Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.27
21:24
Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
Мов коштовний осяйний алмаз.
Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.
Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.
2025.10.27
09:17
Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
2025.10.27
08:32
Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.
Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
2025.10.27
06:13
Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
2025.10.27
00:05
Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
2025.10.26
22:22
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
ей
циганко
на самоті усівшись біля вогнища
2025.10.26
21:36
Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.
Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
2025.10.26
21:12
Зазвичай блукати там, де тільки заманеться
(Що взяти з того, в кого не всі дома?),
Зійшов Корній на гору край села
І бачить куряву, і незвичний гуркіт чує.
«Ти староста?–гукнув передній з мотоциклу.-
А де ж обіцяні хліб-сіль?»
«Та ж хліб ми вже здал
2025.10.26
18:54
Був лицарський сон і минув непорядний,
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
Був панцир із мушлі і голос ошатний,
Була попередня історій гомілка -
Кошлата як кішка, тремтлива як бджілка.
Пропали без вісті далеке і доля,
Пробуджені хвилі, солодка сваволя.
Втекли!
Захо
2025.10.26
17:41
Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.
А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
2025.10.26
16:29
Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще к
2025.10.26
15:27
Прадавнина з мого роду)
1
Повертався солдат зі служби у далекому Петербурзі в шістдесятих роках дев’ятнадцятого століття. Їхав на коні, бачив навкруг вишневу заметіль і радів, що йо
2025.10.26
15:13
Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’їздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не
2025.10.26
14:35
І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.
Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у о
2025.10.26
06:06
Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.
«Тебе ж, — волала рідна мати, —
2025.10.26
05:33
У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с.
Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с. Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
