Вона була моєю медсестрою. Не тією, що її ніколи немає на місці, коли вона найбільше потрібна, і яка чинить пасивний опір лікарям і хворим, вважаючи, що вже сама її присутність на роботі виправдовує ті гроші, які вона одержує. Вона була християнською медсестрою. Сухенька, дрібненька («ззаду--піонерка, спереду--пенсіонерка»- говорила вона про себе, сміючись), маючи років з п’ятдесят, вона бігала по коридорах, супроводжуючи хворих у різні кабінети, благаючи лікарів прийняти когось поза чергою через те, що в нього особливо болить або він здалеку приїхав, або ще з якоїсь причини, і все це робила безкорисливо, заради милосердя і усвідомлення своєї необхідності. Часто від неї відмахувались, бо клопотання її були недоладні і в медичному плані безграмотні, але вона не ображалась. Медична освіта в неї була мінімальна; до того, як вона прийшла в наш інститут, їй часто доводилось ставити клізми. Для неї це було священнодійством-- ніхто з цим не справлявся ніжніше й легше, ніж вона. Ні крихти гидливості або дріб’язкового самолюбства. Вона розповідала, як чоловіки спочатку соромились її, але стільки делікатності й поваги було в ній до тлінного тіла людського—вмістилища Божого духу,-- що скоро вони переставали думати про неї. Втім, не завжди. Один із її пацієнтів, начальник телефонної станції, в подяку за її клізми встановив їй телефон. Вона стурбовано скаржилась мені, що її знайомі з церкви заздрісно перешіптувались: «Ну, і для чого їй телефон? Куди вона буде дзвонити і хто буде дзвонити їй?»
Довгий час вона жила самотньо, увесь час опікуючись кимось, комусь помагаючи. Коли ж їй було 43 роки, вона вперше вийшла заміж. Це трапилось несподівано і незвичайно. Одна з жінок, за якою вона довго й віддано доглядала, перед смертю заповіла їй свого чоловіка. Вона підкликала його до себе і сказала: «Женись на Нюрі, кращої дружини ти для себе не знайдеш». Отож, вони одружились , і почалось у Нюри дивне життя заміжньої жінки.
Чоловік її зовні справляв враження здорової людини, але мав групу інвалідності з ревмокардиту. Ми в своєму колективі підозрювали, що він дещо перебільшує серйозність своєї недуги і використовує Нюру. Вона, вочевидь, відчувала, що ми з недостатньою повагою ставимось до нього, і завжди говорила про нього піднесено, вихваляючи різні його таланти, як-от любов до книг та майстеровитість.
Втім, і вона мусила визнати примхливість його характеру. Часом на нього нападала нудьга, він пакував рюкзак і пускався «в тайгу». Я не зовсім розуміла, про яку «тайгу» йдеться. З точки зору географії це було нереально. Нюра завжди пояснювала плутано, і мені часто доводилося вгадувати, що вона мала на увазі. Ясно, однак, було те, що й першій дружині неодноразово доводилось їздити за ним у тайгу(?), розшукувати його там і привозити додому. Зіткнувшись із цим милим дивацтвом, Нюра не на жарт засмутилась. Виявилось, що однієї вірності й турботливості замало для того, щоб зробити кохану людину щасливою. Вона настійно й гаряче молилася, і якось, після багатьох незаслужених образ в її сімейному житті, їй раптом відкрилося: вона не відповідальна за те, що лежить за межами її відданості. З тих пір вона повеселішала, і я із здивуванням слухала, як вона, ще донедавна ніяковіючи перед чоловіком, стурбована складністю його характеру, тепер говорила, сміючись: «Тімочка знову погрожував тайгою...Ну що ж, на все Божа воля, а я за ним не побіжу...»
Ніколи за увесь час її сімейної епопеї не прорвалося в ній незадоволення, воно просто в ній не виникало. Як завжди, вона була сумлінна в роботі і послужлива до хворих і до мене—її ніби-то безпосереднього начальства. Не знаю, наскільки щиро вона була прив’язана до мене, у той час я над цим не задумувалась. У хвилини перерви вона готувала мені чай або з власної ініціативи плела камізельку моєму чоловіков, який завжди кашляв. Часом вона відверто запобігала переді мною—вважала це необхідним у відношенні до «начальства».
Єдине, в чому вона ніколи не поступалася, була її віра. Вірила вона по-дитячому, цілою душею, без запитань і без сумнівів. До Бога й усіх релігійних свят у неї було ставлення майже інтимне. Вона знала усіх святих, усі тонкощі церковної служби і що символізує в ній кожне дійство. Ніколи я більше не чула стільки чудернацьких слів церковного вжитку, якими вона оперувала з легкістю, ніколи не уявляла собі, що можна з такою ревністю слідкувати за виконанням усіх ритуалів церковної служби!
«А я батюшці шепочу: капетасму забули засмикнути, капетасму, а він на мене як гляне! Розгнівився, мабуть»,-скаржилась вона.
Інститут наш знаходився недалеко від Володимирської церкви, переспів дзвонів вливався у вікна, і лице її благоговійно яснішало. Підозрюю, що саме це й визначило для неї вибір місця роботи. Вона прибігала вранці прямо з церкви, солідно спізнившись, але щаслива, похапцем, метушливо переодягалась, пхала мені в руку дві свіжих проскурки—для мене й мого чоловіка, стараючись мене задобрити, і я до цих пір пам’ятаю смак білого прісного тіста і ту відчайдушну відвагу, з якою вона, завжди дисциплінована, йшла на ризик заради своїх переконань. У той час релігійність не була популярною, принаймні її остерігались демонструвати відкрито, і аж ніяк вона не повинна була заважати роботі. В епоху масової кампанії по боротьбі із спізненнями ризик був чималий.
Над Нюрою підсміювались, особливо над тим, що чоловік її мав звичай лягати в лікарню—на лікарняні харчі—під час довгих постів, яких Нюра свято дотримувалась. Піст, звичайно ж, поширювався і на фізичну близькість, і я лише могла здогадуватись про неабиякі пристрасті, які вирували в її хаті напередодні, коли наранок вона із винуватою усмішкою напівскаржилась—напівділилась зі мною, що їй знову довелось «умовляти Тімочку».
Родом вона була десь із глибини Росії, де в неї залишились численні брати, сестри й племінники. Тімочка не любив їздити туди, оскільки, як я це розуміла, при їхній появі вони одразу мимоволі втягувалися у безладний галаславий вир життя великої родини, з її безцеремонним ставленням до особистості, яку він у собі цінував і викохував. Нюра була би щаслива цілковито розчинитися у родових стосунках, однак, через мовчазне незадоволення чоловіка, завжди у ці приїзди перебувала «між двома вогнями». Усе ж вона постійно сподівалась перевиховати Тімочку своїми «умовляннями», твердо вірячи у чудодійність цього засобу, і якось призналась мені, що має заповітну мрію: коли вона вийде на пенсію, вони з Тімочкою, прихопивши усі його інструменти, поселяться десь у рідних її місцях ( не там, де її родичі), куплять собі хатку і—саме головне—будуть служити в маленькій сільській церкві удвох—він і вона. Вона говорила про це розчулено, з трудом підбираючи слова, і зволожений погляд її очей краще за слова передавав радість людини, яка твердо знає, в чому її покликання. Я заздрила їй. Та й як не заздрити-- у наш час бачити людину із такою мрією! Я не хотіла засмучувати її роздумами про те, яка на неї чекає велетенська робота по «умовлянню» Тімочки, який ціле життя своє прожив у великому столичному місті.
Ще, я пам’ятаю, вона якось сказала мені: «Ось усі хотять померти легко, а я би хотіла трохи полежати і помучитись, щоб очиститись». До смерті вона ставилась серйозно.
13 років назад ми втратили одна одну з поля зору. Я пішла в декретну відпустку, за цей час відділ розформували, співробітники повлаштовувались хто куди. Я ніколи більше не бачила Нюри. Це трапляється суцільно, особливо у великих містах: службові стосунки рвуться, люди розходяться і повідають історії своїх життів іншим, в інших місцях...
Через три роки після того, як ми розлучилися, я одержала від Нюри звістку в листі від нашої спільної знайомої. Вона передавала мені привіт і повідомляла, що Тімочка помер від серцевої недостатності. Мене неприємно вколола ця звістка: по-перше, тому що всі ми виявились несправедливі до покійного, і, по-друге, як же тепер Нюрі самій? Що буде з її мрією?
Ось уже десять років час від часу я набираю номер телефона, з якого ніхто не відповідає. Цей номер колись давно мені дала сама Нюра. Адреси її я не маю і сама я знаходжусь за тридев’ять земель від того міста, де ми колись із нею працювали. Я дзвоню, сподіваючись на чудо: а раптом? Чи вона поїхала на батьківщину, чи номер її змінився? Кожного разу я чомусь тішуся, коли в трубці впевнено і стійко звучать довгі гудки. Мені здається, що вона просто кудись вийшла. Я навіть не знаю, чи пам’ятає вона мене, чи потребує. Мені просто хочеться, щоб одного разу вона підняла трубку...