Рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та зако¬хані, коли вогкі міські тротуари відпочивають від чобіт, підборів і плювків, вона залишає свою пекучу самотність в тісній комунальній квартирі і їде на старенькому самокаті у Парк Пережитого Кохання. Там все її, вона там бажана гостя, і кожна дерев’яна похилена лавка готова дати їй притулок. Вона вилазить з ногами на лавку, вмощується сидіти на спинці і підпирає обличчя долонями. Так зручно...
– Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
– Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
– Ти справжня?
– Звичайна... земна...
– Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
– Принесу, звісно.
...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася, – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
– Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
– А він вже скинув... Щасливий.
Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
„ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
Моя мила Марі, моя дівчинко!
Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені
потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
„Коли янгол скидає зношені крила...”
”Ангеле-Хоронителю мій...”
Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
„Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”