Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.09
23:16
Солом’яного сонця капелюх
Ще нині крутить небом досить швидко.
Лякає спека, наче лихо з лих.
Лелечить тихо люд у гнізда вікон.
Роздерта на стовітрі джинсосинь.
Авто блукають довго в джунглях вулиць.
Когось впіймати хоче хитра тінь,
Ще нині крутить небом досить швидко.
Лякає спека, наче лихо з лих.
Лелечить тихо люд у гнізда вікон.
Роздерта на стовітрі джинсосинь.
Авто блукають довго в джунглях вулиць.
Когось впіймати хоче хитра тінь,
2026.08.09
22:20
Вухань засмикався: ой, лихо!
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
В осіннім лісі дітись де?
Це листя падає так тихо
чи крадькома вовчисько йде?
*
Розкішний сонях втратив вроду,
увесь засох і геть змарнів.
Усеньке літо мав турботу —
2026.08.09
21:58
У бабусі на городі
Я побачив пташку-одуд.
Чубчик-віяло. Дзьобатий.
Пір'я в одуда строкате.
Хочу я про нього знати.
А чи має одуд хату?
- Уд. уд, уд, - почав співати,
Прилетіли ще пташата.
Я побачив пташку-одуд.
Чубчик-віяло. Дзьобатий.
Пір'я в одуда строкате.
Хочу я про нього знати.
А чи має одуд хату?
- Уд. уд, уд, - почав співати,
Прилетіли ще пташата.
2026.08.09
17:20
Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не за
2026.08.09
15:52
Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
2026.08.09
13:08
Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
2026.08.09
10:35
обіцяючи
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
2026.08.09
07:12
Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
2026.08.09
00:07
Перші кроки серед руїн
Посеред цього згарища, оточені щільним кільцем німецьких тілоохоронців Цезаря, з'явилися володарі доль. Юлій Цезар ішов першим. На ньому був похідний панцир, але поверх нього – пурпуровий плащ імператора. Його обличчя виглядало
2026.08.08
21:48
Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
2026.08.08
20:10
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв
2026.08.08
19:31
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
2026.08.08
17:13
Не піду під щитом я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
2026.08.08
16:11
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
2026.08.08
15:10
Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
2026.08.08
13:44
Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Критика | Аналітика
Тарас Возняк. Кінець епохи монополій
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тарас Возняк. Кінець епохи монополій
Тарас Возняк, для "Української Правди" КІНЕЦЬ ЕПОХИ МОНОПОЛІЙ
Утім, чи варто вживати аж таке помпезне – " кінець епохи монополій" – визначення для того, що тривало один чи два роки. Йдеться як про "помаранчевий період" розвитку держави 2004-2006 років, так і про "синю реконкісту" Партії регіонів 2006-2007.
Після впевненого результату, який ПРУ отримала на виборах 2006 року, переконливого виграшу у позиційній війні зі створення більшості у парламенті, впродовж року Регіони спробували безроздільно правити країною. Ключовим словом тут є слово "безроздільно".
Дітвацькі претензії попутників – комуністів та соціалістів – до уваги не беруться. Їхні голосочки "тоньше комариного писка".
Безроздільність, на авторову думку, і стала причиною того, що цей період в історії новітньої України закінчується. Закінчується так само безславно, як і період самого безроздільного правління переможців Помаранчевої революції.
Причина поразки помаранчевих та сама, що і синіх – спроба монополізувати всю владу у країні.
На що опираються ті, хто організовував ці дві владні монополії? З ідеологічної точки зору, і ті і інші наполягають, що тільки вони знають реальний шлях до процвітання. Утім, вони знають шлях до свого особистого процвітання. Облишмо іронію – кожне з цих бізнесово-політичних угрупувань пропонувало свій шлях облаштування України.
Тож у суспільстві є щонайменше дві реальні позиції є два потужні елітні угрупування. Створити третє за даних умов, здається, неможливо.
Однак головною проблемою є те, що сприйняття чи не сприйняття цих двох моделей розвитку, поділило українське суспільство не по суспільній вертикалі. Скажімо, низи притримувались би більш соціалізованих програм, а верхи – більш ліберальних моделей.
Але в Україні, завдяки виборам 2004-2006 років, йде процес створення двох суспільств, які між собою практично не комунікують.
І це вигідно обом бізнесово-політичним угрупуванням, бо для них обидві частини народу України є тільки електоральним ресурсом. А його слід берегти від зовнішніх впливів, доктринізувати та постійно тримати у мобілізаційній готовності.
Тому насправді всяке "порозуміння", про яке вони постійно торочать, для них можливе тільки у формі перетягування чи підтинання під себе. Практики погодження інтересів за ці роки не спостерігалося, попри численні вербалізації намірів щодо цього.
Як результат, на початок 2006 помаранчева влада не те що не знайшла порозуміння з елітами традиційно синіх регіонів. Події літа 2006 у Криму (у Феодосії) показали, що центральний уряд практично втратив адміністративний контроль над частиною території.
Очевидно, що електоральний результат Партії регіонів України у Донбасі теж є результатом втрати адміністративного контролю над цією частиною держави помаранчевою владою. А ще точніше – вона так цими територіями і не опанувала.
Сьогодні той самий результат отримали і сині. Їхні впливи на значній території держави, якщо не сказати на більшій, мінімалізовані попри всю помпу, яку вони демонструють. Це чудово видно у Києві: сиротливо бродять привезені з малих батьківщин колони прихильників ПРУ. Київська земля під їхніми ногами не горить, але й не гріє. Вони тут чужі. І це розуміють і вони, і всі інші. Ось така українська єдність.
Таким чином два періоди монополії на владу – помаранчевий та синій – кристалізували розкол країни. Зміна одного з цих угрупувань на інше нічого не дає – розкол зберігається і стає все більш очевидним.
Що є цьому причиною? Щонайперше, вкрай низька політична культура обох сторін. Їхній крайній егоїзм. Насправді про долю народу, а відтак держави, як однієї з форм його самореалізації, насправді не йдеться.
Фахові "приватизатори" з обох сторін прагнуть монопольно, рейдерським способом приватизувати державу. Всі їхні статки започатковувалися саме через первинну приватизацію. Починалося з заводів, потім регіони, а тепер справа дійшла до всієї країни.
Інакше вони не можуть і не вміють. Ті, хто пройшов криваве місиво приватизаційного "клондайку" десь у Донбасі чи Закарпатті 90-тих років, розуміє тільки одне правило – "або я, або – мене". Іншого не дано.
Тому до того часу, поки країною правитимуть саме ці герої 90-тих, а іншої перспективи поки-що не видно, громада приречена саме на такі підходи до питань національних безпеки, ідентичності, інтересів, європейської та євроатлантичної інтеграції, тощо.
Продовжувати цей безглуздий, для гравців політичного спектру, список можна до безкінечності. Причому безглуздим він є не тільки для синіх, але й для значної частини помаранчевих, особливо для помаранчевих бізнесменів та пустозвонів, яких серед них виявилося чимало.
Картина виходить похмура, кажуть песимісти. Проте майже безнадійна, стверджує автор-оптиміст.
Що ж робити? Нарешті цією проблемою перейнялися й самі учасники політичного процесу. Причому обидві сторони. І помаранчеві і сині бізнесові та політичні еліти.
Не вийшло у обох. Створивши передумови для не лише політичного, але й адміністративно-територіального розколу країни, обидва олігархічно-політичні угрупування опинилися коло розбитого корита. Бо ж їм не потрібен шматок держави.
Донецьким баронам не потрібна самостійна "Донецко-Криворожская республика" з статусом "Придністровської Молдавської республіки". Так само, як їм не потрібна і "інтеграція" з Російською Федерацією у статусі "незалежної" Абхазії чи Південної Осетії.
Та й сьогоднішній статус Білгородської області у складі "матушки России" їм теж вже не по росту. Їм потрібна вся Україна. Незалежна. З усіма її ресурсами. Однак не виходить.
Як і помаранчеві, сині вичерпали простір своєї можливої експансії. Вони ще не наштовхнулися на жорсткий опір. Захід країни, після девальвації помаранчевого проводу (а не ідеї), ще акумулює своє невдоволення.
Однак реально, навіть у центрі країни сині так нічого і не здобули. Вони тут чужі.
Ресурс монопольного правління державою вичерпано. Тому потрібно шукати нових моделей. Очевидно, що консенсусних. Тобто, потрібно домовлятися. Це за умови, що хочемо жити в Україні, яка матиме ті самі, кордони, що й сьогодні. Однак домовлятися не так, як це впродовж років демонструвала чудова пара Ющенко та Янукович.
Такі домовленості нічого не варті. Ющенко нагадує Манілова з "Мертвих душ" Гоголя, а Янукович – Губернатора з однойменного твору.
Якщо ж не домовимося, то знову ж можливі два шляхи – федерація, як би цього хто не боявся (з можливим наступним розпадом), чи розпад (з усім, що з нього витікає). Автор не певен, що він відбудеться цивілізовано, як у чехів і словаків. Нарешті громадяни з різних регіонів втратили безглузді сентименти одні щодо одних. Любові вже, здається, давно немає.
"Братолюбія" сьогодні вже ніхто не очікує. Однак сторони повинні тверезо та чітко домовитися, чи хочемо жити у державі з назвою Україна, а якщо так, то як житимемо.
З огляду на парламентську кризу 2007, всі раптом згадали тезу Сергія Дацюка про перезаснування держави. Не всі вдумуються у розгорнутий зміст тези. Однак всі зрозуміли, що держава насправді потребує перезаснуванння. На якихось інших засадах.
Бо верхи (ні помаранчеві, ні сині) не можуть, а низи... чим далі тим більше відчужуються від держави (такої держави). Такий стан починає загрожувати самому її існуванню.
Як можна перезаснувати державу? Очевидно, що з формальної точки зору, через укладення нового суспільного договору, тобто створення нової Конституції. Останніми роками про це тільки говориться, однак прийшов час діяти, бо далі так жити вже неможливо.
В цьому маємо шанс переконатися з огляду на тотальну кризу влади в Україні. І ніхто не сховається у свою нірку. Соціальні та політичні катаклізми, які провокує сьогоднішня конституційна невизначеність, виколупають кожного з його індивідуальної мушлі чи маленького бізнесу.
При перезаснуванні держави не варто мати ілюзій, що нічого не зміниться, і ніхто не постраждає. Це процес не лише складний, але й болючий. Переформатується не лише структура влади, взаємовідносини між гілками влади, але й структура держави. Далі цю тезу не розвиватимемо.
Вкотре маємо повторити банальну істину, треба запустити механізм балансування між різними гілками влади. Зрештою якоюсь мірою навіть в жорстких умовах сьогоднішньої кризи він все ж запускається. Кожна з гілок влади усвідомлює своє місце у системі влади в цілому.
Від монополій на владу час переходити до усвідомлення потреби у погодженні інтересів та балансуванні впливів політичних сил. Як не парадоксально, в умовах цієї кризи Україна наближається до цього усвідомлення.
Яким чином це зробити? Щонайперше, повернути легітимність такого істотного органу влади, як Верховна Рада. Вона втратила її, коли почалися перебігання депутатів з фракції у фракцію.
Час знову проконсультуватися з народом, кого він хоче бачити у парламенті.
Тобто провести позачергові вибори. Було б бажано запобігти переформатуванню парламентських фракцій. А також позбавитися від "політичних гієн", які вже реально нікого не представляючи, паразитують на зіткненні двох-трьох найбільших політичних нуртів у нашій державі.
Нова Рада призначить новий уряд. І тут є можливість нарешті відійти від монопольної моделі організації синьої чи помаранчевої влади. Не потрібно і "братського" єднання. Має прийти усвідомлене погодження інтересів двох олігархічно-політичних угрупувань.
Монополії на владу себе не виправдали. Вона вже починає шкодити великому бізнесу. Про народ тут поки-що не йтиметься. Однак при такому збалансовуванні інтересів і він може дещо здобути. Принаймні стабільність.
Наступним кроком має все ж таки стати створення нової Конституції. Вона повинна відобразити нову українську реальність. За роки існування старої Конституції, українське суспільство бурхливо розвивалося.
В Україні, з болем та труднощами, на наших очах постає нова політична культура. Вона робить Україну інакшою, ніж її постсовєтські сусіди.
Скажімо, колись близькі Бєларусь та Росія цього шляху не пройшли. Вони пішли іншим шляхом і сьогодні це насправді інакші країни з іншою політичною історією та політичною культурою.
Однак попри перверзії найновішої української історії, здається ми рухаємося все ж у правильному напрямку. Хоча ще перейдемо і через дискусії і через пряме протистояння. Бо ж не на прогулянку вийшли.

Тарас Возняк, для УП
© 2000-2007 ”Українська правда“
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua
Дітвацькі претензії попутників – комуністів та соціалістів – до уваги не беруться. Їхні голосочки "тоньше комариного писка".
Безроздільність, на авторову думку, і стала причиною того, що цей період в історії новітньої України закінчується. Закінчується так само безславно, як і період самого безроздільного правління переможців Помаранчевої революції.
Причина поразки помаранчевих та сама, що і синіх – спроба монополізувати всю владу у країні.
На що опираються ті, хто організовував ці дві владні монополії? З ідеологічної точки зору, і ті і інші наполягають, що тільки вони знають реальний шлях до процвітання. Утім, вони знають шлях до свого особистого процвітання. Облишмо іронію – кожне з цих бізнесово-політичних угрупувань пропонувало свій шлях облаштування України.
Тож у суспільстві є щонайменше дві реальні позиції є два потужні елітні угрупування. Створити третє за даних умов, здається, неможливо.
Однак головною проблемою є те, що сприйняття чи не сприйняття цих двох моделей розвитку, поділило українське суспільство не по суспільній вертикалі. Скажімо, низи притримувались би більш соціалізованих програм, а верхи – більш ліберальних моделей.
Але в Україні, завдяки виборам 2004-2006 років, йде процес створення двох суспільств, які між собою практично не комунікують.
І це вигідно обом бізнесово-політичним угрупуванням, бо для них обидві частини народу України є тільки електоральним ресурсом. А його слід берегти від зовнішніх впливів, доктринізувати та постійно тримати у мобілізаційній готовності.
Тому насправді всяке "порозуміння", про яке вони постійно торочать, для них можливе тільки у формі перетягування чи підтинання під себе. Практики погодження інтересів за ці роки не спостерігалося, попри численні вербалізації намірів щодо цього.
Як результат, на початок 2006 помаранчева влада не те що не знайшла порозуміння з елітами традиційно синіх регіонів. Події літа 2006 у Криму (у Феодосії) показали, що центральний уряд практично втратив адміністративний контроль над частиною території.
Очевидно, що електоральний результат Партії регіонів України у Донбасі теж є результатом втрати адміністративного контролю над цією частиною держави помаранчевою владою. А ще точніше – вона так цими територіями і не опанувала.
Сьогодні той самий результат отримали і сині. Їхні впливи на значній території держави, якщо не сказати на більшій, мінімалізовані попри всю помпу, яку вони демонструють. Це чудово видно у Києві: сиротливо бродять привезені з малих батьківщин колони прихильників ПРУ. Київська земля під їхніми ногами не горить, але й не гріє. Вони тут чужі. І це розуміють і вони, і всі інші. Ось така українська єдність.
Таким чином два періоди монополії на владу – помаранчевий та синій – кристалізували розкол країни. Зміна одного з цих угрупувань на інше нічого не дає – розкол зберігається і стає все більш очевидним.
Що є цьому причиною? Щонайперше, вкрай низька політична культура обох сторін. Їхній крайній егоїзм. Насправді про долю народу, а відтак держави, як однієї з форм його самореалізації, насправді не йдеться.
Фахові "приватизатори" з обох сторін прагнуть монопольно, рейдерським способом приватизувати державу. Всі їхні статки започатковувалися саме через первинну приватизацію. Починалося з заводів, потім регіони, а тепер справа дійшла до всієї країни.
Інакше вони не можуть і не вміють. Ті, хто пройшов криваве місиво приватизаційного "клондайку" десь у Донбасі чи Закарпатті 90-тих років, розуміє тільки одне правило – "або я, або – мене". Іншого не дано.
Тому до того часу, поки країною правитимуть саме ці герої 90-тих, а іншої перспективи поки-що не видно, громада приречена саме на такі підходи до питань національних безпеки, ідентичності, інтересів, європейської та євроатлантичної інтеграції, тощо.
Продовжувати цей безглуздий, для гравців політичного спектру, список можна до безкінечності. Причому безглуздим він є не тільки для синіх, але й для значної частини помаранчевих, особливо для помаранчевих бізнесменів та пустозвонів, яких серед них виявилося чимало.
Картина виходить похмура, кажуть песимісти. Проте майже безнадійна, стверджує автор-оптиміст.
Що ж робити? Нарешті цією проблемою перейнялися й самі учасники політичного процесу. Причому обидві сторони. І помаранчеві і сині бізнесові та політичні еліти.
Не вийшло у обох. Створивши передумови для не лише політичного, але й адміністративно-територіального розколу країни, обидва олігархічно-політичні угрупування опинилися коло розбитого корита. Бо ж їм не потрібен шматок держави.
Донецьким баронам не потрібна самостійна "Донецко-Криворожская республика" з статусом "Придністровської Молдавської республіки". Так само, як їм не потрібна і "інтеграція" з Російською Федерацією у статусі "незалежної" Абхазії чи Південної Осетії.
Та й сьогоднішній статус Білгородської області у складі "матушки России" їм теж вже не по росту. Їм потрібна вся Україна. Незалежна. З усіма її ресурсами. Однак не виходить.
Як і помаранчеві, сині вичерпали простір своєї можливої експансії. Вони ще не наштовхнулися на жорсткий опір. Захід країни, після девальвації помаранчевого проводу (а не ідеї), ще акумулює своє невдоволення.
Однак реально, навіть у центрі країни сині так нічого і не здобули. Вони тут чужі.
Ресурс монопольного правління державою вичерпано. Тому потрібно шукати нових моделей. Очевидно, що консенсусних. Тобто, потрібно домовлятися. Це за умови, що хочемо жити в Україні, яка матиме ті самі, кордони, що й сьогодні. Однак домовлятися не так, як це впродовж років демонструвала чудова пара Ющенко та Янукович.
Такі домовленості нічого не варті. Ющенко нагадує Манілова з "Мертвих душ" Гоголя, а Янукович – Губернатора з однойменного твору.
Якщо ж не домовимося, то знову ж можливі два шляхи – федерація, як би цього хто не боявся (з можливим наступним розпадом), чи розпад (з усім, що з нього витікає). Автор не певен, що він відбудеться цивілізовано, як у чехів і словаків. Нарешті громадяни з різних регіонів втратили безглузді сентименти одні щодо одних. Любові вже, здається, давно немає.
"Братолюбія" сьогодні вже ніхто не очікує. Однак сторони повинні тверезо та чітко домовитися, чи хочемо жити у державі з назвою Україна, а якщо так, то як житимемо.
З огляду на парламентську кризу 2007, всі раптом згадали тезу Сергія Дацюка про перезаснування держави. Не всі вдумуються у розгорнутий зміст тези. Однак всі зрозуміли, що держава насправді потребує перезаснуванння. На якихось інших засадах.
Бо верхи (ні помаранчеві, ні сині) не можуть, а низи... чим далі тим більше відчужуються від держави (такої держави). Такий стан починає загрожувати самому її існуванню.
Як можна перезаснувати державу? Очевидно, що з формальної точки зору, через укладення нового суспільного договору, тобто створення нової Конституції. Останніми роками про це тільки говориться, однак прийшов час діяти, бо далі так жити вже неможливо.
В цьому маємо шанс переконатися з огляду на тотальну кризу влади в Україні. І ніхто не сховається у свою нірку. Соціальні та політичні катаклізми, які провокує сьогоднішня конституційна невизначеність, виколупають кожного з його індивідуальної мушлі чи маленького бізнесу.
При перезаснуванні держави не варто мати ілюзій, що нічого не зміниться, і ніхто не постраждає. Це процес не лише складний, але й болючий. Переформатується не лише структура влади, взаємовідносини між гілками влади, але й структура держави. Далі цю тезу не розвиватимемо.
Вкотре маємо повторити банальну істину, треба запустити механізм балансування між різними гілками влади. Зрештою якоюсь мірою навіть в жорстких умовах сьогоднішньої кризи він все ж запускається. Кожна з гілок влади усвідомлює своє місце у системі влади в цілому.
Від монополій на владу час переходити до усвідомлення потреби у погодженні інтересів та балансуванні впливів політичних сил. Як не парадоксально, в умовах цієї кризи Україна наближається до цього усвідомлення.
Яким чином це зробити? Щонайперше, повернути легітимність такого істотного органу влади, як Верховна Рада. Вона втратила її, коли почалися перебігання депутатів з фракції у фракцію.
Час знову проконсультуватися з народом, кого він хоче бачити у парламенті.
Тобто провести позачергові вибори. Було б бажано запобігти переформатуванню парламентських фракцій. А також позбавитися від "політичних гієн", які вже реально нікого не представляючи, паразитують на зіткненні двох-трьох найбільших політичних нуртів у нашій державі.
Нова Рада призначить новий уряд. І тут є можливість нарешті відійти від монопольної моделі організації синьої чи помаранчевої влади. Не потрібно і "братського" єднання. Має прийти усвідомлене погодження інтересів двох олігархічно-політичних угрупувань.
Монополії на владу себе не виправдали. Вона вже починає шкодити великому бізнесу. Про народ тут поки-що не йтиметься. Однак при такому збалансовуванні інтересів і він може дещо здобути. Принаймні стабільність.
Наступним кроком має все ж таки стати створення нової Конституції. Вона повинна відобразити нову українську реальність. За роки існування старої Конституції, українське суспільство бурхливо розвивалося.
В Україні, з болем та труднощами, на наших очах постає нова політична культура. Вона робить Україну інакшою, ніж її постсовєтські сусіди.
Скажімо, колись близькі Бєларусь та Росія цього шляху не пройшли. Вони пішли іншим шляхом і сьогодні це насправді інакші країни з іншою політичною історією та політичною культурою.
Однак попри перверзії найновішої української історії, здається ми рухаємося все ж у правильному напрямку. Хоча ще перейдемо і через дискусії і через пряме протистояння. Бо ж не на прогулянку вийшли.

Тарас Возняк, для УП
© 2000-2007 ”Українська правда“
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Поезія образу: Нью-Йорк! Мости! 2"
• Перейти на сторінку •
"Поезія образу - Рабіндранат Тагор і Альберт Ейнштейн"
• Перейти на сторінку •
"Поезія образу - Рабіндранат Тагор і Альберт Ейнштейн"
Про публікацію
