Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.08
07:33
За хмарою хмара - і кожна мрячить
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
2026.08.07
21:51
А без тебе і небо несинє —
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
наче осінь дочасна спива
з неба синяву всмак по краплині.
Вигасає в осмуті трава.
Замовкають поволі цикади —
найказковіший супровід снів, —
а натомість нема кому грати.
Кожен вечір тепер онімів.
2026.08.07
15:27
Чорний сніг і попелястий світанок
Контраст цієї ночі розколов місто навпіл. На римських барикадах легіонери, втомлені, брудні від сажі та кіптяви, дивилися на заграву з полегшенням. Вони витирали піт з чола і міцніше стискали руків'я своїх гладіусів.
2026.08.07
12:05
оса влітає
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
лупиться у скло
минають спаси
вицвітають квіти
не спиться
радше умирається
в це літо
усе для того
2026.08.07
11:54
Холодний вітер люто свище
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
Із потойбіччя, з царства снів,
Роздмухуючи попелище
Старих ідей, старих вождів.
Ніхто цей епос не напише.
Перо - у реготі вогнів.
Холодний вітер продиктує
2026.08.07
07:27
Лука вогка та зелена,
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
Різнотравна і м'яка, -
Досі зваблює натхненням
Чуйну душу письмака.
Тут найлегше зрозуміти
Нині можете і ви
Всю безкраю ніжність квітів
Та піддатливість трави.
2026.08.06
20:14
Лунная поляна
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
светит серебром,
там, где сердца рана –
родина и дом.
Там же пелась песня
и родных тепло...
Боже, дай воскреснуть
с тем, когда светло.
2026.08.06
17:39
Вже давно у лісах Амазонії
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
Не лунають чарівні симфонії.
Щонайкращих співців
Алігатор поїв
І печально в лісах Амазонії.
На великий банкет у Ракошино
Поз’їжджалися гості запрошені.
2026.08.06
15:33
Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А те
2026.08.06
15:09
У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-про
2026.08.06
14:28
Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.
Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
2026.08.06
14:27
Лускаті хмари - окуні рожеві.
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
Заграви блиск на кожному зажеврів.
Їх неба невід викине на берег,
Де млою стануть кольорові пера
Тих дивних риб, що хмарами здалися.
А променю блесна над краєм блисне,
Над пляжем, де із оніксами гравій,
2026.08.06
12:01
Суд історії на балконі палацу
Клеопатра увірвалася на відкриту терасу палацу, де Цезар спостерігав за пожежею. Її сукня з найтоншого китайського шовку тріпотіла на вітрі, а важке золоте намисто-пектораль із зображенням крилатої Ісіди тремтіло від част
2026.08.06
11:52
для чого епатаж
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
зарафаель собі
життєве щось
знайоме всім тутешнє
із музикою
хай комусь верлібр
ще інший видить
ярлики аптечні
2026.08.06
07:59
Коли ми розумом своїм
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
Досягнемо зразків
І кобзи наші кам’яні
Зігріють світ батьків,
Де телепати-ковалі
Лежать в основах рун,
І плем’я юних гендлярів
2026.08.06
07:21
Вітер розвіяв туман над покосами,
Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Небо безкрає укрила блакить, -
Серпень старанно вмивається росами,
Запахом яблук приємно п'янить.
Ранок серпневий свіжить прохолодою
Та звеселяє піснями птахів, -
Тішуся знову ясною погодою
І позолотою щедрих полі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с.
Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с. Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
