У моїх штанях – дорогоцінний вантаж,
І я іду крізь море людей,
Стійко витримуючи усі бурі мінливого суспільства.

Літає по небу вогонь, а над землею теж літає, Реве війна, як вогняна вуалька, Палаюча в ночі. Спалює міста, не заллє вода, Яскравим полум’ям горить і бути покірним говорить. Плавить все навколо до тла, Не втече і не піде ніхто, і ніщо від цієї в

Сусід у мене вегетаріанець
від виду сала хреститься, капець,
а я люблю карасика в сметані,
сосиски в тісті, звісно, – холодець.
Моя дружина он яка ґаздиня –
варенички у вишкварках несе…
А у сусіда чи гарбуз, чи диня?
Й узвар із баклажанів на десерт

То покотиться, то скаче
По подвір'ю пружний м'ячик, -
То шукають на городі
Цю опуку дружнім родом,
Бо не може ні хвилинки
Буть без круглого Устимко.
02.10.23

Розбійникам з великої дороги не місце у великій політиці. Російська матрьошка лягла під китайську ляльку. Мудрі змії виродилися у підлих гадюк. Добрі наміри – вигідна ширма для недобрих справ. Тим, що вчать жити інших, самим би іще по

Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

І знов німота ця, неначе напруга,
Упала на плечі, закрила вуста.
Укотре по колу, чи то не наруга,
Коли у повторі омана пуста?

До заходу доля схиляється тужно,
Хоча, ще чіпляє порожнього суть...
Напевне, до тебе вертається мужність,

Не схожі ні на кого люди
снують їдять – їдять, снують…
Хто їх зупинить, хто розбудить?
Вони ж своїх, себе жують!

Будують нібито сумлінно
загальнолюдський інститут –
от – ні! – майбутні покоління

Край ночі стань на Борисфена схилах,
прислухайся, як жебонить вода,
тече Дніпро, неначе кров у жилах,
пульсує його хвиля золота,
немов зове торкнутися причастя
з молитвою до Бога на устах
чи є у світі ще найбільше щастя
перетікати у Чумацький Шлях.

Сидять рибалки понад ставом.
Над воду вудлища стирчать.
Мабуть, ідуть не надто справи –
Чи що й вдалося упіймать,
Бо і садки в воді порожні.
Та хто би переймався тим?
По пляшці виставили кожен,
Бо ж всяк подався зі своїм.

І знов пишу: її кохаю.
Паперу вкотре зізнаюся,
Що все обожнюю без краю
Ясні вуста і пасма русі.

Що досі марю проти ночі
Із нею стрітися зарання
І у розмаю дні співочі

Майстер ком не стане майстром слова,
що напише мжичка чи полова.
І слова й думки його пусті.
Хай собі плететься у хвості.
Не марную часу даром я,
коли бачу, що Юрко - теля.
01.10.23р.

Цей ювілейний випуск присвячую, звичайно,
улюбленому опонентові

«Наче орьол із Поті
ширяє в піднебессі…»

« - Коротша думка, кращі пироги!
- Це правда, Юро?

Відчинилися двері у невидимий чорний світ, Панує чорна тінь - вуалька у ньому… У місячному небі ясні зірки ледве видно, Мертвим поглядом у скло дивиться череп місяця. Темний шар хмар рухає чорною вуалькою, проступаючи на ньому обличчя чорних магів,

Намагався раз Василько
Ухопить за гребінь хвильку, –
Опустив у воду руку
І піймав зубасту щуку,
Зголоднілу так уранці,
Що вчепилася за пальці.
01.10.23

Сховаюся у золотім саду,
де ще від вишні трохи пахне літом
і яблука цвіт-сонечком напиті
багріють крізь стуманену габу.
У верховітті сповненій надії
лиш тихий вітер між гіллячок мріє…
а скоро засурмить він у трубу,
задме, задме сліпим снігам настрі