Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Квіти зла retro
Лілія Мусіхіна. ЗВИЧАЙНИК: роман. – К.: Дуліби, 2014. – 252 с. (Серія 4Е»)
Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».
У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.
Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Квіти зла retro
Лілія Мусіхіна. ЗВИЧАЙНИК: роман. – К.: Дуліби, 2014. – 252 с. (Серія 4Е»)Ця невеличка, розміром із студентський зошит, книга привернула мою увагу своїм неспішним поглядом на події минулого. Анотаційний посил на жанр старосвітського роману насправді виявився значно ширшим від заданих рамок. Дебютний роман авторки (фахового етнолога, фольклориста, активного пошуковця), яка створює українське фентезі 18-го сторіччя у формі начерків кобзарського цеху, вплетених ув історичну канву подій, написаний живо й зацікавлено. Побудову роману стилізовано під так звані «Кахтирські книги». Ніхто ніколи не бачив їх записаними (бо книги були усними і передавалися кобзарями між членами кобзарського цеху), але їх описи містяться в архівах дослідників, зокрема Порфірія Мартиновича. Це був репертуарний збірник, а водночас кодекс звичаєвого права і кобзарського етикету та ритуалістики, а також усної історії кобзарства. Складався він із розділів, які звалися «уступами», поміж якими розташовувалися «промежки». Саме так називаються розділи і міжрозділи в книзі, про яку мова. Назву роман здобув за головним із розділів «Кахтирських книг», що звався «Звичайник». В центрі сюжету – кобзар Мартин, його поводир Устимко та приблудний незнайомець на прізвисько Амфібрахій, який згодом виявився Іваном Мазепою.
Історія від Пантелеймона Куліша, Григорія Квітка-Основ’яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького, Бориса Грінченка, Валеріана Підмогильного, свідчить про спадкоємність духовних традицій із засвоєнням і збереженням погляду retro. Світ народної традиційної культури наслідує філософію життя кобзарів. Історії, що запозичені, – сакралізація роду та особливе значення обрядів як механізмів солідаризації людей. Можливо, авторка перебільшує значення цих обрядів, оскільки магія передбачає наявність відстороненої «третьої сили», тоді як народна свідомість є синкретичною, цілісною, адже первісне мислення виражене саме у фольклорі. Віктор Петров з цього приводу завважував: «Відповідна до цих засад етнографічна концепція літератури прагне стерти різницю між індивідуальною творчістю письменника й етнографічними записами з уст народу, намагається етнографізувати літературу, літературні твори уподібнити етнографічним».
У програмах організації світу та його поясненнях нема однорідності: момент зміни фіксується через неґацію, яка й стає причиною світоглядної кризи. Звідси й сакралізація традиції, її особливе значення як базової категорії для соціальної структури первісної спільності. Саморефлексія – доконечна умова самопізнання і світорозуміння.
Певна невідповідність історичної епохи зображуваним подіям у творі – це своєрідний стьоб, при якому активно, але не агресивно використовуються парадоксальні тропи: з’являється образ Івана Мазепи, як художня умовність «вічного мандрівника у часі», проте повсякденна і побутова культура явно відображають реалії і колорит ХІХ століття.
Катастрофічний досвід ХХІ століття, коли квіти зла з'являються вже не в книгах, а на вулицях, свідчить, що людина, втомлена від необов'язкових і релятивних істин, дедалі більше потрапляє в лабети очікування магії, що лежить в основі прадавніх вірувань — це вже майже повернення до старої домодерної епохи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
