Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
2026.11.10
23:06
Під ноги осінь сипала бурштин
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
2026.11.10
23:00
Є меч такий Кладениць,
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
2026.11.10
21:23
Онкодиспансер. Первинний огляд лікаря.
Пацієнт - чоловік років 45-50.
Підозра на рак легень.
- Палите?
- Палю.
- Як довго?
- З 4го класу. Може з 5го.
- З якого конкретно року?
- Я не помню.
- В школу ви в якому році пішли?
- (кашляє) Точно не п
2026.11.10
21:06
Летять і минають літа суєти,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
2026.11.10
20:26
Не знадобиться відпускати
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Гренуіль де Маре /
Проза
Вампір, що зіткався зі смогу
Бабі Гані снилось небо Лондона, міст через Темзу і сивий поважний джентльмен, з котрим вона під ручку прогулювалась по тому мосту. Джентльмен, схоже, мав щодо неї серйозні наміри, проте озвучити їх не встиг – завадив клятий їдучий смог, який почав так дерти горло, що джентльмен закашлявся. За ним закашлялася й баба і… прокинулась.
Фермери з вогнеметами…
З прочиненого вікна тягнуло горілим. «Знову Василівна спозаранку бараболиння палить, - спросоння вирішила баба. – Ось я їй щас випишу…». Хутко підвелася – і тільки тут зрозуміла, що вона не на дачі, а в своїй міській квартирі. Підійшла до вікна, щоб зачинити – та так і застигла з простягнутою рукою. За шибками був… Лондон. Ну, принаймні, смог був точно. Причому над усеньким містом.
Баба Ганя кинулася набирати 101, але на тому боці дроту затято мовчали. «Всьо, триндець - усі на виїзді… навіть чергових на телефоні не лишили – це ж як десь палахкотить!» - похолонула вона і включила комп.
В інтернеті чиновники різних відомств недбало відмахувались від стривожених обивателів: ой, та чого ви сполошились? Подумаєш - трава в околицях горить (стерня на фермерських полях, сміття на подвір’ях, бадилля на городах)…
Трава? Бадилля?! Баба йойкнула і, умліваючи, сповзла під стіл. В її затуманеній уяві постали орди суворих міщан, селян і фермерів, котрі з вогнеметами наперевіс сунули полями, городами та присілками, випалюючи все на своєму шляху… Бо інакше – як? Все вищеперелічене народ палив щороку (баба й сама не без грішка була, бо куди ж той сухий бур’ян дівати), але щоб отаку димову завісу влаштувати, треба було спалити одночасно все дощенту в радіусі пари сотень кілометрів.
…І путінські вентилятори
Ні, щось тут не те… Крекчучи, баба вибралася з-під столу і продовжила рейд по сайтах. Горіли, виявляється, ще й торф’яники й ліси. Проте найближче тліюче торфовище площею півгектара бабу якось не приголомшило, а палаючі ліси на Хмельниччині й під Києвом – і поготів. Однак цілком реальний смог за вікном вимагав конкретних дій. Баба дістала карту, повтикала в усі вказані місця прапорці - і замислено почухала потилицю. Кільце пожарів навколо міста явно стискалося. Треба запасатися провізією – вирішила баба і почвалала на ринок.
Під під’їздом на лавочці місцеві кумасі, ігноруючи заклики МНС залишатися вдома і дихати через раз, жваво ділилися неофіційними версіями.
- …А я тобі кажу – з Байкалу тягне. Чула, шо в Бурятії ліси горять? Ото ж Путін наказав спеціальні вєнтілятори здоровенні поставити, шоб весь дим у наш бік гнало…
- Шо ти ліпаки ліпиш, які вєнтілятори?! Село неасвальтіруване… Он учені кажуть: учора на Сонці гігантський спалах був, так вогонь до нас чуть-чуть не дотягнувся, а димом таки заволокло…
До ринку було недалеко: навпростець, дворами - хвилин двадцять. Проте клятий смог, що накочував хвилями, змінював знайому місцевість до невпізнанності, і скоро баба зрозуміла, що збилася з дороги. Поблукала, притомилась і присіла на лавочку в якомусь дворі. Навкруги – ані лялечки, а дим усе густішає, і день все більше скидається на присмерк… Баба втомлено стулила повіки.
Не балакайте з приблудами
Раптом поруч щось хлипнуло – раз, вдруге. Баба розплющила очі. На іншому кінці лавочки сидів огрядний чолов’яга. «З диму виткався, чи що?» – подумки подивувалася баба, бо жодних кроків перед тим не чула. Незнайомець, скоса глипаючи в бабин бік, читав щось на екранчику телефону, моторно тицяв пальцем по кнопках – і знов читав. Затим схлипнув, скривився, затуляючи рот рукою… Сльози покотилися по одутлих щоках і застигли на подвійному підборідді. «Не розмовляйте з незнайомцями», - застережливо промайнуло десь на задвірках бабиної свідомості, проте жалість пересилила, та й обличчя чоловіка пробуджувало якісь невиразні спогади.
- Чого побиваєшся, сину? Зуби болять? – співчутливо спитала вона.
Чоловічина заперечливо замотав головою, набрав у груди повітря – і заголосив, як за небіжчиком, не віднімаючи долоню від рота.
- Обібрали… обчистили… пограбува-а-али! – крізь жалібне скімлення розібрала баба.
- Що відібрали?! Гаманця? Обручку? – допитувалася баба.
Незнайомець відхлипнув і видавив:
- Творіння моє вкрали… А я ж у нього… всю душу… А вони… Ось, послухайте.
Він повозився з телефоном – і звідти раптом залунало: «Шановні городяни! Зі святом вас, із Днем міста! Здоров’я вам, миру і наснаги!».
- Ну? – не зрозуміла баба.
- Шо – «ну»? – передражнив чоловік, не забуваючи затуляти рот долонею. – Ролик вони, бачте, по радіо запустили до свята… А слова-то – мої!
- Та ну, - засумнівалася баба Ганя. – Слова як слова, кожен таке може сказати.
- І ця туди ж! А порядок слів? А їх кількість? А експресія, а виразність? Ні-і, це мій текст! Злодюги кляті, я їм ще покажу… - і чоловік розлючено забарабанив по клавіатурі. – Щас я вас усіх порозфренджую, а в цьому місті взагалі ніхто більше від мене слова не дочекається!
Пожалійте бідне вампірятко
Бабу все більше непокоїла ота його долоня коло рота: чого він її постійно тримає там, якщо зуби не болять? Тут крізь завісу смогу пробилося нарешті кволе сонце, і на вигорілій траві перед лавочкою вирізьбилися тіні: від лавочки, від баби, від бабиної сумки, від… Ой лишенько, а де ж тінь від опецькуватого плаксія?! Баба звела на нього очі – і відчула, як серце її стрімко провалюється десь аж у п’яти.
Вампіряка, вже не криючись, вишкірив криві ікла в недобрій посмішці:
- Здогадалась таки. Завжди кмітливою була…
І тут баба пригадала, звідки їй знайоме це обличчя.
- Стривай-но, голубе, а це не від тебе пару років тому наречена втекла? І чи не ти потім по всьому інтернеті вашу брудну білизну полоскав?
- Я, - гордо випнув пузо упир і тут же звично заскімлив: - А чого вона… Такого пацана бортанула… Свободи, понімаєш, захотіла – а мені з кого кров пити накажете?
Він підсунувся ближче до баби і довірливо зашептав:
- Ти думаєш, легко нам, вампірам? Вічно на підсосі: там посмокчеш, тут лизнеш – а мені треба вволю напитися, та ще щоб про запас лишилось. От і приходиться періодично скандалити в мережі – знаєш, скільки енергії звідти потягнути можна?! О-о-о… - він закотив очі і сласно облизнувся.
Бабу аж пересмикнуло.
- Добре, що хоч справжньої крові не п’єш… - пробурмотіла вона.
- Хто тобі сказав? – примружився вампір.
Баба смикнулася встати, проте упир випередив її, товсті пальці зімкнулися на бабиній шиї – і щось тепле забризкало їй обличчя, а в ніс вдарив гидкий запах – проте смерділо чомусь не сіркою, а аміаком…
І чого вам удома не сидиться
- Жіночко, отямтесь!
Баба Ганя насилу сфокусувала погляд – чоловік у білому халаті, схилившись над нею, тицяв їй під ніс ватку з нашатирем, а його напарниця розстібала бабі комірець блузки і бризкала в лице теплуватою мінералкою з пляшки.
- І чого вам по хатах не сидиться… - з полегшенням пробурчав лікар, побачивши, що пацієнтка прийшла до тями.
Баба глянула на лавочку: вампір щез. «Його ж обов’язково треба піймати, поки біди не наробив!» - промайнуло в бабиному ще затуманеному мозку, і вона через силу прохрипіла, вказуючи пальцем на те місце, де тільки що сидів ікластий:
- Там… там… вампір…
- О, почалось, - закотив очі лікар «швидкої». - Ну просто біда з цими пенсіонерами – як надивляться засідань парламенту, так потім кругом всяка нечисть їм і ввижається!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Вампір, що зіткався зі смогу
Бабі Гані снилось небо Лондона, міст через Темзу і сивий поважний джентльмен, з котрим вона під ручку прогулювалась по тому мосту. Джентльмен, схоже, мав щодо неї серйозні наміри, проте озвучити їх не встиг – завадив клятий їдучий смог, який почав так дерти горло, що джентльмен закашлявся. За ним закашлялася й баба і… прокинулась. Фермери з вогнеметами…
З прочиненого вікна тягнуло горілим. «Знову Василівна спозаранку бараболиння палить, - спросоння вирішила баба. – Ось я їй щас випишу…». Хутко підвелася – і тільки тут зрозуміла, що вона не на дачі, а в своїй міській квартирі. Підійшла до вікна, щоб зачинити – та так і застигла з простягнутою рукою. За шибками був… Лондон. Ну, принаймні, смог був точно. Причому над усеньким містом.
Баба Ганя кинулася набирати 101, але на тому боці дроту затято мовчали. «Всьо, триндець - усі на виїзді… навіть чергових на телефоні не лишили – це ж як десь палахкотить!» - похолонула вона і включила комп.
В інтернеті чиновники різних відомств недбало відмахувались від стривожених обивателів: ой, та чого ви сполошились? Подумаєш - трава в околицях горить (стерня на фермерських полях, сміття на подвір’ях, бадилля на городах)…
Трава? Бадилля?! Баба йойкнула і, умліваючи, сповзла під стіл. В її затуманеній уяві постали орди суворих міщан, селян і фермерів, котрі з вогнеметами наперевіс сунули полями, городами та присілками, випалюючи все на своєму шляху… Бо інакше – як? Все вищеперелічене народ палив щороку (баба й сама не без грішка була, бо куди ж той сухий бур’ян дівати), але щоб отаку димову завісу влаштувати, треба було спалити одночасно все дощенту в радіусі пари сотень кілометрів.
…І путінські вентилятори
Ні, щось тут не те… Крекчучи, баба вибралася з-під столу і продовжила рейд по сайтах. Горіли, виявляється, ще й торф’яники й ліси. Проте найближче тліюче торфовище площею півгектара бабу якось не приголомшило, а палаючі ліси на Хмельниччині й під Києвом – і поготів. Однак цілком реальний смог за вікном вимагав конкретних дій. Баба дістала карту, повтикала в усі вказані місця прапорці - і замислено почухала потилицю. Кільце пожарів навколо міста явно стискалося. Треба запасатися провізією – вирішила баба і почвалала на ринок.
Під під’їздом на лавочці місцеві кумасі, ігноруючи заклики МНС залишатися вдома і дихати через раз, жваво ділилися неофіційними версіями.
- …А я тобі кажу – з Байкалу тягне. Чула, шо в Бурятії ліси горять? Ото ж Путін наказав спеціальні вєнтілятори здоровенні поставити, шоб весь дим у наш бік гнало…
- Шо ти ліпаки ліпиш, які вєнтілятори?! Село неасвальтіруване… Он учені кажуть: учора на Сонці гігантський спалах був, так вогонь до нас чуть-чуть не дотягнувся, а димом таки заволокло…
До ринку було недалеко: навпростець, дворами - хвилин двадцять. Проте клятий смог, що накочував хвилями, змінював знайому місцевість до невпізнанності, і скоро баба зрозуміла, що збилася з дороги. Поблукала, притомилась і присіла на лавочку в якомусь дворі. Навкруги – ані лялечки, а дим усе густішає, і день все більше скидається на присмерк… Баба втомлено стулила повіки.
Не балакайте з приблудами
Раптом поруч щось хлипнуло – раз, вдруге. Баба розплющила очі. На іншому кінці лавочки сидів огрядний чолов’яга. «З диму виткався, чи що?» – подумки подивувалася баба, бо жодних кроків перед тим не чула. Незнайомець, скоса глипаючи в бабин бік, читав щось на екранчику телефону, моторно тицяв пальцем по кнопках – і знов читав. Затим схлипнув, скривився, затуляючи рот рукою… Сльози покотилися по одутлих щоках і застигли на подвійному підборідді. «Не розмовляйте з незнайомцями», - застережливо промайнуло десь на задвірках бабиної свідомості, проте жалість пересилила, та й обличчя чоловіка пробуджувало якісь невиразні спогади.
- Чого побиваєшся, сину? Зуби болять? – співчутливо спитала вона.
Чоловічина заперечливо замотав головою, набрав у груди повітря – і заголосив, як за небіжчиком, не віднімаючи долоню від рота.
- Обібрали… обчистили… пограбува-а-али! – крізь жалібне скімлення розібрала баба.
- Що відібрали?! Гаманця? Обручку? – допитувалася баба.
Незнайомець відхлипнув і видавив:
- Творіння моє вкрали… А я ж у нього… всю душу… А вони… Ось, послухайте.
Він повозився з телефоном – і звідти раптом залунало: «Шановні городяни! Зі святом вас, із Днем міста! Здоров’я вам, миру і наснаги!».
- Ну? – не зрозуміла баба.
- Шо – «ну»? – передражнив чоловік, не забуваючи затуляти рот долонею. – Ролик вони, бачте, по радіо запустили до свята… А слова-то – мої!
- Та ну, - засумнівалася баба Ганя. – Слова як слова, кожен таке може сказати.
- І ця туди ж! А порядок слів? А їх кількість? А експресія, а виразність? Ні-і, це мій текст! Злодюги кляті, я їм ще покажу… - і чоловік розлючено забарабанив по клавіатурі. – Щас я вас усіх порозфренджую, а в цьому місті взагалі ніхто більше від мене слова не дочекається!
Пожалійте бідне вампірятко
Бабу все більше непокоїла ота його долоня коло рота: чого він її постійно тримає там, якщо зуби не болять? Тут крізь завісу смогу пробилося нарешті кволе сонце, і на вигорілій траві перед лавочкою вирізьбилися тіні: від лавочки, від баби, від бабиної сумки, від… Ой лишенько, а де ж тінь від опецькуватого плаксія?! Баба звела на нього очі – і відчула, як серце її стрімко провалюється десь аж у п’яти.
Вампіряка, вже не криючись, вишкірив криві ікла в недобрій посмішці:
- Здогадалась таки. Завжди кмітливою була…
І тут баба пригадала, звідки їй знайоме це обличчя.
- Стривай-но, голубе, а це не від тебе пару років тому наречена втекла? І чи не ти потім по всьому інтернеті вашу брудну білизну полоскав?
- Я, - гордо випнув пузо упир і тут же звично заскімлив: - А чого вона… Такого пацана бортанула… Свободи, понімаєш, захотіла – а мені з кого кров пити накажете?
Він підсунувся ближче до баби і довірливо зашептав:
- Ти думаєш, легко нам, вампірам? Вічно на підсосі: там посмокчеш, тут лизнеш – а мені треба вволю напитися, та ще щоб про запас лишилось. От і приходиться періодично скандалити в мережі – знаєш, скільки енергії звідти потягнути можна?! О-о-о… - він закотив очі і сласно облизнувся.
Бабу аж пересмикнуло.
- Добре, що хоч справжньої крові не п’єш… - пробурмотіла вона.
- Хто тобі сказав? – примружився вампір.
Баба смикнулася встати, проте упир випередив її, товсті пальці зімкнулися на бабиній шиї – і щось тепле забризкало їй обличчя, а в ніс вдарив гидкий запах – проте смерділо чомусь не сіркою, а аміаком…
І чого вам удома не сидиться
- Жіночко, отямтесь!
Баба Ганя насилу сфокусувала погляд – чоловік у білому халаті, схилившись над нею, тицяв їй під ніс ватку з нашатирем, а його напарниця розстібала бабі комірець блузки і бризкала в лице теплуватою мінералкою з пляшки.
- І чого вам по хатах не сидиться… - з полегшенням пробурчав лікар, побачивши, що пацієнтка прийшла до тями.
Баба глянула на лавочку: вампір щез. «Його ж обов’язково треба піймати, поки біди не наробив!» - промайнуло в бабиному ще затуманеному мозку, і вона через силу прохрипіла, вказуючи пальцем на те місце, де тільки що сидів ікластий:
- Там… там… вампір…
- О, почалось, - закотив очі лікар «швидкої». - Ну просто біда з цими пенсіонерами – як надивляться засідань парламенту, так потім кругом всяка нечисть їм і ввижається!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
