ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Наталка Янушевич (1974) /
Проза
комсомол
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
комсомол
Напевно, мій інтерес до комсомолу з’явився років у тринадцять, коли просто на урок праці до нас залетіла групка старшокласниць. Радісно сповістивши свою класну керівничку про те, що їх прийняли у комсомол, дівчата збуджено розповідали подробиці дамі, яка чомусь ошивалася в нас на уроці – чи то зайшла на хвилину, чи заміняла когось. Найбільше пам’ятаю Елю. Тепер вона ще й комсомолка!
Ця Еля мешкала в сусідньому будинку і щоранку мозолила очі всьому потоку напівсонних школярів своєю надзвичайною красою. Ні в тому потоці, ні де-інде в околиці не знайшлося б жодної особи, здатної заперечити незаперечний факт краси Елі. Смаглява, схожа чимось на тих єгипетських красунь, які вдруге вмирали від нудьги в наших підручниках з історії. До того ж, дівчина не була надто пихатою (плюс в репутацію), вчилася непогано, а її батько щоранку бігав на порослому травами стадіоні поруч з домом. Словом, зірка місцевого масштабу. Якщо взяти до уваги той факт, що Еля – єдина донька своїх батьків, щасливець той, який покохає її. Комсомолку.
У ті роки моду диктували універмаги і журнали типу «Радянської жінки» чи «Крестьянки». Елю вдягали не там і не так. Чи то якась закордонна родина долучалася до формування гардеробу, чи таємна кравчиня постачала їй наряди – достеменно невідомо, проте моя сусідка завжди мала неперевершений вигляд. Кожного разу, коли ми зустрічалися, у моїй голові з олімпійською швидкістю пролітали думки: для чого я вчуся, для чого багато читаю і ходжу на фортепіано, коли такі, як Елька затьмарять таких, як я, назавжди; у них все складається на «відмінно», вони ніколи не плачуть і не страждають, бо неможливо страждати у такій фірмовій курточці.
Тепер Елька могла носити ліворуч на грудях охайний темно-червоний значок з профілем самі знаєте кого, а я залишалася мало того, що на кілька літ молодшою (і цього не зміниш!), а ще й з галстуком на шиї. Той галстук я як слухняна учениця підпрасовувала мало не щоранку, бо він чомусь м’явся так, ніби я всі сім уроків вертіла його навколо шиї. Думаю, це й було прихованим мотивом вступу до «веелькаесем» – мені остогидло його прасувати. А ще те, що комсомолець в моїй уяві точно вважався старшокласником, що для піонера рівноцінно слову «дорослий».
Краси і стилю Ельки нікому не наздогнати, але комсомол – це та об’єднуюча сила, яка робить нас із нею одним цілим. Я стану в ту саму шеренгу, що й незаперечно красива дівчина. І я теж одна в батьків.
«Наблизитись до краси» я змогла через два роки. Хоча на той момент Еля вже була студенткою. Не те, щоб я нав’язливо мріяла про вступ, однак солодкий щем пробрався у тіло, коли у кабінеті історії з питання вступу в комсомол зібрали кращих з кращих - найбільшу надію радянської молоді. Думаю, наша завуч Катерина Степанівна над цим не заморочувалася, а сухо й бюрократично сказала класним керівникам подати списки таких дітей. Ті також не заморочувалися, а просто попорпалися в стосиках своїх паперів та записали тих, хто добре вчився і не порушував поведінку. Якби відбір проводився більш ґрунтовно, дорослі докопалися б до злочинів, скоєних мною проти соціалістичної дійсності в початковій школі. Мало того, що я кожного Різдва обходила з колядою не тільки наш під’їзд, але половину вулиці в компанії трьох-чотирьох дівчат ( в Елі не відчиняли дверей). Був гріх більший за коляду. І він ніяк не в’яжеться з моїм табелем. З моїми табелями, за всі роки навчання. Колись у нашому класі проводили опитування, яке складалося з одного-єдиного запитання «Чи є Бог?». Так от, за результатами, я і ще одна дівчинка відповіли ствердно. Решта чи то були навчені батьками приховувати такі відповіді, чи то справді відносились до атеїстів. Зараз важко сказати, особливо, враховуючи той факт, що через тридцять років всі ці люди щонеділі ходять до церкви.
Отже, Бог є! А мене пхають в комсомол як передовичку. І ці два поняття не конфліктували в моїй голові. Я не думала тоді про витоки і цілі молодіжної організації, і навіть про те, чи воно мені треба. Комсомольський квиток був перепусткою до підліткового віку, до дискотек і поїздок, до Елі, хоч вона вже в інституті. І моя бурхлива уява малювала спільні просиджування на зборах, синхронні промовляння речівок і розпалювання вогнищ.
У кабінеті історії Катерина Степанівна монотонно розповідала нам деякий час про створення захмарноомріяної спілки, куди нам випадало небувале щастя незабаром потрапити. Потім педагогині набридло говорити і вона так само монотонно продиктувала нам все, що потрібно знати і вміти, щоб стати справжнім комсомольцем. Справжнім мені хотілося. Нехай з Елькою не вийде, то там багато-іншого цікавого буде. До того ж, час дали. Тільки роби!
І я робила. Дотепер пригадую той змарнований час, який я відгризла від книжок і прогулянок, від розмов і знайомств. Життя робило стрімкі кола, ставало все цікавішим і цікавішим. Замість того, щоб насолоджуватися ним, я зубрила статут і ще якісь дурниці, які, до речі, навіть не можна було так називати - цить! Єдине добро, що тривало все це недовго, бо нас забажали прийняти в комсомол, як приймають невизнаного генія до офіційної державної спілки – посмертно.
Я не розуміла тоді, що коїться. То була агонія комсомолу, і всі партійні ватажки (наш варіант – завучі), які колись були молодіжними лідерами та не уявляли собі, як ВЗАГАЛІ можна виховувати молоде покоління без вказівок партії, били на сполох. Вони хотіли запхати в лави ВЛКСМ якомога більше учнів, наче це могло зупинити гниття. Тепер усе виглядає смішно. А тоді ми з учнівською чемністю визубрили необхідне і з трепетом чекали, коли ж відбудеться дійство. Раптом, нас не приймуть? Ганьба! Як же тоді жити тому, хто вже не піонер, а ще не комсомолець?
Наші побоювання розвіялись. Актова зала була майже порожньою, хоча скомандували вбратися урочисто. Усіх п’ятнадцять учнів без зайвого пафосу і запитань, з якоюсь прихованою метушнею прийняли. Сказали кілька слів, почепили значки і відпустили.
Але такої усмішки, як в Ельки, на моєму обличчі не спостерігалося. Може, й добре, бо та урочистість була першою і останньою, яка пов’язувала мене з комсомолом. Дуже швидко він розлетівся, лавина перебудови і розпаду СРСР накрила всіх. За деякий час Катерина Степанівна вже цілком офіційно розшукувала тих, хто пам’ятає хоч якісь колядки чи щедрівки, бо на школі позначилося національне відродження. І жодна душа не знала, чи проливала ночами свої сльози завуч за тим, без чого не уявляла свого життя так само, як я не уявляла свого існування без Ельки.
Елька покинула інститут, як тільки вискочила заміж за рекетира, що взяв її штурмом. У дев’яностих вона каталася, як сир в маслі, а після того, як за нез’ясованих обставин за містом розстріляли її чоловіка, виїхала на роботу до Європи. Згодом батьки повмирали і все, що пов’язувало її з рідними краями, - запис у документах і мій світлий спогад про вступ до комсомолу. Хоча, чому світлий? Я досі шкодую про час, згаяний на штудіювання статуту організації, що ніколи так і не стала моєю.
2015
Ця Еля мешкала в сусідньому будинку і щоранку мозолила очі всьому потоку напівсонних школярів своєю надзвичайною красою. Ні в тому потоці, ні де-інде в околиці не знайшлося б жодної особи, здатної заперечити незаперечний факт краси Елі. Смаглява, схожа чимось на тих єгипетських красунь, які вдруге вмирали від нудьги в наших підручниках з історії. До того ж, дівчина не була надто пихатою (плюс в репутацію), вчилася непогано, а її батько щоранку бігав на порослому травами стадіоні поруч з домом. Словом, зірка місцевого масштабу. Якщо взяти до уваги той факт, що Еля – єдина донька своїх батьків, щасливець той, який покохає її. Комсомолку.
У ті роки моду диктували універмаги і журнали типу «Радянської жінки» чи «Крестьянки». Елю вдягали не там і не так. Чи то якась закордонна родина долучалася до формування гардеробу, чи таємна кравчиня постачала їй наряди – достеменно невідомо, проте моя сусідка завжди мала неперевершений вигляд. Кожного разу, коли ми зустрічалися, у моїй голові з олімпійською швидкістю пролітали думки: для чого я вчуся, для чого багато читаю і ходжу на фортепіано, коли такі, як Елька затьмарять таких, як я, назавжди; у них все складається на «відмінно», вони ніколи не плачуть і не страждають, бо неможливо страждати у такій фірмовій курточці.
Тепер Елька могла носити ліворуч на грудях охайний темно-червоний значок з профілем самі знаєте кого, а я залишалася мало того, що на кілька літ молодшою (і цього не зміниш!), а ще й з галстуком на шиї. Той галстук я як слухняна учениця підпрасовувала мало не щоранку, бо він чомусь м’явся так, ніби я всі сім уроків вертіла його навколо шиї. Думаю, це й було прихованим мотивом вступу до «веелькаесем» – мені остогидло його прасувати. А ще те, що комсомолець в моїй уяві точно вважався старшокласником, що для піонера рівноцінно слову «дорослий».
Краси і стилю Ельки нікому не наздогнати, але комсомол – це та об’єднуюча сила, яка робить нас із нею одним цілим. Я стану в ту саму шеренгу, що й незаперечно красива дівчина. І я теж одна в батьків.
«Наблизитись до краси» я змогла через два роки. Хоча на той момент Еля вже була студенткою. Не те, щоб я нав’язливо мріяла про вступ, однак солодкий щем пробрався у тіло, коли у кабінеті історії з питання вступу в комсомол зібрали кращих з кращих - найбільшу надію радянської молоді. Думаю, наша завуч Катерина Степанівна над цим не заморочувалася, а сухо й бюрократично сказала класним керівникам подати списки таких дітей. Ті також не заморочувалися, а просто попорпалися в стосиках своїх паперів та записали тих, хто добре вчився і не порушував поведінку. Якби відбір проводився більш ґрунтовно, дорослі докопалися б до злочинів, скоєних мною проти соціалістичної дійсності в початковій школі. Мало того, що я кожного Різдва обходила з колядою не тільки наш під’їзд, але половину вулиці в компанії трьох-чотирьох дівчат ( в Елі не відчиняли дверей). Був гріх більший за коляду. І він ніяк не в’яжеться з моїм табелем. З моїми табелями, за всі роки навчання. Колись у нашому класі проводили опитування, яке складалося з одного-єдиного запитання «Чи є Бог?». Так от, за результатами, я і ще одна дівчинка відповіли ствердно. Решта чи то були навчені батьками приховувати такі відповіді, чи то справді відносились до атеїстів. Зараз важко сказати, особливо, враховуючи той факт, що через тридцять років всі ці люди щонеділі ходять до церкви.
Отже, Бог є! А мене пхають в комсомол як передовичку. І ці два поняття не конфліктували в моїй голові. Я не думала тоді про витоки і цілі молодіжної організації, і навіть про те, чи воно мені треба. Комсомольський квиток був перепусткою до підліткового віку, до дискотек і поїздок, до Елі, хоч вона вже в інституті. І моя бурхлива уява малювала спільні просиджування на зборах, синхронні промовляння речівок і розпалювання вогнищ.
У кабінеті історії Катерина Степанівна монотонно розповідала нам деякий час про створення захмарноомріяної спілки, куди нам випадало небувале щастя незабаром потрапити. Потім педагогині набридло говорити і вона так само монотонно продиктувала нам все, що потрібно знати і вміти, щоб стати справжнім комсомольцем. Справжнім мені хотілося. Нехай з Елькою не вийде, то там багато-іншого цікавого буде. До того ж, час дали. Тільки роби!
І я робила. Дотепер пригадую той змарнований час, який я відгризла від книжок і прогулянок, від розмов і знайомств. Життя робило стрімкі кола, ставало все цікавішим і цікавішим. Замість того, щоб насолоджуватися ним, я зубрила статут і ще якісь дурниці, які, до речі, навіть не можна було так називати - цить! Єдине добро, що тривало все це недовго, бо нас забажали прийняти в комсомол, як приймають невизнаного генія до офіційної державної спілки – посмертно.
Я не розуміла тоді, що коїться. То була агонія комсомолу, і всі партійні ватажки (наш варіант – завучі), які колись були молодіжними лідерами та не уявляли собі, як ВЗАГАЛІ можна виховувати молоде покоління без вказівок партії, били на сполох. Вони хотіли запхати в лави ВЛКСМ якомога більше учнів, наче це могло зупинити гниття. Тепер усе виглядає смішно. А тоді ми з учнівською чемністю визубрили необхідне і з трепетом чекали, коли ж відбудеться дійство. Раптом, нас не приймуть? Ганьба! Як же тоді жити тому, хто вже не піонер, а ще не комсомолець?
Наші побоювання розвіялись. Актова зала була майже порожньою, хоча скомандували вбратися урочисто. Усіх п’ятнадцять учнів без зайвого пафосу і запитань, з якоюсь прихованою метушнею прийняли. Сказали кілька слів, почепили значки і відпустили.
Але такої усмішки, як в Ельки, на моєму обличчі не спостерігалося. Може, й добре, бо та урочистість була першою і останньою, яка пов’язувала мене з комсомолом. Дуже швидко він розлетівся, лавина перебудови і розпаду СРСР накрила всіх. За деякий час Катерина Степанівна вже цілком офіційно розшукувала тих, хто пам’ятає хоч якісь колядки чи щедрівки, бо на школі позначилося національне відродження. І жодна душа не знала, чи проливала ночами свої сльози завуч за тим, без чого не уявляла свого життя так само, як я не уявляла свого існування без Ельки.
Елька покинула інститут, як тільки вискочила заміж за рекетира, що взяв її штурмом. У дев’яностих вона каталася, як сир в маслі, а після того, як за нез’ясованих обставин за містом розстріляли її чоловіка, виїхала на роботу до Європи. Згодом батьки повмирали і все, що пов’язувало її з рідними краями, - запис у документах і мій світлий спогад про вступ до комсомолу. Хоча, чому світлий? Я досі шкодую про час, згаяний на штудіювання статуту організації, що ніколи так і не стала моєю.
2015
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію