В опитуванні можна одночасно вибрати 5 відповідей.

Стосовно опитування. Не забуваймо, що це суто державна Премія, тому й повинна бути більш відкритою і менш суб"єктивною, аніж премії недержавні.
У світі є різні методології виявлення кращих із кращих, голосування за них. Можливо пора вже відійти від ситуації, коли 2-3 (вочевидь, наближених до влади персон) вирішують замість всіх спеціалістів гамузом, хто в державі і за її межами достойний найвищої творчої відзнаки?

Бійтеся поетів у лаврових вінках

19.03.2013
Віра Агеєва, літературознавець, доктор філологічних наук, професорка Києво-Могилянської академії, лауреатка Шевченківської премії 1996 року, спеціально для УП.Життя

Цьогорічне присудження Шевченківської премії навіть не викликало серед моїх друзів аж такого обурення. Винятком якраз був рік минулий, коли відзначили справді вартісні речі, а так що ж – сіра шерега невідомо за якими критеріями відібраних авторів.

Я багато разів у різних, як студентських, так і поважніших за віком, аудиторіях пробувала визначити рейтинг найкращих сучасних прозаїків.

Топ-четвірка у цьому списку вже кілька років незмінна, - коли за алфавітом, то це Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Тарас Прохасько.

Після них (тут уже залежно від уподобань поціновувачів) найчастіше називають Володимира Діброву, Юрія Винничука, Юрка Іздрика, Костя Москальця, Валерія Шевчука... Я не претендую на соціологічну точність своїх приватних опитувань, але все ж вважаю, що вони свідчать і про смаки, й про популярність.

Ніхто зі згаданої четвірки найвищої національної відзнаки не був удостоєний. А коли про довший список, то лауреатом (що прикметно, ще радянського1987 року) є лише Валерій Шевчук. Тобто смаки читачів, критиків, видавців, з одного боку, - і Шевченківського комітету, з іншого, - цілковито незбіжні.

Про смаки, знаємо, не сперечаються, але лише в тому випадку, коли кожен особисто вирішує, купувати книжку чи не купувати. Натомість літературні премії – один із важливих інструментів формування класичного канону. А канон потрібен тому, що людське життя скінченне і ми не встигнемо впродовж відведених нам десятиліть усе прочитати. От якби хоч років триста, то й канони б не так тисли.

Класика – це, поза всім, ще й шкільні та університетські програми, списки для обов'язкового вивчення. І тоді виявляється, що наших дітей можуть змусити в школі вчити напам'ять строфи третьорядного поета, кілька днів тому відзначеного високою нагородою. Тут уже не так просто махнути зневажливо рукою – не премії ж, справді, визначають якість твору. Йдеться про культурну пам'ять нації, про форматування масиву текстів, про відбір і репрезентацію.

Найперше питання, яке постає в ошелешеного читача й шанувальника вітчизняної словесності, коли оголошують списки номінантів, а згодом і переможців, - про критерії відбору. Сама процедура виглядає безнадійно анахронічною. От є якийсь вищий арбітр, котрий іменем Нації має право вирішувати.

Вочевидь саме положення про премію вимагає обговорення й перегляду. В радянській моделі, яку ніхто не поклопотався аж так оновити, право висунення надавалося насамперед творчим спілкам.

Спілка письменників України сьогодні не має ні авторитету, ні засобів, аби забезпечити прозоре висунення й фахове, справді широке обговорення. Як на мене, важливі саме ранні етапи відбору, шлях від довгого списку до короткого. Йдеться ж, власне, про кращу книжку року, хоча здебільшого у нас Шевченківську присуджують за сукупність заслуг, а відтак вона все більше й більше нагадує таку собі почесну пенсію зубожілим ветеранам творчості, а не визнання таланту.

Саме так я сприйняла лауреатство Леоніда Горлача. І навіть не хочеться демонструвати недолугість його віршів – тим більш на тлі блискучих сучасників, колег лауреата по літературному цеху.

Мені зараз ідеться про зміну механізму. Публічність і лише публічність, якнайширше обговорення на всіх етапах процесу. Якщо вже це премія національна, з рук президента, то всі телеканали мали б надати ефір визнаним експертам. Тоді ми б принаймні знали, що от люди з комітету споневажили оцінки десятків авторитетних письменників, критиків, істориків культури.

Літературних відзнак у нас загалом небагато. (До речі, серед вітчизняних промисловців, банкірів та бізнесменів, схоже, книголюбів значно менше, аніж, наприклад, шанувальників футболу.)

І все ж недержавні відзнаки, як-от книжкова премія Бі-Бі-Сі чи Літакценту, вочевидь демократичніші щодо принципів відбору.

По-моєму, єдина акція, яка стає у нас медіа-подією, - це вручення премії Бі-Бі-Сі (віднедавна – Бі-Бі-Сі – ЄБРР). У короткі списки тут щороку потрапляють дійсно популярні автори, а ножиць між неформальним визнанням критики й пріоритетами журі якось щастить уникати.

Можливо, проблема з Шевченківською премією все ж не в останню чергу в тому, що відзначають насправді не кращу книжку року, яку треба вибрати з довшого чи коротшого списку, кимось сформованого й обговореного громадськістю, - а швидше "внесок у літературу", тобто категорію невловну і вкрай суб'єктивну.

У грошовому еквіваленті Шевченківська на сьогодні найвагоміша, але натомість вона не впливає ні на популярність, ні на тиражі, ні на продажі.

(У цьому сенсі цьогорічне присудження блискуче нам потвердило, що книжковий ринок працює дуже погано, а видавнича справа потребує негайного оздоровлення.)

Адже відмова від премії чи навіть від номінування на неї, як це було з Василем Шклярем, а раніше з Юрієм Андруховичем, - значно потужніший, дієвіший механізм, аніж лауреатство. Та після успіху "Чорного ворона" з його фантастичними, як на нинішні наші реалії, тиражами Шевченківський комітет мусив би одразу ж гірко покаятися й у повному складі благати негайної відставки...

Почався відлік ювілейного Шевченківського року. Якось страшно подумати, що й 9 березня 2014, під двохсотліття, буде відзначено поета рівня Леоніда Горлача. До того ж коли йдеться про геніїв, слід пам'ятати про речі містичні, які вряди-годи трапляються.

От не витримає Тарас Григорович дійства, що відбуватиметься під його портретом, оживе портрет, як у Довженковому фільмі колись, та й заплює лауреата... Може б хоч з огляду на ювілей спробувати щось зробити?

Скажімо, започаткувати на якомусь літературному форумі (чи й на Українській правді?!) формування альтернативного списку кращих книжок 2014 року. Чому б ні? Чи хоча б регулярно публікувати рецензії на номіновані авторитетними спілками шедеври. Може, щось таки зміниться на краще?

Я обрав другий варіант відповіді, хоча, чесно кажучи, не готовий відповісти на питання: а хто ж вони - незалежні профі? Але така моя думка утвердилася після проведення минулого року одного серйозного (дуже серйозного) конкурсу у царині оперного мистецтва. Зі слів члена журі, яка відмовилась наперед бодай ще раз брати участь у цій якості, мені відомо, що гран-прі, першу премію і інші почесті віддано учням більш впливових членів того ж таки журі. Звісно, що у змаганнях вищого рівня всі учасники - це талановиті і перспективні виконавці, але фунуцію обрання кращих серед кращих чільники заходу провалили. Література має свою специфіку. Тут немає вчителів і учнів, тут не можна залучити оцінювачив з-за кордону. От тільки упередженість і тут має місце. Ну, мені так здається. Хотів би краще помилятись.

Злободенні роздуми... Я - за прозоре висунення кандидатур і за широке обговорення, але все треба ретельно продумати. Однозначно: присудження Шевченківської премії, зокр., сам механізм, потребує кардинальних змін. І з цим треба хоча б щось робити.