Сергій Лазо. Баловство небес: Избранное. – Санкт-Петербург, Алетейя, 2013. – 336 с. – (Серия «Русское зарубежье. Коллекция поэзии и прозы»).; іл. – Григорій Лоїк.


Письменник черпає досвід із довколишнього світу, зануреного у зло, та інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність довгоплинних і першорядних речей. Інтуїція встановлює контакт з іншим виміром дійсності – мить втаємничення у творчість.
Не так давно видивилася в мережі і навіть занотувала, бо сподобалося: «без поэзии, без, казалось бы, этой абсолютно необязательной и даже бесполезной материи, народ окончательно и бесповоротно опустится на четвереньки и захрюкает». Не знаю, можливо, це трохи занадто, але образний напрямок вислову спонукає до роздумів.
Правдивий поет має бути схожим на свої вірші, а вірші повинні наслідувати поета ( за І. Сельвінським), тобто поет творить у поезії самого себе. Особистісний пазл письменника Сергія Лазо сприймається численними прихильниками як складна загадка, котра містить кольорові фрагменти, що треба скласти в картинку (це нагадує графічні роботи у стилі ташизму – означене без означеного). Поезія Сергія Лазо дивує емоційними несподіванками, напевно тому, що нарождена подивом поета перед безмежністю відкриттів у буденних явищах людського світу, і також тим, що відбувається з його ліричним героєм, коли він усвідомлює свою причетність до цих світів. Притягальність Сергія Лазо – у збігу особистості й стилю творчості: поет, музикант, прозаїк, драматург – у кожній іпостасі він досконалий фахівець і майстер з гурту талановитих особистостей, які, дякуючи Богові, ще не перевелись на українській землі. Людина-оркестр (за висловом Андрія Куркова), автор кількох поетичних збірок, роману в прозі, пісень, що давно стали хітами, драматичних творів, він продовжує творити, і доказом слугує збірка вибраного, про яку наразі мова.
Ще Гете говорив, що любовна лірика живиться банальностями. Талановито писати про любов – виняткова якість, проте щоби писати про кохання, самого тільки життєвого досвіду недостатньо. Любов поєднує в собі й висоту, і падіння. Любовна фраза, коли вона одночасно не виявляє інших, наприклад, філософських означень, однобічна, нецікава, і навпаки. У Сергія Лазо лейтмотив любові виформовує впізнаваний авторський симфонізм.
Чтобы расстаться, полно причин –
И только одна, чтоб встретиться.
Только одна, чтобы любить,
Множество, чтоб не сниться,
Есть тысячи способов как убить,
И только один – родиться.


Послідовний урбанізм письменника – спосіб і, напевно, головна можливість усвідомити складність ієрархій та зв’язків світу, і таким чином, змалювати очевидність, оголеність цієї благої складності адекватною поетичною мовою.
Холодный дождь на улицах пустых,
Как будто вымер город. Сплошь безлюдье.
В горшках засохли кактус и герань
Двойные окна непрозрачно пыльны.
Здесь все часы – песочные часы,
Осталась в них всего щепотка жизни,
И некому часы перевернуть…
Мы превратились в голые деревья
И каждый тихо плачет о своем.
О чем? О счастье, о тепле, о небе?
Мову поета можна називати по-різному: метафоричною, порівняльною, барочною, гротесковою, буває, ефектно-естрадною. Від того вельми широка палітра образності, що дозволяє побачити і відчути: «влюбленный дождь украл твою походку / и за тобой, как пес, послушно бродит (…) все ведь осень, унылая плакса, в лужах плавают желтые кляксы (…) мое ненайденное счастье / мои несбывшиеся слезы / дрожат в углах твоей улыбки / и прячутся в твоих глазах».
Судячи за стилістичними і лексичними ознаками, С. Лазо – лірик, насамперед, спостерігач і знавець кохання (в очах новітнього покоління слово «кохання» навіки скомпрометоване, а от «знавець» – це круто і затребувано!) й безумовно, він шкодує за недосконалістю й непередбачуваністю (бажана й невірна femme fatale) цього універсального почуття. Це породжує притаманну поетові манеру бачити велике через мале, не мчати, а повільно, крок за кроком підніматися сходами подивувань і відкриттів, здавалось би, локального, «містечкового значення». Враження накочують як зворушення, тривожні від того, що вже збулося, але й далі ваблять далекою радістю, що має збутися тепер.
Щоб у підсумку бути винагородженим за працю душі як ангелами та Господом, так, зрозуміло, й читачами, котрі проторують шлях довжиною у 171 вірш і роман, письменникові треба вірити, що за межею реальності існує дивовижний загадковий всесвіт, де постійно змішуються буденне і театральне, печальне й комічне, сентиментальне й фарсове, недоладне й щиросердне, авантюрне і ностальгійне, провокативне і пустотливе. У Сергія Лазо все це виконане в манері неокласичної естетики, яка дає можливість відчути-побачити становлення емоції у ланцюговій реакції: «Иду по тропке узкой и крутой, / Где только небо по земным расчетам, / И ветряки за видимой чертой / Нетерпеливо машут донкихотам» – все змішалося, зіткнулося й розлетілося, дискурс і мова музики сполучені між собою.
Окрім поезій, вибране містить автобіографічний роман «Концерт для одинокого голоса с неслаженным оркестром» (цей роман вийшов друком українською і російською мовами і вже рецензувався автором цих рядків («Літературний Тернопіль», № 4 (49), 2011). Прозаїк Сергій Лазо, переповідаючи приватні факти свого життя, інтимно перевтілює їх, тому дещо випадає з дискурсу актуальної соціальної ролі суспільного деміурга. На його думку (вірніше, на думку його alter ego), неприпустимо не пригадати того, що колись було (це як вловити свої сліди, що щезнули), а якщо не пригадати, може статися непоправне і ця катастрофа забуття ніколи не зарубцюється. Світлого капіталістичного майбутнього явно не вийшло, але й світле теперішнє не дає жодної можливості зосередитися виключно на прекрасному і високому. В означеному просторі вічне поєднується зі щохвилинним, а світ одночасно жахає невідомістю і приваблює непередбачуваним. Ключова емоція письменника Сергія Лазо – трагізм теперішнього і розгубленість перед ним. На перший погляд, ця позиція далека від актуальності, панорамного бачення, голосної епохальності, але, тим не менше, не кожна зупинена мить зупинена тому, що прекрасна.
Жодне з формальних аналізів тексту не виводить до суті творчості. Творчий акт, в принципі, алогічний, непередбачуваний, раптовий, нерозсудливий. Відкриття стаються саме там, де їх не чекають. Культурний міст від Тернополя до Санкт-Петербурга - передмова успішної функції камертона для читача. Час змінює оцінки. Щоби відбулася раптова зміна кута зору, треба сильно подорослішати. Щоби відкрилися очі на джерело натхнення, котре лежить поза нами і не піддається критичному аналізові, треба вчитатися у твори Сергія Лазо: «если нет у нас завтра, пусть длится вчера (…) пока идем одной дорогой – / мы вместе. / дороги соединяют даже тех, / кто расходится. / Даже тех, кто ушел».