Стояла тупа осіння днина, така як то буває перед виходом у зиму. Школярські будні, чи то канікули, часом бува важко згадати підліткові моменти. Ми зібралися з класом у честь сумної події: в одного хлопчини, назвемо його В., помер батько.
В. це персона трагічна, із бідної сім'ї, у дитинстві небораку поталанило потрапити лобом по кінському копиту. Винним визнали, публічно, коня. Хоча хтось та й відає правду про той ідіотський випадок. В. низенького росту, обличчя наполовину втрачене, наполовину агресивне, одяг здебільшого однаковий, на ту пору "щоб було тепло". Чи піддавалася така людина знущанням або неприйняттю зі сторони однокласників, однолітків?
І так, і ні. В. мав трохи фізичного хисту, навчився виживати у своїх умовах та асоціяльних (а насправді просто сумних) компаніях із дітками віком старшими. Підліток уже курив, випивав, щодо дівчат, правда, достоту не відомо, та й не в'язався його образ і характер із породою Дон Жуана. Однак усе одно це була людина, жива людина, розумієте?
Чомусь таким людям завжди співчуваєш, і навіть коли вони переплавляються у злодіяк чи згодом сідають (або присідають) до в'язниці, ти зразу розумієш, що їх участі та вини в тому мало, а життя просто сука, тотальна несправедливість.
Я був серед числа класу, тих, хто пішов висловити співчуття до сусіднього села, де проживав В. Компанія видалася, м'яко кажучи, не під стать ні погоді, ні самій події. Та якій там до біса події, трагедії в житті простого хлопця. Іти трохи прийшлося, і навіть мої друзі поводилися якось надто вже приторно-істерично. То вже зараз, у старші роки, можна провести швиденьку рефлексію, і докопатися, що певно і їм було страшно, жаль В., а сміх і дурощі виступали лише придуркуватеньким захистом від поганих, тяжких уколів реальності. Тільки все це не змінює ні ситуацію, ні той дух, що витав у повітрі. Назвати б його духом нерозуміння людини, якось присмоктаної до тваринної душі безпардонності як в емоціях, почуттях, так і в поведінці. Що ще чекати від дітей? Вони або ангели, або сущі демони.
Я теж, певне, робив тоді щось не те. Говорити зовсім не хотілося, всередині трохи плакав, але так стидно було, що видавив тільки кислуватий вираз обличчя мазохіста. Дехто зміг, і їм вартує віддати належне. Моя майбутня подруга, і ще стертий із пам'яті суб'єкт, вони підійшли до В., обійняли його. Він справді був сумний, він дійсно ридав. По-чоловічому, тихо й приховано.
Пам'ятаю як білий день, спершу В. утік додому, бо тиск був неймовірний. І тут прорвало. Двоє з натовпу, двоє відродків почали сміятися. На подвір'ї В. же замукала корова! Боже, як смішно. Вони теж залилися сльозами, солодко-аморальними. І прийшла якась така паршивість, такий біль за весь той бісів світ, за їх неадекват. Щастя, що В. тоді був у своєму сховку, усередині дому, і прислухався здебільшого до тих, хто його підтримував, осмілився підставити плече в ту хвилину. Ті люди, вони воістину святі. А решта, дубль акторів, ржали, ржали, ржали. Учителька обурилася, уперше в житті вона проявила щиру людськість, і.. То було щось.
Згодом, уже придавлені гнітом і осадами, ми розійшлися по домах. Я довго дивився у вікно на своїй затишній дачі, подалі звідти, і кілька годин не виходив із кімнатки.

2020