— В тебе немає іншого вибору. Ти надто слабка, щоб йти кудись. Пробач, але я не зміню свого рішення і ти залишатимешся тут. — після цих слів Тірій подався з кімнати, знову залишивши дівчину на самоті. Ісиїді залишилось мовчки дивитись на горизонт, що відкривається за вікном. Тепер, коли вона й сама впала у розпач, після останніх подій, їй складно знайти вихід. “Баланур! Коли б ти був тут! Що мені робити?...” - з її вуст не злетіло жодного звуку, проте в думках вона наче волала про допомогу.
Вона вирішила спробувати вийти з кімнати, але коли піднялась з ліжка і встала на ноги, то зрозуміла, що ще надто слабка. Коли Ісиїда знову лягла, її свідомість дуже швидко поглинув сон. Уві сні дівчина почула голос Балнаура: “Ти забула про те, що я говорив тобі?”. Розплющивши очі, вона побачила чарівника, що був одягнутий в те дивне вбрання. “Серце Моря - лише посередник, а тобі слід навчитись відчувати сили всередині себе”.
Ці слова розбудили Ісиїду. Схоже навколо панує темрява ночі. Дівчина, згадавши сон, спробувала зосередити свою свідомість на оточенні, але нічого не відчула. Після цього, згадавши про Серце Моря, вона зосередилась на амулеті. Хоч каменю поряд з нею не було, але їй вдалось пригадати той зв’язок і свідомість Ісиїди перейшла до її серця. Вона відчула енергію, що була розчинена там. Енергія та є точно такою самою, яку вона відчувала тоді. Лише тепер ця енергія слабша.
Поступово, свідомість дівчини почала розходитись по всьому тілу, відчуваючи ту саму енергію. Тепер вона відчуває, як енергія наповняє все її тіло і оточує його. Усвідомивши це, Ісиїда спробувала увібрати оточуючу енергію у своє тіло. Спроба вдалась і тіло поступово почало наливатись новою енергією. Через декілька годин дівчина втамувала свій енергетичний голод і знову заснула.
Зранку її розбудили, щоб дати сніданок. Вона поснідала і подякувала. Коли її знову залишили наодинці, вона знову взялась за огляд свого тіла. Тепер дівчина розуміє, що вона вже здатна міцно стояти на ногах, не втрачаючи свідомості. Але цього все одно надто мало, оскільки вона хотіла бути здатною на більше, ніж просто ходити. Тому вона продовжила поглинати енергію навколо.
Її зосередження перервав старійшина, що зайшов. Тірій виглядає сумним, а це не наштовхує на хороші думки. Підійшовши до ліжка, він поглянув дівчині у вічі і промовив:
— Ісиїдо, у мене сумна новина. — вона не знає стосується ця новина Лоріна чи її батька, але обидва варіанти тривожні, — Кадаріс зробив дуже багато для нашого народу, але сьогодні з його вуст вийшов останній подих. — на очах дівчини виступили сльози. Після цього її схоже більше нічого не триматиме в місті, — Твій батько так і не прийшов до тями, тому мені дуже жаль, що він не зміг побачити свою дочку востаннє.
— Дякую старійшино, ми усі сумуватимемо за ним. На коли планується похоронна процесія? — Ісиїді залишилось віддати йому останню честь на похороні, тому вона вирішила ще побути в Сандамунарі до тих пір.
— Обряд звільнення планується завтра. Я відправлю по тебе посланця, який подбає, щоб ти дісталась центральної площі до початку церемонії. Я не знаю чи ти в доброму стані здоров’я, але він допоможе тобі добратись до того, як сонце дістанеться свого зеніту. Ти знаєш, що твій батько старійшина, а отже в подальших обрядах простолюдам приймати участь не буде дозволено. Але ти, як його донька, маєш право піти з нами. Я про це подбаю...
— Дуже дякую за всі ваші старання, але я проведу дух свого батька тільки до обряду звільнення, а потім мені потрібно буде побути на самоті, якщо ви не заперечуватимете.
— Ні, нічого проти я не маю. Не хочу завадити тобі, тому попрощайся з батьком як слід. Чи тобі зараз ще щось знадобиться? — та Ісиїда не потребує зараз нічого, тому вона лише заперечно кивнула головою і Тірій покинув кімнату. Вона заплакала, але це не тривало довго. Дівчина за ці дні втомилась плакати і вона вирішила знову зосередитись на своєму зміцненні. До наступного дня її тіло вже було наповнено енергією поверх колишніх запасів.
За Ісиїдою прийшли завчасу. Чоловік, якого відправив Тірій, схоже був одним з міських вартових. Новина про смерть одного зі старійшин розійшлась швидко, тому на площі зібралось багато людей. Дівчину пропустили в перші ряди. Тіло її батька вже лежало на вівтарі, оточене дровами для обрядового багаття. Через декілька хвилин сонце вже дісталось свого зеніту і верховний старійшина підпалив деревину факелом.
Побачивши вогонь, що повільно перекидався на тіло батька, дівчина вирішила прискорити звільнення. Вона зосередилась на вогні і розлила його ще дужче по всьому вівтарі. Ніхто не очікував побачити настільки сильне полум’я. Люди, що дивились збоку, бачили дівчину, що впала навколішки, піднявши руки до багаття. Очі її були наповнені сльозами і всі були переконані, що донці вкрай важко прощатись з батьком. Так це бачили зі сторони.
Перевіривши свої нові здібності і звільнивши дух батька, вона думкою звернулась до нього з побажанням: “Миру тобі, батьку”. Після цього Ісиїда розвернулась і пересіклась поглядом з Лоріном, що стояв неподалік. Вони дивились один на одного декілька секунд, але хлопець розвернувся і пішов. Він не бажав зараз з нею говорити, а вона не хотіла наполягати на розмові. Дівчина вже почала миритись з думкою, що тепер їх шляхи розходяться. Похоронна процесія пішла далі, а Ісиїда вирішила піти до палацу.
Повернувшись до своєї кімнати, вона знову продовжила накопичувати сили і тренувати свої нові здібності. Кров в судинах стала гарячою і на мить в повітрі зависла невеличка кулька полум’я. Потім кров швидко застигла і на місці, де перед тим горіло полум’я, зависла хмарка холодного туману, що почала покриватись льодовою оболонкою. Після цього кров у венах швидко побігла, потріскуючи, волосся на тілі здибилось, а хмарка туману спалахнула яскравим вогником маленької блискавки.
Під вечір дівчина відчула як змінюється її тіло. Її кістки наче стали тяжчими, а м’язи і шкіра навпаки. Проте сили в її руках і ногах лише додалось, а кістки стали міцнішими. Тепер вона відчуває, як енергія потужними хвилями розноситься кров’ю, що стала нагадувати швидше насичений туман, а не рідину. Хоча навколо вже темно, проте те що навколо чудово видно на великій відстані, а речі поблизу взагалі можна відчути.
Ісиїда продовжила випивати енергію навколо, все більше і більше наповнюючи кожен нерв, кожну клітинку тіла. Від шкіри вже почало відходити бліде світло, а темрява більше не є перешкодою. Вона не зупинилась аж до самого світанку, доки її не перервав несподіваний відвідувач.
Увійшовши крізь арку, слуга перелякався. Він побачив те бліде світло, що йшло від шкіри Ісиїди і поглянув їй у вічі. Яскравим світлом сяяли її очі і він впізнав в цьому сяйві те, що наводило жах на сандамунарців. Побачивши слугу, дівчина відчула його страх і звернулась: “Мені потрібний мій одяг і зброя. Ти знаєш де вони знаходяться?”. Слуга кивнув і вона піднялась з ліжка. “Я не хочу, аби хтось дізнався про мій від’їзд, тому прошу провести мене тихо”.
Страх опанував юнаком настільки, що він не зміг жодним звуком заперечити. Вони увійшли до довгого коридору, в якому одна з дверей завела їх до кімнати зі скринями. Ісиїда одразу побачила свій лук поблизу однієї зі скринь. Вона поглянула на слугу. Побачивши, що він просто втупився в неї, дівчина промовила: “Що, так і будеш стояти тут?”
Він не випустив жодного слова, йому страшно було навіть спиною повернутись до Ісиїди. “Гаразд, можеш почекати мене за входом, але не заважай переодягатись”. Почувши це, юнак квапливо вийшов з кімнати і сховався за дверима. Дівчина скинула сукню, яку їй дали і почала переодягатись в свій одяг. Збагнувши, що вона зайнята, слуга швидко замкнув двері на засув і побіг до входу, покликати варту.
Ісиїда відчула цю зрадницьку втечу і зрозуміла, що не вдасться піти так, щоб ніхто не дізнався. Коли вона одягнулась і в’язала пояс, чіпляючи до нього кинджал та сагайдак, вартові вже наближались до коридору. В сагайдаку були декілька нових стріл, які очевидно їй дали за наказом Тірія, а решта були ті, які вона придбала в Аангмарі. Проте все ж дівчина сподівається, що вони їй не знадобляться.
Тепер залишалось відкрити двері, що були закриті ззовні. Ісиїда остудила свою кров і направила холодний туман на дверну раму. Дерево швидко охолодилось настільки, що замерзло. Після цього дівчина зібрала навколо себе енергію і помчала до дверей. Удар вийшов сильним, неначе крізь двері пробився буйвол. Мабуть останнє, що очікували побачити вартові - це дерев’яні друзки, що розлітаються навколо.
Вони швидко вихопили чарівні стріли і натягнули тятиву луків, але не встигли зробити жодного пострілу. Ісиїда знала, що це єдина їхня зброя, що може її вбити. Вона заморозила пальці, якими вони тримали стріли і висмоктала частину енергії з рук, якими вони тримали луки. Стріла затрималась поміж задубілих пальців, а лук легко вислизнув зі знесиленої руки. Тятива спустилась, залишивши на собі стрілу.
Побачивши, що трапилось, вартові захотіли спробувати поранити дівчину зблизька, але несподіваний головний біль зупинив їхню спробу. Обидва вартових, а за ним і слуга, що спостерігав збоку, втратили свідомість від електричного шоку. Ісиїда побігла до виходу з палацу, бо тепер їй потрібно знайти коня, щоб швидко покинути місто. Тепер Сандамунар не відпустить її так легко, як міг би зробити раніше.
Світло світанку вже почало наповнювати вулиці. Тепер сяйво шкіри перестало бути настільки помітним, проте в її очах все ще можна впізнати примару. Дівчина дісталась до конюшні, де знайшла скакуна, якого подарував їй Елеан. Осідлавши його, Ісиїда помчала по вулицях, прагнучи до виходу.
На галас, що зчинився ззовні, Лорін вийшов з таверни. Коли він побачив вершницю, юнак впізнав дівчину. Він став на дорозі і вигукнув:
— Стій! — вона одразу його впізнала і зупинила коня, — Куди ти так мчишся?!... — але коли Лорін подивився їй в очі, то одразу вихопив меча, — Що?! Не може бути! То значить ваш народ розповсюдив цю хворобу і на неї?!
— Лоріне, незважаючи на те, що ти дуже здивований, але це і є я, Ісиїда. Це ніяка не хвороба. Я переродилась після...
— То он як воно?! Ти стала пожирачкою після того, як вони вбили мого брата і твого батька?! А тепер що?! Хочеш висмоктати всі сили зі свого народу?!
— Мені це не потрібно... — але тепер Лорін вже і не прагнув заспокоїти себе.
— І не дарма! Бо тут багато хто бився з такими, якою ти стала! — на обличчі дівчини проступив сум, — І я в тому числі! Чуєш?! В тебе нічого не вийде!
— Лоріне, я не маю жодного бажання забирати у цих людей сили... — після чого голос Ісиїди перейшов в шепіт, який чути змогла лише вона сама, — А особливо у тебе, любий... — не почувши її слів, він помчав на неї, замахнувшись мечем. Дівчина на це лише підняла кисть і він відчув, як кров в судинах холоне. Його втомлене тіло впало на землю, а свідомість покинула його.
Навколо позбігались вартові і намагались зупинити Ісиїду, але вона ще поки була в силах стримувати їх натиск. Коли прийшли старійшини, що якраз повертались після церемонії поховання, дівчина звернулась до верховного старійшини:
— Тіріє, я не хочу нікого кривдити. Просто дайте мені змогу мирно покинути місто... — побачивши, що трапилось з нею, старійшини не могли повірити своїм очам, — І прошу, не переслідуйте мене. Я не зможу далі спокійно жити в Сандамунарі, тому я хочу піти в пошуках своєї долі деінде...
— Гаразд. — Тірій прийняв рішення, яке вважав найкращим в даній ситуації, — Вартові, сховайте зброю! Ісиїдо, якщо ти і справді бажаєш покинути домівку, то ти вільна зробити це. Нас лякає твій теперішній вигляд, але я бачу, що це ще досі ти. Якщо ти коли-небудь передумаєш, ми радо чекатимемо тебе тут.
Проте нехай в серці Тірія, та декого з людей, і живе надія, але міські вулички бачать дівчину востаннє. Ісиїда зробила жест, значення якого ніхто не зміг збагнути, після чого вийшла крізь міську браму. Лише потім, опритомнівши, в Лоріна було дивне відчуття, ніби в нього на обличчі застиг її поцілунок. Хоч вона і прийняла те, що юнак відвернувся від неї, але вона надіялась, що цей жест багато скаже, на випадок якщо Лорін зможе пробачити її.
Найперше Ісиїда хотіла поговорити з Балнауром і тому вирішила знайти Елеана. Вона направила свого скакуна в сторону Корбіна, проте далеко йти їй не довелось, як і не довелось знаходити Елеана. На шляху її вже чекав чарівник, до якого в неї було стільки питань. Дівчина, побачивши його, вигукнула:
— Балнаур! Я вже й не знаю як тепер з тобою вітатись... — її серце опанували змішані емоції, але образа і гнів переважали, — Ти хоча б здогадуєшся, через що мені довелось пройти, коли ти покинув нас?
— Ісиїдо, а я тебе радий бачити. Я більш ніж здогадуюсь, що тобі довелось пережити. Проте я тобі допоміг, навіть не раз. Так що тобі слід було б бути вдячною за цю допомогу. — він відчував її образу.
— Ти забрав Серце Моря так швидко. Мені ніхто не вірив, що це я бурею громила ряди пожирачів... — ті події згадувались для дівчини з болем.
— Я зробив, те що мав, а ти забула, що це я тобі дав таку змогу. Ти отримала Серце Моря, давши обіцянку повернути його одразу після битви. Я не міг дозволити тобі не стримати слово, нехай навіть ти була непритомна. На твоєму місці я б дякував.
— Але від мене відвернувся навіть Лорін!
— В той день страх затьмарив тобі очі, а Хельген сплатив свій борг. В печері вас трьох було попереджено. Тут немає на що ображатись. А стосовно того, що тобі ніхто не вірив, то тут немає чому дивуватись, адже ніхто не хотів вірити в твої здібності. Знаєш чому їм було так важко в це повірити? Бо ти показувала не стільки свою силу, скільки силу, якою могли б оволодіти вони. А коли ти показуєш людям їхній потенціал, то більшість людей вбачає в ньому відображення своєї слабкості. Потенціал - це щось, що треба ще досягти, а слабкість вона тут і завжди з собою. Тому більшість людей в такому випадку затуляє очі від страху. Куди б ти зараз не помчала, тобі слід пам’ятати, що важливо лише те, чого ти досягнеш. Не намагайся переконати людей в їх здібностях, якщо вони і чути про це не хочуть... — Ісиїда не витримала і перервала думку Балнаура:
— Гаразд! Дуже вдячна за всю твою допомогу, але мені схоже досить драконів і чаклунів! — незважаючи на те, що сказала дівчина це доволі грубо, але схоже чарівника це зовсім не збентежило, неначе так і повинна виглядати кожна щира подяка, — Можеш залишити свої поради для себе і когось іншого!
— Вислуховуючи все це, я починаю непокоїтись, аби ти часом не стала справжньою пожирачкою. Зараз в мене складається враження, що тобі до цього залишилось зовсім не багато. — на обличчі в чоловіка з’явилась посмішка, а слова його схоже справді зачепили дівчину, від чого вона ще більше вибухнула злобою:
— Не стану! Я надто добре з ними знайома! — десь в глибині душі вона відчула, що Балнаур має рацію. Їй не хотілось виправдати його очікування, тому вона спробувала вгамувати свою злість, хоч образи прогнати не вдалось — Змушена перервати нашу бесіду, мені пора. — після чого Ісиїда ляснула коня і помчала геть. Лише вслід собі вона почула останні слова Балнаура. Вони наче врізались в її свідомість, чи можливо навіть лунали прямо в неї в свідомості: “Що б там не сталось, завжди пам’ятай заради чого ти відправилась в цю подорож. Пам’ять про це знадобиться тобі на шляху найбільше серед усього, що ти можеш мати. Рано чи пізно тобі доведеться повернутись з цієї мандрівки і головне, аби ти не пошкодувала за те, що зробила на своєму шляху”.

5 червня 2015 року - 21 серпня 2015 року

Заключна частина твору "Примари Ландарину".