Макс Кідрук. Жорстоке небо: роман. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014. – 604 ст.; дизайнер обкладинки Віталія Котляр, художник Дмитро Ластовка

Стиль життя і стиль письма Макса Кідрука, яскравого і харизматичного прозаїка, збігаються – modus operandi послідовно обертається на modus vivendi, – саме тут, думаю, одна з причин читацької прихильності до творчості письменника. Зробити з компромісу між цими двома іпостасями життя джерело наративної форми, перетворивши літературу на алібі – це умови гри, котрі читач мусить або прийняти, або ні.
Роман «Жорстоке небо», поява якого була спричинена одержимістю автора авіацією, написаний у жанрі нуар (noir). Енергія польотів і напруга небезпеки можливої катастрофи – різноспрямовані сили, та в тексті роману вони концентруються. Стилістика провокації дозволяє інтерпретувати роман як трилер (трилер (від англ. thrill – трепет, хвилювання), тобто це жанр, націлений викликати у читача почуття тривожного очікування й страху (дякую Вікіпедії – Т. Д.).
Вибухова субстанція фабули сюжету викликає ефект агресії, пов’язаний насамперед із порушенням сталих уявлень про безпеку польотів, зокрема, літаками вітчизняного повітряного флоту. Небезпека – притягальна сила, вона дарує гостре відчуття драйву, особливо у промацуванні фізичних та емоційних меж реагування на неї, на границі між буденним і чудернацьким, між знаком і значенням… Смислові симптоми тексту провокують відчуття вивихнутого часу, наелектризованого передчуттями та спогадами.
Макс Кідрук наполегливо шукає образ-ключ, удатний поєднати оптимістичний світ молодості зі потойбічним обширом фантазійних передчуттів, передбачень, де гранично побутове проривається в небеса або повертається в доземне безчасся. Еклектика тексту – необхідна прикмета часу, що підкреслена побутовою, розмовною інтонацію й ніби підсвічена невипадковою науковістю чи життєвим спогадом. Саме це координує сюжет книги і заміщає Бога, якого помітно бракує. По суті, роман – переформована картина реальності, що утворює світіння тайни, для якої нема в словнику точного визначення, коли пересічній людині приготована роль підлеглого, а сольні партії віддано астралу. Зарахувати книгу до певного літературного стилю складно: пострадянський horror? символізм на візуальному рівні? (до того ж, ускладненість конструкції споріднена з авангардною комбінаторикою).
Не можу оминути питання смислової інфляції: у тексті думок менше, ніж подій, хоча незалежно від завеликого об’єму, роман залишається доволі зрозумілим. Думаю, що цей нонсенс компенсується поняттям overdrive (до слова, у музиці це поняття констатує жорсткість і важкість за рахунок переобтяженої сили звуку, що психологічно мотивує неусвідомлений внутрішній стан жаху).
У багатосторінковому романі не знайшла жодного абзацу, придатного для цитування. Можливо, це тому, що у Макса Кідрука процес творення є важливішим за результат: рух, гонитва, емоційна напруга, почуттєве сприйняття створюють ритм того, що відбувається і не вкладається у строгу систему канону. Можливо, це тому, що дистанціювання від реалій, відсторонена помітність, переплетення недовіри та іронії перевтілилися в пострадянську модель поведінки молодої інтелектуальної фронди.
Так чи інакше, головна інтрига для читача в тому, про що буде наступна книга письменника. Макс Кідрук перевіряє на міцність сучасний літературний процес своєю професіональною нелукавістю. У знудженій та пріснуватій повсякденності герої його книжок відкривають жахливі реальності новітніх цивілізаційних параметрів, що відокремлюють від неї, повсякденності, та й від нас, пересічних, свої замежові перспективи.