Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
2026.09.12
12:52
Хоч хилить вітер стебла до стебла,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
І тирсу нагинає аж до млості,
Осіннє сонце - часточка тепла,
Як міні-літо зігріває простір.
Радіє вересневий сонцелюб,
Бо золотаві кучері шле сонце.
І для душі якийсь незвичний люкс,
2026.09.12
06:15
Душу змучує тривога,
Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Серце стиснув міцно страх, -
Потяглась моя дорога
По небажаних місцях.
Тут, де палиці в колеса
Уставляють через день,
То не в захваті від п'єси,
То байдужі до пісень.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Вороняче щастя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вороняче щастя
Вони згорблено сидять на дерев’яній лавці, обоє в чорному, аж болюче чорному, наче дві старі пошарпані ворони, яким десь років по триста. Може, і більше. Хоча, кажуть, що ворони довше не живуть, максимум триста може відміряти їм Всевишній.
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
Вони напружено розмовляють. Ні, не розмовляють. Радше каркають, достоту, як птахи, роздратовані і налякані. Не слова вилітають у вогкий осінній ранок, а якісь хрипкі звуки, уривчасто-сухі, скрипучо-прикрі. Вони прорізають холодні хвилини – гостро, чітко, страшно, безжалісно прорізають, як вузькі довгі ножі, десь приблизно посередині, кожну. І час не може легко пливти, смикається, корчиться, бентежно збивається з ритму від кожного пронизливо-докірливого: “Карр! Карр!”
–Ти ніколи його не любила, – на високій ноті починає перша.
–Я народила йому дітей! – роздратовано заперечує інша.
–Ти народила дітей, щоб він ніколи від тебе не пішов!
–Не пішов куди?
–Не пішов до мене…
–А не пішла би ти? Зараз! – з надривною ввічливістю питає друга. – Я його дружина. А хто є ти?
–Хто я? – істерично сміється перша, молодша ворона з живішими ґудзиками очей. Я любов всього його життя. Я радість і світло його життя! Я…
–Замовкни! Ти просто коханка. У всіх чоловіків це буває. І мій не виняток.
–Ти змія… – тихо шепоче перша. – Ти обвилася навколо його шиї і душила, душила, завжди його душила. Я знаю. Він все розповідав. Він хотів щастя. Втікав від тебе, від жінки, яка не давала йому дихати. Бо він не залізний. Він чоловік, живий, теплий. Розумієш?
–Він батько.
–Ви зовсім його заїздили. І ти, і діти.
–У тебе ніколи не було сім’ї. Ти не можеш знати, що для дітей є батько.
–Змія… змія… Горгона… Все життя йому спаскудила…
Старша ворона опустила очі, перелічила коричневі каштани під ногами. Вже вкотре їх перелічила. Кожний приголубила поглядом, наче обцілувала. Жодного не оминула.
–Нехай тільки виживе, – раптом прошепотіла ледве чутно. – Тільки хай виживе. І тоді хай живе з ким захоче. – Стук об асфальт ще одного каштана, який щойно випав з колючої шкаралупки, приглушив її слова.
Молодша ворона не почула.
Вона б втішилась.
Молодша ворона якраз придумувала план помсти старшій, так, про всяк випадок: на випадок його смерті, або на випадок, якщо він повернеться у сім’ю. Чогось повернеться. Раптом.
Так і сиділи обидві, пліч-о-пліч, однаково чорні та прибиті, на дерев’яній лавці перед лікарнею:
–Карр!
–Карр!
–Карр!
–Карр!
Обидві геть чисто дурні і переповнені злістю…
Його врятували тієї ночі. Сорокарічні мужчини не завжди помирають від інфаркту.
Він не повернувся до своїх ворон. Закохався у молоденьку медсестру-блондинку, яка робила йому уколи і завжди усміхалася, яка віддавала йому усе і не вимагала слів кохання. А він закохався.
Вони ділились-ділились, каркали-каркали і проґавили його, наче шматок сиру. Дві чорні гави-роззяви. Однаково наївні, однаково дурні крикливі ворони, яких один “не залізний” живий чоловік поміняв на білу…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
