
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.19
22:50
Слова твої, мов кулі - лента за лентою;
Склеюю серце своє ізолентою.
Склеюю серце своє ізолентою.
2025.10.19
22:25
Вона поїхала у сутінки далекі,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
У невідомість, пристрасність і страх,
У гай, де не злітають вже лелеки
І почуття засохли на вітрах.
Вона поїхала в кохання, як у морок,
В жагу, немов невигасла пітьма.
Невдовзі їй виповнюється сорок,
2025.10.19
22:01
Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Аніж перше з дому вийшов,-
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
“Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
2025.10.19
20:45
Женуть вітри рябі отари хмар
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
в безкрає поле зоряного неба,
де музикує змучений Ремарк,
Адамові Творець рахує ребра…
Сади стрічають пахощами груш,
і яблуням лоскоче сонце скроні -
це Осені портрети пише Труш,
2025.10.19
18:44
Я думаю про тебе дні та ночі,
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
Почути хочу голос твій, будь ласка.
І погляд жду і , наче зорі, очі.
Бо ти для мене, ніби добра казка.
Приспів:
Я пам’ятаю очі, твої очі.
Тебе зустріти, мила, знову хочу.
2025.10.19
16:33
Нічого такого. Кащель, не більш…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
Зідки узявся? Бог його знає
Жовтню присвята худощавий цей вірш
Наче ж не лає?
Ти вже проснувся… частково проснувсь
Дякуєш Богу, біжиш за кермо
І знову не їдеш… сумуєш чомусь
Буває. Клеймо…
2025.10.19
15:21
Як створив Господь Адама, то пустив до раю
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
І він там у тому раї і турбот не знає.
Є що їсти, є що пити, де лягти, поспати.
Та вже скоро Адам в раї почав сумувати.
Ніщо йому не цікаво, все набридло досі.
- Дай мені якесь заняття?! – у Господа просить.
2025.10.19
14:53
Димчастий дощ зливається із жовтнем:
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
То дріботить, то плаче водоспадом.
Не просушив ніхто сльозину жодну,
І омиває кожна - листя саду.
Осінній холод і мокрінь журлива
Закрастися у душу підло прагнуть,
А сад почув мелодію тужливу,
2025.10.19
13:54
Тліє третя світова
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої чети
всі країни скуті.
і не тільки тліє.
Запалає і Москва,
світ зігріє.
Кочегарять два чорти:
Дональд Трамп і Путін.
Від чортячої чети
всі країни скуті.
2025.10.19
11:48
Ти візьми мою руку, коли в тому буде потреба.
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.
Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шаля
Якщо я захитаюся навіть від зайвої ноші,
То не бійся, устоюй. Тонкі під ромашками стебла,
А негода лише нагинає, зламати не може.
Опирайся на плечі. Вагаєшся - що за рамена,
Бо на них ніби й хустка шаля
2025.10.19
09:43
Для тебе також, любий, я змогла б
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту коо
зірвати з хмари айстри вересневі;
вмочити у безмежжя два весла
і витягти з безодні повний невід;
звільнити з сіті рибку золоту,
серпанок непроглядний загадати,
щоб ворог не знайшов і за верству
на мапі всесвіту коо
2025.10.19
09:25
Я мало жив і жив у лісі.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
2025.10.19
06:14
Білопері, сизокрилі,
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.
2025.10.19
00:31
Звинувачуєш… а кого?
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
2025.10.18
22:28
Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
2025.10.18
22:14
Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Таня П'янкова (1985) /
Проза
Сонячні зайчики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Сонячні зайчики
Тепла кімната. Простір три на чотири. Стіл. Стілець. Паперові стоси. Замість килимка на стіні – кольорова карта доріг. Кабінет старшого залізничника.
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його обличчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змішана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В меншого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – малолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстрашні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Вірити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до коліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – станція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно миготить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справжній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими дітьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чоловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсуючись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шапку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам мандалинок, отих, со мама налвала?...
Він – поважний дядько з добрими зморшками. І як вони на його обличчі так по-доброму склалися? Сидить. Клацає нервово ручкою. Мовчить. Думає. В його незрозуміло блискучих і темних очах блукає приязнь, змішана з чимось тривожним. Блискучі очі... Блискучі ґудзики залізничної форми... Блискуча ручка з гравіруванням... Блискуча втома...
Перед ним сидять двоє. Чиїсь діти. Старший – сердитий, серйозний. Другий – ще зовсім малий, зворушливо наївний. Обоє розгублені. В меншого під носом мокро. Що з ними робити? Щойно їх зняли з поїзда – малолітніх зайців, що чкурнули з дому і кудись збиралися. Такі собі безстрашні туристи – десятирічний і п’ятирічний. Яка несподівана морока! Хай їй біс! Кажуть, що втекли від тата. Тато похмурий і весь час свариться... Вірити чи не вірити? Погляди у них ніби-то чесні.
– І куди ж ви, хлопці, мандруєте?
– До мами
– А вона де?
– За колдоном, – відповідає молодший. Старший насуплено мовчить.
– Вона там давно?
– Два локи.
– А ваша мама хто?
– Мама – пло-сти-тутка, – радісно вимовляє малий по складах довге слово. На мить мовкне, а потім питає: – Дядю, а со то зо лобота? Бо татка як спитаюсь, то він б’ється...
А хай їй чорт, цій роботі, якщо через неї дитина заганяє старого хлопа в глухий кут! Що ж сказати?!...
– Розумієш, ваша мама зриває з дерев мандарини і в кошики складає. Ото, коли всі зірве, тоді до вас, хлопці, і приїде.
... Діти щироокі. Якісь домашні. Хочеться погладити їх по пшеничних головах. Старший дивиться на світ з-під лоба. Шапкою знічев’я б’є до коліна. Не каже нічого... Знадвору вікна поволі підмерзають. За ними – станція. З неї щойно рушив на Одесу потяг, з якого їх висадили. Червоно миготить семафор...
П’ятирічний, почовгавши ногою по паркету, питає:
– А мандалинки лостуть під сонцем?
– Під сонцем, – залізничник жвавішає. – А ти любиш сонце?
– Ага, – дитина підтягує шмарклі.
– А хочеш я тебе навчу сонячних зайців ловити?
– А це як? – з недовірою дивляться оченята кольору морської хвилі.
– А так! Береш дзеркало, – рука дістає з шухляди доньчине скельце, – і наставляєш його до сонця. На стіні з’являється жовта плямка. То справжній сонячний заєць. Хапаєш його за вуха і ховаєш в коробку. На тримай, – коробка з-під стола і трохи присипана порохом. Нічого, витре.– А коли мільйон цих зайців наловиш, тоді відкривай коробку. Вони тобі всю ніч світитимуть.
– Дякую, дядю, – теплішають прохолодні морські очі.
– І ще одне: ти нікому не кажи, хто твоя мама. Це професія таємна.
– Як спигун?
– Як шпигун. Тому не видавай, ясно?
... Вікна заліплює сніг. Зима ніяк не закінчиться. Що робити з цими дітьми? Чогось батько їхній по них не приходить. Цікаво, що він за людина... Цигарка. Ще одна. Треба кинути палити. В грудях пече. В кімнаті висить неймовірна тиша, хоч малий весь час вовтузиться із дзеркалом і коробкою. Старший сидить незворушно. Які ж різні...
В двері стукають.
– Заходьте!
– Я по дітей. Спасибі, що знайшли їх. – Стоїть на порозі молодий чоловік в розщепленій шкірянці, без шарфа і рукавиць. У вечірніх сутінках видно, як тремтять від хвилювання його губи.
– Хлопчики, рідні, ну навіщо ви так зі мною? – підбіг. Згорнув обох в обійми. Плаче...
– Татку, не плач. Сколо наса мама плиїде ,– лепече малий, виборсуючись з-під батькової руки.
– Приїде, синку, приїде, – втирає широченною долонею сльозу...
– А мене дядя навчив сонячних зайчиків ловити! – хвалиться радісно п’ятирічний. Показує коробку – ось, повну наловлю!
– Ходімо вже додому, – рішуче встає зі стільця старший. Одягає шапку. – Ти пробач нас, тату, просто ми за мамою скучили.
– І я скучив, синочку, – рука пестить синову голову. – І я скучив...
– А мама там мандалинки лве. Мені дядя казав... А ти купис нам мандалинок, отих, со мама налвала?...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію