Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.24
21:29
Що значить зачинені двері
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
2026.10.24
20:57
Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список
2026.10.24
18:15
Розгулявся північний, та так уже кріпко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.
Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.
Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і
2026.10.24
16:40
Не усі любили рокабілі,
Тверк медуз драглистих, ритм-енд-блюз,
Бо були руді і підозрілі,
Наче Сходу викопний хунхуз,
Що завжди, підкреслено і гучно,
У пісках між соціальних криз
Набував майно кайлом підручним,
Тверк медуз драглистих, ритм-енд-блюз,
Бо були руді і підозрілі,
Наче Сходу викопний хунхуз,
Що завжди, підкреслено і гучно,
У пісках між соціальних криз
Набував майно кайлом підручним,
2026.10.24
16:02
Сприймаю за жарти,
не скиглю від болю,
та більш ображати
себе не дозволю!
Незламна, правдива,
тверда, наче криця,
пекуча жалива,
стрімка блискавиця.
не скиглю від болю,
та більш ображати
себе не дозволю!
Незламна, правдива,
тверда, наче криця,
пекуча жалива,
стрімка блискавиця.
2026.10.24
13:54
Птахи на хижім переніссі
Вільготно направляють гнів,
Такі потужні, наче Ніцше,
В нестримнім сяєві вогнів.
Вони жорстокі і примхливі,
Розумні, злобні і сумні,
У нескоримому напливі
Вільготно направляють гнів,
Такі потужні, наче Ніцше,
В нестримнім сяєві вогнів.
Вони жорстокі і примхливі,
Розумні, злобні і сумні,
У нескоримому напливі
2026.10.24
10:38
благочинність
твереза така
ледь-ледь поведена
немовби мати тереза
при кінці
місяця осіннього другого
причетна до будь-чого
і не провинна ні в чому
твереза така
ледь-ледь поведена
немовби мати тереза
при кінці
місяця осіннього другого
причетна до будь-чого
і не провинна ні в чому
2026.10.24
09:08
В голосі плинної осені
Чується шелест і свист, -
Вітер захекано носиться,
Падає зірваний лист.
В голосі тім інтонації
Лагідні, гнівні, смішні:
Листя шепоче про грації,
Вітер горланить пісні.
Чується шелест і свист, -
Вітер захекано носиться,
Падає зірваний лист.
В голосі тім інтонації
Лагідні, гнівні, смішні:
Листя шепоче про грації,
Вітер горланить пісні.
2026.10.23
21:29
Стукає промінчиком сонце у віконечко:
— Вставай з ліжечка мерщій, подивись на сонечко!
Вже прокинулись Карпати і хмаркам всміхаються,
Клени, буки та вільха у жовте вдягаються.
Он ялинка і смерека, золотаві шишки,
Білки в гості поспішають на смачн
— Вставай з ліжечка мерщій, подивись на сонечко!
Вже прокинулись Карпати і хмаркам всміхаються,
Клени, буки та вільха у жовте вдягаються.
Он ялинка і смерека, золотаві шишки,
Білки в гості поспішають на смачн
2026.10.23
17:23
Із очима як пусті вокзали,
Наше місто ожива.
Світлом дихають благі квартали,
Пісня рветься на слова.
Приспів:
У мелодіях давно забутих,
Нам хотілося усе збагнути,
Наше місто ожива.
Світлом дихають благі квартали,
Пісня рветься на слова.
Приспів:
У мелодіях давно забутих,
Нам хотілося усе збагнути,
2026.10.23
17:21
З березня до вересня не узріли літа ми,
ось і жовтень хмарою лине в далину.
Синій день за вікнами прикрашає квітами
путь останню осені ранню і сумну.
А ми лише напередодні
зими лихої до весни
помітили, що на сьогодні
ось і жовтень хмарою лине в далину.
Синій день за вікнами прикрашає квітами
путь останню осені ранню і сумну.
А ми лише напередодні
зими лихої до весни
помітили, що на сьогодні
2026.10.23
14:20
Мілини мліли,
Піском білили.
У тінях сосен
Граки ходили.
Ховався лебідь —
Самотній, босий —
Біліший лілей
У тінях сосен.
Піском білили.
У тінях сосен
Граки ходили.
Ховався лебідь —
Самотній, босий —
Біліший лілей
У тінях сосен.
2026.10.23
12:22
Переломи епох так лякають людей,
Залишаючи шрами болючі.
Тектонічні розлами, розриви сітей.
Голос неба ніхто не озвучив.
Розповзаються тріщини в душах, і страх
Запускає глибоке коріння.
Розбивається амфора. Здавнений крах
Розпускає потворні пагіння
Залишаючи шрами болючі.
Тектонічні розлами, розриви сітей.
Голос неба ніхто не озвучив.
Розповзаються тріщини в душах, і страх
Запускає глибоке коріння.
Розбивається амфора. Здавнений крах
Розпускає потворні пагіння
2026.10.23
11:29
Корінь слова «гуманізм» - «людяний».
Але у деяких політиків дивне уявлення про це поняття…
Гуманізм - це що означає?
Це загиблі вагітні жінки,
це мости і лікарні розчавлені,
це зруйновані вщент дитсадки…
Але у деяких політиків дивне уявлення про це поняття…
Гуманізм - це що означає?
Це загиблі вагітні жінки,
це мости і лікарні розчавлені,
це зруйновані вщент дитсадки…
2026.10.23
11:02
Буденність відходить
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
Наче покірна валіза,
Яку несуть в руках
Подорожні вічного шляху,
Затискаючи пальці до щему,
До синяви під нігтями,
Які шкрябали в двері самотності
Дому, що стоїть на вулиці Сліз
2026.10.23
05:36
А дощ іде і обмиває вікна,
Змиває пил і спогади старі, -
Ніяк лише з душі печаль не зникне,
Ніщо її не звільнить від жури.
Стікають краплі, наче дні за днями,
Холоне у горнятку теплий чай, -
Утомлений нудьгою і думками,
Боюся нині впасти у відчай.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Змиває пил і спогади старі, -
Ніяк лише з душі печаль не зникне,
Ніщо її не звільнить від жури.
Стікають краплі, наче дні за днями,
Холоне у горнятку теплий чай, -
Утомлений нудьгою і думками,
Боюся нині впасти у відчай.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Вороняче щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вороняче щастя
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
