий "Нікон"! І усміхає, як експериментував зі стилем одягу. Почав зважати на волосся, перебирати гелями, стригтися на всі можливі манери. Смію безчільно припустити, мо' тоді почалося підсвідоме й невпевнене відчуття своєї краси. А ще була маса закоханостей, і зараз скажу про ті, що були безвідмовними. Про тих бідолах, яким я не сказав нічого визначеного, бо ще не був вченим серця. Але мило, мило ми бесідували, перестрічалися в нашому великому парку, біля хвої, біля свіжого повітря та живого підземного джерела. Лови в цьому часі почуття за хвіст, вони воістину чисті й відсутній усякий розрахунок. Ей...

І село, я любив і село, де жив літом. Таке ген просторове, сонячне зазвичай, і наш здоровенний будинок. То єдине місце, де я бував по-справжньому сам і чувся через це добре. Прихисток, прихисток і бункер, вміло збудований батьком, його гордість і дуб на нашому подвір'ї, а ще цілий ряд ялинок, які за років п'ятдесят переростуть у ліс! А ще дерев'яна прибудова, а ще роса на траві зранку, а ще поїздки на велосипеді, по сусідніх селах і далі. А ще "Дай Боже здоров'я", та приставка -сі до слів. Було незвично, кумедно і ніколи не знав, що відповісти тим бабусям на лавочках. Корови, по селі ходять корови, тільки й корів хочеться саме зараз забути, бо свійські тварини не найприємніші створіння. Хто жив будь-коли в селі, той зрозуміє! У ньому були переглянуті фундаментальні картини, у селі зпам'ятався на все майбуття дух української свободи. Пізнаєш його, ідучи по полю чи дивлячись на кам'яну могилу-пам'ятник із минулого сторіччя. І грози, грози з блискавкою та свічами. Стук капель об дах, ковзання гілок по вікнах. Таємне й закрите горище, де хтось тупотить, бісів Бабайко, ти мене лякав!

Останні роки перед навчанням, більше розуміння світу й тільки-тільки вогник, іскорка на нігтику мізинця, яка шепче світлом і відбиває його в пам'ять зіниць: "Ти колись поїдеш звідси...". Чи станеться так чи ні, говорити рано, бо гідні люди говорять тільки про зроблене, про те що можна намацати хоча б розумом, у що віриш, бо бачиш. Тому я просто усміхаюся, проникаю в те хороше й тільки хороше, що пов'язує з домом, який ми не обираємо, тру черевиками об ожеледицю і збираюся зі смутком і звільненням. Я не згадую поганого й не раціоналізую, а дивлюся Моршину у вічі й відповідаю так: "Не кажу прощай. Зате кажу: до скорого!"... Наступне?

Побачу, чи побачимо.

2020