« Страшне перо не в гусака»

ВСТУП

       Кажуть, що на поетів не вчаться. Думаю, що ними і не народжуються, якщо це не геніальні поети, але ними стають водночас із розв’язанням поставленого одного разу самому собі запитання, – а хто я є на цьому світі? А далі можуть бути різні варіанти відповідей. І якщо раптом десь вкрадеться віршована версифікація, та ще й на листку паперу, то це і є memento more – День народження поета. Інша справа, – коли, в який момент, відбулася ця подія? Бо напевне в залежності від цього, одні, по відношенню до себе, називають її священнодійством, а інші – святотатством. У всякому випадку, жертва цього акту уже не має ні права, ні сили зупинитись.

               Самі себе доводимо до стану,
               коли байдуже, – слава чи сума.
               Поезії нема без графомана,
               як у сільському клубі без баяна,
               без меломана – музики нема.

       І з цього місця, як мовиться, детальніше.
       Ніколи не було такого поета, як ім’ярек. Зате був у свій час головою Спілки письменників України пан такий-то, скажемо, – Ікс. Майже напівбог, чи то пак – щасливець, який думав, що схопив Бога за бороду, він раптом відчув себе… ні – не поетом, а істиною в останній інстанції. І чи не на останньому з’їзді Спілки, як наріжним каменем своєї діяльності, він оголосив «священну війну» графоманам. І звісно – кого не зацікавить, а що це за жуки такі – пан Ікс з одного боку, і графоман – з іншого? Багато хто може пригадати, що все це дійство озвучувалось рупором двадцятихвилинок по українському радіо, де водночас анонсувались деякі твори пана письменника. Таким чином втягнутий у інтригу, я спочатку отримав враження від декларованого і прочитаного, я потім уявлення – що таке графоман. Ось так і почалася перевірка істини, – стукайте і вам відчинять...

                            ***
              Одному таланить і на таланти,
              і на валюту є у нього хист.
              А як, буває, треба дилетанту
              хоч раз почути, що і він артист.

              Йому важливо, щоб усі почули
              його не дуже зважені слова.
              Але, якщо почули і забули,
              то не болить від цього голова.

              Бо графомани і не уявляють,
              як досягати світлої мети,
              але поперед інших не бажають
              фальшивих результатів досягти.

              Коли всі за, вони бувають проти,
              хоч потім їх за це і заклюють.
              Коли потрібні справжні патріоти,
              вони і іншим спати не дають.

              Вони проводять заходи мистецькі
              воюють за порушені права,
              та зраджують їх вихватки простецькі,
              до сліз наївна віра у слова.

              І у затишшя дурники не знають,
              чого чекати – бурю чи грозу.
              А метри мудрі! І вони чекають,
              чия візьме, а потім проливають
              не злу, а крокодилячу сльозу.

              .................................................................
              Не так і складно графоманом стати.
              Це теж якоюсь мірою талан
              за всяку ці́ну найціннішим стати,
              щоб це помітив будь-який профан.

              Та все ж – це підло і по-більшовицьки
              приклеювати іншому ярлик,
              забувши наче, хто ми є і звідки,
              щоб ущемляти іншому язик.

              Критикувати, ніби розстріляти.
              Хіба це не донос на громадян?
              Крім того, де візьмуться ті таланти,
              коли їх не читає графоман?

              І як на мене – всі ми з піонерів,
              хоч і не всяк душею комуніст,
              що перед носом закриває двері,
              аби за ним сатирик не проліз.

              .......................................................
              Поет це однолюб, це лицар слова
              у сумніві і страсі без доган.
              А графоман – це грішний Казанова.
              Ну, в кращому випадку – Донжуан.

              А що вже краще, те жінкам видніше.
              У них частіше служить за зразок,
              не те, що файне, але трошки інше,
              аніж у школі знали на зубок.

              На свій млинок найлегше воду лити.
              А раптом люди виявлять обман,
              що їм без графомана не прожити?

              Не кожен Трішка має свій кафтан.
              Щоб ярликами Трішку обліпити,
              потрібен геніальний графоман.

              І. ДАВНІЙ ЛИСТ БЕЗ ВІДПОВІДІ
       У совку будь-якого ґатунку дрімає ініціатива. У мені вона прокинулась листом до пана Ікс.
       Шановний пане такий-то!
     Слухаючи Вашу передачу «20 хвилин…», можна собі уявити, що Ви щаслива людина, бо маєте як, і маєте що сказати своїй широкій аудиторії.
   Але такому щастю – воювати з вітряками, мабуть, швидше потрібно співчувати. Все ж, інколи, і в наш час кому не кортить бути «справжнім українцем», «вийти з берегів», «будити сірі будні», беручись за перо або за іншу, хоч, часом, і не за свою, справу?
       А справа в тому, що в мене теж є вірші, які, як певно і має бути, перекликаються з нашою буденщиною. Будучи достатньо самокритичним, я розумію, що вірші – це ще не поезія. Та, буває, особливо тепер, коли слухаєш передвиборну брехливу агітацію та саморекламу, то вже б краще оприлюднити щось на зразок оповідання про Вашого Фелікса, щоб хоч трошки зрушити з місця наше затуркане покоління. Бо знову виберуть не тих «пацанів». Але ж чомусь не чути чогось подібного навіть по радіо. Всім надокучили «давні казки».
       Я знаю, що є ще Ліна Костенко, Іван Драч, Д. Павличко і т.д., є ще й ті, кого немає. З їхньою поезією не тягатись і в мене ніколи не було прагнення поповнювати ряди графоманів, але в мене все-таки є актуальні поки що, віршовані речі, які могли б тепер, а не колись, прислужитись добрій справі навернення нашого шановного електорату до вибору добра, а не зла з червоними прапорами. І, мабуть, не на зло було б, якби (хай не з друку, бо вже запізно) а по радіо прозвучали думки отого типового представника народу, до якого Ви апелюєте у своїх передачах.
На мою думку зараз поезія повинна говорити не так вишуканою метафорою, хитрим верлібром і т.п., як відкритим словом, доступним отій нашій незворушній більшості.
       До народу треба дійти. Я роблю для цього якісь, може й не мудрі кроки, щоб хоч, як мовиться, не мучила совість, що хтось за всіх буквально розпинається, (в хорошому розумінні), а хтось теж міг би, але сидить мовчки.
       Вибачте, якщо по якійсь лінії може й порушив субординацію у спробі пробитись зі своїм словом. Мені здається, що більший був би гріх не спробувати цього, поки в ефірі, в Спілці і ще де-не-де тримають оборону люди, яким хочеться вірити.
       Було і інше звернення.

              ІІ. ВІДПОВІДЬ НА МОВЧАННЯ АДРЕСАТА
       Наперед пробачте, що турбую Вас тим способом, який надає мені моє право звертатись за адресою радіопрограми «Двадцять хвилин...». Перш ніж представитись, хто я, чи що я, охарактеризую себе так: Ваші радіопередачі для мене – та ж «Жива надія». Може так Вам легше буде повірити, що мені ніскільки не хочеться ні розчарувати Вас в причинах мого звернення ні, не дай Боже, образити, коли я далі не зумів висловити різниці у звертанні на «Ви» до Вас і на «ви» до тих, хто тим чи іншим способом причетний до створення в моїй уяві обличчя сучасного українського Парнасу.
       Подумки чи в чернетках подібне звернення нібито й коректне, і допустиме, оскільки я перш за все надіюсь на розуміння, а потім по можливості – на пораду чи підтримку у моїй спробі звернути для початку хоч Вашу увагу на мою писанину(графоманію). Пробачте за паралелі, але колись нахабний початківець Єсенін міг запросто звертатись до великого Блока. За нинішніх обставин я може менш меркантильний, але ще нахабніший, тому що почну з претензій (чи сентенцій) відносно озвученої Вами в радіопередачі письменницької доповіді, в якій мене до живого зачепили випади проти графоманів.
       І ось що в мене вийшло з-під пера, як додаток до тексту листа.

                            ***
              Розвиднилось на обріях культури,
              сказати б, – розвівається туман.
              Почувши звіт творців макулатури,
              я також став причетним до халтури,
              бо я не меломан, а графоман.
              Я розумію – це про президентів,
              яким клепають твори «общаком».
              Та ще скільком не знаним між поетів
              попутно дістається батогом?
              Не встигли, не протовпились до братій,
              неначе й справді із масонських лож
              спустили з ланцюгів скажених гарпій,
              щоб графоман той не пройшов сторож.
              Чого боятись? Вас не потривожать.
              Ви – на Олімпі. Грайте у дуду.
              Але чому таких як я триножать?
              Я йшов до вас, та певно не дійду.
              Мене й у сіни ваші вже не пустять,
              бо і мені приклеєний ярлик.
              А десь вроди, як яблуню обтрусять,
              і все перекладуть на «свій язик».
              Вас не боюсь. Я ще до вас не стукав.
              Я просто оглядаюся назад,
              коли і вас водили ще за руку
              і опікав на стезях старший брат.
              Тоді святі отці літератури
              топтали гордо землю, хай їм грець,
              а ви копіювали їх з натури,
              щоб і собі приміряти вінець.
              Хто б вас не вчив,
                            я ставлю вам «відмінно»,
              ви все зробили, що вам по плечу.
              Але коли не чути нині Ліну
              так голосно – на цілу Україну,
              то як же я, як графоман, змовчу?
              Я не страшний ім’ям. Не в кабінеті,
              а в полі зустрічаю ювілей.
              Ще є під сонцем місце на планеті
              таким як я писакам без ідей.
              А ви – еліта? Обрані народом?
              Дрібненьких не пропустите туди,
              де ніби нову вивели породу?
              (Нажаль – не ту, що прадіди-діди).
              У вас є зуби, лікті, пози горді,
              добірна мова та тонкий язик,
              а я собі копаюсь у городі,
              як змалку ще до привілеїв звик.
              І на колег, таких як сам, понуро
              не поглядаю з-під кошлатих брів
              і не питаю через товсті мури, –
              що то за птиця, звідки прилетів?
              Бо й сам тепер спроможний запитати, –
              чому я був щасливіший колись,
              чому мені немає що втрачати,
              якщо за мене сльози пролили́сь?
              Нехай – не ваші. Краще – хай
                                                        Шевченка.
              Хоч хто його уже на суд не брав?
              Цікаво, він про графоманів знав?
              А в тернах, де вони мов ті опеньки,
              на кого б він найпершого вказав?
              А ви – пани? І кожен торбу виїв
              з моїх селянських (графоманських) рук,
              до рук своїх прибравши темний Київ,
              коли прудкий червоний кінь Батиїв
              прибився навіть в жовто-синій Рух.
              Нехай там лестять молодим та раннім,
              що ходором ідуть на голові.
              Але ж не допікайте тим останнім,
              що босі йдуть по росяній траві,
              що ще крізь сльози мусять посміхатись,
              що все ще носять зброю могікан,
              бо кожен з них, напевне може статись,
              теж графоманом може показатись.
              То чим же справді грішний графоман?
              Це ніби той, що пише сам до себе?
              Хто б’є в набат, не покладає рук,
              а чути лиш пустий кімвальний звук?
              Та хто ж його пропустить десь на небо,
              коли у вас і критика, і друк?
              Де голоси і Стуса й Симоненка?
              Отам, де й мій. Та не прийде їх час,
              коли про мене ходять побрехеньки...
              Але тоді згадайте Євтушенка:
              «Таланти, мені соромно за вас!»

                     ІІІ. ДОДАТОК ПОСТСКРИПТУМОМ

       Можна взяти за епіграф для заключної частини публікації рефрен іншого твору цього такого радянського і водночас такого сучасного і актуального російського поета.

                                        «Граждане, послушайте меня…»                                                                      Є. Євтушенко

Моральний кодекс вчив не лиш мене
ще з малку до законних викрутасів
таких, що може й дідько не утне,
хоч би й закінчив одинадцять класів.
              Та в противагу спільності в борні
              за гасла в лавах показних парадів,
              я не навчився підлості й брехні
              і як релікт зациклився на правді.
А ви не раді? Справді так було,
що я на все хотів відкрити очі.
Таким мене зробило те село,
що лаври комунізму вам дало,
яке й тепер доїти є охочі.
              І поки я не виріс із штанів,
              я вам вторив. Хіба я в тому винен,
              що вам було видніше як мені,
              яку ви там політику творили,
              щоб я не вилізав із бур’янів?
То хто ж навчить одного з посполитих,
що голос свій за блазня віддає,
якому б тільки ближче до корита?
І хто крім вас уміє так ганьбити
на всіх місцях призначення своє?
       Гей, ви, що мовлять нині так, як треба,
       а діють так, як старший брат велів,
       хто вже забув про колір сонця й неба
       за блиском перемог та орденів, –
гриміть з трибун, плямуйте власні вади,
копайте яму, щоб дістатись дна,
плодіть Носів верховного багна,
вербуйте брехунів нової правди,
але не забувайте барикади,
де правда може бути і страшна.

       Це зразки моєї «графоманії».
       Трошки – по суті. Краще ніж громити таких як я графоманів з висот радіо-ефіру, покажіть чи порадьте мені, будь-ласка, сучасного критика, який розгромив би чи підтримав мої ось такі і подібні їм вправи ще до друку, якщо уявити, що таке можливо. Це було б, як тепер мовлять, конструктивно.
       Я знаю, що можна придертись і до телеграфного стовпа, як оце я до звіту, а Вам ще легше – до критикана, що злочинно пробує створити образ високопоставлених сучасних фарисеїв (десь там біля примороженої влади), яке не відносить себе до «страшної когорти графоманів». Боюсь що я це слово вжив уже не менше, ніж Ви у своїй доповіді. Воно мене зачіпає можливо тому, що сприймається як різновид шкідників, які заважають спокійно жити мастистим письменникам. А чим, коли в моєму розумінні – це ті ж люди, які щось пишуть, але ніде не друкуються? Можливо графоман це той, що повторює іншими словами уже сказане, тільки не що попало(чи менш дохідливо, чи більш в’їдливо)? А де критерії? Адже кінець кінцем всі зациклюються на версифікаціях про добро і зло. Чому тоді не зробити рознос ще й плагіаторам?
       Далі продовжую на ту пекучу тему, яку Ви розвиваєте ось уже сімнадцятий рік підряд. В питанні про п’яту колону кожен українець підтримає Вас обома руками, але так і хочеться додати: «А Васька слушает, да ест…». А що, цього Ваську не можна було за 17 років вигнати з української кухні?
       Я не вчений, щоб робити аналіз, не філософ, щоб ув’язувати причини й наслідки чи робити висновки і навіть не дуже професійний вчитель. Але хіба не ясно, що найближче майбутнє України всі ці роки виходить із-за парти? Хіба не очевидно з прикладів країн Прибалтики і їх західних сусідів, чи навіть якогось Сінгапуру, не кажучи про Китай, що означає правильне вирішення мовних і національно-патріотичних проблем на держаному рівні?
       Ми відстояли на майданах свою владу. І що, вона скористалась моментом, щоб на ключові позиції(освіта, культура, духовність) поставити патріотів? Ні. Для неї ключові позиції виявились там, де можна нібито зупинити(чит. продовжити) «дерибан». А пост міністра освіти, наприклад, можна віддати представникові партії дволикого Януса, який серце поховав у кремлівській стіні, а головою хоче стовбичити у Європі. Невже оте президентське оточення таке промосковщене чи таке недалеке, щоб не розуміти, де потрібна постійна увага, контроль і економічний вплив? Вам що, графомани заважають втрамбувати у владні голови потрібну інформацію?
       Тим часом десь в Москві прекрасно розуміють, що треба робити, щоб все більше дітей п’ятої колони отримували атестати про зрілість у стінах сучасної української школи. Діти – лакмусовий папір суспільства. Ще рік тому ці кольори зарум’янились, а нині ще більше посіріли, ніж до приходу переможців Майдану. І це не тому, що їм не приклад сірий учитель чи інженер, хай навіть і патріот, а тому, що для них тепер авторитети може й не так регіональні вожді, як представники помаранчевого табору: столичний мер, який двох слів на державній мові зв’язати не може, зате знає, як купити нас оптом, щоб тепер роздягати вроздріб; спікер-поет, який за «двуязычие» і проти НАТО; не кажучи вже про фінансистів державного «общака» чи комуністичних єзуїтів типу першого секретаря і його заступника, чи тих, що ́авгурствують жіночими то базарно-ніжними, то месіанськими голосами різноманітних –ових, -овських, розрахованими на «всеобщий примитивизм недодушеных хохлов».
       А чого вартує діяльність на духовних теренах України московського православ’я, що не тільки сунеться в чужий монастир зі своїми уставами і «свечными заводиками», але і з ідеологічною зброєю проти братів менших, які ніколи такими не були, зважаючи на історичну спадкоємність Київської метрополії?
       Скажуть, зараз це не актуально. Нині важливіше, щоб народ спостерігав позорище, коли різношерста коаліційна зграя мужиків обклала з усіх сторін єдину жінку з чоловічою хваткою, яка осмілилась сказати, – брись – занадто зажерливим жирним котам, які тільки й здатні на шоу з постійною зміною масок, гриму, поглядів, обіцянок у боротьбі за головні ролі. А ще актуальніше – демонструвати універсалізоване безголов’я в боротьбі за єдність на ґрунті держбюджету.
       Не знаю, чи потрібно виводити такі остогидлі образи на сторінках художньої літератури. Але, як кажуть, нема на них Гоголя. Хіба я винен, що не знайшлось іншого більш патріотичного чи сучасного прізвища письменника, який би показав на них пальцем ще до того як вони повиповзали при всіх регаліях з туману бізнесу в оази економіки, політики та позиченої псевдокультури. Наша ідеологія твориться чужими руками або як і за радянських часів знаменитостями, що присипляють народ на полях по дослідженню українського сексу та всілякої брутальності у світових масштабах. Залишається тільки констатувати невеселі факти у вигляді графоманських безадресних епіграм.

              А що ж народ?
                            Та запрягає воза,
              в якому сита братія сидить,
              та змащує колеса паровоза,
              що під укіс історії летить.

              А більшість?
                            Та обтесує ломаку
              в колеса меншості, з дурної голови
              обравши антикризову клоаку,
              готову ссати лапу у Москви.

              А в залах Ради?
                            Точаться дебати,
              що злодій за законом відповість.

              Регочуть в кулуарах депутати.
              Кремлівський Васька слухає, та їсть...

       
                            IV. ЕПІЛОГ
       Можливо це й справді графоманія – списувати та закреслювати папір від звичайної небайдужості, якщо до цього спонукає, наприклад, студентська звичка – конспектувати життя. Але мені знайоме і почуття страху, – а раптом я помиляюсь, що мої думки і не цікаві, і нікому не потрібні.
       А з іншого боку, хіба Юліус Фучик не кричав: «Люди, будьте пильні!»? Мені теж від скромності не хочеться помирати, а спробуй нагадати щось подібне своїми словами – вже й до якихось «антиманів» потрапиш. Я згоден, – мене не почують, то для чого й старатись? Бо якби ж хоч Вас почули, то вже й не було б про що говорити. І тому мені здається, що і у Вашому звіті скромним рядочком повинно бути записано про результат діяльності Спілки не на багато більший ніж, наприклад, у якогось графомана і що не графомани, а професійні борзописці мають успіх у народних масах, прозваних електоратом. Інакше, хіба україномисляча(пробачте) людина була б проти НАТО чи СОТ, коли школяреві ясно, що ні відсидітись за спиною старшого брата, ні здобути щось позитивне у союзі з ординцями не дозволяє історія?
       Письменники повинні говорити. Ви ще й політик, який повинен діяти більш результативно ніж будь-хто на своєму менш значному посту.
       Я приведу маленький приклад. В міністерстві освіти вже не раз доповідали про повну комп’ютеризацію українських шкіл. Я вчитель, який має до цього відношення як користувач. А в мене весь час крутиться запитання, чому ніде не доповідають про повну українізацію Windows, прикладних та навчальних програм, якими кожен день користуються учні шкіл України? Напевне десь в Москві добре розуміють, що це означає, коли у нас ще й досі глобально русифікований такий потужний інструмент у навчальному та у виховному процесі?
       Тепер продовжу тим, з чого почав. Чесне слово, не знаю, які тут абзаци лишні. Може всі, бо я не сказав нічого нового і нічого особливого. Ніхто не знає, на що здатний, поки сам себе не розкусив. Але від самокритики утримаюсь. Дозволяю кусатись іншим.
       Я в минулому селянин, солдат, робітник, інженер і т. д.,– тепер просто шкільний учитель достатньо далекий від реальної літературної діяльності, простіше – ніколи ніде не друкувався. Спроби були, а «воз и ныне там». Оббивати пороги видавництв без будь-якої підтримки – це справді ставати на шлях графомана, тобто – надокучати професіоналам. Замкнене коло.

              На кожну букву самозванців тих,
              що в заповіднім полі диких маків.
              Та Ви ж погляньте, скільки тільки їх
              в ранжир без ієрогліфів і знаків.
                     І кожне вірить в те, що є поет
                     так щиро, так наївно, без обману...
              Та Ви ж талант. Змалюйте цей портрет.
              Та Ви ж народний!
                            Здайте свій багет
              і пам’ятник поставте графоману.

       Ви розумієте, що розвивати детальніше вже сказане було б краще у рамках співбесід із патріотично налаштованою аудиторією, маючи на увазі і якомога ширший український громадський загал.
       Як це зробити, я не знаю, але проситься Лесине – «kontra spem spero...»

                            ***
              І на останок – думка графомана,
              якому до поета – йти і йти.

              Поезія – це мрія і омана,
              що як дієз у серці меломана
              будує і розвалює мости.

              Із Лірою і Муза розквітає.
              Без музики мелодія – одна.
              Немає тіні – світла теж немає.
              І не фальцет, коли сама, буває,
              на вітрі озивається струна.

              Поезія – це сонячні скрижалі
              і водночас – буремний океан.
              І тихе плесо, і густий туман.

              Є два боки у кожної медалі,
              але який сіятиме надалі
              не відає поет і графоман.

       Написано в середині першого десятиліття двадцять першого віку, підготовлено до публікації
                                                 19.05.2014.
       І що змінилось на протязі двох об’явлених революцій і одної не об’явленої війни?