ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Серго Сокольник
2018.09.18 22:44
Відлітати не важко...
...Безтурботно співай,
Перелітная пташко,
Про заморські дива!..
Як душа молодіє
В передбаченні див!..
Перельоту подія
Закріпачує спів,

Ігор Деркач
2018.09.18 21:25
Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко

Іван Потьомкін
2018.09.18 19:59
Не покладайсь, Ізраїль, на Месію та й годі
(Як знать, чи прийде він чи ні?),
А прикипи до приписів Господніх.
Вони спроможні врятувати од безодні,
Куди безоглядно простує світ.
Господь скрижалі зумисне в руки тобі дав,
Щоб ними морок в душах освітит

Анонім Я Саландяк
2018.09.18 14:33
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень). II ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ СЕКЦІЯ ЧЕТВЕРТА Дисципліна чистого розуму стосовно його доказів     Д

Ластівка Польова
2018.09.18 12:42
Як татари, ідуть непрошені, ні утіхи від них, ні користі, -
Сни з реальністю переплутались, розлетілися у вікно.
Я сум’яттями запорошена без твого рятівного голосу,
Туго палець бинтом закутую – уколола веретеном.

Тишком-нишком приходять сутінки,

Віта Парфенович
2018.09.18 11:48
Каріна була пестункою долі. Про таких кажуть, народилася у неділю. Вона купалася у любові рідних, змалечку носила звання "розкошухи", і була впевнена, як трохи підросте, то обов'язково знайдеться їй пристойна пара. І от, коли Каріна успішно закінчила ш

Ігор Шоха
2018.09.18 08:57
Ще гавкають колаборанти
на синьо-жовте... Хіроманти
малюють лінії на сказ,
лякаючи себе і нас,
що поки б’ють іще куранти, –
« всьо будє rusia & dambas».
           Уміє моська убивати,
           та і її уже – на раз,

Олександр Сушко
2018.09.18 06:44
Нудьгуючи втелющився у шлюб,
Купив жоні фату в рожевих рюшах.
Коли мовчить, то я її люблю,
А забуркоче (каюся!) - не дуже.

Просвердлює писклявий голосок
І вічне "Дай!" (а пенсія маленька).
Ходити вже не можу без кальсон,

Серго Сокольник
2018.09.18 00:09
сюр***

Цей рейкосонний шлях у ніч... Най-
швидкішим потягом... Без снів...
Та віддзеркалено-містичний
Орнамент у нічнім вікні
Напише літерами суму
(біном?..)- to be or not to be...

Нінель Новікова
2018.09.17 18:34
Не зігріють м’які оксамити –
Почуття догоріли до тла.
Прощавай, тепле бабине літо!
Пізня осінь до мене прийшла…

2018

Нінель Новікова
2018.09.17 18:20
Треба вірити: диво буває!
Не лякайтеся чорної днини –
Навіть доля лиха відступає
Перед силою духу людини!

2018

Володимир Бойко
2018.09.17 16:54
Коли скуштуєш юного вина –
Привидиться предивна дивина,
І позостанеш винним без вини,
Як не збагнеш тієї дивини.

Кошлата тінь нечувано гряде,
Павук нитки осріблені пряде,
Химерне щось приходить де-не-де,

Олександр Бобошко Заколотний
2018.09.17 15:40
А ненавидять бабусь водії.
(Ті дають лише по гривні, заходячи в бус).
Так же, як вимагачів із ДАІ,
пришелепуваті драйвери не люблять бабусь.

І прокляття супроводжують рух
(не сказати, що безпечний) проспектом ранковим.
Пасажирові шумахер не друг.

Адель Станіславська
2018.09.17 12:54
Притомилась? Ти ж берегиня!
Берегиням турботи - рай.
Так від віку віків й до нині -
Не скисай...
Ти не знаєш, як учинити,
В меживодді без берегів?..
Чи ж не благістю ти сповита
Богів?

Світлана Майя Залізняк
2018.09.17 12:15
Вірші теж бувають отакими...
В руки бридко взяти - а дають.
Волохаті, нікудишні рими.
Придавити? відпустити? Лють...

Зеленаві очі-океани.
Кігтики покручені, мандраж...
Намережать костики, тетяни...

Віта Парфенович
2018.09.17 11:13
Я притиснулася до його лівого плеча щокою, аби сховатися від негараздів і болю навколишнього світу. Він, мій коханий чоловік, обійняв мене своїми великими руками, і я опинилася у "хатці". Згадалася дитяча гра. Коли він поряд, я відчуваю себе одразу у кі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Сергій Булат
2017.09.17

Ірина Вовк
2017.06.10

Чергавий Андрій Романович Курц
2016.10.01

Василь Дерій
2016.01.31

Володимир Зоря
2015.11.09

Вікторія Торон
2015.11.09

Вадим Василенко
2015.05.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Публіцистика

 Петро Чайковський. Байройтське музичне свято
Наприкінці літа, що настає, у серпні, відбудеться музичне свято, якому суджено відзначити собою одну з найцікавіших епох історії мистецтва. Знамениту, так довго і нетерпляче очікувану оперну трилогію Ваґнера під загальною назвою «Нібелунгової каблучки» буде, нарешті, представлено на зумисно для неї вибудованому театрі в м. Байройті, у Баварії.
Ця колосальна праця найзнаменитішого з живих композиторів, незалежно від ступеня успіху, який дістанеться на її долю, становить, в усякому разі, явище надзвичай знаменне і таке, що так чи інакше повинно залишити по собі яскравий історичний слід. Якщо взяти до уваги, що Ваґнер – і на своїй батьківщині, і в усьому іншому цивілізованому світі – зосереджує на собі найбільш напружену увагу музичної публіки; якщо згадати, що він створив величезну масу захоплених шанувальників, які обговорюють його до останнього щабля, і що, коли і в публіці, і в музичних сферах є чимало людей, котрі не визнають за ним не лише генія, але навіть і звичайного музичного обдарування, – то легко собі уявити, який шум, яке хвилювання і скільки суперечок здійметься в європейській пресі з приводу виконання гігантської праці уславленого маестро.
Гадаю, читачі «Російських відомостей» не без інтересу простежать за всіма перипетіями приготувань байройтського музичного свята і самої вистави велетенської опери. Нижчепідписаний вже забезпечив собі місце на готованому святі й має намір повідомляти на сторінках цієї газети враження, що він винесе, а також подробиці всього того, що відбудеться в Байройті майбутнього серпня. Але для того, аби читачеві було цілковито зрозуміле значення, що має творіння Ваґнера, і аби згодом уже не повертатися до обставин, які супроводжували здійснення сміливого художнього почину, я маю намір у цьому короткому нарисі розповісти історію виникнення байройтського театру, що повинен познайомити музичний світ зі щонайбільшим і щонайскладнішим з усіх коли-небудь написаних музичних творів. У наступному нарисі я познайомлю читачів із змістом тексту опери, а тоді, в серпні, уже з Байройта, ділитимуся моїми враженнями.
1862 року Ваґнер надрукував (у 6-му томі повного зібрання своїх літературних праць) текст своєї майбутньої оперної трилогії, яку назвав так: «Нібелунгова каблучка, урочиста театральна вистава для трьох днів і одного попереднього вечора» («Der Ring des Nibelungen, ein Bühnenfestspiel für drei Tage und einen Vorabend»). Цю трилогію з прологом, яка обіймає собою весь цикл легенд про Нібелунгову каблучку, Ваґнер раз поділив на чотири окремі опери, з котрих перша, тобто пролог, має назву «Райнґольд» («Золото Райну»), друга «Валькірії», третя «Зіґфрід» і четверта «Загибель богів» (“Götterdämmerung”). У післямові до цього чудово обробленого літературного твору, вже тоді частково покладеного на музику, Ваґнер пояснює читачеві, що він втратив усіляку надію дожити до здійснення своєї заповітної мрії, тобто до сценічного відтворення своєї трилогії.
І справді, план Ваґнера був такий неосяжно великий, його здійснення становило такі, певно, нездоланні труднощі, воно вимагало б такого виняткового напливу музичних сил, достатніх для виконання небувалої за розмірами опери, воно потребувало таких величезних грошових коштів, що всі зрозуміли відчайдушний настрій митця, який розчарувався у змозі досягти віддаленої й тяжкої мети. Треба сказати, що Ваґнер тоді ще не мав жодного забезпеченого становища, що його слава ще далеко не так була усталена, як тепер, і що він не мав достатньої підстави розраховувати на діяльну увагу й інтерес публіки до його проектів. Зневірившись у можливості довести свою справу до жаданого кінця, Ваґнер відчув потребу відволікти себе од понурих настроїв безнадії через нову працю. Він задумав написати велику комічну народну оперу «Нюрнбердзькі співаки».
До цього часу належить знайомство Ваґнера з молодим королем Баварії, який, ледве зійшовши на престол, заявив себе ревним покровителем національного мистецтва. Король Людвіґ викликав Ваґнера до Мюнхена, пообіцяв йому моральну і матеріальну підтримку в усіх його починаннях і забезпечив за композитором можливість, вдалині від житейських клопотів і тривог, скінчити об’ємисту партитуру «Нюрнбердзьких співаків». Цю оперу скоро було написано, представлено в Мюнхені, увінчано успіхом і прийнято на всіх інших великих ліричних сценах Німеччини. Підбадьорений діяльним покровительством короля Людвіґа й успіхом своєї останньої опери, Ваґнер ізнову звернувся до «Нібелунгової каблучки» й узявся з новим запалом до роботи й до клопотів про постановку своєї трилогії.
На допомогу Ваґнерові, який вишукував засобів привести у виконання свої розлогі плани, прийшли його друзі. Дружина прусського міністра Шляйніца і померлий п’ять років тому піаніст Карл Тавзіґ, обидва захоплені шанувальники композитора, вигадали вельми дотепний план добути потрібну Ваґнерові для побудови сучасного театру з усіма пристроями суму в 300 тисяч талерів через організацію Товариства на паях у 300 талерів кожен. Смерть завадила Тавзіґові бути засновником цього Товариства, але його думка не лишилася безплідною. У Мангаймі декілька прихильників музики Ваґнера склали з себе, за думкою Тавзіґа, Товариство, яке отримало назву «Товариство Ріхарда Ваґнера» (Richard-Wagners-Verein). Приклад Мангайма скоро знайшов наслідувачів: спочатку у Відні, потім у інших містах Німеччини, потім і за межами вітчизни композитора, у Пешті, Брюсселі, Лондоні, Нью-Йорку, утворилися одне услід за одним подібні ж Товариства. На початку 1871 року надії Ваґнера вже настільки стали близькі до здійснення, що він почав шукати місто, в якому б найбільш доцільно могло бути побудовано його театр.
Вибір Ваґнера впав на Байройт, невелике місто, колишню столицю маркграфа байройтського, яке лежало серед чарівної місцевості й цілковито підходило під вимоги нашого композитора. Місцева влада Байройта взяла щиру участь у справі Ваґнера і подарувала йому потрібну ділянку землі. Знайшовся щиро захоплений справою архітектор, і 22 травня 1872 року фундамент проектованого театру вже було урочисто закладено. Святкування закладення театру супроводжувалося урочистим концертом, у якому, під орудою Ваґнера, було виконано Дев’яту симфонію Бетговена, учтою і промовою героя свята, в якій він гаряче подякував друзям свого мистецтва за їхню діяльну й енергійну підтримку. Минулого 1875 року байройтський театр закінчено, і упродовж того літа Ваґнер уже міг приступити до репетицій.
Особливість побудови байройтського театру полягає в тому, що величезний, за складом, оркестр буде невидимий. Ваґнер, виходячи з тієї ідеї, що надто реальна технічна обстановка оркестру заважає ідеальному враженню сценічної ілюзії, дійшов висновку, що в оперному театрі оркестр повинен міститися в заглибленні між сценою і глядацькою залою. Місця для глядачів влаштовано у вигляді амфітеатру, який поступово розширюється. Лож не буде взагалі. Глядацької зали не освітлюватимуть. Ваґнер хоче, аби його слухача рішуче ніщо не відволікало од сцени й аби йому здавалося, буцімто крім нього і сцени у хвилину слухання не існує нічого у світі.
Трилогія з прологом буде представлена тричі й займе, таким чином, дванадцять вечорів. Той, хто купує собі цілий пай, платить триста талерів і має право бути присутнім на всіх дванадцяти виставах. Той, хто купує третю частину паю, платить сто талерів і має право на прослухання кожної з чотирьох опер по одному разу. Допитливим я можу сказати, що невелике число місць іще є в розпорядженні адміністрації й що охочі скористатися ними повинні звертатися за такою адресою: Т. Feustel, Banquier. Bayreuth. Konigreich Baiern.

Частина 2
Два місяці тому я розповів читачам «Російських відомостей» обставини, серед яких було задумано і приведено у виконання план побудови театру для сценічного відтворення колосальної тетралогії Ваґнера «Каблучка Нібелунга». Тепер я постараюся в короткому нарисі переказати зміст усіх чотирьох опер, які складають цю тетралогію, попереджаючи читача, що моя стисла оповідь буде дуже суха і, найімовірніше, цілковито втратить ту чарівливу поетичність, із якою Ваґнер, поєднавши в собі першокласне музичне обдарування з могутнім талантом літературним, обробив складну германо-скандинавську легенду.
1.Три різні види істот борються між собою за володіння світом: боги, велети й карлики. У світлому світі богів царює їхній повелитель Вотан; він поєднаний подружніми узами з богинею Фрікою; її сестра Фрея береже ті яблука, вживання в їжу котрих зберігає богам їхню нев’янучу молодість. Хитрий Лоґе має лише напівбожеську природу; він вічно зайнятий вишукуванням таких труднощів і перешкод, із яких тільки він один може вивести сонм богів, підлеглих Вотанові. Велети живуть на поверхні землі серед скель і гір; їхня сила незміряна, зате здібність мислити слабка; де не можна взяти гору фізичною могуттю, там велети завжди поступаються. Цілковиту протилежність їм становлять карлики, або нібелунги, які мешкають у надрах землі, з котрих вони добувають і зберігають метали; вони малі, слабкі, але діяльні й хитрі. Ці три племені вічно ворогують між собою і стараються, хто силою, хто хитрістю, підкорити собі одне одного.
Перша частина тетралогії «Золото Райну» відкривається світанком і представляє глядачеві картину Райну, у водах котрого граються, бавляться і ганяються одна за другою від скелі до скелі три дочки Райну. З-під землі являється Альберіх, цар карликів, і прикликає їх до себе; перелякані діви квапливо прямують до скелі, на якій лежить золотий скарб, що його вони оберігають за велінням батька від сріблолюбних карликів. Альберіх марно старається захопити одну з них. Промінь сонця, яке сходить над водами, падає на золото. Дочки Райну знущаються з карлика і пояснюють йому значення скарбу, який вони оберігають: хто з Райнського золота викує собі каблучку, той і буде володарем всесвіту, але аби присвоїти собі цей скарб, потрібно зректися кохання. Клянучи кохання, Альберіх раптом заволодіває скарбом і зникає у глибині. Дарма ганяються за ним дочки Райну – глибина ріки вкривається непроникною пітьмою.
Подібно до царя карликів, цар богів прагне збільшити своє могуття. Він обіцяє велетам Фафнерові й Фазольтові свою своячку Фрею, якщо вони в небесних висотах побудують йому царські палати. Палац готовий за одну ніч. Прокинувшись уранці, Вотан бачить по той бік Райну чарівливо осяйну споруду. Услід затим являються велети за обіцяною платою: вони знають, що втрачають боги і що виграють вони, якщо з середовища богів буде вирвано Фрею, котра зберігає їхню молодість. Вотанові хотілося б ошукати недалекоглядних велетів. На допомогу до нього з’являється Лоґе, дух хитрості. Скрізь, каже Лоґе, жіноча краса вважається найкоштовнішим благом; але є один тільки муж, який відмовився од насолод кохання: це Альберіх, котрий щойно викрав у дочок Райну золото. Велети заздрять підступному царю карликів, довідавшись, що хто володітиме каблучкою, викутою з золота Райну, той зробиться володарем всесвіту. Вотан запитує Лоґе, як треба викути таку каблучку. «Це вдасться тільки тому, хто, як Альберіх, зрікся кохання», – відповідає Лоґе. Вотан наважується вирвати з рук карлика скарб Райну. Точно таке ж рішення приймають і велети, готові відмовитись од Фреї, якщо золото потрапить у їхні руки. Вони силою забирають Фрею і говорять богам, що повернуть її Вотанові й усьому божественному сонмищу, якщо до кінця дня їм буде віддано золото Райну. Тільки-но Фрея виходить, світло тьмяніє; боги бліднуть і раптом набувають старечого вигляду, сили їхні слабіють. Втративши Фрею, боги не лише втрачають своє могуття, але і життєві сили. Вотан, у супроводі хитрого Лоґе, спускається на поверхню землі, аби добути золото Райну і ціною його повернути собі молодість.
У глибині земній, під Райном, царює Альберіх. Він викрав у дочок Райну довірений їм скарб і, зрікшись кохання, хоче зробитися повновладним володарем світу, зробивши собі з викраденого золота каблучку. Альберіх щойно доручив своєму братові, вправному Міме, викувати собі шолом. Міме, відчуваючи в ньому таємну силу, зволікає віддати його братові. Але Альберіх віднімає шолом силоміць, надіває його, промовляє чарівне заклинання і робиться раптом невидимим. Він попереджає брата, що про свою близькість сповіщатиме його ударами бича. Потому він виходить, аби розпорядитися роботою карликів для своїх цілей. З’являються Вотан і Лоґе і довідуються від Міме про чудесний шолом. Альберіх, який повертається з полчищем карликів, зауважує гостей своїх, ударами бича змушує брата вмішатися в лави карликів, знімає каблучку з пальця і, простягаючи руку в напрямку до юрби карликів, повеліває їм негайно взятися до роботи. Вони розбігаються врізнобіч. «Чого хочете ви?» – запитує він мандрівців. Вотан вказує на купи золота, питає, для чого воно потрібно Альберіхові в цьому царстві вічної пітьми. «Для того, – відповідає карлик, – аби підкорити своїй владі все, що існує у світлих надземних просторах». Лоґе старається вивідати в Альберіха те, чи вважає він чарівну каблучку своїм невід’ємним надбанням. У відповідь на це Альберіх виказує таємничу силу свого шолома. Лоґе висловлює сумнів, аби цей шолом мав властивість перетворення; Альберіх відразу ж перетворюється на змію велетенських розмірів. Підбиваючи карлика, Лоґе говорить йому, що, перетворюючись на тварину таких великих розмірів, він не уникає небезпеки. Альберіх перетворюється в жабу. Цього тільки й очікували боги. Вотан стає на жабу ногою; Лоґе віднімає шолом, і Альберіх набуває свого справжнього вигляду. Його заковують і виносять. Він може визволитися лише ціною своїх незліченних багатств. Альберіх, приклавши каблучку до губ, промовляє повеління карликам принести їх. Він сподівається зберегти принаймні свою каблучку, але Вотан вимагає і її. Альберіх відмовляє в цьому, позаяк каблучка йому дорожча за життя. Вотан зриває каблучку з руки карлика. Тоді, визволений від оков, Альберіх проклинає каблучку, передрікаючи смерть її власникові, і зникає.
Велети знову з’являються з Фреєю, вона приносить із собою світло і молодість для богів. Золото готове. Велети сиплють його на Фрею, і коли вона цілковито буде закрита ним, тільки тоді заставу буде викуплено. Боги обурені ганебним поводженням велетів із Фреєю; бог громів хоче вбити велетів, але Вотан зупиняє його. Фрею вже сливе накрито купою золота; але Фафнер ще помітив її виткі кучері. Фазольт, запалений коханням, підходить до купи благородного металу і намагається ще раз побачити світлу богиню; його брат вимагає від Вотана каблучку, аби заповнити отвір. Вотан не хоче розставатися з цим символом своєї всемогутності. Велети виривають Фрею з золотої купи, аби назавжди відлучити її од середовища богів. Дарма боги стараються схилити їх до поступливості. У цей час Ерда, чорноволоса красуня-богиня, піднімається до половини тіла з надр землі й каже Вотанові: «Скорися вимозі велетів, стережися прóклятої Альберіхом каблучки, вона принесе тобі загибель!» – «Хто ти?» – питає Вотан. «Я знаю все, що було, що є і що буде», – відповідає Ерда і зникає. Вотан наважується кинути каблучку в золоту купу. Визволена Фрея радісно кидається до богів. Каблучка залишається у владі велетів, але закляття нібелунгів починає діяти на них. Ділячи золоту здобич, велети сваряться між собою; Фазольт, якого смертельно поранив Фафнер, падає. Боги нажахані. Спантеличений Вотан ухвалює рішення спуститися в лоно землі до богині Ерди, аби, довідавшись від неї майбутнє, відхилити удари злої долі від божественного сонмища. Фріка, його дружина, аби розвіяти понурі думки Вотана, вказує йому на розкішні палати по той бік Райну. Доннер, бог грому, і Фро, бог світла, запалюють веселку, якою боги переходять через долину до споруди, що блищить у вечірній зорі. Лоґе передбачає близький кінець богів. Неохоче йде він за богами, збираючись перетворитися на вогненний язик, котрим він був раніше, аби силою полум’я знищити чарівні божеські палати. З глибини Райну чутні плач і стогнання дочок Райну.
Цим закінчується перша музична драма. Її дія відбувається упродовж часу від сходу до заходу сонця.
Друга драма має назву «Валькірії». Вотан спускається до мудрої богині Ерди. Він зваблює її чарами кохання, і Ерда приносить йому дев’ять дочок, які повинні сприяти царю богів у його стараннях відвернути загибель од божественного сонмища. Ці напівбогині називаються валькіріями, і обов’язок їхній полягає в тому, що вони обирають на полі бою полеглих героїв і потім, поклавши їх на своїх могутніх коней, прямують до Валгалла (місцеперебування богів). Ці герої повертаються до нового життя і складають обране воїнство для захисту Вотана і підлеглих йому богів. Ерда застерігає Вотана од підступів Альберіха: якщо цей останній знову заволодіє каблучкою нібелунгів, то і військо героїв, яких добули валькірії, не допоможе, оскільки, завдяки каблучці, вони будуть у розпорядженні царя карликів. Але як Вотанові перешкодити, аби заповітна каблучка знову дісталася Альберіхові? Вона належить тепер Фафнерові, за договором, якого порушити Вотан, верховний охоронець чинності договорів, не може. А Фафнер, перетворившись на дракона, лежить у лінивій дрімоті, оберігаючи свій скарб, але не користуючись ним. Потрібен такий герой, який би без усілякого втручання богів, за власною спонукою вбив дракона і заволодів його каблучкою. Вотан під іменем Вельзе сходить у середовище людей і вступає у подружній зв’язок із смертною жінкою; плодом цього зв’язку є близнюки Зіґмунд і Зіґлінда. Із сином Зіґмундом цар богів вирушає шукати пригод; вони повсюди зустрічають ворогів і переслідувачів. Під час їхньої відсутності матір Зіґмунда вбивають, сестру його викрадають, дім віддають вогню і розоренню. Вельзе як вигнанець переховується з сином у лісах; вони довгий час живуть там, перетворившись на хижих вовків і вперто боронячись від переслідувачів. Дочка Вельзе повинна зробитися дружиною людини, якої вона не кохає. У день свого шлюбу сумна Зіґлінда сидить поряд із некоханим чоловіком. Він має лише одне око, але світло, яке з нього виходить, таке сильне, що навіює кожній людині страх. Цей мандрівець устромляє меч у стовбур ясена, довкола якого побудовано житло чоловіка Зіґлінди. «Цей меч, – каже мандрівець, – належатиме тому, хто зуміє вийняти його зі стовбура ясена». Цього ніхто не зможе. У цей час Зіґлінда впізнала в мандрівці свого батька. Тепер вона спокійна: вона знає, що належатиме тому, кому вистачить сили висмикнути меча з міцного дерева. Між тим, Зіґмунд втратив слід свого батька; з лісу він іде до людей, але ніде вигнанець не зустрічає притулку і гостинності. Він викрадає дівчину, яка повинна зробитися дружиною некоханої людини, вбиває її братів, але, будучи затиснутий і обеззброєний її родичами, повинен тікати. Драматична дія другої частини тетралогії починається з цього моменту. Як дикий звір, переслідуваний мисливцями, змучений і знеможений, Зіґмунд, пізно ввечері, знаходить, нарешті, притулок у будинку Гундінґа, чоловіка Зіґлінди. Гундінґ як родич спокушеної Зіґмундом дівиці теж вирушив на пошуки за ворогом свого роду. Зіґлінда, піддаючись незбагненному потягові до прибулого, підкріплює його сили їжею, питвом і втіхою. Зіґмунд довідується, що вона не кохає свого чоловіка; його співчуття до неї розростається в любовне мління. Гундінґ повертається; він упізнає того, на котрого повинні впасти удари його кривавої помсти, і відкладає боротьбу до наступного ранку; Зіґлінда, за його наказом, вирушає до опочивальні, і чоловік іде за нею. Зіґміунд занурюється в понуру задуму. Яким чином він, беззбройний, битиметься з ворогом своїм? Одного разу батько сказав йому, що під час якнайсильнішої знегоди він знайде меча, але де ж той меч? Зіґлінда приспала чоловіка особливим напоєм; вона приходить до Зіґмунда і відкриває прибульцеві таємницю про меч.
На другий день повинен відбутися двобій між Зіґмундом і Гундінґом, подвійно тепер ображеним. Вотан повеліває валькірії Брюнгільді забезпечити перемогу за своїм сином. Брюнгільда – найулюбленіша з дев’яти дочок царя богів, яких він прижив від богині Ерди; до неї перейшла мудрість її матері; Вотан часто користується її порадами й довіряє їй усі свої думки про долі богів і людства. Тепер вона, виконуючи наказ батька, повинна віддати перемогу Зіґмундові. Але Фріка, Вотанова дружина, як покровителька шлюбу, хоче, навпаки, аби поліг у боротьбі Зіґмунд. Провина його велика – він спокусив дружину іншого і притому рідну сестру свою. Сама Фріка чимало вистраждала від невірності свого чоловіка і тому вперто переслідує всіляке порушення подружньої вірності. Вона з такою силою переконує Вотана, що той вагається… сумнівається… і, нарешті, віддає Брюнгільді новий наказ: «Зіґмунд мусить полягти!» Валькірія Брюнгільда, читаючи в серці свого батька, хотіла б через любов до нього послухатися його першого наказу – але Вотан, у разі невиконання його волі, погрожує лютою карою.
Між тим, закохана Зіґлінда, в обіймах прекрасного прибульця, знемагає від страху повернення ненависного чоловіка. Уже чутно наближення Гундінґа. Зіґлінда непритомніє. Тут з’являється Брюнгільда; вона передрікає Зіґмундові смерть і перенесення до Валгалли. Він запитує, чи побачиться у Валгаллі з Зіґліндою? Ні, відповідає валькірія. Зіґмунд презирливо відкидає Валгаллу. Нікому не хоче він поступитися коханою і радше готовий убити її. Він виймає заповітного меча свого і хоче позбавити себе життя разом із Зіґліндою. Зворушена до глибини серця, Брюнгільда наважується послухатись першого повеління Вотана і обіцяє Зіґмундові перемогу в боротьбі з Гундінґом. Цей останній з’являється і хоче вступити у двобій із Зіґмундом. Натхненний голосом валькірії, Зіґмунд кидається на ворога, маючи намір завдати йому смертельного удару, але в цю мить, серед освітленої яскравим полум’ям хмари, з’являється Вотан і своїм списом вдаряє меч Зіґмунда. Меч розривається на частини й беззбройний син царя богів гине під ударами свого суперника. Зіґлінда падає зомліла на тіло свого коханого; Брюнгільда кладе її на свого коня і поспішає сховатися від розгніваного батька. Між тим, Вотан тужливо дивиться на труп свого сина. Гундінґа він умертвляє одним поглядом. Раптом згадує Вотан про непослух своєї дочки Брюнгільди й поспішає за нею. Брюнгільда, страхаючись наслідків батьківського гніву, доскакала до Валькірієвої гори, де вона благає своїх сестер, валькірій, захистити Зіґлінду. Спочатку Зіґлінда хоче померти, але, довідавшись, що в ній уже зростає плід кохання до Зіґмунда, благає валькірій про порятунок. Уже цар богів наближається серед розлюченої бурі. Брюнгільда наказує Зіґлінді тікати в ліс до місця, поблизу якого лежить дракон і куди Вотановий гнів сягнути її не може; віддає їй уламки Зіґмундового меча з тим, аби вона дбала і зберігала їх для свого майбутнього сина Зіґфріда.
З’являється гнівний Вотан. Валькірії просять пощади для своєї сестри. Він непохитний. Його вирок такий: Брюнгільда, викинута навіки з родини богів, до якої належала, дістанеться за дружину тому, хто її знайде і розбудить. Брюнгільда просить батька, щоби він оточив гору полум’ям, аби вона не могла стати легкою здобиччю. Вона передбачить, що через усі перешкоди й море полум’я до неї добереться тільки один майбутній герой Зіґфрід, дружиною якого вона хотіла би зробитись. Вотан виконує її волю. Він занурює Брюнгільду в міцний сон, запалює довкола гори вогонь і, накривши валькірію її щитом, виходить. Так закінчується друга драма.

Частина 3
Тепер іде третя драма – «Зіґфрід». Зіґлінда досягла лісу, де мешкає дракон – Фафнер, і проводить там свої дні. Наприкінці її життя нещасну знаходить карлик Міме, брат Альберіха, який постійно очікує нагоди відняти у Фафнера каблучку і шолом, які він стереже. Після її смерті Міме бере до себе на виховання сироту Зіґфріда. Він не любить свого вихованця, але знає його майбутню силу і сподівається, що через нього доможеться жаданого скарбу. Хлопчик виростає в юнака надзвичайної сили. Міме викував для нього міцного меча, але Зіґфрід зламав його навпіл, мов іграшку. З цього моменту починається драматична дія «Зіґфріда».
Міме викував Зіґфрідові нового меча, але знову міцна зброя розламалася в могутніх руках велета. Міме докоряє розгніваному юнакові за невдячність; у відповідь на це Зіґфрід висловлює своєму вихователеві всю силу своєї ненависті: «Я не можу бути сином такого виродка, як ти, – говорить Зіґфрід. – Скажи мені, хто мої батьки?» Міме ухиляється од прямої відповіді. Зіґфрід хапає його за горло. Наляканий виродок розповідає йому про Зіґлінду, а про батька каже, що його було вбито при народженні Зіґфріда. На підтвердження своїх слів він приносить уламки меча, який Брюнгільда віддала Зіґлінді.
Зіґфрід відчуває силу цього меча і велить Міме скувати його уламки того ж дня, аби він, озброєний мечем, пішов від ненависного виродка в інші краї. Зіґфрід виходить. Міме береться до тяжкої роботи. Входить Вотан, який від часу розлуки з Брюнгільдою тужить за коханою дочкою і мандрує світом. Міме довідується від нього, що меч Зіґмунда викує той, хто не знає страху, і що голова карлика впаде під ударом цієї людини. Міме заціпенів. Повертається Зіґфрід за мечем, і Міме з жахом згадує, що він не навчив свого вихованця страхові. Він хоче якнайшвидше поповнити цей недогляд і з цією метою розповідає Зіґфрідові про жахливого дракона – Фафнера. Замість злякатися, Зіґфрід запалюється бажанням якнайскоріше побачити чудовисько, вимагає, аби Міме повів його туди, але, попередньо, аби викував зламаного меча. Міме відговорюється невмінням. Зіґфрід сам береться до діла – він розтоплює уламки в одну металічну масу і з неї виливає собі цілого нового меча. Боячись наближення своєї загибелі, Міме хоче вдатися до підступної хитрості: він готує для свого вихованця присипний напій, маючи намір піднести його Зіґфрідові після бою і перемоги над драконом. Зануреного в тяжкий сон велета карлик хоче вбити його ж власною зброєю. Він вірить в успіх свого хитро задуманого починання і вже мріє зробитися володарем каблучки, царем нібелунгів і повелителем ненависного брата; у цей час Зіґфрід тільки-но викутим мечем вдаряє по ковадлу, аби відчути силу своєї зброї, і ковадло дробиться на частини; Міме нажаханий падає на землю.
Настала ніч. Альберіх чекає поблизу лігва Фафнера тієї миті, коли чудовисько, вражене на смерть, залишить у його владі скарб, який воно стереже. З’являється Вотан і віщує Альберіхові близьку небезпеку. Між тим, ніч змінилася днем, і до лігва дракона підходять Міме з Зіґфрідом. Міме ховається в лісі; Зіґфрід, в очікуванні боротьби, занурюється в задуму, від якої пробуджує його спів пташки. Він марно хоче на дерев’яній дудці наслідувати пташку; з обуренням кидає він дудку і сурмить у срібний ріг, що йому подарував колись вихователь. Від цих звуків прокидається дракон. Зіґфрід, при виді чудовиська, просить, аби воно навчило його страхові. У відповідь на це Фафнер хоче схопити сміливого юнака, але той вражає його мечем прямо в серце. Помираючи, дракон застерігає Зіґфріда від близької небезпеки. Останній виймає меча з серця дракона. При цьому трохи крові залишилося на його руці, вона горить, наче у вогні; аби змити кров, він прикладає руку до вуст; та ледве його язик обмочився кров’ю Фафнера, як йому стає зрозумілий спів лісової пташки, котрий перед цим даремно намагався він наслідувати. Пташка відкриває йому значення каблучки й шолома, які залишило чудовисько. Зіґфрід іде в лігво за скарбом. Тимчасом Альберіх і Міме сперечаються про те, кому він дістанеться. Зіґфрід повертається з каблучкою і шоломом. Знову лунає голос пташки; вона застерігає юнака від капостей підступного Міме; у словах Міме, завдяки чудесній силі крові чудовиська, Зіґфрід розумітиме не прямий їхній сенс, а те, що насправді думає карлик. Міме з’являється зі своїм напоєм; він намагається ошукати Зіґфріда, але проти своєї волі виявляє свої злісні замисли. Зіґфрід, за помсту, смертельно вражає його ударом меча на велику радість Альберіха, який за ними спостерігає. Сонце стоїть високо на небі. Зіґфрід розташовується в тіні липи. Його опанувала сумна самота. Знову лунає голос пташки. Вона повідомляє йому про чудесну діву, яка покоїться у глибокому сні на висоті оточеної полум’ям гори Валькірій: Зіґфрід радісно поспішає до цієї чарівливої діви. Вотан хоче зупинити його, він показує Зіґфрідові списа, яким він зламав меча в руках Зіґфрідового батька. Не знаючи страху, юнак ударом меча роздроблює списа царя богів. Вотан, знаючи, що час загибелі богів близький і не відчуваючи в собі сили запобігти своєму кінцю, повертається у Валгаллу. Він велить повалити й розрубати на частини великого ясена – символ світу, яким керують боги, розкласти ті поліна по Валгаллі й, оточивши себе богами й героями, сідає на свій престол, занурившись у понуре мовчання. Він хоче загинути, якщо каблучку, котру добув Зіґфрід, ізнову буде віддано дочкам Райну, і за цією звісткою посилає двох круків. Між тим, Зіґфрід, минувши всі перешкоди, досягає вершини гори, пробуджує Брюнгільду, перемагає її горде серце своєю мужньою красою і пізнає блаженство кохання в обіймах валькірії.
Остання драма має назву «Загибель богів». Знайшлися, зрештою, ті, які одні можуть визволити від прокляття богів і весь світ, – це Зіґфрід і Брюнгільда. Поки вони в обіймах кохання спочивають на вершині своєї гори, три Норни, старші дочки Ерди, прядуть під покровом нічого неба золоту нитку, яка відповідає майбутнім долям світу; вони дивуються провіщеній пожежі чертога богів – Валгалли. При спогаді прокляття Альберіха нитка розривається, настає кінець їхньому ясновидінню і, вражені переляком, вони поспішно злітають до матері Ерди.
Рано-вранці Зіґфрід, якому Брюнгільда переказала все своє знання, вирушає до нових подвигів; він довідався про свою кохану більше, аніж може зберегти в пам’яті, але в одному він безумовно впевнений: що ніколи не забуде своєї Брюнгільди. Прощаючись, він віддає їй каблучку, страшної сили якої вона не визнає і бачить у ній тільки запоруку вірності Зіґфріда. Як оплату за каблучку, Брюнгільда дарує своєму коханому коня, який перебував у довгому сні разом із нею. Передусім Зіґфрід вирушає на береги Райну, в царство Ґібіха, де на престолі сидить син Ґібіха – Ґунтер. При Ґунтері є його брат, Гаґен, який народився від їхньої спільної матері Ґрімгільли, що колись спокусилася золотими скарбами Альберіха і стала жертвою його хіті. Гаґена виховав Альберіх, і на нього покладено всі надії царя нібелунгів, а Вотан вважає, що рятівником його і богів може бути тільки Зіґфрід. Гаґен, отримавши від батька дар чарів, є сильний, могутній, розумний, понурий і суворий. Він поклав собі завданням відняти каблучку в Зіґфріда; для цього потрібно, аби чоловік Брюнгільди зрадив своїй коханій. Ґутруна, сестра Ґунтера, прочувши про подвиг Зігфріда, закохалася в нього, ще його не бачивши. За порадою Гаґена, вона дає предметові своєї пристрасті випити чарівного напою, який виготовив Гаґен. Зіґфрід п’є і відразу ж забуває Брюнгільду. Він хоче поєднатися подружніми узами з Ґутруною. Ґунтер віддає її йому, але з умовою, аби Зіґфрід допоміг їй заволодіти Брюнгільдою. При цьому імені жодні спогади не прокидаються в Зіґфріді, і він погоджується на всі умови. Він укладає з Ґунтером злуку кривавого братерства і вирушає вкупі з ним до Валькірієвої гори. Гаґен усунувся від клятви братерської злуки й залишається на березі Райну. Освітлена призахідним сонцем, сидить Брюнгільда, з любов’ю поглядаючи на каблучку, яку залишив їй коханий. Туди являється до неї одна з валькірій і благає її, від імені Вотана, віддати каблучку дочкам Райну, аби визволити від прокляття богів і світ. Брюнгільда, засліплена коханням, забувши все, що знала раніше, відмовляється розстатися з запорукою кохання Зіґфріда. Валькірія виходить і вслід за нею до Брюнгільди являється Зіґфрід, який через чарівну силу шолома набув зовнішнього вигляду Ґунтера. Брюнгільда, яка тепер уже не валькірія, а проста беззахисна жінка, не має сили противитися сміливцеві, що віднімає в неї заповітну каблучку. Зіґфрід розділяє ложе з Брюнгільдою, але кладе між нею і собою свого меча, аби дотриматися клятви братерської злуки. Сцена переноситься на береги Райну.
Гаґен, зі щитом у руці, озброєний списом, сидить, занурений у дрімоту. Перед ним постає Альберіх і вимагає, аби син поклявся добути для нього каблучку нібелунгів. Гаґен клянеться, що добуде її для себе. Альберіх зникає. Починає світати. Приходить Зіґфрід. Віднявши каблучку в Брюнгільди, він переніс її на корабель, непомітно віддав своє місце на ложі поряд із Брюнгільдою справжньому Ґунтерові, а сам, набувши свого попереднього вигляду, силою чарівного шолома перенісся до Райну. Разом із Гаґеном і Ґутруною він готує шолом для царственої пари й розпоряджається урочистостями з нагоди подвійного весільного свята. Корабель наближається. Ґунтер веде дружину у свої чертоги при радісних окликах його васалів і ратників. У той же час виходить і Зіґфрід зі своєю нареченою. Брюнгільда при цьому виді охоплена жахом і збентеженням; вона зауважує, що Зіґфрід не впізнає її. Зіґфрід вказує їй на Ґунтера як на її справжнього чоловіка і захисника. Вона зауважує каблучку на руці Зіґфріда і дивується, яким чином від Ґунтера, котрий забрав її, вона потрапила до Зіґфріда. Спантеличений Ґунтер мовчить. Тут Зіґфрід згадує про свою боротьбу з драконом. Гаґен виступає і, звертаючись до Брюнгільди, каже: «Брюнгільдо, чи впізнаєш ти каблучку? Якщо вона та, яку ти віддала Ґунтерові, то Зіґфрід отримав її обманом і повинен за нього відповісти!» Брюнгільда злобно розлючується: вона хоче нещадно мститися Зіґфрідові, якого вважає ошуканцем, оскільки не з Ґунтером, а з ним пов’язана подружніми узами. Зіґфрід, усе ще перебуваючи під дією чарівного напою, заперечує це, говорячи, що їх розділяв на ложі Брюнгільди його меч. Брюнгільда не розуміє його. Зіґфрід, цілковито байдужий до докорів Брюнгільди, ніжно обіймає свою Ґутруну і крокує до шлюбного вівтаря; усі йдуть за ним. Брюнгільда, Ґунтер і Гаґен залишаються. Останній пропонує вбити Зіґфріда. Брюнгільда, жадаючи страшної помсти, шкодує тепер, що силою чарів вона зачаклувала тіло Зіґфріда від ран. Тільки його спину вона не захистила від ударів зброєю, позаяк безстрашний Зіґфрід не може тікати від ворога. Із цього мимовільного признання Гаґен радісно довідується, що Зіґфрід не є невразливий. Ґунтер відмовляється порушити клятву кривавого братерства. Гаґен обіцяє йому володіння каблучкою ціною смерті Зіґфріда. Ґунтер піддається на його вмовляння. Вирішено вбити Зіґфріда другого дня на полюванні.
Другого дня на полюванні Зіґфрід, марно ганяючись за сарною, досягає скелястого берега Райну. До нього випливають три дочки Райну і обіцяють хорошу здобич, якщо він віддасть їм каблучку. Зіґфрід не погоджується. Дочки Райну віщують йому смерть, коли він не розстанеться зі своєю каблучкою, але і це не діє на юнака, не знайомого зі страхом. Скоро мисливці знаходять Зіґфріда і збираються втамувати голод і спрагу учтою. Він повідомляє їм про віщування, яке зробили дочки Райну, котрих називає водяними пташками. Гаґен запитує Зіґфріда, чи правда, що йому зрозуміла мова птахів? Зіґфрід згадує про віщунку-пташку, яка послужила йому в лісі дракона таку старанну службу. При цьому він розповідає товаришам про Міме, Фафнера і боротьбу з ним. Гаґен непомітно вливає до кубка Зіґфріда сок трави, яка має властивість відновлювати пам’ять про забуте. Зіґфрід п’є і продовжує свою оповідь, згадавши гору валькірій, оточену полум’ям, Брюнгільду і насолоди кохання, пережиті коло неї. Ґунтер здивований і збентежений: невже його кохана була в подружньому зв’язку з Зіґфрідом? Два круки пролітають над головою оповідача. «Чи знаєш ти, що провіщають ці круки?» – запитує Гаґен. Зіґфрід швидко обертається; удар Гаґенового списа вражає його у спину. Ґунтер, зрозумівши тепер, що Зіґфрід не порушив клятви, кидається в його обійми – але вже пізно: герой, марно спробувавши вразити свого ворога Гаґена, падає знесилений. Помираючи, він згадує з любов’ю про Брюнгільду. Ґунтерові ратники виносять тіло героя. Настала ніч; у хвилях Райну відбивається блиск місяця. Ґутруна плаче над тілом убитого. Гаґен і Ґунтер сперечаються про заволодіння каблучкою, і останній падає смертельно поранений братом. Гаґен хоче зняти каблучку з Зіґфрідової руки, але ця рука грізно піднімається над нажаханим Гаґеном. Приходить Брюнгільда. Вона розуміє тепер свою помилку і знає, що Зіґфрід зрадив їй невільно. Опанована горем, Брюнгільда хоче віддати велику честь своєму коханому: одне величезне багаття повинно спопелити тіло Зіґфріда і її, вірну дружину, яка його кохає. А каблучка повинна повернутися до її перших володарів, попередньо очистившись у тому вогні, який спалить її та Зіґфріда. Брюнгільда знімає каблучку з руки вбитого, надіває її на свій палець, запалює багаття і на своєму валькірієвому коні вскакує на вершину купи дерева, яка вже горить. Раптом вогнище згасає, залите хвилями розбурханого Райну. З’являються дочки Райну. Гаґен хоче оборонити від них каблучку, але дві з них хапають її й відносять у глибину. Третя бере каблучку. На небі займається багряна зоря велетенської пожежі, яка поглинає чертоги богів – Валгаллу з усією її пишнотою.
Так закінчується тетралогія про «Каблучку Нібелунга».

Частина 4
Байройт, невелике баварське містечко, яке лежить у долині Червоного Майну, оточений зусібіч мальовничими, оброслими густим лісом пагорбами, справляє на мандрівника дуже приємне враження. Його вулиці правильні й широкі; майдани прикрашені красивими фонтанами; будинки високі й нерідко звертають на себе увагу вишуканою архітектурою, хоча в Байройті зовсім немає того середньовічного характеру, якого надає деяким провінційним містам Німеччини, наприклад Нюрнберґові, суцільно готичний стиль будівель.
Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя Байройт належав герцогам Лоранським. 1248 р. він дістався у спадщину Фрідріхові, маркграфу Нюрнбердзькому. 1603 р. Хрістіан Бранденбурдзький зробив його своєю резиденцією і витратив значні суми на оздоблення і возвеличення свого міста. 1769 р. фамілія маркграфа згасла, і Байройт було приєднано до Пруссії. 1806 р. його завоювали французи, і Наполеон віддав місто Баварії.
У Байройті розташовані два замки – старий і новий. Новий замок оточений красивим парком. Декілька бронзових статуй прикрашають майдани маленького містечка. У їх числі є пам’ятник письменникові Жан-Полю Ріхтеру (1763–1825). Найвизначніша споруда Байройта – театр, побудований 1743 р. Його інтер’єр чудовий. Він – у стилі Відродження і рясно прикрашений золотом.
На схід від Байройта, на відстані години ходьби, стоїть замок Ермітаж – побудований у середині минулого сторіччя, він коштував його власникам, маркграфам Вільгельмові й Фрідріхові, три мільйони флоринів. Тут неодноразово мешкав Фрідріх Великий, а його сестра маркграфиня Вільгельміна тут же написала свої знамениті мемуари. Інший заміський замок, Фантазія, завдяки своєму величезному і надзвичай мальовничому парку, теж звертає на себе увагу туристів.
Нині ваґнерівський театр, побудований на доволі високому пагорбі, поза межами міста, звертає на себе виняткову увагу іноземців, які з’їхалися сюди. Історію виникнення цієї велетенської будівлі, яка має 48 метрів висоти і вільно вміщує близько двох тисяч глядачів, я вже виклав у першій статті про «Каблучку Нібелунга». Він зведений за планом архітектора Брюквальда і, треба признатися, звертає на себе увагу глядача не вишуканістю форм, а виключно своїми колосальними розмірами. Це радше велетенський балаган, немовби нашвидку вибудуваний для якої-небудь виставки промисловості, аніж будівля, котра повинна вмістити масу людей, що приїхали з усіх кінців світу шукати художніх насолод. У тому гармонійному сполученні всіх мистецтв, до якого прагне Ваґнер, архітектурі відведено надто скромне місце. Не будучи знавцем зодчества, дозволю собі, одначе, зауважити, що можна було б, задовольнивши практичні вимоги ваґнерівського задуму, звернути також деяку увагу і на художні умови. Нововведення, що їх вигадав Ваґнер, гадаю, анітрохи не могли змусити архітектора Брюквальда пожертвувати красою будівлі на користь її зручності й доцільності.
Місця для сидіння влаштовано з наслідуванням давніх амфітеатрів – ряди йдуть один за одним, поступово підвищуючись до самої вершини, на якій розміщено галерею для царствених осіб. Лож у театрі немає. Вище царської галереї ще є дарові місця для байройтських мешканців, які зробили дарові послуги величезному починанню. Оркестр, як я вже казав, невидимий – він міститься в заглибленні між сценою й амфітеатром. Машини перебувають у віданні придворного театрального машиніста з Дармштадта – Брандта, знаменитого знавця своєї справи. Декорації написали брати Брюкнери з Кобурґа, за малюнками віденського художника Гофмана. Чудове газове освітлення влаштувала фірма Штаудт із Франкфурта. Костюми виконав берлінський професор Деплер, якого в Німеччині вважають геніальним на цій ниві митцем.
Інше першорядно примітне місце Байройта – це будинок Ваґнера, побудований 1874 р. Стоячи серед саду, який розростається, він має квадратну форму прикрашений по фасаду таким написом:
Hier, wo mein Woehnen Frieden fand, Wahnfried Sei dieses Haus von mir benannt. [Тут, де мої мрії знайшли спокій, «Спокій мрії» я назву тебе, мій доме.]
Над цим написом красується фреска, яку виконав художник Крауссе з Дрездена. Вона зображає Вотана у вигляді мандрівця (як у «Зіґфріді») з його двома круками, котрий мовби розповідає свою таємничу історію двом сусіднім фігурам. Одна з них грецька трагедія, друга – музика, а під цією останньою зображено юнака Зіґфріда, який прагне до неї, втілюючи в собі мистецтво майбутності.
Дім вибудував, за вказівками самого Ріхарда Ваґнера, архітектор Верфль. У підвальному поверсі розташовано приміщення для прислуг, кухня і печі. Вище містяться прийомні покої, їдальня і висока зала, освітлювана згори. У верхньому поверсі розташовано житлові покої. Кабінет Ваґнера облаштовано, як, проте, і всю решту будинку, з надзвичайною розкішшю. Перед домом поставлено статую короля Людвіґа Баварського.
Я приїхав до Байройта 12 серпня, напередодні першої вистави першої частини тетралогії. Місто являло собою надзвичай жваве видовище. І туземці, і іноземці, стікшись сюди в буквальному сенсі з усіх кінців світу, поспішали до залізничної станції, аби бути присутніми при зустрічі імператора Вільгельма. Мені довелося дивитись на цю зустріч із вікна сусіднього будинку. Перед моїми очима промайнуло декілька блискучих мундирів, потім процесія музикантів ваґнерівського театру зі своїм диригентом Гансом Ріхтером на чолі, потім струнка і висока фігура абата Ліста з його прекрасною типовою сивою головою, яка стільки разів полонила мене на його всюди розповсюджених портретах, потім, сидячи в чепурній колясці, їхав бадьорий маленький старичок, з орлиним носиком і тонкими несмішливими губами, які становили характерну рису винуватця всього цього космополітично художнього свята – Ріхарда Ваґнера. Який нищівний натиск гордовитих почуттів перемоги над усіма перешкодами, що нарешті настала, відчував, напевно, цей маленький чоловік, котрий домігся силою волі й таланту втілення своїх сміливих ідеалів!..
Я вирушив блукати по містечку. Усі вулиці переповнені метушливою юрбою відвідувачів Байройта, які чогось шукають із неспокійним виразом облич. Через півгодини ця риса занепокоєності на всіх обличчях пояснилася для мене дуже просто і без усілякого сумніву з’явилася на моїй власній фізіономії. Усі ці люди, які квапливо снують вулицями міста, клопочуться про задоволення найсильнішої з усіх потреб усього, що живе на землі, потреби, якої навіть жага художньої насолоди заглушити не може, – вони шукають їжі. Маленьке містечко потіснилося і дало притулок усім приїжджим, але нагодувати їх воно не може. Таким чином, я з першого ж дня приїзду з досвіду довідався, що таке боротьба через шматок хліба. Готелів у Байройті небагато; більшість приїжджих помістилася у приватних квартирах. Наявні в готелях табльдоти ніяк не можуть вмістити всіх голодувальників. Кожен шматок хліба, кожен кухоль пива добивається з бою, ціною неймовірних зусиль, хитрощів і найбільш залізного терпіння. Та й домігшись місця за табльдотом, нескоро дочекаєшся, аби до тебе дійшла не вповні розореною жадана страва. За столом неподільно панує найхаотичніший безлад. Усі кричать укупі. Втомлені кельнери не звертають ані найменшої уваги на ваші законні вимоги. Отримання тої чи іншої зі страв є річ чистої випадковості. Існує при театрі велетенський балаганний ресторан, який обіцяє добрий обід о другій годині для всіх охочих, але потрапити туди й дістати що-небудь у цьому вирі голодного людства є справа найвищого героїзму і непогамовної сміливості. Я зумисне так багато розповідаю про цю «обставину», аби вказати читачам найвизначнішу рису байройтського товариства меломанів. Упродовж усього часу, який зайняла перша серія вистав ваґнерівської тетралогії, їжа становила панівний загальний інтерес, який значно затулив собою інтерес художній. Про біфштекси, котлети й жарену картоплю говорили значно більше, аніж про музику Ваґнера.
Я вже сказав, що до Байройта з’їхалися представники всіх цивілізованих національностей. Справді, першого ж дня мого приїзду я мав нагоду побачити цілу масу відомих представників музичного світу Європи й Америки. А втім, треба оговоритися. Найвагоміші музичні авторитети, першорядні знаменитості, блищать цілковитою відсутністю. Верді, Ґуно, Тома, Брамс, Антон Рубінштейн, Рафф, Йоахім, Бюлов – до Байройта не приїхали. Із дуже знаменитих віртуозів, не говорячи про Ліста, який перебуває з Ваґнером у стосунках найближчої спорідненості й довголітньої дружби, можна вказати лише нашого М. Г. Рубінштейна. Окрім нього, з російських музикантів я бачив тут панів Кюї, Лароша, Фамінцина, а також професорів нашої консерваторії: п. Кліндворта, котрий, як відомо, зробив фортепіанний переклад усіх чотирьох опер, що складають тетралогію Ваґнера, і п. Вальзек, викладачку співу, добре Москві знану.
Вистава «Райнґольда» [«Золота Райну»] відбулася, відповідно до оголошення, у неділю, 1-го серпня, о 7-й г. вечора. Вона тривала без перерви дві з половиною години. Наступні три опери: «Валькірія», «Зіґфрід» і «Загибель богів» – йшли з півгодинними перервами й займали час від 4-ї до 10-ї години. Через хворобу співака Беца «Зіґфрід», замість вівторка, йшов у середу, і таким чином, замість чотирьох днів, перша серія зайняла п’ять. Починаючи з третьої години, строката юрба приїжджих до Байройта артистів і любителів починала рухатися в напрямку до театру, що, як я сказав вище, розташований на значній відстані од міста. Це ледве не найтяжча хвилина дня, навіть і для тих небагатьох, яким вдалося пообідати. Дорога незахищена від проміння палючого сонця, і до того ж іде вгору. Очікуючи початку вистави, юрба шукає тіні або домагається кухля пива в одному з двох ресторанів. Тут поновлюються старі й робляться нові знайомства; зусібіч чуються скарги на незадоволений голод, ідуть розмови про виставу, яка буде або яка відбулася напередодні. Рівно о четвертій годині лунає гучна фанфара. Ціла юрба прямує до театру. Через п’ять хвилин усі вже зайняли свої місця. Знову чується фанфара, говір і шум замовкають, газові лампи, освітлюючи залу, раптом гаснуть, весь театр занурюється у глибоку пітьму, з глибини оркестру, який сидить у ямі, лунають красиві звуки прелюдії, завіса розсовується і починається вистава. Кожна дія триває півтори години. Потім іде перший антракт, доволі болісний, оскільки, вийшовши з театру, дуже важко знайти місцинку в тіні: сонце ще високо в небі. Другий антракт, навпаки, становить одну з найкращих хвилин дня. Сонце вже спустилося на обрій, у повітрі починає відчуватися вечірня свіжість, навколо лісисті пагорби і вдалині маленьке містечко являють собою втішне видовище. О 10 годині вистава закінчується, і тут розпочинається найвпертіша боротьба за існування, тобто за місце на вечері в театральному ресторані. Ті, хто зазнав невдачі, прямують до міста, але там розчарування ще жахливіше. У готелях усі місця зайнято. Слава Богу, якщо знайдеш шматок холодного м’яса і пляшку вина або пива.
Я бачив у Байройті одну пані, дружину одного з найбільш високопоставлених осіб у Росії, яка за все своє перебування в Байройті ані разу не пообідала. Кава була її єдиною поживою.

Частина 5
Тепер читач, який, можливо, подумав, що я забагато говорив про Байройт і байройтський побут, чекає, аби я звернувся, нарешті, до найсуттєвішого предмета, тобто до оцінки художніх достоїнств ваґнерівського творіння і до переказу музичних насолод, які я тут відчув. Коли так, то мушу вибачитися перед читачем і обіцяти йому докладний аналіз «Каблучки Нібелунга» у доволі віддаленому майбутньому. Ознайомившись досить поверхово з цим об’ємистим твором упродовж минулої зими, я, за наївністю душі своєї, вважав, що достатньо буде прослухати його в теперішньому виконанні один раз, аби достатньо з ним освоїтися й отримати про нього тверде поняття. Я глибоко помилився. Тетралогія Ваґнера – твір настільки колосальний за своїми гігантськими розмірами, настільки складний за фактурою, настільки тонко і глибоко обдуманий, оброблений, що на його вивчення потрібно багато часу, а головне, потрібно би прослухати його декілька разів. Відомо, що тільки через багаторазове прослухання усвідомлюються якості й вади досліджуваного музичного твору. Дуже часто те, на що першого разу не було звернено достатньої уваги, при другому виконанні раптом вразить і несподівано зачарує вас. Навпаки, який-небудь епізод, що спочатку видався привабливим і найбільш вдалим, при дальшому вивченні блідне перед наново відкритими красотами. Але і цього мало: достатньо ознайомившись із новою музикою через неодноразове слухання, потрібно дати влежатися безпосереднім враженням, віддатися вивченню партитури, порівняти читане з почутим і тоді вже спробувати сформулювати ґрунтовні й тверді судження. Постараюся коли-небудь усе це зробити, а наразі перекажу читачам лише декілька загальних зауважень як стосовно самої музики, так і її сценічного виконання.
По-перше, я повинен сказати, що кожен, хто вірить у мистецтво як у цивілізаційну силу, кожен шанувальник художності, незалежно від її утилітарних цілей, повинен переживати вельми відрадне почуття в Байройті при виді велетенського художнього починання, яке сягнуло жаданого кінця й отримало за величиною своїх розмірів і силою збудженого інтересу значення історичної доби. Зважаючи на велетенську будівлю, споруджену на фундаменті властивої людству на всіх ступенях його розвитку потреби в художніх насолодах; зважаючи на юрби людей з усіх прошарків суспільства, які поєдналися в маленькому куточку Європи єдино в ім’я однаково дорогого для всіх мистецтва – зважаючи на все це небувале музично-драматичне свято, які смішні й жалюгідні виявилися ті проповідники тенденційного мистецтва, котрі через сліпоту свою вважають наш вік віком цілковитого занепаду чистого мистецтва. Байройтське свято – це урок для тих заскнілих гонителів мистецтва, які ставляться до нього з зарозумілим презирством, вважаючи, що людям цивілізованим не випадає займатися нічим іншим, окрім того, що приносить безпосередню, практичну користь. У сенсі сприяння матеріальному добробуту людства байройтське свято не має, звичайно, жодного значення; але в сенсі шукання художніх ідеалів йому суджено, так чи інакше, мати величезне художнє значення. Чи правий Ваґнер, який до останньої крайності довів служіння своїй ідеї, чи він перейшов за межі рівноваги естетичних умов, що можуть забезпечити тривкість художнього твору, чи піде мистецтво від точки відправлення Ваґнера ще далі тим же шляхом, чи «Каблучка Нібелунга» повинна позначити собою пункт, від якого почнеться реакція, – у кожному разі, в Байройті здійснилося щось таке, про що наші внуки й правнуки добре пам’ятатимуть.
Засади, яких уперто дотримується Ваґнер у музиці «Нібелунга», такі. Оскільки опера є не що інше, як драма у супроводі музики, оскільки дійові особи у драмі повинні говорити, а не співати, то Ваґнер безповоротно виганяє з опери всілякі округлені музичні форми, тобто виганяє арію, ансамблі й навіть хори, які в нього епізодично і дуже помірно використані тільки в останній частині тетралогії. Він виганяє весь той умовний елемент опери, який лише тому не здавався нам образливо-хибним, що рутина закрила нам очі. Оскільки в гуртожитку люди, у хвилини моральних афектів, не розспівують пісеньок, то не може бути арії; оскільки дві людини не говорять одне з одним укупі, а вислуховують одне одного, то не може бути дуету; оскільки юрба також не виговорює одних і тих же слів разом, то не може бути хору, і т. д. Ваґнер, можливо, надто забуваючи, що правда життєва і правда художня суть дві правди абсолютно різні, женеться, одним словом, за раціональністю. Аби примирити ці вимоги правди з вимогами музичними, Ваґнер прийняв виключно форму речитативу. Уся його музика, і музика глибоко задумана, завжди цікава, іноді чудова і захоплива, іноді сухувата і важкозрозуміла, з технічного боку дивовижно багата і небувало забезпечена інструментуванням – доручена оркестрові. Дійові особи співають лише цілковито безбарвні мелодичні послідовності, прилагоджені до симфонії, що її виконує невидимий оркестр. Відступів од цієї системи в «Нібелунговій каблучці» майже немає, а якщо є, то на це – достатньо ґрунтовні причини: так, наприклад, Зіґфрід у першій дії в першій частині співає дві пісні; завдяки тій обставині, що в дійсному житті, куючи меча, коваль може співати пісню, публіка отримала чи не єдині два вповні заокруглені чудові номери. Кожну дійову особу забезпечено особливим коротеньким мотивом, який належить їй одній і який з’являється щоразу, як ця особа з’являється на сцені або коли говорять про неї. Безнастанне повернення цих мотивів змушує Ваґнера, для уникнення монотонності, щоразу представляти дійову особу в новому вигляді, причому він виявляє приголомшливе багатство гармонічної та поліфонної техніки. Це багатство надто рясне; безнастанно напружуючи вашу увагу, він, нарешті, втомлює її, і наприкінці опери, особливо в «Загибелі богів», ця втома доходить до того, що музика перестає бути для вас гармонійним сполученням звуків, – вона робиться якимось утомливим гулом. Чи цього повинно досягати мистецтво? Якщо я, за професією музикант, переживав близьке до цілковитої знемоги відчуття духовної й фізичної втоми, то яка має бути втома слухача-дилетанта? Правда, останній значно більше зайнятий дивами, які відбуваються на сцені, аніж оркестром, який до поту чола працює у своїй ямі, та співаками, які вибиваються з сил; але ж слід припустити, що Ваґнер писав свою музику для того, аби її слухали, а не пропускали повз вухо, мов щось побічне, другорядне. Взагалі, що не може не змусити задуматися, то це та музична аморальність, котру породжує «Нібелунгова каблучка» як видовище. Музикант шукає в цьому творі красот музичних; він їх знаходить радше в надмірі, аніж у належній пропорції; це – музична Дем’янова юшка, що дуже швидко породжує відчуття переситу. Хай там як, але музикант судить про музику на підставі музичного враження. Дилетант милується декораціями, пожежами, перетвореннями, появами драконів і зміїв, плавучих дів тощо.
Повторюю, я мав нагоду зустріти в Байройті багатьох чудових артистів, безмежно відданих ваґнерівській музиці й у щирості яких я не маю причини сумніватися. Радше я готовий допустити, що з власної провини ще не виріс до повного розуміння цієї музики і що, віддавшись старанному вивченню її, і я приєднаюся коли-небудь до розлогого кола істинних її поціновувачів. Нині, кажучи цілком щиро, «Каблучка Нібелунга» справила на мене разюче враження не так своїми музичними красотами, що, можливо, надто щедрою рукою в ньому розсипані, як своєю тривалістю, своїми гігантськими розмірами.
Ця велетенська опера вимагає і велетенських талантів для її виконання. Аби заспівати таку партію, як партія Вотана або Зіґфріда, потрібно справді бути титаном, а оскільки не було звідки набрати співаків і співачок – титанів, то ніхто, за винятком, можливо, віденської співачки Матерна в ролі Брюнгільди, не був на висоті свого завдання. А втім, це стосується ролей богів і велетів. Ролі карликів, ролі дочок Райну, які не вимагають такої разючої сили, взагалі майже всі другорядні партії було виконано відмінно; особливо хороший був Міме – і як співак, і як актор. Оркестр вищий за всяку похвалу, і не можна не дивуватися досконалості його виконання, коли подумаєш про незбагненну складність і трудність інструментування. Хор чоловіків, який періодично з’являється в останній опері, чудовий настільки, що, попри невелику чисельність, заглушує оркестр. Постановка, за вельми малими винятками, розкішна.
Отже, скажу насамкінець, що врешті я виніс із прослухання «Каблучки Нібелунга». Виніс я невиразний спогад про багато приголомшливих красот, особливо симфонічних, що дуже дивно, позаяк найменше Ваґнер замислював написати оперу на симфонічний лад; виніс шанобливий подив до величезного таланту автора і до його небувало багатої техніки; виніс сумнів у вірності ваґнерівського погляду на оперу; виніс велику втому, але, заразом, виніс і бажання продовжувати вивчення цієї найскладнішої з усіх будь-коли написаних музик.
Нехай «Каблучка Нібелунга» видається місцями нудною; нехай багато в ній на перший раз неясне і незрозуміле; нехай гармонія Ваґнера інколи потерпає на заплутаність і вишуканість; нехай теорія Ваґнера помилкова; нехай у ній є чимала частка безцільного донкіхотства; нехай його велетенська праця приречена на те, аби спочивати вічним сном в опустілому байройтському театрі, залишивши по собі казкову пам’ять про гігантську працю, яка тимчасово зосередила на собі увагу всього світу, – усе ж «Нібелунгова каблучка» становитиме одне з найзнаменніших явищ в історії мистецтва. Як би не ставитися до титанічної праці Ваґнера, але ніхто не може заперечувати величини виконаного ним завдання і сили духу, яка наснажила його довести свою працю до кінця і привести у виконання один із найбільших художніх планів, що коли-небудь зароджувалися в голові людини.
Після заключного акорду останньої сцени останньої опери Ваґнера викликала публіка. Він вийшов і сказав маленьку промову, яку закінчив такими словами: «Ви бачили, що ми можемо; тепер вам варто захотіти, і буде мистецтво».
Надаю читачеві коментувати ці слова як йому завгодно. Я скажу тільки, що в публіці слова ці викликали здивування. Кілька хвильок вона залишалася безмовна. Потім розпочалися крики, але непорівнянно менш захоплені, ані ж ті, які передували появі Ваґнера. Я думаю, точно так само вчинили члени паризького парламенту, коли Людовік XIV сказав їм свої знамениті слова: L’état c’est moi. (Держава – це я.) Спершу мовчки здивувалися величі завдання, яке він покладає на себе, а тоді згадали, що він король, і вибухнули: Vive le roi! (Хай живе король!)



Переклав Василь Білоцерківський

Коментарі перекладача

Російське «Перстень Нибелунгов» ми переклали як «Каблучка Нібелунга» – таким чином запровадивши наше питоме слово, замість наслідуваного з російської версії «персня» (котре, до того ж, виглядає більш милозвучним, зважаючи на краще співвідношення голосних і приголосних і кінцевий відкритий склад у ньому, який постійно зберігається при відмінюванні), а також усунувши традиційну помилкову форму множини в російській назві, яку вживає і Чайковський, – адже насправді йшлося про каблучку, яка належала одному нібелунгові (Альберіхові), тобто каблучку Нібелунга, що й читаємо в оригінальній назві – «Der Ring des Nibelungen» (des Nibelungen – родовий відмінок однини від der Nibelung, а не множини від die Nibelungen, яка би була der Nibelungen).
Також звертаємо увагу читачів, що прикметники типу «нюрнбердзький», «бранденбурдзький» невипадково написані з дифтонгами «дз». Вважаємо, що, оскільки за новітніми тенденціями правильного правопису назви міст Нюрнберґ, Бранденбурґ і под. належить писати через «ґ», а не через «г», то в такому разі відбувається чергування, а «ґ», як відомо, чергується з «дз». Звідси й з’явилися такі форми згаданих прикметників – хоча розуміємо, що форми з «дз» сприяють накопиченням приголосних, які не завжди бажані.
Говорячи про загальну стилістику перекладу, ми не намагалися зберегти застарілий стиль оригіналу, бо не вважаємо це за потрібне і доцільне, а лише позначили його в низці елементів.




Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2016-01-12 19:19:55
Переглядів сторінки твору 587
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Загальномистецька тематика
Довкола відомих персон
Автор востаннє на сайті 2018.08.28 02:00
Автор у цю хвилину відсутній