Автори /
Тарас Ніхто (2019) /
Проза
Місяць лютий грізно махав колючками сніжинок, і різко погіршував погоду перед весною. Знаходилися надворі пестуни холоду. Вони кожну зиму ловили сніжинки язиком, і задивлялися на їх узори в автомобільному дзеркалі. Також пестуни вміли бути моржами, й умивали обличчя голими руками та свіжою мерзлотою.
Середина тижня, казковий, як передніч Святого Миколая, вечір, заметіль кружляє у дружньому таночку. У сторону Центру Шептицького гучно й по-невпевненому розмашисто іде юнак, але якогось надто 16-літнього вигляду, що, зосередьтеся на дитячих рисах його обличчя, явно виринає. Він спішить, очі пихтять паротягом, і поверхневій людині збоку може привидітися, що молодик або воліє різко натовкти комусь пику, або летить на зустріч екстремально важливого ІТ-проекту. Й обидва припущення ними й залишаться. Напружена манера ходьби легко пояснюється його тривожно-надривною натурою. Куртка хлопця розстебнута навстіж, і жовтавий школярський шарф зносять пориви вітру з льодовим присмаком. Так, він ходить у холод у такому вигляді через абсурдно-імпортну причину, а ще в цю секунду оповіді повертається з короткої перерви між спробами вивчати старогрецьку. Перепочинок набив мозок киснем. До гарячого приміщення та ноутбука, гайда! Кинувши кілька жорстко здавлених "Привіт" знайомим студентам, він зайшов, ба навіть завалився усередину Центру, і по звичці устромив погляд на годинник. Під ним кипіло життям горіхове кафе, і парубійко помчав на другий поверх, щоб не заважати відвідувачам тихенько ласувати сметанковими леґумінами.
Центр ім. Митрополита Андрея Шептицького є унікальним місцем. По-перше, аналогів у наших університетів нуль. Архітектор Штефан Беніш постарався на славу, і йойкає сердечко, коли розумієш, що навіть бібліотека Балтиморського університету менша за Центр Шептицького. І закінчили б славословіє. Друга закаблука полягає в тому, що медійний простір виділяється своїм сучасним стилем. Строгий, скупий на палітру кольорів, із міцними бетонними, відкритими для очей стовпами, із деревом, яке перемістилося в дизайн інтер'єру на сходи та зеленкуваті насадження. Скляний, із небезпечними східцями та затишними куточками на диванах, за котрі ведеться тіньова конкуренція серед студентів, працівників УКУ та людей із креативної індустрії Львова.
Юнак теж про це все тяжко й натужно, із міліметровими інсайтами, міркував, і врешті-решт, як робот, механізм, вернувся до вільної канапи, до чифірних фантазувань. Нещасний чомусь одного разу вирішив, що він у світі, певне, найзнедоленіша людина, і частенько корчив із себе трагедійного персонажа п’єс Шекспіра. Скрипучим прийняттям і самоіронією колекціонував дружні зауваги чутливих людей і привітливих незнайомців, які раптово скидали з нього цей панцир равлика, коли запитували просте: «У вас усе гаразд?». Одним помахом м'язів рота. Теплою усмішкою. Клієнт готовий.
Він не міг, а так водилося вже другий рік, знайти ідеальне положення тіла на дивані, і від цього перебував у злісному на себе настрої. Сяк-так, по-лисячому влаштувався, закинув руку за шию і майже ліг. Високий зріст був явною перевагою, але тільки не на компактних диванах Центру Шептицького. Молодик чимдуж рознервувався, бо його старий лептоп раптом зазнав краху при підключенні до мережі, але за двадцять хвилин усе уляглося й можна було беззмістовно перевіряти свої соціальні сторінки та повідомленники, у народі знані під гаслом "месенджерів". Однак гладко в хлопця йшло рівно ніколи. Звісно ж, комп'ютер гальмував, і веб-сторінки вантажилися по кілька хвилин вічності. А ще він щось писав, от ким був наш герой!
Кажуть, дивні публікації виходили з-під його електронного пера, у них часто згадувалося безумство, та й автор зовні скидався на німецького романтика, який перечитав Гете та засильно вкинувся смаками в німецьку класичну музику. Волею долі він умів писати обома мовами, українською та ромською. Читач хай буде тверезим і одразу придушить нотки внутрішнього расиста, поважно прошу, бо він і в мені сидить. Річ у тім, що раніш, на таборі якоїсь замудрої, однієї із сотні молодіжних організацій (може БУР, може ФРІ, може під час ТК, Твоєї Країни, чи то було серед пластунів?) він закохався у пишну ромку, масну й із чорнющими очима та волоссям. Під буревієм почуттів досконало вивчив мову етнічної громади, що аліґансько вписалася в український антураж. Думаю, про любовний крах історії згадувати не варто, ситуація і так криштально зрозуміла. Наш ідеаліст — особистість украй закомплексована, і його тексти віршів, пісень і політичних памфлетів ромською, адресованих дамі серця, знали, мабуть, кілька духовно збагачених інтернет-друзів, та й усе. Назагал, у колах університету, те виглядало наче студент без певного роду занять. Прокрастинатор, одним словом. Хоча, здається, не пив?
Юнак поправив запудрене й мокре від снігу волосся, поміняв позу на дивані й зайшов на сайти своїх інакомовних творінь. Узагалі той молодчина помишляв себе людиною розумною, і готовою до критики та опозиції. Висловлюється великодушна дяка Грицаку та його лекціям про бітлівську музику, за відкриття творчої вуглинки в холодній печі хлопцевої душеньки. Проте Інтернет лякає акцентуацією на особі автора всіх і кожного, навіть українських естрадних зірок, не те що… тих, хто не створив поки особистого бренду.
Повіки графоманіяка штучно підпухли, зіниці бігали по рядках відгуків і зауважень, і геть невлад наш художник слова прочитав нищівний коментар. Удар ножем у пах, горло та нервову систему. У цілях вашої безпеки зміст слів критика кане в небуття конфіденційності, але це був кінець. Пітні руки, дрелька запрацювала в горлянці, зіниці залізли на білок і прокрутилися на 360 градусів... Юнак хлопнув кришкою ноутбука Lenovo, тремтливими пальцями поліз у кишеню рюкзака Fjallraven й блискавично увімкнув "Everything I Wanted" Біллі Айліш, поставивши пісню на повтор. Накинув куртку, узяв руки в кишені та з видом глибокої втрати гордощів і гідності знову поплентався назовні. Ласий до всяких тернових вінків, молодий чоловік вивчав ази прикладної конфліктології, але емоційна крихкість завжди є частиною нас самих, і завжди підводить. Принаймні так було в бідолашного молодця.
Йому хотілося заридати. Схоже істерично вибухають діти, коли їх улюблену іграшку кидають до рота дворової собаки. Але, це ламке слово на "А"... "Ти майбутній чоловік, купа людей навколо сидять, що вони подумають"...
Гнітючі до комічного міркування наповнювали голову спудея разом із повногрудими вдихами морозного повітря, і потуплений погляд на брудні мокасини скрипів дощатою дорогою. Лиш би йому, замицьканому, полегшало...
Отак ідучи, намагаючись заплакати й виглядаючи мов сумний добродій з артгаусного кіно, наш характер умить почав перекидатися подумки на справляння із болем критики. Ясність його намірів та їх геніальна чистота омила приниженість автора. Мова не про спокій, але щось нове зароджувалося...
Знову піднявся стрибком відчуттів, знову тріснув удар креативної ідеї по скронях, і знову заклекотівся стук сердечний!
Тарас прибіг назад до Центру Шептицького, загрівся і написав цю оповідь.
2020
Schizo Scriptum
Наступає той ворожбитський момент, коли ти вертаєшся до написаного, помічаєш промахи та.. редагуєш.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)