Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.04
23:25
Була шкварка, була чарка
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
І сметана, і млинці.
І таїлась поруч сварка —
Вхід до сварочки вкінці…
Хто кого об’їв, чи зрадив —
Загубилось у млинцях.
А сметані хтось порадив
Прогулятись по синцях…
2026.01.04
19:33
Про всіх потрібно знати у житті:
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
І про героїв, і про тих катів,
Що Україну нашу мордували,
Життям нормальним жити не давали.
Багато з них були, як одноденки –
У небо піднімалися швиденько.
Одні – людей на краще надихати,
Другі – щоб отих перших уби
2026.01.04
18:09
Ну що сказати? Спрацювали чисто!
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
Без метушні та зайвих децибелів.
Одним мікроскопічним терористом
Поменшало. Віват, Венесуело!
Все обійшлося без балаканини.
До біса резолюції, ухвали!
То й добре! А стражденна Україна
2026.01.04
13:03
Малює мороз візерунок
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
На склі, як маестро пісні.
Ранковий упав поцілунок
Моєї дружини-весни.
Я п'ю животворний цей трунок,
Не рік і не два - цілий вік.
Красуне! Супружнице юна!
2026.01.04
12:11
Коли подолаєм навколишню сірість?
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
Коли вже настане жадана весна?
Коли подолаємо мряку і сизість,
Вдихаючи свіжість, як помах крила?
Коли подолаємо зоднаковіння,
Стандартність і сплутаний, немічний страх?
Коли проросте крізь байдуже каміння
2026.01.04
10:18
Уже під старість Галя пригадала,
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
Що їй колись циганка нагадала.
Казала: женихів і не злічити.
Та врешті з іноземцем будеш жити.
Збулося дійсно це, тож гріх брехати:
Є іноземці два у неї в хаті.
Таки не обманула за червонець, –
Бо ждуть бульдог-фран
2026.01.04
10:10
Раїса Обшарська. Сезон блукаючих дощів: повісті, оповідання, новели. —Тернопіль: Джура, 2006 р. — 254 с.
Усім шанувальникам художньої літератури, відомо, що є книги, які захоплюють одразу і не відпускають, поки не прочитаєш їх до останньої сторінки. Авт
2026.01.03
21:46
Розливає обрій червоно лафітом,
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
Обідок від сонця лущиться у сніг.
Вволю нагулявшись, затихає вітер:
Спав би, та клаксони надто голосні.
Стелиться додому двоколісна смуга,
Відбивають фари в паморозі блиск.
Щоб не заважати, шепочу на вухо:
2026.01.03
17:52
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.03
17:26
Нічого такого, ще вибухів кілька.
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
Верби схилились, розсіявсь туман…
Зникла хатина, зникла бруківка.
Лишився у полі лише дурман.
Нічого такого, звикаєм потроху —
Рік вже четвертий, п’ятий ось-ось…
Кілька разів із льоху до льоху —
З цим і живемо, з
2026.01.03
16:31
Придумати задачу вдома будь- яку
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
Задала вчора в школі вчителька Сашку.
Чомусь малий багато думати не став,
Хвилин за десять він завдання написав.
Коли свою задачу дітям прочитав,
Сміялась вчителька, і клас весь реготав.
В задачі пише: крокодила я
2026.01.03
14:20
Поетична непоетичність.
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
Так кусає змія за свій хвіст.
Це надмірне позерство й практичність.
У колодязі згублений хист.
Так потоне усе в парадоксах,
У апоріях, візіях, снах.
І останній п'яниця й пройдоха
2026.01.03
11:46
Із Леоніда Сергєєва
При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що народ триндить.
А народ внизу – не плужить і не сіє,
При прольоті на фанері над Парижем
ми не плюнемо униз, хоч і кортить,
а сплануємо з поривом вітру свіжим
та послухаємо, що народ триндить.
А народ внизу – не плужить і не сіє,
2026.01.03
10:01
Ти розумієш з віком,
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,
розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
що біль не за горою.
За сильним чоловіком
ти можеш буть: слабкою,
розкутою, дівчиськом,
що ліпить бабу сніжну.
До твого серця близько
2026.01.03
07:06
звідкіля ~ жодної гадки
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
може то маскований диявол
в очі їй зирнувши те сказав би
дивна міс едж
дивна міс едж
дивна міс едж увійде до вітальні
я не знаю що і питати
2026.01.02
21:40
У лісі народилася,
У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.
Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У лісі і зросла.
Завжди струнка Ялинонька
Зеленою була.
Співала завірюха їй:
«Ялинонько, бай-бай»
Вкладався снігом Сніговій,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Сонячні зайчики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячні зайчики
Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого залізничника.
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його обличчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змішана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В меншого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – малолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстрашні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Вірити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до коліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – станція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно миготить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справжній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими дітьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чоловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсуючись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шапку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам мандалинок, отих, со мама налвала?...
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його обличчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змішана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В меншого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – малолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстрашні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Вірити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до коліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – станція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно миготить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справжній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими дітьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чоловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсуючись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шапку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам мандалинок, отих, со мама налвала?...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
