Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
18:28
В душі - гіркий відбиток болю втрат.
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
Лунають самоти осінні дзвони.
Та тільки вірний перстень Соломона
Не дозволяє бити у набат
І темний проклинати каземат,
В якому все життя дарма спливає.
Як лячно підійти до вогнеграю,
Бо він чужий! У когось є свя
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Коли янголи скидають крила
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Коли янголи скидають крила
Рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та зако¬хані, коли вогкі міські тротуари відпочивають від чобіт, підборів і плювків, вона залишає свою пекучу самотність в тісній комунальній квартирі і їде на старенькому самокаті у Парк Пережитого Кохання. Там все її, вона там бажана гостя, і кожна дерев’яна похилена лавка готова дати їй притулок. Вона вилазить з ногами на лавку, вмощується сидіти на спинці і підпирає обличчя долонями. Так зручно...
– Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
– Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
– Ти справжня?
– Звичайна... земна...
– Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
– Принесу, звісно.
...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася, – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
– Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
– А він вже скинув... Щасливий.
Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
„ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
Моя мила Марі, моя дівчинко!
Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені
потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
„Коли янгол скидає зношені крила...”
”Ангеле-Хоронителю мій...”
Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
„Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”
– Хто ти? – питається надокучливий туман, що давно хворіє склерозом. Він питав це і вчора, і позавчора, завтра теж питатиме.
– Я – Колишня... Жінка з Його Минулого...
– Ти справжня?
– Звичайна... земна...
– Принесеш мені рушник? Я намок і мене холоне голос.
– Принесу, звісно.
...Марі чекає, доки прийдуть янголи. Вони вже не літають, бо старі, як її Любов До Нього, з їхніх крил випадає листя, і вони схожі на брудних обскубаних лебедів, які чомусь не полетіли у вирій. Вони йдуть до неї – повільні, згорблені, гублять листок за листком... Листя непомітно відривається і ще кілька метрів летить за ними, а потім так і не наздогнавши, плавно сідає на землю і завмирає...
Люди називають це листопад. І лише Марі знає, що то старість – глибока, безнадійна, хвора, як ці дивні янголи, які щоранку приходять показувати їй свої крила. Вони піднімають їх вгору, з’єднують кінчики над головою і невтішно перераховують залишки колишньої молодості, а потім жалібно гірко плачуть, ніби ображені, висварені марно діти...
Марі гладить їх з нерозтраченою ніжністю Жінки, що так і не відбулася, – ні дружина, ні матір. Стала лише Жінкою. Та й то Колишньою.
Колишня Жінка з минулого життя Його Колишнього...
Вони все розуміють... І довірливо заглядають очима голодних безпритульних цуценят. Чекають...
Вона виймає з серця Любов, ділить, як хлібину, на три частини, годує одного, другого...
– Стривайте, чого вас двоє? Де ж третій?
– А він вже скинув... Щасливий.
Тоді Марі ділить між ними навпіл третю частку Любові. Вони обережно беруть губами просто з рук. А Любові не меншає. Серце родить і родить її без перерви, і Марі тихо молиться, щоб вона ніколи не закінчилась. Пригіркла Любов перемерзлого Серця Жінки, що стала Колишньою... Так було вчора. Так буде завтра. Так буде ще довго. Вона приходитиме в парк і ділитиме хлібину Любові, аж поки всі янголи її життя не скинуть ці старі крила...
„ Коли янгол скидає зношені крила, – монотонно звучить голос богомольної бабці, – у нього виростають нові – міцні, сильні, білі; такі, що цілий світ може знайти прихисток під ними. А для цього янгола треба нагодувати Любов’ю. Якщо він довго не годований, то помирає, і тоді якась людина залишається без Хоронителя...” Далі бабця знову починає молитися: „Ангеле-Хоронителю мій, біля мене завше стій, і вдень... і вночі...” – маленька Марі не до кінця розуміє, що вона хоче сказати...
Вони нарешті вже не голодні. Просять казку. Нещасні вуличні діти, що ніколи не знали ласки... Вона не вміє розповідати казок і вже вкотре виймає з кишені пожовтілий від часу аркуш паперу, тихо читає їм Лист з Минулого. Вони, всівшись по обидва боки, уважно слухають, жадібно ловлячи кожне слово.
Моя мила Марі, моя дівчинко!
Коли ти знайдеш цього листа, я буду вже під боком у дружини. Вона народила втретє, і я маю опікуватися своїм новонародженим сином. Наші стосунки були прекрасними і свіжими, але вони зайшли занадто далеко. Ми домовлялися н е л ю б и т и. І ти на це погодилась. Знала, що мені
потрібні прості стосунки з простою жінкою, доки дружина виношує дитину. А ти не дотримала слова – закохалася в жонатого чоловіка, що страждає на Синдром Вагітного Татка. І я читав це по твоїх очах, по губах, по голосу, по тремтінню рук, коли ми таємно зустрічалися в парку.
Моя мила, маленька Марі, ти дала мені наснагу жити, але, на жаль, я не можу жити з тобою. Дуже різні у нас дороги.
Все розумію. Ти ніколи мені не пробачиш. І я ніколи не пробачу собі, що залишився зрадником у очах ще однієї Жінки. Віддай свою Любов комусь іншому, комусь, хто гідний твого безмежного тепла.”
Вона знайшла це рано-вранці, коли під теплими ковдрами ще сплять всі щасливі та закохані. І відтоді в її кімнаті виє на різні голоси самотність...
Парк Пережитого Кохання все пам’ятає... Осінь... Мокра лавка для Тих, Що Дивляться Очі в Очі... Марі сама годує янголів, із крил яких випадає листя... Десь серед них і її Хоронитель. Тільки не впізнати. Треба чекати, щоб всі скинули...
„Коли янгол скидає зношені крила...”
”Ангеле-Хоронителю мій...”
Він відродиться з суму, виборсається з цього брудного листя, переживе свою мокру старість і Охоронить її від Тих, Що роблять Жінок Колишніми...
„Господи, не допусти, щоб у серцях закінчилася Любов!”
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
