ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Надія Тарасюк
2020.01.29 20:32
Я спішу на поріг
й відчиняю розмашисто двері,
Що, мов мур кам’яний,
розділяють тебе і мене.
І співучим пташам,
де всміхаються зорі завмерлі,
На крилах легких
мене щастя несе неземне.

Олена Музичук
2020.01.29 18:55
Рукави широкі
у її вбранні.
Долман у циганки –
злато на броні.
А під тим долманом
пісня із грудей,
наче із полону
рветься до людей.

Мессір Лукас
2020.01.29 15:52
Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Сергій Губерначук
2020.01.29 11:00
На кривавому полі,
на горбочку край Крут
вітруганища голі
забігають в редут,
мертвим холодом стрілять,
світ шугають на смерть,
мов надіються й вірять
відстояти цю твердь!

Ігор Герасименко
2020.01.29 09:40
Дякую Богу, що дихаю
Й хочеться дихати ще.
Стрічкою, річкою тихою
Стежка життєва тече.

Дякую, що розмежовую:
Де золоте, де святе?
Де висота, де безодня є?

Світлана Майя Залізняк
2020.01.29 06:19
Задраїти люк і не заходити на сайт. Хочеться закрити назавжди ці двері.
Відгородитися. Не знаю, кого зацікавить пропозиція Олександра - відкрити лице.
Я обіцяла на реагувати на провокації. Є типажі, які не вгамуються. Не відкриватиму вкладки. Не читати

Микола Соболь
2020.01.29 06:13
Не змінити нічого. Шлях обрано.
Невідоме з іксакми сокрите ще.
Та уже розплавляється оливо
І запалюють культове вогнище.

Язиками спокусливо полум’я
Непокірних до віри облизує,
Сонце палить страшніше до полудня

Віктор Кучерук
2020.01.29 05:12
Погода природою править
Невимушено, жартома, –
Не хочеться вірити навіть
У те, що навколо зима.
Брунькують берези і клени,
Безсила заснуть мошкара, –
Край стежки травицю зелену
Косити вже скоро пора.

Олександр Сушко
2020.01.29 03:20
Є красуні та красені на сайті, які панічно бояться, що їх хтось покритикує, або залишить несхвальний коментар під їхнім опусом. І блокують власні сторінки від осіб, яких вважають недостойними оцінювати їхні вічні створіння. Натомість вільно заходять н

Олександр Миколайович Панін
2020.01.28 21:55
Героям-Кіборгам присвячується

***

Війна в Аеропорту
це – головний стан життя.
Війна триває 24 години на добу.
Якщо ворог не атакує,

Олександр Сушко
2020.01.28 19:45
Собаки брешуть, люди брешуть, влада...
А ти - правдивець? Витязь добрих справ?
Облуда підла - в золотистих шатах,
А правда - гола, без гарячих барв.

Я кликав цирк: - Гайда в стрілецьку роту!
Але з вертепу чути: "Йди ти на...".
Паяц-очільник не д

Володимир Бойко
2020.01.28 19:31
В Болгарії є місто Козлодуй,
А в Україні – станція Козятин.
На мапі смак романтики відчуй
Та музу клич і нумо віршувати

Про Козову, Козлів і Козелець
Козляничі, Козин і Козероги,
Козельне, Козорізи й накінець

Микола Дудар
2020.01.28 18:38
Не робіть з мене ворога.
Ваша хитрість - потала.
І розвіється соромом,
І це буде замало…
Протилежного берега
Не дістатись без весел.
І згадайте про Терен...
Тридцять третю із Весен…

Надія Тарасюк
2020.01.28 16:57
Наші зустрічі в небі клин.
Серед гілля бринить
пташа.
Гей, пташино! Куди ж ти, га? —
Попід ноги сухий
полин…

Ми підсніжника цвіт зима

Сергій Губерначук
2020.01.28 11:54
Випити кави
й не спати, не спати.
Плюнути голосно вниз.
Якби ж мені снилися
тільки Карпати
чи рими нових реприз.

Яка ти була…

Олександр Олехо
2020.01.28 11:51
А хто ти є? Чи є кому різниця?
Аби не шут на троні короля.
Аби ума не погріб, а світлиця.
Аби у даль від брата-москаля…

А хто ти є, то тільки ти і знаєш,
коли з душею сам на самоті,
і короля на публіку не граєш,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ігор Шоха (1947) / Поеми

 Із циклу «ПОВЕРНЕННЯ»
               І. ПРЕЛЮДІЯ
                              « Що мале, що старе…»
                                       Народний афоризм
Чудова пора – із дитинства у юність.
Навіки пора золота.
Ізнизу, зісподу
з одного заходу
корилася нам висота.

Уміли радіти, хотіли сміятись,
бувало, на повний живіт.
Із самого ранку
терзали тарзанку –
мету у космічний політ.

І як не згадати, і як не забути
оті осіянні літа?
І тяжко збагнути, –
минулося свято.
Далеко пора золота.

Немає у юність зворотнього ходу
шукати кебету свою
у милому серцю краю.

Та, поки живемо, шукаємо броду,
бо маємо право ступати у воду –
прозору і
                   ще
                              нічию.

               ІІ
                              « Не називаю її раєм
                              тії хатиночки у гаї…»

                                             Тарас Шевченко
Сум і свято – бачити минуле:
часом, у матусі на руках,
інколи – котом у будяках,
на якого все лихе звернули.

Нас тоді не дуже частували
на дурняк, і били …жартома.
Чашка молока і кусень сала –
це усе, чого й тепер нема.

Наїдались інколи в розстрочку
і авансом гладили живіт,
і тікали босі з дитсадочка
у ясний дитячий дивосвіт.

Цілили у мрії, як із лука
у захмарне небо висоти.
Нас єднали лебідь, рак і щука,
за якими є куди іти.

Місце старту рідне і знайоме,
поки ще чекає оберіг,
поки чимчикуємо додому –
десь туди, де був колись поріг.

Де дізнаюсь, чи умію жити,
де у мене братове ім’я,
у якого terra incognita
нині за межею житія.

Не спитає він, – якого біса
хату оселила пустота?

Ніби батьківщина, та не та.
Жив під лісом, а тепер у лісі
кий варцаби хатнього кута.

Он і терен деревом розрісся.
Я іду на стежку лугову.
Незнайоме, не моє узлісся,
на якому з юності живу.

Не мої осики і берези,
не моя шовкова сон-трава,
і могутні осокори щезли,
і сама стежина ця нова.

І куди веде – уже не знаю.
і чужої ради не питаю,
у яке провалля заведе
ниточка утраченого раю...

Але сам собі відповідаю, –
у нікуди,
               у моє ніде.


               ІІІ
                              « Через луг, де росте материнка,
                              Там, де трави рясні, запашні...»

                                                      М. Лисянський
Пригадую найвищу нашу скелю,
озера і луги на Деркачі,
і сад, і хутір, і стару цегельню,
що полум’яно гріла уночі.

І чорні непролазні буєраки,
шатро із вільхи, вхід у верболіз,
а з нього у волошки, м’яту, маки,
серед яких я Робінзоном ріс.

І не біда, що у добу велику
я не цурався лісових приблуд.
У юності пасує чоловіку
компанія , де є і Робін Гуд.

Де босоногі лицарі до смерті
оберігають цінності свої,
і вічну таїну, і даму серця,
і непорушну клятву на крові́.

І відсіля летів на юних крилах
у далечінь неясної мети,
аби і досі рикошет носило
у небеса, яких не досягти.

Вела у люди не одна дорога,
минали і розлуки, і тривога,
текли у повні ріки ручаї,
але і досі не діждався свого
єдиного і дійсно дорогого –
хоч на прощання,
                           усмішки її.

                  IV. ДЖЕРЕЛО
                              « Не сумуй без причин багато
                              поки спогади ще живі...»

                                                       Із авторської пісні
Вони ганяли на велосипеді.
Він – «попід раму», а вона – в сідлі.
Вона уже, як не остання леді,
а він, як перший рикша на селі.

Обох лякали, − ви вже не маленькі!
А їм байдуже. Як там не було,
любили… Так! Ходити по опеньки.
А «лісапета» – Грицеві на зло.

У діда Федя їм дісталось меду,
а у Маройки… Ні! Кишеня дуль.
Якби обом ще по велосипеду!
Та добре й так, що не набили гуль.

А де опеньки? А у Чорнім лісі.
А у рові прозорі ручаї.
І можна пити воду із криниці,
і біля себе бачити її.

І так обоє пити захотіли,
що як магнітом притягло сюди,
і до води неначе прикипіли,
бо вже й не відірвати від води.

І писків відображення мінливі
обох не відпускали із тенет.
Не знали діти, що були щасливі,
але майбутнє – тільки силует.

І не принади вабили дівочі,
і губи не від холоду звело…
......................................................
Опам’ятались.
                        Ось уже й село!
І глянули одне одному в очі, –
ой, як цікаво дітям проти ночі
дивитися у чисте джерело.


               V. ТРИ ДОЛІ
                              « Йшли до лісу черевик,
                              соломинка й булька…»

                                            Дитячий віршик
Коли розлучаються двоє,
то вже не така й дивина.
Коли ж залишають обоє,
то інша історія – втроє
сумніша, якщо не смішна.

Всі троє ходили до школи
із різних куточків села.
Трикутник, описаний колом,
їх дружба ніяка була.

Чи ангел який потрудився,
побачивши їх на землі,
що в долю одну спокусився
в’язати їх долі малі?

Чи біс на шляху цьому виник,
що сталось усе навпаки.
З тонких нетривких павутинок
снувалися їхні зв’язки.

І юні були, і наївні.
Нікого не треба обом.
Дві дівчинки – милі й чарівні
прощались навік за селом.

Лишились їх образи дивні
і пам’ять обох берегла.
Одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

У коси заплетена стрічка –
усе, чим пишалась одна
по той бік широкої річки
за муром старого млина.

А інша із бантиком білим
у кучерях понад чолом…

Метеликом осиротілим
літає душа над селом.

Чи доля карала, чи дбала? –
не відає й досі ніхто.
Признання лише відкладала
майбутньому років на сто.

Одна неймовірне чекала –
найкращого серед усіх.
А інша іще й не гадала,
де буде її оберіг.

Дарує життя неминуче,
гірке та потрібне, як сіль.
Ужалила – мила-колюча,
а інша п’янила як хміль.

Двоїлась душі половина.
Але не служила красі
сльоза у холодній росі.

Немає притулку за тином,
коли почуваєшся винним,
що був не таким, як усі.

……………………………..
З тих пір, як роки доганяли
їх долі один за одним,
дівчата бабусями стали,
а хлопчик дідусем старим.

Не бачив сто літ карооку,
і долю не бачив свою.
Одна цілий вік з того боку,
а інша в чужому краю.

І кожна признатись боялась,
що доля якась не така.
Бабусі до смерті старались
прожити життя без гріха.

Дідуся чекає могила,
а щастя дісталося їм.
Стара молодого любила,
а інша пишалась старим.

               VІ
                              « На якім далекім полустанку ти
                              загубивсь, чорнявий адресат?»

                                                    Б. Олійник
Мрії про неї – життя у екзилі,
поки були нічиї
« карії очі і рученьки милі...»
Та і тепер не мої.

Кожен у снах напинає вітрила,
поки почує в кінці, –
де тебе бісова сила носила,
як женихались усі?


Що залишається в пам’яті мого?
Наче-то задніх не пас…
Щастя її я беріг для одного –
самого-самого з нас.

Бачу її у золоченій клітці,
ніби жар-птицю…

У ролі цариці
чую її наяву
у задзеркаллі тієї криниці,
де усміхались нам очі і лиця.

Там я і досі живу.

               VII. HAPPY END З ЛЕБЕДЯМИ ЮНОСТІ
Строго не суди, що сповідаюсь,
та усе не каюсь у гріхах,
у світи зажурені вертаюсь
по веселих, власне, берегах.

Юні роки десь аж за горами.
Та воскреснуть кращі з них по днях
в тім краю, де спільними шляхами
в синю школу бігли за знаннями
по дитячих босих берегах.

Що збулось − у вирій відлетіло,
кращі мрії − на семи вітрах.
Залишилось те, що ніби снилось.
Може й ти вві сні мені явилась
на благословенних берегах.

А можливо, ранньою весною
проліском в засніжених лісах,
що вражає першою красою,
образ виник твій переді мною
на моїх весняних берегах.

Може, літом? Зайцеві гостинці
з лісу ніс. А твій проходив шлях
з поля до струмка біля криниці.
Лиш тобі − дісталися суниці
і щасливчик, зниклий в берегах.

Чортеням лукавим поглядає
дівчинка із пальчиком в зубах.
Співчутливо:
               − Ти її кохаєш?
Що дитині скажеш:
               − Я не знаю?..
−...Знаю? ...Знаю!

               Радість в берегах.

Жовта осінь радість остудила.
Не для мене чортики в очах.
Все одно, не вміючи, навчила
тамувати біль. Надій вітрила
ще чекали весен в берегах.

А зима? Хоч раз, та звеселила
чиста, чи й нечиста, може, сила:
в новорічних іграх на пляшках
рибка золота мені служила,
три бажання, (три, підряд!) здійснила,
а уста зустрітись не уміли.
Був мороз на сніжних берегах.

Полонили гоголівські ночі...
Дивне щастя − бути в цих боргах,
що й донині сняться любі очі,
сміх i смуток, жест i рівний почерк –
ось і всі сліди на берегах.

Біль прощання досі серце ранить.
Жовті квіти у твоїх руках
від душі на довгу-довгу пам`ять,
що пророцтвом поміж нами стануть
на майбутніх наших берегах.

Та й зів’яли безпорадні роки,
відцвіли, як трави у лугах.
Все пройшло. Вітрила одинокі
опустились на воді широкій,
на Дніпрових тихих берегах.

Що тепер зізнання запізнілі?
Що знайдемо у гірких словах?
Може душі й мали спільні крила,
тільки цього ми не розуміли
на своїх безпечних берегах,
де дороги наші спотикались.

Щедра доля зводила в містах,
та недоля також залицялась.
I дороги знову розростались
тереном на диких берегах.

Знаю, що не був твоїм героєм
і не мав достойних переваг,
і що сильні переваг достойні.

І снують жалі осиним роєм
на осінніх наших берегах.

Кажуть, − Не судилось.
                              І обоє
пов’язали з іншими свій шлях.
Все найкраще сплило за водою.
Так гора не сходиться з горою,
що стоять на різних берегах.

Все ж, буває, щастя усміхнеться
жмутиком суниць в твоїх руках,
поглядом твоїм у літніх снах
і луною серце відізветься,
як колись, от тільки стежка в’ється
по крутих гранітних берегах.

І неждана зустріч над Невою,
і причали, й пристані в портах,
де вінчає час жалі з журбою,
і листочки, списані тобою –
кануло безмовно в берегах.

Ти, мов казка та, що не здійсниться.
Пам’ять серця оживе в піснях.
Будь завжди щаслива. Хай Жар-птиця
і тобі хоч інколи присниться
на казкових рідних берегах.

P.S. Все – як сон:
               і десь, під ліхтарями,
жовтими німими кольорами
тужить площа − теж розлуки знак;
білою тогою на річках
розляглись над тими ж берегами
теплі і пронизливі тумани;
все завмерло на старих місцях;
марить Лавра, на сторожі − брами;
сплять атланти, леви, істукани,
вулиці, розведені мостами,
що не скоротили поміж нами
шлях на віковічних берегах.

Не вини, що надто аж стараюсь
роз’ятрити у глухих серцях
радість чи журбу, що нам дістались,
що піщані замки уявлялись
лиш мені на власних берегах.

               IX. ІНТЕРМЕЦО БЕЗ ЛЕБЕДІВ
Ще ніч не висипала зорі
і тепло дихала земля,
тікали у луги поля,
і сонце падало за гору...
               Проста сільська ідилія:
               над річкою, на косогорі,
               вдивляючись у літню пору,
               сиділи двоє – ти і я.
Як і за партою сиділи,
багато літ тому назад,
коли не знати що кортіло,
але тягнуло до принад
байдуже – справа це чи зліва.
               У ситуації такій
               потрібен був надійний сторож
               і досвід явно не сільський.
І от не всиділи ми поруч,
та й ...
               Покотилися роки.
               На кожній власній довгій ниві
               більш розгубили, ніж знайшли.
               І аж тепер цілком щасливі,
               що просто поле перейшли.
Я все ще той збитошний хлопчик
і ти ще – не на виданні,
і вечір цей у холодочку –
колишній борг на вік в розстрочку –
не дошкулятиме мені.
               Бо вже не буде на заваді
               об’єкт захоплень чи зітхань
               ні у садку, ні на леваді.
               І ми радіємо насправді
               всім, без надій і сподівань.
І жаль, що треба ще боятись
торкнутись ліктем, як колись,
коли ще страшно закохатись,
аби ніхто не зажуривсь.
               Роки на осінь повернули,
               та ця біда ще не лиха,
               коли і цей школяр приблудний,
               і ця школярочка прудка
               втекли з уроків у минуле
               дивитись, як тече ріка.
Розлились на чотири броди
блакитні води в далині.
Там спить минуле десь на дні.
Тут свідки нашої пригоди
нарешті матимуть нагоду
підстерегти на мілині.
               Поміж пошерхлим очеретом
               бредуть по пояс навпрошки
               засохлі верби, мов скелети,
               що віджили свої роки.
А далі, де широке плесо,
засох чи вимок верболіз.
Все, що з дитинства варте сліз
нікуди з пам’яті не щезло.
               І мов за руслом течії
               в розмові теплій, задушевній
               ми знову юні та зелені
               вернулись на круги свої,
щоб дожинати літню пору
удвох. У затишку. В теплі.
Хоч і не мріяли ще вчора
пройтись босоніж по землі
і взяти найкрутішу гору
із найкрутіших на селі.
               Вода полоще літню плоскінь,
а ми плітки про все і скрізь:
що вже ось-ось торкнеться осінь
окремих гілочок беріз;
про невловиме десь за кадром, –
як не змінився облік твій,
як пахне в’ялий деревій,
як по стежках за перелазом
ми опинились, наче разом,
по різні сторони подій,
мов у старому кінофільмі,
де кожен грав забуту роль.
               Ми змалечку у всьому вільні,
               та певно волі необхідний
               в душі зачаєний контроль.
І вабить ця багатострунність,
і наче хтось із висоти
підказує, – забудь-прости
все, що наворожила юність…

Це бачу я і знаєш ти.
Та плинуть згадки на догоду
старим фантазіям без слів,
немов листки календарів,
розсіяні на чисту воду,
що пропадають назавжди
під плесом темної води.
               Спостерігаємо природу.
               Он першим планом біля броду,
               розкривши пащу без зубів,
               мов крокодил, вляглась колода,
               сховавши хвіст між чагарів.
Заворожила темна врода
очима з-під кошлатих брів,
рябіє в пригоршнях вітрів
похмурим присмаком негоди,
крицевим згустком прохолоди
між віражами берегів.
               Над водами цупке пагіння
               дереться по горі крутій,
               вдягає в зарослі густі
               розхристане між віт каміння.
Ледь-ледь помітні тонкі чари –
листочків філігранний грим.
Прощається одне з одним
усе підібране до пари
і щось таке віщують хмари,
що годі впоратися з цим.
               Бо і у нас осіння криза
               на цих терезах сподівань.
               На серці – літо без вагань,
               а ми в літах, неначе в ризах.
І це уже нема де діти,
мов павутиння легкий плин.
В тенетах бабиного літа
не так то весело радіти,
що ти одна і я один.
Що ми одні на всю леваду,
а ти, торкнувшись, ждеш, − пробач.
Для щастя мало вже принади.
Хоч це і смішно, та насправді
обом так сумно, хоч заплач.
               Хоч все ще є. Чого вже більше?
               Хіба що сісти навпаки?
               Ти притулилася б тісніше,
               аніж дозволяють нам роки.
               І щира відчайдушна сповідь
               не мала б іншої мети,
               ніж упіймати пізній досвід,
               як раннє літо берегти.
Та от тиночки й перелази
нагадують і свій резон
і проганяють нас до класу.
Не обдурити вже сезон.
               Останнє сонячне проміння
               нас проводжає з-під небес.
               І з ним згасає потепління.
Ні, ще не вечір для сумління,
та світ дитинства не воскрес.
Не випито цілющий трунок
і навіть совість не гризе,
що – був би щедрий поцілунок,
то хтось розщедрився б на все.
               І сміх, і гріх, що в пізню пору
               не склали ми собі ціни,
               і не страждали від вини,
               що на десерт пішли під гору
               збирати згірклі полини.
Пропише пам’ять згаслий вечір
десь в паралельному житті,
щоб мали хоч у забутті
таємну стежечку для втечі.
               Усе кінчатись якось мусить.
               І вітер яблуню обтрусить,
               що вберегла плоди цей раз.
               Достиглі яблука спокуси
               були зависоко для нас.
Якби ж то розуміло серце,
що дика гречка – не полин.
До гіркоти не вклала б перцю
і не виводила б за тин,
і не приховували б марно
відвертих поглядів жалі,
і не заходили б за хмари
усміхнені уста твої.
....................................
               Все відцвіло і відболіло.
               Вже не кортить усе підряд
               лоскотно, мрійно і щемливо,
               як сотню літ тому назад...
Тепер один на косогорі
збираю плоскі камінці,
рахую цибухи в ріці...
Нема ні радості, ні горя.
А поки висипають зорі
над плесом тихої ріки,
на місці нашім пнуться вгору
такі зелені лопухи.
               Покотяться за літом літо
               над гладдю зелені й води,
               і час зітре усі сліди:
               твої – зберігши інкогніто,
               мої – у безвість назавжди.
Аби здавалось, що насправді
на радість ближнім і громаді
нічого не було ніде
і ради правди де-не-де,
і ради цих живих пейзажів,
не мавши кращих репортажів,
я просто вигадав тебе.

               X. ІЗ ПОЗОЦІЇ КЛАСИКИ
                              « Как мало пройдено дорог,
                              как много сделано ошибок…»

                                              С. Єсенін
Віки до генія пройшли
і після нього ще наразі,
Та розминаються у часі
два почуття, що одцвіли,
не співпадаючи по фазі.

Як приклад, класика сумна
і нам ятрить, буває, рани.
I Беатриче все одна,
і Данте досi не коханий,
і он Євгенiй i Тетяна
цю чашу випили до дна.

І не втішає, що раніше
за нас герой і відлюбив,
і теж страждав, що марно жив,
і все пізнав. Чого вже більше!
І явно Пушкіна учив
писати геніальні вiршi.

Але з критичних сторінок
ми знаємо його лукавим,
злим генієм.
                       Химерна слава,
коли такий логічний крок
довершує рука кривава.

Але можливо автор винен,
що ніс на власному горбі
героя свого всі провини,
що захищав свою рабиню
від рабовласника в собі?

...............................................
О, скільки типових картинок
дарує класика життя,
аби навчатись без помилок
і гамувати почуття.

Але заплутані стежини
усе ведуть на битий шлях,
де ще не визнані провини
аукають на манівцях.

Зійшли у Лету вишні води,
а я все п’яний, поки п’ю
джерельну, чисту і свою,

і поки давні епізоди
у дзеркалі води і вроди
відображає дежавю.

               XI. ІНТЕРЛЮДІЯ
                              « Где-то вдали догорает закат,
                                             и фонари ярко горят…»

                                                                Їй колись
« Десь вдалині гасне пломінь зорі,
і ліхтарі засвітили вогні,
Щоб не блукали ми в цьому дивному сні,
світять нам друзі мої – ліхтарі.

Місто вже спить в ореолі вогнів.
Срібло води. Арки мостів.
Вікна, немов свічки, гаснуть в кожнім дворі
тільки невтомно горять ліхтарі.

Як я люблю світло білих ночей,
в сяйві вогню – сяйво очей.
Хай же завжди вони світять нам до зорі –
наші нічні патрулі – ліхтарі.»


                              1987-2002

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2014-10-16 15:38:38
Переглядів сторінки твору 1898
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (6.229 / 5.52)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (6.312 / 5.66)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.794
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми РОМАН У ВІРШАХ
Автор востаннє на сайті 2020.01.27 07:27
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Галина Михайлик (М.К./М.К.) [ 2014-10-16 16:28:47 ]
Велика форма - вчитаюся пізніше, бо поспішаю :)


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2014-10-16 21:41:22 ]
Не дивина. Мене завжди ігнорують за те, що надто і тому не здраво. Але я знаю, що ми найкращі читачі одне у одного.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Олехо (Л.П./М.К.) [ 2014-10-16 17:53:09 ]
Ігоре, є люди(надзвичайно рідко, але трапляються), для яких писати вірші так же легко як і просто говорити. Ви, мабуть, із таких.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2014-10-16 21:43:57 ]
Коли я був маленьким школяриком, я дивувався, як це можна не вміти малювати. З часом це втратилось, але напевне компенсувалось у іншому.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Іван Потьомкін (Л.П./М.К.) [ 2014-10-16 18:52:29 ]
Поринати в минуле аж до дитинства - це трясовина, з якої не просто виборсатись.
Шкода, що один рядки Єсеніна, винесені в епіграф, приписано чомусь...Лермонтову.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2014-10-16 21:49:52 ]
Ну от бачите, один раз, а може й більше таки захлинувся. Там епіграфом були слова Лермонтова, але Єсенін, як і є насправді, виявився ближчим. Ціную Вашу обізнаність і дякую за пильну увагу до моїх текстів.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2014-10-16 23:56:53 ]
Цікаві спогади дитинства і філософські роздуми про життя - для чого це все, коли все минає? Але щось таки залишається.
Є кілька зауважень на кшталт: Немає зі старості заднього ходу" пародійно звучить - може зворотнього ходу - за розміром підігнати. Є русизми і ліричні відступи після ліричних текстів - може поміняти назву розділу "ліричний відступ" і т.д. Пройдіться ще по тексту з десяток виправлень треба буде зробити. Я б радив друкувати такі великі об"єми текстів - меншими частинами - для кращого сприйняття, Ігоре! Будьмо!))


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2014-10-17 00:34:16 ]
Ярославе, всі Ваші зауваження дуже слушні і це не зайвий раз приємно нагадує, що ми таки у середовищі ПМ. Пройдусь обов'язково, але пізніше, все одно мало хто наважиться на подвиг осилити цей об'єм і осмислити його як Ви. Ділити напевне уже не варто. Так само як у випадку із Вашим сонетним рядом буде порушена цілісність зв'язків між окремими частинами. Будьмо!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Любов Бенедишин (М.К./М.К.) [ 2014-10-17 17:50:39 ]
Молока стакан - склянка молока
розстрочку краще взяти в лапки (укр. - навиплат)
та усе не каюсь у в гріхах, В - здається, зайве

Скільки всього можна побачити в дзеркалі води!


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ігор Шоха (М.К./М.К.) [ 2014-10-18 18:21:16 ]
Хай буде пляшка, це ближче до правди. :)
Мене влаштовує, що Ви і в дзеркалі помічаєте «несуразности». Не знаю, як подолати сумніви такого плану: cучасний системний Word нормально реагує на розстрочку, і не розуміє навиплат, так само як летовище чи гуртівня, які вилучили реформою 30-х років.