Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.19
08:19
стояв мовчав дивився
на останній
багряний кленовий листок
на дереві під під’їздом
думаючи про своє
про листок хай останній
який ще
повисить ще нічо ще ого
на останній
багряний кленовий листок
на дереві під під’їздом
думаючи про своє
про листок хай останній
який ще
повисить ще нічо ще ого
2026.06.19
07:02
Вогнем негаснучим москва
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
2026.06.19
06:21
Жвріє вогник знеднілого сонця за містом -
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.
Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.
Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
2026.06.19
06:18
Коли облітала акація біла
і падав додолу обпечений цвіт,
я невиліковно любов'ю хворіла,
бо ліків від неї не вигадав світ.
Світилися очі небесним опалом,
шалено у грудях вистукував пульс.
Та Єва в мені крізь віки воскресала
і падав додолу обпечений цвіт,
я невиліковно любов'ю хворіла,
бо ліків від неї не вигадав світ.
Світилися очі небесним опалом,
шалено у грудях вистукував пульс.
Та Єва в мені крізь віки воскресала
2026.06.18
22:09
Танець у піску на морі ]
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були
2026.06.18
20:12
Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
2026.06.18
20:04
Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?
2026.06.18
14:21
Лютує сіре небо грозове.
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.
Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
2026.06.18
12:57
Ми зійшлися, щоб множився рід,
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
2026.06.18
11:59
А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
2026.06.18
10:15
Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
2026.06.18
08:09
Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
2026.06.18
03:59
Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
2026.06.17
22:45
Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
2026.06.17
21:35
неминучість намагається
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
2026.06.17
20:26
Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Алібі замість доказу
Макс Кідрук. Жорстоке небо: роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014. – 604 ст.; дизайнер обкладинки Віталія Котляр, художник Дмитро Ластовка
Стиль життя і стиль письма Макса Кідрука, яскравого і харизматичного прозаїка, збігаються – modus operandi послідовно обертається на modus vivendi, – саме тут, думаю, одна з причин читацької прихильності до творчості письменника. Зробити з компромісу між цими двома іпостасями життя джерело наративної форми, перетворивши літературу на алібі – це умови гри, котрі читач мусить або прийняти, або ні.
Роман «Жорстоке небо», поява якого була спричинена одержимістю автора авіацією, написаний у жанрі нуар (noir). Енергія польотів і напруга небезпеки можливої катастрофи – різноспрямовані сили, та в тексті роману вони концентруються. Стилістика провокації дозволяє інтерпретувати роман як трилер (трилер (від англ. thrill – трепет, хвилювання), тобто це жанр, націлений викликати у читача почуття тривожного очікування й страху (дякую Вікіпедії – Т. Д.).
Вибухова субстанція фабули сюжету викликає ефект агресії, пов’язаний насамперед із порушенням сталих уявлень про безпеку польотів, зокрема, літаками вітчизняного повітряного флоту. Небезпека – притягальна сила, вона дарує гостре відчуття драйву, особливо у промацуванні фізичних та емоційних меж реагування на неї, на границі між буденним і чудернацьким, між знаком і значенням… Смислові симптоми тексту провокують відчуття вивихнутого часу, наелектризованого передчуттями та спогадами.
Макс Кідрук наполегливо шукає образ-ключ, удатний поєднати оптимістичний світ молодості зі потойбічним обширом фантазійних передчуттів, передбачень, де гранично побутове проривається в небеса або повертається в доземне безчасся. Еклектика тексту – необхідна прикмета часу, що підкреслена побутовою, розмовною інтонацію й ніби підсвічена невипадковою науковістю чи життєвим спогадом. Саме це координує сюжет книги і заміщає Бога, якого помітно бракує. По суті, роман – переформована картина реальності, що утворює світіння тайни, для якої нема в словнику точного визначення, коли пересічній людині приготована роль підлеглого, а сольні партії віддано астралу. Зарахувати книгу до певного літературного стилю складно: пострадянський horror? символізм на візуальному рівні? (до того ж, ускладненість конструкції споріднена з авангардною комбінаторикою).
Не можу оминути питання смислової інфляції: у тексті думок менше, ніж подій, хоча незалежно від завеликого об’єму, роман залишається доволі зрозумілим. Думаю, що цей нонсенс компенсується поняттям overdrive (до слова, у музиці це поняття констатує жорсткість і важкість за рахунок переобтяженої сили звуку, що психологічно мотивує неусвідомлений внутрішній стан жаху).
У багатосторінковому романі не знайшла жодного абзацу, придатного для цитування. Можливо, це тому, що у Макса Кідрука процес творення є важливішим за результат: рух, гонитва, емоційна напруга, почуттєве сприйняття створюють ритм того, що відбувається і не вкладається у строгу систему канону. Можливо, це тому, що дистанціювання від реалій, відсторонена помітність, переплетення недовіри та іронії перевтілилися в пострадянську модель поведінки молодої інтелектуальної фронди.
Так чи інакше, головна інтрига для читача в тому, про що буде наступна книга письменника. Макс Кідрук перевіряє на міцність сучасний літературний процес своєю професіональною нелукавістю. У знудженій та пріснуватій повсякденності герої його книжок відкривають жахливі реальності новітніх цивілізаційних параметрів, що відокремлюють від неї, повсякденності, та й від нас, пересічних, свої замежові перспективи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Алібі замість доказу
Стиль життя і стиль письма Макса Кідрука, яскравого і харизматичного прозаїка, збігаються – modus operandi послідовно обертається на modus vivendi, – саме тут, думаю, одна з причин читацької прихильності до творчості письменника. Зробити з компромісу між цими двома іпостасями життя джерело наративної форми, перетворивши літературу на алібі – це умови гри, котрі читач мусить або прийняти, або ні.
Роман «Жорстоке небо», поява якого була спричинена одержимістю автора авіацією, написаний у жанрі нуар (noir). Енергія польотів і напруга небезпеки можливої катастрофи – різноспрямовані сили, та в тексті роману вони концентруються. Стилістика провокації дозволяє інтерпретувати роман як трилер (трилер (від англ. thrill – трепет, хвилювання), тобто це жанр, націлений викликати у читача почуття тривожного очікування й страху (дякую Вікіпедії – Т. Д.).
Вибухова субстанція фабули сюжету викликає ефект агресії, пов’язаний насамперед із порушенням сталих уявлень про безпеку польотів, зокрема, літаками вітчизняного повітряного флоту. Небезпека – притягальна сила, вона дарує гостре відчуття драйву, особливо у промацуванні фізичних та емоційних меж реагування на неї, на границі між буденним і чудернацьким, між знаком і значенням… Смислові симптоми тексту провокують відчуття вивихнутого часу, наелектризованого передчуттями та спогадами.
Макс Кідрук наполегливо шукає образ-ключ, удатний поєднати оптимістичний світ молодості зі потойбічним обширом фантазійних передчуттів, передбачень, де гранично побутове проривається в небеса або повертається в доземне безчасся. Еклектика тексту – необхідна прикмета часу, що підкреслена побутовою, розмовною інтонацію й ніби підсвічена невипадковою науковістю чи життєвим спогадом. Саме це координує сюжет книги і заміщає Бога, якого помітно бракує. По суті, роман – переформована картина реальності, що утворює світіння тайни, для якої нема в словнику точного визначення, коли пересічній людині приготована роль підлеглого, а сольні партії віддано астралу. Зарахувати книгу до певного літературного стилю складно: пострадянський horror? символізм на візуальному рівні? (до того ж, ускладненість конструкції споріднена з авангардною комбінаторикою).
Не можу оминути питання смислової інфляції: у тексті думок менше, ніж подій, хоча незалежно від завеликого об’єму, роман залишається доволі зрозумілим. Думаю, що цей нонсенс компенсується поняттям overdrive (до слова, у музиці це поняття констатує жорсткість і важкість за рахунок переобтяженої сили звуку, що психологічно мотивує неусвідомлений внутрішній стан жаху).
У багатосторінковому романі не знайшла жодного абзацу, придатного для цитування. Можливо, це тому, що у Макса Кідрука процес творення є важливішим за результат: рух, гонитва, емоційна напруга, почуттєве сприйняття створюють ритм того, що відбувається і не вкладається у строгу систему канону. Можливо, це тому, що дистанціювання від реалій, відсторонена помітність, переплетення недовіри та іронії перевтілилися в пострадянську модель поведінки молодої інтелектуальної фронди.
Так чи інакше, головна інтрига для читача в тому, про що буде наступна книга письменника. Макс Кідрук перевіряє на міцність сучасний літературний процес своєю професіональною нелукавістю. У знудженій та пріснуватій повсякденності герої його книжок відкривають жахливі реальності новітніх цивілізаційних параметрів, що відокремлюють від неї, повсякденності, та й від нас, пересічних, свої замежові перспективи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
