ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
22:12
У густому лісі стоїть непорушна гора,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
2024.03.28
22:11
Запах ароматний паски,
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
2024.03.28
22:09
Борітеся — поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
Борітеся — так! Не думайте про смерть,
горіть в огні єдиного бажання.
За вільну Україну.
Боріться - поборете! Ворог відступить і більше не ходитимуть ноги ворога по на
2024.03.28
22:08
Вночі місто моє порожнє
У крізь відображення бачу міріади зірок – вечірнє місто.
Жінка – вітер
по місту мчить.
Не зупиниться жінка – птах.
Жінка - буря над світом майорить у темряві.
А ночами грає вона - просто буря,
вічно одна
У крізь відображення бачу міріади зірок – вечірнє місто.
Жінка – вітер
по місту мчить.
Не зупиниться жінка – птах.
Жінка - буря над світом майорить у темряві.
А ночами грає вона - просто буря,
вічно одна
2024.03.28
22:07
Квітка кохання розквітла в мені і в тобі
Огорнувши нас неймовірним кохання
І зв'язала нас міцно червоною ниткою навіки,
Так нас з'єднали самими небесами,
То квітка кохання пророкувала наше щастя
Огорнувши нас неймовірним кохання
І зв'язала нас міцно червоною ниткою навіки,
Так нас з'єднали самими небесами,
То квітка кохання пророкувала наше щастя
2024.03.28
22:06
Я і ти - фундамент світобудови.
Ти дав мені свої Ангельські крила
Я віддала тобі свої Ангельські крила
І ми піднялися вгору, до неба, до зірок…
Щоб ми могли окунутися в безодню космічних почуттів
І ці космічні почуття живуть в Міріади зірок,
Де нам
Ти дав мені свої Ангельські крила
Я віддала тобі свої Ангельські крила
І ми піднялися вгору, до неба, до зірок…
Щоб ми могли окунутися в безодню космічних почуттів
І ці космічні почуття живуть в Міріади зірок,
Де нам
2024.03.28
22:05
Я ніколи не звикну,
Я не вмію до заяложеного слова звикнути.
Бо ці заяложені слова, що живуть у тому роті.
До гарного слова нам треба звикати,
Щоб мова була як дзвінке джерело,
Як кажуть: «подумай сім раз, перед тим, як сказати»,
Щоб гарні слова тв
Я не вмію до заяложеного слова звикнути.
Бо ці заяложені слова, що живуть у тому роті.
До гарного слова нам треба звикати,
Щоб мова була як дзвінке джерело,
Як кажуть: «подумай сім раз, перед тим, як сказати»,
Щоб гарні слова тв
2024.03.28
22:04
Ми незалежні,
як птахи - самовільно літаємо в небі,
ризикуючи впасти і розбитися
Ми вільно пархаємо в небі
без кайданів ніхто надіти не зможе…
Ми незалежні,
як коти - свавільно гуляємо самі по собі…
як птахи - самовільно літаємо в небі,
ризикуючи впасти і розбитися
Ми вільно пархаємо в небі
без кайданів ніхто надіти не зможе…
Ми незалежні,
як коти - свавільно гуляємо самі по собі…
2024.03.28
22:03
Я - Північ, бо тіло моє - Земля,
Мій Спасителю, я - ілюзорна Земля,
Я молюся духу Земля,
бо де я не була, не забуваю благословенну Землю,
яка кружляє у космічнім вальсі…
Вітри Галактик - вічні скрипалі.
Гармонія крізь тугу дисонансів
проносить ритм
Мій Спасителю, я - ілюзорна Земля,
Я молюся духу Земля,
бо де я не була, не забуваю благословенну Землю,
яка кружляє у космічнім вальсі…
Вітри Галактик - вічні скрипалі.
Гармонія крізь тугу дисонансів
проносить ритм
2024.03.28
22:01
Останній день перед Різдвом
і добрі і злі духи блукають по світу, що пройшов.
Наступила новорічну ніч, дивна тиша,
зорі в небі запалали у різдвяну ніч.
Цієї ночі засяяло небесне світло.
Ангели вітають весь світ
Христос народився в цю мить.
Раптом н
і добрі і злі духи блукають по світу, що пройшов.
Наступила новорічну ніч, дивна тиша,
зорі в небі запалали у різдвяну ніч.
Цієї ночі засяяло небесне світло.
Ангели вітають весь світ
Христос народився в цю мить.
Раптом н
2024.03.28
22:00
В душі моїй вирує полум'я,
Там нескінченна боротьба.
У мене одні згоряють страхи,
Інші мучають мене.
Бо я не боюсь втратити
Я боюсь залишитися сама.
Я не боюсь темряви -
Там нескінченна боротьба.
У мене одні згоряють страхи,
Інші мучають мене.
Бо я не боюсь втратити
Я боюсь залишитися сама.
Я не боюсь темряви -
2024.03.28
21:57
У будинку жахів гуляли ночами
Літаючі привиди
Всіх лякали хто заходив
Або жив в будинку жахів
Від переляку всі тікали
Залишаючи будинок
І ніколи не повертались
Літаючі привиди
Всіх лякали хто заходив
Або жив в будинку жахів
Від переляку всі тікали
Залишаючи будинок
І ніколи не повертались
2024.03.28
21:55
Не клич мене
Я і так сама прийду
Не жени мене
Я сама піду,
Лише стверджую…
я немов привид, немов тінь, яку не видно,
Блукаючи в темряві
і ти мені скажеш іди впекло
Я і так сама прийду
Не жени мене
Я сама піду,
Лише стверджую…
я немов привид, немов тінь, яку не видно,
Блукаючи в темряві
і ти мені скажеш іди впекло
2024.03.28
21:54
Настала пізня пора
Все заснуло, тільки
Наша тінь
Танцювала на стіні
При палаючої свічки
І ось настав ранок
Свічка догоріла,
Тільки наша тінь залишила
Все заснуло, тільки
Наша тінь
Танцювала на стіні
При палаючої свічки
І ось настав ранок
Свічка догоріла,
Тільки наша тінь залишила
2024.03.28
21:52
Подивися як гарно
На місто опустилося
Синє небо з зірками
Нам зірки посміхалися
І ми гуляли нічним містом…
Є лише синє небо
Та дихання Всесвіту
І ми залишилися удвох по
На місто опустилося
Синє небо з зірками
Нам зірки посміхалися
І ми гуляли нічним містом…
Є лише синє небо
Та дихання Всесвіту
І ми залишилися удвох по
2024.03.28
21:36
Я не та, і ти інший
між нами промайнула
тінь забутого кохання.
Роки марного чекання
Залишили в серці рани.
У неба попрошу я
Про щастя, про порятунок,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...між нами промайнула
тінь забутого кохання.
Роки марного чекання
Залишили в серці рани.
У неба попрошу я
Про щастя, про порятунок,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Недописана осінь
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Недописана осінь
Світлій пам"яті мого дідуся Леоніда-Івана
В його кімнаті напівтемрява, і тиша, і ще заблукалий в чотирьох стінах відчай, згорблений у смертельну дугу. В його очах приреченість на невідворотне і скупі гарячі сльози, в яких розчинилась, розплавилась обра-за на це несправедливе життя, що так поспішно, невчасно випаровується з його вимученого тіла. В його душі, напевне, страх перед неминучою зди-банкою із Тим, хто панує над світом, і безмірна любов до рідних, яку він соромився проявити раніше, а зараз просто не має сили. І така неймовірна порожнеча відчувається під ногами, така безрозмірна яма, така безкінечна дорога вниз. Дорога без жодних вказівних знаків і без перехожих, що йдуть назустріч.
В його руках уявний пензель, яким він звично плавно водить в повітрі, малюючи невидиму картину, що її обов’язково має купити постійний клієнт. Ніхто не бачить тієї картини, і лише Давид бачить, підбирає до неї фарби з тільки йому видимої палітри.
– Мені бракує жовтої, – тихо шепоче блідими губами. –Принесіть мені жовтої фарби. Принесіть негайно. Я мушу закінчити її лице... листя... жовтий... червоний... ні, червоний не хочу... яка осінь...осі...о... – його уста вимовляють якісь нерозбірливі слова. – Не побачити, – раптом голосно і чітко каже він. – Найбільше я любив осінь...
Висохла стареча рука втомлюється малювати, він акуратно відкладає пензель вбік, відсуває уявний мольберт, заплющує на мить хворі очі. Його голова, затремтівши, безвольно падає вниз, майже на коліна, і він сидить так довго-довго, похилений, відсторонений від світу, мовчазний, ніби занімілий. Він сидить так днями і ночами; хвилини, мов слизькі слимаки, тягнуться, волочачи за собою його болючий час. І нема жодної дрантивої надії на те, що у чаші його часу ще не скоро завидніється дно.
Давид прощається з сонцем. Воно заходить червоно-золотою рибкою, за, напевно, синій обрій, і Давид знає, що ця рибка, яку він бачить вже востаннє, не виконає ніякого його бажання, навіть дріб’язкового.
Він сидить і прислухається, як скажений біль безпардонно лазить по його набряклих ногах, заганяючи свої гострі пазурі в ще не відмерле тіло. І так страшно дивитися на відкриті Давидові рани, з яких постійно точиться якась гидка рідина і на які немає жодного ліку.
Так невпинно відгнивають його ноги. По сантиметру, по шматочку... Вони гниють, як гниє не раз яблуко, непомічене в густій траві, відгнивають і горять вогнем, що пропалює наскрізь, доводить до божевілля, вимордовує аж до непритомності. Нелюдським зусиллям волі Давид терпить свій біль. І не вмовити його на операцію...
– Я все одно вже не житиму, – каже Давид, і нікому в таке не віриться. – Мені залишилось ще кілька днів, а потім мене в цій осені вже не буде...
Коли він говорить такі слова, його рідні починають доводити щось про надію, про Бога, про медицину. Але навіть в голосах найдорожчих Давидових людей ота славнозвісна рятівниця надія, що, кажуть, має вмирати останньою, давно відсутня, а на її місці живе зневіра. А медицина перед задавненою страшною хворобою безсила. Продажна безсила медицина, з якої Давид сміється тихим моторошним сміхом, нічим не може залікувати прогнилі аж до кісток рани-ноги. І залишається тільки Бог, хоча Він теж вже не дасть свого милосердя, бо чомусь не дав досі. Нема просвітку. Не потрібні смішні слова про надію, Бога, медицину... У його запалених червоних очах, які вже давно не спали, пригасле світло його сумної смиренної душі, що її не змусити повірити у спасіння.
В його стиснених губах дерев’яна люлька, яку він вже не може втримати рівно. Вона тремтить під ритм лихоманкового тремтіння його тіла і випускає в повітря дим. Давид висушеною гіллякою-рукою час від часу струшує попіл в попільничку, яка лежить поруч на дивані, і знову курить. Курить і не слухає своїх дітей, які просять його кинути палити. Дві радості залишились у його кволому житті – діти і люлька, і нікому не віддасть він права розпоряджатися своїми останніми хвилинами.
Тихо, аж занадто тихо ходять біля Давида люди, боячись порушити спокій. І тільки він один знає, що не спатиме ні хвилини, навіть не ляже, випроставши хворі ноги по ліжку. Вже дуже довго його єдиний вибір – сидіти вдень і вночі, терпіти свій біль навсидячки і тримати свій хрест так самісінько. Нічого не зміниться. Може змінитися хіба що лише пов’язка на його страшній рані, може змінитися вираз обличчя дружини із сумного на заплаканий. А більше нічого вже не міняється.
– Не пали листя, – ловить він синову руку. – Я мушу закінчити... А яка цього року осінь? – відчайдушно чіпляється кістлявими пальцями за синові пальці. – Я правильно її малюю?... прав...ні... не можу... Ти бачиш? Прощавай, моя хороша...
Давид готується відійти у вічність. Він просить помити його і переодягнути в чистий одяг. І важко зрозуміти, як він може думати про охайність в таку страшну хвилину. По його запалих щоках котяться великі дитячі сльози, і він вже їх не соромиться.
Величезне сонячне коло, яке видно навіть через зашторені вікна, поволі засувається, і Давидові мокрі очі перед тим, як назавжди погаснути, проводжають його за обрій.
Він засинає. Ніхто не сміє торкнути людину, яка здається цілу вічність не могла заснути спокійно... Великий чорний метелик, що невідомо звідки прилетів, сідає на сухе Давидове плече і складає свої лапаті крила...
В його кімнаті ще більше горбиться відчай, і страх, і жаль. А по їхніх горбатих спинах нечутно йдуть прохолодні вечірні сутінки. І чиясь дбайлива рука кладе на ліжко сухі Давидові ноги, на яких щойно перестали боліти рани...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію