(оповідання, переклад з російської)

Особливо запам`ятався один випадок на Малаїті, найдикішому острові із східної групи Соломонових островів. Тубільці були налаштовані надзвичайно привітно, але звідки ми могли знати, що все село вже більше двох років збирало людські голови, щоб обміняти їх на голову білої людини? Там усі були мисливцями за головами, й особливо високо цінувалися голови білих. Той, хто таку здобуде, отримає усе, що вони накопичили. Отож вони були налаштовані дуже привітно, і я цього дня відійшов од берега на добру сотню ярдів. Отоо попереджав, що це небезпечно, та я не послухався і, як завше, це привело мене біди. Я несподівано побачив цілу хмару списів, що летіли з мангрової хащі. Не менше десятка зачепили мене. Я кинувся бігти, але спіткнувся об спис, який устромився мені в гомілку й упав. Негри кинулися за мною, розмахуючи бойовими, прикрашеними пір`ям, топірцями на довгих рукоятях, і збиралися, очевидно, відрубати мені голову. Їм так кортіло отримати нагороду, через те вони штовхалися і заважали одне одному. У метушні мені вдавалося ухилятися від ударів, біжучи і петляючи і кидаючись на землю.
У цей час з`явився Отоо, Отоо – борець. Він розжився важкою бойовою палицею, і в рукопашному бою вона виявилася кориснішою за рушницю. Отоо кинувся в гущу натовпу і вороги не могли вразити його списами, а топірці тільки заважали їм. Він бився за мене несамовито. Палицею він володів потрясаюче. Під його ударами голови лускалися, немов перезрілі апельсини. Його поранили лише після того, як, розігнавши тубільців, він схопив мене на плечі і побіг до човна. Він добрався до каное, чотири рази поранений списами, схопив свій вінчестер і почав стріляти, за кожним пострілом укладаючи ворога. Потім нас узяли на шлюпку і перев`язали рани.
Сімнадцять років ми не розлучалися. Він зробив мене людиною. Я й донині був би судовим прикажчиком, вербувальником, а може, од мене не залишилося б навіть згадки, якби не він.
- Зараз, витративши гроші, ти можеш заробити ще, сказав він мені якось. Нині тобі легко добувати гроші. Але коли ти постарієш, гроші у тебе закінчаться і заробити ти не зможеш. Я це знаю, пане. Я вивчив поведінку білих. На узбережжі чимало старих. Колись вони були молодими і могли заробляти, як ти нині. Тепер вони старі, нічого не мають, і ходять, чекаючи якогось хлопця, який пригостить їх.
Чорношкірий працює на плантаціях, наче раб. Він отримує двадцять доларів у рік. Він працює багато. Наглядач працює мало. Їздить собі верхи і спостерігає, як працює чорношкірий. Він отримує тисячу двісті доларів у рік. Я матрос на шхуні. Мені платять п`ятнадцять доларів у місяць. Це тому, що я добрий матрос. Я багато працюю. А капітан прохолоджується під тентом і потягує пиво із великих пляшок. Я ніколи не бачив, щоб він піднімав вітрила чи працював веслом. Він отримує сто п`ятдесят доларів у місяць. Я – матрос. Він – навігатор. Пане, я гадаю, тобі треба вивчити навігацію.
Отоо спонукав мене зайнятися цим. Коли я вийшов у свій перший рейс другим помічником капітана, він плавав зі мною і більше за мене пишався тим, що я керую. Але Отоо не вгамовувався:
- Господарю, капітан отримує багато грошей, але він веде судно і ніколи не знає спокою. Судновласник – ось хто отримує більше. Судновласник, котрий сидить на березі і робить гроші.
- Так, шхуна коштує п`ять тисяч доларів, причому стара шхуна, заперечив я. – Я помру, перш ніж накопичу п`ять тисяч доларів.
- Біла людина може розбагатіти дуже швидко, - продовжував він, вказуючи на берег у гущавині кокосових пальм.
Це було біля Соломонових островів. Ми йшли вздовж східного берега Гвадалканара і скуповували «рослинну слонову кістку».
- Між гирлами цих двох річок відстань милі зо дві, - зауважив він. Рівнина тягнеться вздовж острова. Нині вона нічого не коштує. Але хто знає? Може бути, що через рік-два ця земля буде коштувати дуже дорого. Тут зручно кидати якір. Океанські пароплави можуть підходити під самісінький берег. Старий вождь продасть тобі шмат землі завширшки в чотири милі за десять тисяч пачок тютюну, десять пляшок джину і рушницю системи снайдера, на що ти витратиш приблизно сотню доларів. Потім ти оформиш оборудку і через рік-два продаси землю і купиш власне судно.
Я прислухався до поради Отоо, і його передбачення збулося, щоправда, не через два, а через три роки. Потім була оборудка з пасовиськами на Гвадалканарі – я орендував у держави двадцять п`ять тисяч акрів терміном на дев`ятсот дев`яносто дев`ять років за номінальною вартістю. Я був орендарем рівно дев`яносто днів, потім продав землю за величезну суму одній компанії. Саме він, Отоо, все передбачав і не втрачав зручної нагоди. Це була його ідея – підняти затонулий «Донкастер», котрий продавався на аукціоні за сто фунтів. Ця операція після покриття усіх витрат дала три тисячі чистого прибутку. За порадою Отоо я став плантатором на Савайї і зайнявся торгівлею кокосовими горіхами в Уполу.
Ми вже не виходили в море так часто, як раніше. Я став багатим, женився, життя пішло інакше, але Отоо залишався усе тим же Отоо, він бродив будинком, заглядав у контору, не виймаючи з рота дерев`яної люльки, одягши дешеву сорочку і панталони. Я не міг його примусити витрачати гроші. Йому не потрібно було ніякої нагороди, крім любові, і Бог свідок, ми всі його любили від щирого серця. Діти його обожнювали, а дружина моя його неодмінно б розбестила, якби Отоо можна було розбестити.
А діти! Це він відкрив їм таємниці навколишнього світу. Під його наглядом вони робили перші кроки. Коли хто-небудь з дітей хворів, він не відходив від його ліжка. Одного за іншим, коли вони були ще зовсім крихітками, він брав із собою в лагуну і вчив плавати і пірнати. Я ніколи не знав про рибу і риболовлю стільки, скільки він розповідав дітям. Він відкрив їм таємниці лісу. У сім років Том знав ліс так, як мені і не снилося. Шестирічною Мері безстрашно проходила урвистою скелею, а я знав, що не кожний дорослий чоловік наважиться на такий подвиг. Франкові ледь виповнилося шість років, коли він міг дістати монету з п`ятиметрової глибини.
- Мій народ на Бора-Бора не любить язичників, вони там усі християни. А я не люблю християн острова Бора-Бора, - промовив він якось, коли я переконував його взяти одну з наших шхун і навідати рідний острів. У мене була ідея – змусити його витрачати належні йому гроші. Подорож я організовував з думкою, що вона перебудує його психологію і він почне безтурботно витрачати гроші.
Я кажу «одну з наших шхун», хоча тоді всі вони за законом належали мені. Я довго намагався перебороти його опір: мені хотілося, щоб ми були компаньйонами.
- Ми компаньйони відтоді, як пішла на дно «Крихітка Жанна», - відповів він нарешті. – Але якщо твоє серце так побажало, давай будемо законними компаньйонами. Я байдикую, а на мене йде сила-силенна грошей. Я чимало «прикладаюся до пляшки», їм і палю скільки завгодно, а це вартує чимало, я знаю. Безкоштовно граю у більярд, бо ж це – твій стіл, але це усе ж витрати. Ловити рибу на рифі для власного задоволення може собі дозволити лише багатій. Гачки й жилка забирають чималі суми. Так, нам слід стати законними компаньйонами. Мені потрібні кошти. Я їх отримуватиму в конторі у старшого клерка.
Словом, були виписані й оформлені відповідні документи. Минув рік, і я почав бурчати.
- Чарлі, мовив я, - ти старий ошуканцю, нещасний скнаро, жалюгідний крабе. Диви-но, твоя цьогорічна доля прибутку складає кілька тисяч доларів. Цей документ дав мені старший клерк. Тут зазначено, що протягом року ти витратив вісімдесят сім доларів і двадцять центів.
- Мені ще що-небудь належиться? – запитав він струрбовано.
- Я ж сказав, кілька тисяч доларів, - відповів я.
Його обличчя посвітлішало, ніби він відчув значне полегшення.
- Це дуже добре, промовив він. – Пильнуй, щоб старший клерк правильно вів рахунки. Коли мені знадобляться гроші, я візьму їх, і щоб жоден цент не пропав.
- А якщо трапиться недостача, - помовчавши, додав він із притиском, - її покриватимуть за рахунок зарплати клерка.
А в той час, як я згодом дізнався, у сейфі американського консульства вже зберігався його заповіт, складений Каррузерсом, за яким я був його єдиним спадкоємцем.
Але настав кінець, адже усе на світі має колись закінчитися. Це трапилося на Соломонових островах, де у дні безтурботної юності ми працювали, не покладаючи рук. Тепер ми знову відвідали ці місця, насамперед для того, щоб відпочити, а заодно і глянути, як ідуть справи на земельних ділянках на острові Флорида і дізнатися, наскільки вигідною є торгівля перлами у протоці Мболі. Ми кинули якір біля острова Саво в надії виторгувати у тубільців щось цінне.
Ну, біля Саво так і кишать акули. Місцевий звичай ховати своїх померлих у відкритому морі призвів до того, що акули стали в цих водах постійними мешканцями. Таке вже моє неодноразове «щастя», що крихітне, перевантажене тубільне каное, в котрому ми пливли, перекинулося. У ньому було, точніше, за нього трималося четверо чорношкірих і я. До шхуни було ярдів сто. Якраз у ту мить, коли я кричав своїм на шхуні, щоб спустили шлюпку, пролунали крики одного з негрів. Він тримався за кінець каное, і його кілька разів потягло вниз разом з човником. Потім він розтис руки і зник. Його життя забрала акула.
Троє інших негрів намагалися видряпатися на дно перекинутого каное. Я кричав на них, лаявся, навіть ударив того, котрий був поруч, але нічого не допомогло. Їх охопив божевільний жах. Каное ледь могло витримати навіть одного з них. Коли на човен вилізло троє, він став вертикально, потім перекинувся набік, скинувши їх у воду.
Я поплив до шхуни, сподіваючись, що мені назустріч вийде шлюпка. Один із негрів поплив за мною і ми просувалися уперед поруч, не кажучи ні слова, і час од часу опускаючи обличчя у воду, щоб глянути, чи немає акул. Чоловік, що залишився біля каное, дико закричав: на нього напали хижаки. Опустивши голову у воду, я побачив величезну акулу, що пропливала якраз піді мною. Вона була не менше шістнадцяти футів довжиною. Я бачив, як усе відбулося. Вона схопила негра впоперек тулуба і попливла геть. Голова, руки, плечі нещасного весь час були над водою, він кричав несамовито. Акула протягла його кілька сот футів, потім він зник в океані.
Я плив уперед, сподіваючись, що це була остання голодна акула. Але була ще одна. Чи була це одна з тих, що напали на негрів спочатку чи наситилася десь в іншому місці, мені невідомо. В усякому разі вона, здається, не поспішала, як інші. Тепер я вже не міг пливти так швидко, як раніше, бо витрачав багато сили, намагаючись не втратити її з поля зору. Я бачив, як вона почала першу атаку. Мені пощастило, я обома руками вдарив її по рилу, і хоч її несподіваний поштовх ледь не потягнув мене під воду, мені все-таки вдалося її відігнати. Потім вона повернула і почала кружляти навколо мене. Подібним чином мені вдалося врятуватися і вдруге.
Третій напад був невдалим для обох. Вона повернулася в ту мить, коли мої кулаки були біля її рила, і, дотокнувшись до її боку, що нагадував наждачний папір, я на одній руці здер шкіру від ліктя до плеча: на мені була безрукавка.
Тепер я вже зовсім виснажився і втратив усяку надію на порятунок. До шхуни залишалося футів двісті. У той час, коли я опустив обличчя у воду і спостерігав за акулою, що готувалася до наступної атаки, я помітив коричневе тіло, що промайнуло між нами. Це був Отоо.
- Пливи до шхуни, господарю! – сказав він. Я знаю акул, акули мені браття.
Я послухався і повільно поплив уперед, а Отоо був поряд, постійно лавіруючи між акулою і мною, відбиваючи її атаки і підбадьорюючи мене.
- На боканцях* знесло такелаж**, і вони його закріплюють, - пояснив він за хвилю-другу і одразу пірнув, щоб відбити чергову атаку хижака.
Коли шхуна була в тридцяти футах, я виснажився цілковито. Ледь пересував руками і ногами. З борту нам кидали мотузки, але вони падали надто далеко. Акула, переконавшись, що має справу з беззбройними істотами, посміливішала. Кілька разів вона мене ледь не схопила, але у вирішальну мить їй завадив Отоо. Звісно, сам Отоо міг врятуватися в будь-яку хвилину. Але він не хотів кидати мене.
- Прощай, Чарлі! Це – кінець, задихаючись, вимовив я.
Я знав, що це кінець, що за мить опущу руки і піду на дно.
Але Отоо засміявся і сказав:
- Я покажу тобі новий фокус. Цій акулі не солодко доведеться!
Він пірнув між мною і акулою, що пливла за мною.
- Повертай ліворуч! – гукнув він. Там мотузка. Ще лівіше, пане, лівіше!
Я повернув в інший бік і поплив уперед. Коли я ухопився за мотузок, на шхуні почувся крик. Я оглянувся. Отоо не було. Наступної миті він з`явився на поверхні. Кисті обох рук були у нього відірвані, з рани лилась кров.
- Отоо, - неголосно покликав він. І погляд його був сповнений тієї любові, що звучала в його голосі.
Тільки тепер, в останню мить свого життя, він назвав мене цим іменем.
- Прощай, Отоо! – гукнув він.
Потім він зник під водою, а мене втягли на борт, де я упав на руки капітана і втратив свідомість.
Так пішов з життя Отоо, котрий врятував мене в молодості, зробив мене людиною і знову врятував. Ми зустрілися в пащі буревію, і нас розлучила паща акули. Між цим подіями минуло сімнадцять років, і я з повною відповідальністю можу твердити,
що у світі ніколи не було такої дружби між темношкірим і білим. І якщо Єгова на своєму високому становищі справді всевидящий, то у його царстві не останнім буде Отоо, єдиний язичник з острова Бора-Бора.

(кінець)

*Боканці – Балки, за бортом судна, що слушгують для кріплення шлюпок.
**Такелаж – сукупність снастей (мотузок) на судні.