
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Ой, як сонячно довкола!
Оглядає видноколо:
"Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Ой, як сонячно довкола!
Оглядає видноколо:
"Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
2025.09.12
05:59
Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.
І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
2025.09.12
05:41
Темно і глухо навколо,
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
Тільки ступні аж гудуть,
Ніби нагадують болем
Ноги про зміряну путь.
Ніби усе, як учора,
Та не приймаю, мов дань,
Час, де не буде повторень
Жару і шуму світань.
2025.09.11
22:58
Кому потрібен світ без тебе -
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
Ані мені, ані тобі.
Даремно впала зірка з неба
І загубилася в юрбі.
І знову тьмяні виднокраї
А далі - відчай і пітьма.
Холодних днів голодна зграя
2025.09.11
22:15
дива з вівса суха солома
різка токсин в гаю гриби
плуги чужі що страх узяти
якщо з воріт а вже заслаб
стіна товста панель основа
своя зігрій і на верстак
і квітку щоб на скотч узяти
one day однак
осот не квітка рак не риба
вона це фіш носій ік
2025.09.11
22:14
Спадають останні хвилини
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
Важкого безумного дня.
Не ляжуть вони у билини
Розлогі, немовби стерня.
Зникають хвилини безслідно.
І крапля спаде в нікуди.
Години згоряють безплідно.
2025.09.11
18:08
Перемога Ігоря Святославовича, князя Новгород-Сіверського над половцями біля річки Хирія в 1183 році
Степ широкий. Вітер степом по траві гуляє.
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
А трава стоїть висока, де й по круп коневі.
З неба сонце поглядає тепле, вересневе.
По обіді, наче влітку землю зігріває.
По дорозі то діброви, то гаї, лісочки.
Є від спеки де сховатись. Але не до того.
Поп
2025.09.11
17:51
Сонцем калюжі висмоктав
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
сорок четвертий четвер.
В баню йдемо, щоб чистими
бути усім тепер!
Чорними черевиками
човгаємо асфальт.
Чорт його знає, звідки ми,
2025.09.11
17:08
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
Криниця сумнівів, життєвий вир.
Ми живемо з надією на мир,
Допоки світом править сатана.
До вічності хвилина лиш одна -
Вимірює життя секундомір.
Між нами кілометрів біль, війна,
2025.09.11
12:14
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
2025.09.11
07:57
Це точно, що ви не побачили,
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
Від справ відволікшись на мить,
Що сад гілочками тремтячими
Уранці від стужі дрижить?
Це правда, що вам ще не чується,
Як в’є вихиляси нуда, –
Як осінь шурхоче по вулицях,
А літа – притихла хода?
2025.09.10
21:41
Гасла стають антигаслами,
а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а антигасла - гаслами.
Постмодернізм вріс у твою кров,
проліз у ДНК, закріпився
у кістках. І вже постпостмодернізм,
як бутон, виростає з нього.
Розмальовані люмпенами паркани
стають поезією,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Критика | Аналітика
/
Літературний процес
Самознищення
Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Самознищення
Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію