
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2019.02.22
11:25
Притулити це літо
до грудей, до чола.
(Поколовшись об трави,
скажу: «Ну і хай» собі).
Відгриміла декада
грозова-дощова,
і сусідські порічки
до грудей, до чола.
(Поколовшись об трави,
скажу: «Ну і хай» собі).
Відгриміла декада
грозова-дощова,
і сусідські порічки
2019.02.22
10:31
Автобусних фільмів дорожній вертеп
Транслює водій для усіх пасажирів.
Позаду лишилися Умань і Київ.
За вікнами сонцем доглянутий степ.
Редактору титрів не зайвий лікнеп.
І хто йому їх написати довірив?
Автобусних фільмів дорожній вертеп
Транслює водій для усіх пасажирів.
Позаду лишилися Умань і Київ.
За вікнами сонцем доглянутий степ.
Редактору титрів не зайвий лікнеп.
І хто йому їх написати довірив?
Автобусних фільмів дорожній вертеп
2019.02.22
07:23
Хоч ще зими студений подих,
Як тінь, остуджує чоло, -
Сніг перевтілює у воду
В землі пробуджене тепло.
Воно уїдливо, зісподу
Руйнує гори кучугур
І рветься швидко на свободу,
Як світла радість із зажур.
Як тінь, остуджує чоло, -
Сніг перевтілює у воду
В землі пробуджене тепло.
Воно уїдливо, зісподу
Руйнує гори кучугур
І рветься швидко на свободу,
Як світла радість із зажур.
2019.02.21
22:17
НедОгарок.
***маленька андеграундна сюрреалістична літературна поема.***
Це вітер виє чи вовчиця
Крізь морок ночі? Голова
Болить... Мені будинок сниться,
В якому Творчість прожива.
Цей дім осіб прийма солідних,
***маленька андеграундна сюрреалістична літературна поема.***
Це вітер виє чи вовчиця
Крізь морок ночі? Голова
Болить... Мені будинок сниться,
В якому Творчість прожива.
Цей дім осіб прийма солідних,
2019.02.21
21:01
Що обирати? Вбийте – не пойму,
що діється? Яке то євре-рило
ще націю зі сцени не дурило,
а ми іще не хлопали йому?
І хлопаємо – іноді очима,
долонями, і вухами інде,
і нібито не знаємо причини,
що діється? Яке то євре-рило
ще націю зі сцени не дурило,
а ми іще не хлопали йому?
І хлопаємо – іноді очима,
долонями, і вухами інде,
і нібито не знаємо причини,
2019.02.21
19:31
І все ж – нехай війна й руїна! –
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.
І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
я твердо вірю: від Землі
до зір летітимуть невпинно
стрімкі космічні кораблі.
І з України, й з Сент-Люсії,
з Непалу, Гани, й Мексики…
І навіть, може, із Росії,
2019.02.21
19:19
Хоч натомлене серце збивається з ритму,
І невпинно холоне,спустошена часом, душа, -
Я вдивляюся в світ до цих пір ненаситно,
Як у небо високе з гніздечка невміле пташа.
Сотні раз намагався безсило присісти,
Дати спокій собі і не бути комусь тягарем,
І невпинно холоне,спустошена часом, душа, -
Я вдивляюся в світ до цих пір ненаситно,
Як у небо високе з гніздечка невміле пташа.
Сотні раз намагався безсило присісти,
Дати спокій собі і не бути комусь тягарем,
2019.02.21
14:10
Зважуватись, зважувать, вагатися...
Дійте і не бійтесь помилятися!
Дійте і не бійтесь помилятися!
2019.02.21
08:58
Мчать життя коліщата,
а ти в чорній габі.
Будеш інших прощати -
то пробачиш собі.
Віра втратила крила
від жури і сльоти,
якби Бога молила,
не пила б самоти.
а ти в чорній габі.
Будеш інших прощати -
то пробачиш собі.
Віра втратила крила
від жури і сльоти,
якби Бога молила,
не пила б самоти.
2019.02.21
06:08
Анумо у сторону жарти,
Бо тема серйозна, ще та:
Ніхто не уміє кохати,
Лиш пишуть,- у цьому й біда.
Не ходиш наліво під верби
Із сонмищем лакомих гейш.
Тому що Ерота не треба,
Бо тема серйозна, ще та:
Ніхто не уміє кохати,
Лиш пишуть,- у цьому й біда.
Не ходиш наліво під верби
Із сонмищем лакомих гейш.
Тому що Ерота не треба,
2019.02.21
00:19
Ми зустрінемося навесні,
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.
Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
Як розтане остання сніжина,
Я мов лебідь до тебе полину
Наяву, не лише уві сні…
Ми зустрінемося навесні.
Ми зустрінемося навесні,
І підемо в зелену діброву -
2019.02.20
21:47
Вода холодна? Крижана?
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
- Гаряча:
Палючими слізьми
Небесна плаче...
Мороз лютневий.
Мокра одежина.
Та Пломінь Гідності
Палає без упину.
2019.02.20
20:46
Навмисне коло товаришів не ширив.
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у
Казав: «Навіщо додавати смутку тим,
Кому іще далеко так до вирію,
Відкіль вертаються лиш спомином гірким?»
Не був святим, та й не надміру грішним.
Не зносив сліз, порожніх слів невтішних.
Просив, щоб не поклали у
2019.02.20
17:16
тому що дощ, хтось бо хотів дощу
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом
вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж
лети ускрізь, не обертайся, птахо
розвидіти надміру досхочу
усе згадати & забути інше шляхом
вже не зустрінемся ніколи, не бентеж
мене, сентиментальщино погодня
у перспективі жодних снів егеж
2019.02.20
06:26
І нащо моя дружина поперлася у районне управління за субсидією? Нащо псувала свої нерви, виклянчуючи у мертвонародженого викидня - міністерства соціальної політики - куцу матеріальну допомогу для закупівлі дрівцят на зиму та на електроенергію?
Це минулог
2019.02.20
00:14
Звільни мене від самоти
Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Цілунками і сміхом,
Адже натхненню не прийти
Без радості та втіхи.
Від болю душу увільни
Очікуваним словом, –
Щоб став окриленим я ним
У діях і розмовах.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2016.03.01
2016.02.29
2015.05.16
2015.03.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1946) /
Рецензії
Архітектор міста дощів
Віктор Палинський. БІБЛІОТЕКАР: новели й оповідання. – Львів:
Апріорі, 2013. – 244 с.
Письменник зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є автором кільканадцяти книжок поезії та прози, великої кількості публікацій, лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода – премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука 2014 року.
Вірування, що все має таємний сенс, старе як світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала дух «Фантазій у манері Калло» романтичного Ернста Теодора Гофмана, химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда («я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами...
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керуєься законами, які створюють самі письменники: все, що нас оточує, це – віддзеркалення-відлуння схованого у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція заперечення відсутня; вольову потенцію визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто. Джерело метафізичного бачення прозаїка лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові. Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого, стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні. Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься у самому осередку екзістенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і там – ілюзія, свободи і спокою нема ніде, й у вигаданому світі, де панують магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Будь-який корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори ( автор називає їх новелами та оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна апокаліпсичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не хотілося бути (...) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат туману (...) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім незле. Простір перевтілень».. До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова реальність, що створюється уявою В. Палинського щільна й компактна, в ній важко дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter ego: «...Незатишно в цьому ранку. ...Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. ... Безцільно, якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли емоційний імпресіонізм митця рівноважить динаміку pro et contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних, досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово, з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник звертається, передусім, до читачів, котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також сприятимуть, гадаю, численні філософічні афоризми автора, як от: «До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері (...) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь звір. І нам кортить подивитсь на світ його очима. Але не зволікайте з поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше...». Деколи письменник полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього не вистачало! ...Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже, візьмемо до уваги рецепт, а чи пораду Віктора Палинського, лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у просторі».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Архітектор міста дощів
Апріорі, 2013. – 244 с.
Письменник зі Львова Віктор Палинський активно працює в галузі художньої творчості; він є автором кільканадцяти книжок поезії та прози, великої кількості публікацій, лауреатом престижних літературних премій, зокрема, остання в часі нагорода – премія «Князь роси» імені Тараса Мельничука 2014 року.
Вірування, що все має таємний сенс, старе як світ. Те, про що пише В. Палинський, не є чимось радикально новим. Читаючи «Бібліотекаря», інтуїтивно відчувала дух «Фантазій у манері Калло» романтичного Ернста Теодора Гофмана, химерного реалізму «Ирію» Володимира Дрозда («я таки вчув тонкий, протяжний, наче далекий згук сурми, посвист рака»), похмурого етнофольклоризму Галини Пагутяк з її упирями та нелюдами...
У постколоніальному психічному кліматі рейтинг четвертого виміру значно підвищився, і сучасна проза не лишилася байдужою до цього феномену. Наввипередки з’явилися тексти, звільнені від клопоту вилущення змісту з візуальної логіки обставин, і ключовим стало видобування історій з царини макабричної тематики. По суті, фантазійний світ керуєься законами, які створюють самі письменники: все, що нас оточує, це – віддзеркалення-відлуння схованого у глибині підсвідомості (наука свідчить, що в підсвідомості людини функція заперечення відсутня; вольову потенцію визначають імпульси та ритми головного мозку, а це і є (за спрощеною схемою) певна таємнича сила, що пов’язує нас із паралельним світом). Простіше кажучи, логіка навиворіт!
У випадку з прозовою творчістю В. Палинського не все так примітивно-просто. Джерело метафізичного бачення прозаїка лежить поза людською свідомістю і не завжди піддається дискурсивному аналізові. Майже автоматичне перемикання сюжету з містичного виміру на реальний і навпаки – точна ознака нашого подвійного існування, коли очікування непередбачуваного, як правило, гіршого, стає нормою, що вже нікого не дивує. Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних речей, швидко встановлювати контакт на будь-якому рівні. Досвід катастрофічності плину подій стає власним досвідом, хоча краса міститься у самому осередку екзістенційної драми, яку ми всі тепер переживаємо. Віктор Палинський відчуває, що все, і тут, і там – ілюзія, свободи і спокою нема ніде, й у вигаданому світі, де панують магія та надприродні сили, так само незатишно, як і в наших душах.
Будь-який корпус текстів потребує характерної архітектоніки, інакше бракуватиме відчуття цілісності. Книга прози «Бібліотекар» може слугувати взірцем архітектурного конструювання. Вона об’єднує 24 коротеньких твори ( автор називає їх новелами та оповіданнями, хоча за обсягом сторінок, від 3-х до 15-ти, вони більше схожі на есеїстичні замальовки власних думок-відчуттів, інтровертне заглиблення-дослідження самого себе). Постійна прикмета – наявніть чіткого стилістичного зв’язку з елементами інтелектуального фентезі, така собі обережна апокаліпсичність на фоні урбаністичних пейзажів Львова – містичного міста дощів та майже сюрреалістичного простору: «Дощило так безнадійно, що майже не хотілося бути (...) щось таке заповзло в душу, наче проковтнув отруйний шмат туману (...) пливли розбурхані хмари, вітер термосив верхів’я дерев і бралося на дощ; уже накапувало. Це тривав мій простір. І мені було в ньому зовсім незле. Простір перевтілень».. До речі, саме сюрреалізм створив нове відкрите ставлення до дійсності, скасувавши певну логіку розвитку мистецтва.
Нова реальність, що створюється уявою В. Палинського щільна й компактна, в ній важко дихати, та саме вона – природне середовище існування авторського alter ego: «...Незатишно в цьому ранку. ...Шукати самого себе серед клубів туману. Незмінно, аж до абсурдності, кудись поспішати й незмінно себе картати знову і знову за патологічне невстигання. Не вміти прощати. Не проґавити. ... Безцільно, якщо загалом щось може мати бодай якусь мету в цій безпробудності, тинятися нічним парком і відчути отой особливий щем, що уже почав втрачатися з роками. Не хизуватися неможливістю досягнути злагоди із самим собою. Це тільки такий час! Час нарікань і нелюбові!» – зупинимо цитату, вона з нашої надокучливої реальності. Додамо іншої, світлішої за настроєм, коли емоційний імпресіонізм митця рівноважить динаміку pro et contra; моделює приватне як загальне та універсальне: «Квітам належить особливе місце у всесвіті. Такі собі виражальні форми високої краси. Притягальні знаки. Як гра уявного й реального в найгармонійнішому поєднанні. Метафізичний супровід людства. Вони знакують нам шлях і кодують історію. Але ми не завжди помічаємо це». Думка тримає форму, форма та зміст працюють на рівних, досягаючи тотожного втілення, чуттєвої довершеності. Як на мене, це – мірило для визначення художності.
Поступово, з плином часу, людина звикає до життя і відучується бачити очевидне, а насправді все і завжди стається зовсім не так, як ми гадаємо. Отже, письменник звертається, передусім, до читачів, котрі прагнуть пізнати незнане. Можливо, людина мисляча таким чином зможе вдосконалити власне буття, і цьому процесові також сприятимуть, гадаю, численні філософічні афоризми автора, як от: «До смішного – трагічно! І до трагічного – смішно! Не важить вже колишнє, а, можливо, – й майбутнє. Лише оті замкнуті мовчанкою двері (...) художня творчість – це безкінечне ретельне, самовдосконалююче виписування себе», або таке, з присмаком гіркоти: «зрештою, в кожному з нас зачаївся якийсь звір. І нам кортить подивитсь на світ його очима. Але не зволікайте з поверненням до себе, бо він заволодіє вами назавше...». Деколи письменник полюбляє блискавично змінювати інтонацію, легко іронізуючи над собою і над читачем: «Печерний лев – у Стрийському парку посеред Львова?! Ще тільки цього не вистачало! ...Зрештою, не бійтеся цього лева, остерігайтеся своїх давніх страхів (підкреслення моє – Т. Д.)».
Отже, візьмемо до уваги рецепт, а чи пораду Віктора Палинського, лікуймося від буденності благословенним даром письменника вірити в дива, і головне, вміти їх побачити: «Спочатку нічого не відбувалося. І лиш коли я спонтанно, зі своєю майже маніакальною звичкою все поправляти, торкнувся синьої (квітки), моноліт почав ледь помітно вібрувати. І небавом його контурами вирвалося в саме піднебесся стрімке сріблясто-голубе щільне світло. І я відчув, як камінь рушив і м’яко завис у просторі».
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію