Робити всілякі узагальнення – справа невдячна. З одного боку, людина думаюча має свій погляд на речі і не факт, що він буде спрямований в одному напрямку з автором цих заміток. А, по-друге, узагальнення в мистецтві в принципі може бути навіки поховане талановитими винятками з цього узагальнення. І все ж насмілюся одне таке правило відносно літератури вивести.
Схоже, що література як явище виникла саме для того, щоб оспівати і тим увіковічити вождя, мудреця, першопрохідця – одним словом, героя. Починаючи від Гільгамеша, руських боянів і скандинавських саг література виконувала саме це завдання – зберегти в пам’яті поколінь своїх кумирів. «Повість про Гільгамеша», чи «Рамаяна», безперечно, дають нам і зріз тогочасного побуту, і закладені в символах смисли життя, і, врешті решт, просто розповідають про цікаві події, які мали б забавити слухача у хвилини відпочинку від трудів праведних. Однак на першому місці для авторів цих творів була розповідь про самого Гільгамеша чи Раму. Розповідь про циклопа та інші пригоди в «Одіссеї», або опис битви в «Іліаді» – лише тло, на якому зображується хитромудрий Одіссей, чи непереможний Ахілл. Дослідження і демонстрація харизматичного героя, вже навіть не беручи за приклад героїчний епос («Пісня про Роланда»), є основоположним принципом в кращих зразках літератури середньовіччя. Франсуа Рабле висміював мораль? Так. Сервантес писав пародію на рицарський роман? Теж правда. Однак великими ці твори стали лише за одної умови: і Гаргантюа, і Дон Кіхот є впізнаваними і улюбленими для тисяч прихильників. Що вже говорити про Шекспіра, коли вся його творчість стоїть на характерних персонажах.
Звідси з великою долею вірогідності можна твердити і про сучасну літературу. Створення образу персонажа, за якого б вболівав, а то й перевтілювався в нього читач, є основним критерієм, за яким треба судити про талант письменника. Поглянемо під цим кутом зору на кілька книг, виданих 2014 року.
Книги, про які піде мова (А. Кокотюха «Справа отамана Зеленого», В. Шкляр «Маруся», С. Андрухович «Фелікс Австрія» та Г. Пагутяк «Магнат») формально можна віднести до історичних романів, адже розповідається в них про події давнини. Звичайно, важко порівняти визвольну боротьбу українців проти російської окупації, про котрі пишеться в перших двох книгах, із розміреним життям у ситій Австрійській імперії, де розгортається оповідь Софії Андрухович, чи із долею магната Речі Посполитої 17 століття Яна Щасного Гербурта, про якого повідує Г. Пагутяк. Але є між цими творами ще важливіша відмінність, на якій хотілося б зупинитися.
В тексті роману А. Кокотюхи «Справа отамана Зеленого» сам отаман з’являється нечасто. Однак тут автор вводить головним героєм іншого персонажа, лікаря Артема Шеремета. Лікар потрапив у загін отамана Зеленого і воював там проти радянської влади. І вже з цим героєм письменник нерозлучно слідує сторінками роману. З’являється в творі і антигерой. Це чекіст Дзюба. Він уміє втертися в довіру до будь кого, в тому числі і до читача. Загадка, хто ж насправді той Дзюба, сподвижник Зеленого чи зрадник, додає гостроти сюжету. В Артема Шеремета більшовики стратили дружину, що спонукає його до боротьби. Разом з тим, Шеремет постає не фанатиком, а навпаки, людяним і в сумнівах. Така риса приваблює.
Але на цьому щаблі письменник втримався недовго. Коли в першій частині ми бачили розповідь з позиції «тут і зараз», і це затягувало читача в героя і ситуацію, то далі пішли описи загального плану. Зелений, який цікавить читача, мабуть, більше, аніж Шеремет, через відсутність гострої дії вийшов блідим і млявим. Він, як щось і робить, то десь поза межами розповіді. З появою отамана герої починають говорити не те, що підказує логіка характерів, а те, що треба А. Кокотюсі, щоб роз’яснити читачеві політичні погляди Зеленого. Надуманість ситуації накладає свою печать на сприйняття роману взагалі і героя його зокрема.
Персонажі в романі виглядають доволі сіро і навряд чи надовго вкарбуються в пам’ять читача ще й через те, що автор практично не знаходить оригінальних цікавих деталей, а відбувається загальними штампами на зразок: «…Серед них було багато трипільців, і помста за попалені хати та знищених родичів позбавляла жалощів, сліпила, не лишала червоним найменшого шансу». Навіть натрапивши в історичних джерелах на неординарну деталь, автор не докладає зусиль, щоб використати її з максимальною віддачею. Наприклад, із роботи істориків взято випадок про діда-пушкаря, який без прицілу попав з гармати по ворожому кораблеві, (див. М. Карасьов «Бандит» Зелений», вид. Український письменник, 1992 рік). Але коли в історичній розвідці цей факт є просто фактом, то в художньому творі письменник повинен би перетворити його на художній засіб, який має передумови і продовження, якісь відгуки в характеристиках персонажів і т. п., а не просто бути переказаним, як цікавинка. Це стосується також більшості сюжетних ходів, котрі без художнього осмислення вставлені в роман зі сторінок історичних праць: ми не бачимо в сюжеті практично жодного придуманого авторського повороту.
Отож, напрошується висновок, що письменник більше турбується історичними подіями та ідеями, а не образом персонажа. Тому навіть головний герой Артем Шеремет геть позбавлений внутрішнього розвитку. Спроби зіткнення ідеологічних переконань з реальною ситуацією, де герой мав би робити вибір, − мертвонароджені, вперте небажання Шеремета приєднатися до Зеленого лише тому, що той визнає радянську владу, не здається серйозним і не має свого розвитку. І лише в прикінцевих сценах, після втрати близьких людей, Шеремет стає іншою людиною, жорстоким отаманом Вдовим. Однак, це вже не рятує героя, який не визрів на повнокровного, живого персонажа.
Темі визвольної боротьби українського народу за свою незалежність присвятив свій роман «Маруся» Василь Шкляр. Причому, автор «Чорного Ворона» продемонстрував значні позитивні зрушення в художньому плані проти попередньої своєї праці. В «Чорному Вороні» персонажі були змальовані по радянському просто: «наші» – герої, а «москалі» − підлі боягузи. І от вже на перших сторінках «Марусі» ми зустрічаємо селянський повстанський загін Шуліки, який далеко не з тих, котрих ми мали в «Чорному Вороні». В. Шкляр показує крім героїзму ще й такі риси повстанських загонів, як анархію, готовність до грабежу, обожнювання отамана. Те ж стосується окремих персонажів. «−Ну, что скажеш напаслєдок, сакольчік? – шморгав носом ставний, чорнобровий комісар Скороходов», − пише автор. Як бачимо, окупант ще шморгає носом, але вже ставний і чорнобровий − замість низькорослого, кривоногого, з тонкою, обсипаною прищами, гусячою шиєю москаля в попередньому творі. З’являються і такі вороги, як Наум: «Він був усією душею за соввласть, але не розумів, чому ті, хто бореться за владу робітників і селян, повинні палити села і розстрілювати невинних чи несвідомих людей». І хай частенько ще проривається сарказм автора в описі наших недругів, але рух у бік об’єктивності очевидний. Тому й виведені в романі позитивні герої – і коханий Марусі Мирон Гірняк, і сотник галицької армії Станімір, і сама отаманша − стають реальнішими і ближчими до читача.
Автор «Марусі» знаходить виразну, сильну мотивацію для пояснення жорстокості своїх героїв. Це бачимо хоча б на прикладі сподвижника Зеленого Дякова, у якого чекісти вбили жінку і дитину. А отаман Зелений «пробував присмирити Дякова» за жорстокість, але «багато чого прощав одчаяці», пам’ятаючи про його трагедію. Тепер і Зелений, і Дяков постають живими людьми. Ми можемо приймати чи ні їх психологію і поведінку, але вона правдива.
І все ж, до кінця пройнятися образом головних героїв не вдається й тут. Це сталося, як і в романі А. Кокотюхи, через зміщення акцентів з персонажа на історичні події. Завдання, котре ставить собі В. Шкляр − показати не стільки образ Марусі, як героїку визвольних змагань. Сюжет чітко слідує за ходом боротьби і практично ніде не збивається, скажімо, на побутові деталі, котрі в реальному житті супроводжують не лише простих смертних, а й героїв теж. Навіть в сценах з особистого життя Марусі вона то рятує в ході боїв коханого, то прощається з ним.
Доволі плоско виписано духовний світ героїв. Позитивні персонажі у «Марусі» знову вийшли правильними і стерильними, як одноразовий шприц. А людей без вад, як ми знаємо, в житті не буває. В результаті психологічна прорисовка характерів і в цьому романі не стала настільки глибокою, щоб читач міг ідентифікувати себе з героями книги.
Як правило, в історичних творах письменники описують події, спостерігаючи за ними з висоти часу і авторської відстороненості. Так легше оглянути всю епоху. Однак, тільки той, хто дивиться на світ очима героя, хоч і втрачає на осмисленні глобальних історичних процесів, зате досягає історичної правди. Погляд на світ очима героя диктує обов’язкову присутність у творі психологічного динамізму; передбачає короткий відрізок часу, в якому відбувається дія; позбавляє письменника можливості вдаватися до широких авторських описів і, в силу цього, змушує його шукати інші засоби, що передати характер чи авторську думку, а саме: робити це через діалог, вчинок.
Так написаний роман «Фелікс Австрія». Із притаманною їй здатністю до химер і нелінійних сюжетів Софія Андрухович вибудовує зі спогадів та реальних подій мозаїку життя Стефи Чорненько, котра жила в Станіславові сто років тому. Не буду зупинятися на майстерно зробленому сюжеті, де немає жодної провислої лінії; навіть епізодичні персонажі й події мають своє продовження і завершення. Природною, можливо через легкий шарм галицької говірки, здається і мова персонажів. Характерно, що достовірність роману побудована саме на дрібних побутових деталях. Тут і робота скульптора, і місто Станіславів кінця 19 століття, і їжа, напої та одяг, якими, безперечно ж, як жінка, живе Стефа.
Однак, головне в романі не історична складова − навіть тоді, коли в ній дехто знаходить алегорію з натяком на Австрію і Україну. Головне – дослідження психології і динаміки характеру. Софія Андрухович зуміла вловити ту істину, що характер і вчинки людини лише в мізерній частині залежать від самої людини, а все решта – від Бога. Стефина юродива, патологічна жертовність вкорінена в її природу. Устами ілюзіоніста Торна передається внутрішня сутність героїні. «Кожен отримує те, що хоче, кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею – хтось служницею, і служниця була б нещаслива здобути волю від пані» − каже Торн. Альтруїзм Стефи проявляється не лише до Аделі, але й до доктора, котрому у сні привиділися жахи сімейної трагедії; до отця Йосифа, бо тому не може створити сімейного затишку його дружина; до хлопчика Фелікса. Незахищена, слабка натура Стефи легко потрапляє під вплив сильніших: Аделі, Торна, Йосифа, Велвела. Взагалі, можна сказати, що це роман про людей Божих − добрих, співчутливих, прагнучих любові, саможертовних − і страждаючих від егоїзму інших людей, яких більшість.
Стефа з її всепоглинаючим бажанням служити іншим, чужа в цьому світі нелюбові. Її занижена самооцінка одночасно із багатим духовним життям дають гримучу суміш, яка вибухає від зради і несправедливості і приводить до трагедії. Вчинок отця Йосифа, про плотську любов до якого Стефа навіть подумати не могла, перевернула їй світ.
«То ось чому мені тепер так легко. Пташка вилетіла зі своєї клітки. Камінь упав з душі» − закінчує С. Андрухович роман. І цим останнім реченням віддає на роздум читачеві запитання: чи то Стефа хвора зі своїми домислами і фобіями, чи хворий світ навколо зі своєю брехнею та ігноруванням моральних норм?
Поставивши першим завданням не відтворення аури міста Станіславова столітньої давнини, а роботу над характером героя, письменниця досягла і того, й іншого. Дивно, що таке просте спостереження ніяк не хочуть вгледіти деякі наші літератори. Адже ця аксіома вже давно експлуатується кращими письменниками світу. Кафка, Гамсун, Гессе, Кавабата, Льоса, Сартр, Хемінгуей, Меша Селімович, Гоголь, Набоков, Шукшин (список можна продовжувати!) – кожен знайшов свою нішу в дослідженні людської душі. Але всі вони писали якщо й не про героя, вартого наслідування, то про трагедію особистості – тобто, про те, заради чого, власне, пишеться велика література. На щастя, до цього списку можемо тепер долучити ще один український роман – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович.
Думка про першовартість героя поруч з іншими компонентами твору, висловлена на початку цієї статті, була б однобокою, якщо не зауважити: герой, до всього, повинен бути цікавим для конкретного читача. З цього приводу характерним є роман «Магнат» Галини Пагутяк.
Твір повідує нам про духовний світ Северина Никловського на історичному тлі 17 століття. Ретельно досліджена епоха дає можливість автору ненав’язливо і природно відтворити деталі тогочасного життя. Більше того – герой Никловський, від імені якого ведеться розповідь, мислить як людина 17 століття, з її стереотипами і моральними цінностями. Оригінальним обрамленням твору є коментарі письменниці до слів оповідача. Авторський дає змогу Северину природно розповідати про події, не розжовуючи для сучасного читача незрозумілі речі, – це робить за нього автор.
Проте скоро з’являється розчарування. Починає даватися взнаки відсутність дії і одноманітність у розкритті персонажів. Події наближаються занадто вже «поволі і здалеку». До того ж, в творчій манері авторки часто переважають натяки, а суть сказаного залишається нам на здогад. Наприклад: «Я тепер вже знаю, навіщо мене врятував той добрий самарянин з Тернової. Не для того, щоб я злетів так високо, як оце зараз, ні, а щоб я не квапився помирати, доки не спізнаю всього, а дозволено мені пізнати багато. Се знаття зробить мене свобідним ще за життя». Читач весь напружується в передчутті почути істину, яку спізнає Северин, і яка зробить його «свобідним ще за життя», та даремно: авторка так і не скаже цього до кінця роману. Можна, звичайно, надумати зв’язок між лялькою з глини в монастирі і Северином, котрий мав бути лялькою на похороні Яна Щасного. Можна витлумачити «полегкість і навіть радість від незнаного досі почуття свободи», котре відчув Северин після похорон Яна Щасного, як думку, що людина стає вільною, стаючи сама собою. Але ці метаморфози духу в Пагутяк настільки закамуфльовані, що розгледіти їх не так просто.
Дуже важко прокльовується через текст інформація про персонажів. Характер оповідача Северина уже давно постав перед нами, а динаміки розвитку його немає. Яна Щасного письменниця взагалі проводить по роману лише пунктиром, залишаючи в підтексті такі пласти, про які читач догадатися не може, бо вони не емоційні, а інформаційні. Згодьтеся, що не всякий знає (а чи й чув!) про особу Яна Щасного, тому такий підтекст не здатний влучити в ціль − і насолода від читання її твору стає доступною лише гурманам.
І вже категорично не можна називати твір «міцним історичним трилером», як це робить дехто із критиків. Бо в такому випадку напрошуються слова майстра жанру Джеймса Паттерсона: «якщо трилер не в змозі лоскотати нерви, значить, він не справляється зі своєю роботою». А казати так про роман «Магнат» не хотілося б − він-бо завдав собі не розважальну, а якусь іншу роботу.
Отож, цілком можливо, що дехто не побачить в «Магнаті» ні цікавого для себе персонажу, ні захоплюючого сюжету і відкладе книгу вбік, перегорнувши кільканадцять сторінок. Але, попри все сказане, роман «Магнат» має одну важливу позитивну якість. В ньому немає літературного штукарства, плин його природній, як саме життя. Через це книга Галини Пагутяк, безперечно, знайде своє місце поруч із творами інших достойників на полиці знаючого, підготовленого читача, про якого в свій час писав Набоков: «Його літературні смаки не продиктовані тими юнацькими почуттями, які змушують пересічного читача ототожнювати себе з тим чи іншим персонажем і «пропускати описи». Чуйний, що заслуговує захоплення читач ототожнює себе не з дівчиною чи юнаком у книзі, а з тим, хто задумав і склав її».



……………………………….



* * *