Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с.
Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Метелик перед шклом непробивним
Юрій Завадський. Таксист: вірші. – Тернопіль: Видавництво «Крок», 2015. – 86 с. Є книги, котрі описують реальність, але є книги, що реальність уявляють, адже апокаліпсис відбувається тут і тепер, і ми не можемо його відкласти до завтра. Реальність нас віднайшла. Віднайшла вона і поета Юрія Завадського, про що переконливо свідчить збірка поезій «Таксист», яка стала, в певному розумінні, для поета підсумковою.
Найболючіші кризи – внутрішні. Найбільше руйнує життя людини відсутність гармонії у стосунках із самим собою, і вже, як наслідок – із навколишнім середовищем. Поетика Ю. Завадського деструктивна, закони жанру для нього – це нав’язані та надумані умовності, кінцева мета творчості – віднайти свободу дії, право на вибір.
Поет намагається розірвати коло звичності. Він підкорений особистісному фатуму, першим і головним аспектом якого є демонстративний епатаж – між фактом і фейком, між можливим і неможливим, тобто майже ігрове розуміння поетичної практики. Але ця демонстрація зростає з почуття глибокої туги-нудьги за своїми далекими витоками (до речі, вірш, з латини - verse, означає поворот, а практика версифікації – це мистецтво повертання смислу). Анти/енергія відцентрового імпульсу ламає внутрішні асоціативні зв`язки: «схід сонця, котрий довелося проковтнути наодинці … залізо всуціль розірване вітром … наближається час, в нього зламана рука … день втрачено, і жодна таблетка не зможе його повернути … потяг раптово спиняється, як потяг до тебе».
Юрій Завадський – поет-інтелектуал, із філософським баченням світу: «людині нестає того, чим вона володіє… людина сама знаходить собі покарання, / попри свої мрії…. Його смисли – лише бляклі тіні понять, що мають допомогти організувати й «продати» головне – рух поетичного тексту.
і знову холодний ранок, і холодний дощ,
і зморшка-світло від змінного струму,
і зморшка-любові, компенсаторні,
і зморшка-одна, що справжньою стане,
хоч залишатимусь, як перед шклом непробивним,
і зморшка-погляд.
У своїх фонематичних віршах Юрій Завадський доводить процес деструкції, або, за його висловом, пошук «внутрішньої тиші» до логічного завершення – слова для alter ego втрачають будь-який сенс і буквально розсипаються-розпадаються на окремі літери, знаки. Фонетика руйнує горизонталь прочитання, и тим самим виявляє роль ключового елемента, що формує закодований зміст-сюжет (уявімо концертний зал, заповнений тишею відсутності слова!). Врешті-решт, сприймати цю «безумну» мову, котра шокує, і, щонайменше, малює анти/ реальність, вкрай важко, але цікаво. Це абсолютно інша оптика, що опирається поясненню, міркуванню і розумінню, проте є носієм особистісного гострого, домінуючого стремління пізнати прихований бік явищ, а значить, достукатися до істини. Не думаю, що як поет, Юрій Завадський переживає амбіції самоствердження, хоча, напевно, і не без того, проте, вихід з лабіринту підсвідомості через розрив, ймовірно, для нього знаходиться поза звичною логікою.
На початку двадцять першого століття із вибуховою швидкістю нарощуються темпи передавання інформації. Цінності сучасного суспільства споживання орієнтовані на маскультуру відпочинку і розваги (carpe diem – користуйся кожним днем, не надіючись на майбутнє – Горацій). Теперішня епоха стимулює активний пошук реваншу. Поезія нашого автора репрезентує глибинну проблематичність саморуйнування людської особистості, що є наслідком усвідомлення її природного фіналу.
З роками поетика Юрія Завадського помітно змінилася, вона стала більш жорсткою, жорстокою, з яскравим авторським брендом (цікаво, що brend – спалювати, вогонь), однак образна палітра не потьмянішала, залишившись такою ж яскравою та соковитою, як і в його ранніх збірках. Поет уникає прямолінійних соціальних прив’язок та відгуків на «злобу дня», проте його вірші свідомо актуальні: «Твоя воля, людино, / комусь небезпечна, / й обирати собі ворогів / ніби мусиш… Тиждень, коли кожного дня хтось умирає». Вибір поета – не «ставати ліричним, аби виправдовувати словоблуд». І якимось шостим почуттям розуміємо, що де менше пафосу, урочистої помпезності, а чи сльозавої сентиментальності, там поезія виграє у досконалості. А справжня поезія завжди на часі:
-Накриваю долонею шклянку, –
там метелик.
відберу долоню –
він полетить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
