Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого залізничника.
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його обличчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змішана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В меншого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – малолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстрашні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Вірити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до коліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – станція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно миготить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справжній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими дітьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чоловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсуючись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шапку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам мандалинок, отих, со мама налвала?...