Борючись за своє існування українська інтелігенція проводила активні дії щодо розвитку культури та поширення української національної ідеї. Вистоявши у найважчі часи, виборовши право „бути” вона зіткнулася з більшою проблемою – нацією, що не цінує своєї культурної сили.
Як термін „інтелігенція” з’явилась ще у античні часи, тільки тоді вона означала „розуміння”, „знання”, „пізнавальна сила”. І якщо пильніше придивитися, то інтелігенція як соціальна група і була тією рухомою, а головне мислячою силою, яка займалась поширенням культури у широких верствах населення. Вона була і залишається „верхівкою” соціальних груп, яку неосвічені люди не поважають, а простіше – заздрять їй. Постає не дуже складне питання: чи розуміють люди хто насправді відноситься до так званої інтелігенції? Адже інтелігенція, це люди, що професійно займаються розумовою працею. Це люди труд яких частіше залишався неоціненим як духовно, так і матеріально. Проте зараз, у часи майже деградації людського розуму через засоби що його „замінюють”, вважається, що інтелігенція це ті у кого набиті кишені. І існує дуже дивна тенденція, що чим більше тих самих кишень, тим інтелігентніша людина. Отже інтелігенцією ми можемо вважати олігархів, які своє прізвище без помилок написати не можуть, та політиків, які не пам’ятають яка все-таки мова в Україні офіційна. Але насамперед не можна забувати, що інтелігентна людина починається зі знання рідної мови. Це людина, яка працює для інших. Зазвичай її називають „дивакуватою”, а то і просто „дурною”.
Аристократи завжди вважали інтелігенцію „нижче” за себе. Люди прості – навпаки „вищою”. Виходить, що інтелігенція ніколи не належала одному з класів, а була посередником між ними. Як не дивно, але українська інтелігенція завжди була однією з тих сил, що підіймали національно-визвольний рух проти царської влади, та однією з тих сил, що виступали проти радянської системи. Здається, інтелігенція в Україні завжди була суто українською і впроваджувала українську національну ідею навіть коли це було досить небезпечно. І її боялася як царська так і радянська влади. Наша „пізнавальна сила” була загрозою існування обох режимів за що жорстоко поплатилася.
У 1905 – 1917 роки наша інтелігенція вела класову боротьбу разом з робітниками і селянами проти царизму, поміщиків і буржуазії. Виходить, до останніх вона не належить. Разом з тим, брала активну участь у національно-визвольному русі, виступала за вільний розвиток української культури – мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою. Тут вона виконувала свою найголовнішу функцію – просвітницьку.
У часи ж радянської влади інтелігенція щосили боролася ще й за своє фізичне існування. Намагання зробити всіх „пролетаріатом” було досить не вдалим. Країна не зможе існувати без інтелектуально-розвинених людей, без людей для яких головне перш за все розумова праця, а не фізична. Країна тільки з робітничим класом не може називатися розвиненою. А намагання було! Люди, у кращому випадку, тікали за кордон. У гіршому (їх було значно більше) зникали, накладали на себе руки, помирали за дивними обставинами. Скільки наукових відкриттів ми втратили?! Скільки видатних лікарів зараз прославляють країни Європи та Америки?! А скільки літературних шедеврів мала б Україна?! Ніхто не відповість на ці запитання. Як ніхто вже не визнає себе винними. Це зайве, адже винна нація! Хоча б за те що не змогла захистити...
Нова українська інтелігенція тільки розвивається. Вона безперечно має свої таланти, але все ще попереду. Та доки люди не навчаться поважати, давати належну увагу та просто відрізняти інтелігенцію від маси, що маскується під неї, вона не зможе підіймати народний рух та вести культурну революцію у країні, яка поступово забуває що таке культура.