ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2017.03.28 07:03
Прощальним холодом, зима
До скла поспішливо припала,
Та, несподіваним привалом,
Лякала вдосвіта дарма, –
Адже боялися тепла
Побляклі в сутіні сніжинки
І ні одна із них зупинку
На склі зробити не змогла…

Адель Станіславська
2017.03.27 23:22
Цього не вчать у жодній школі...
Могти - талан. Цьому не вчать...
Бо у юдолі мимоволі
чоло таврує нам печать
судьби
незрима, невідома,
що відо світла й темноти...
Терпиш іти...

Ніна Виноградська
2017.03.27 22:18
Ми з прадавніх часів поклонялись вогню і водиці,
Що текла-струменіла з холодних прозорих джерел.
Люд щоденно схилявся до неї, землі-годівниці,
Що з глибинних пластів життєдайную силу бере.

І родила вона, вся полита сльозами і потом,
Спочивала під с

Ніна Виноградська
2017.03.27 20:42
Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі -
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі

Сірко Олександр Сушко
2017.03.27 17:22
Ковбасна елегія

Довкола все забризкало сльозами,
Любов учахла прямо на очах.
Утік коханий до своєї мами,
Сховався, наче в келії монах.

Йому щодня вареники в сметані

Адель Станіславська
2017.03.27 12:59
Він був сліпий... Вони були сліпі.
Незрячості безмовна засторога
Штовхала в темінь... Не до того Бога,
що вмер за них у муках на хресті.

І не туди, де пращурів волхви
молилися над па'ловінню* ватри,
натхненно проговорюючи мантри,

Вітер Ночі
2017.03.27 12:07
В забутій казці спомин дива, -
твоє сполохане єство.
І посмішка твоя примхлива,
і в пасмах сховане чоло.

І груди - підземелля ночі,
і проміж ніг шалена мить.
І біс зневажливо пророче, -

Нінель Новікова
2017.03.27 12:03
ЛІНА КОСТЕНКО

НАСТАНЕ ДЕНЬ…

***

Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.

Любов Бенедишин
2017.03.27 08:33
Паралельні світи.
Поблукаємо між…
Янголе, присвіти:
Вірш…

27.03.2017

Любов Бенедишин
2017.03.27 08:32
Та ж весна.
Синє тло…
Буде все,
як було:
літо,
осінь,
зима.
А мене

Віктор Кучерук
2017.03.27 08:24
Рожева тінь гарячого світання
Мигоче і ясніє на воді, –
Її безмежжя сила нездоланна
Долає всюди сутінки бліді.
Вона спиває подихом пекучим
Холодні роси з прибережних трав,
Коли біжить повз освітлілі кручі
В яри, побляклі без ранкових барв.

Володимир Бойко
2017.03.27 02:17
Своє життя ти сам собі прожив.
За тебе це нікому не під силу.
Тебе Господь єдиного створив.
Усе твоє – колиска і могила.

Немає однозначних кольорів:
Отам-то – біле, а отам-то – чорне.
Не загубись у круговерті днів –

Лесь Українець
2017.03.26 23:34
Загубилася свобода
У ярах глибоких,
Оселилася скорбота
У степах широких,

Заступили світ незгоди
За гріхи набуті,
Бо живемо не у згоді

Олена Малєєва
2017.03.26 22:33
Не камінь серце - тепле, для людей -
Пригрієш їх на грудях ти, нівроку...
Та скільки не показуй їм дверей -
Усе виходять боком...

За тридцять срібних зраджують богів
Без докорів сумління і безжурно,
Тебе ж, простого смертного, і поготів -

Марта Январская
2017.03.26 21:57
зима, родня по крови, между строчек
просвечивает снегом белизны
и топит запах мачехи-весны -
любимый запах тополиных почек,
которого не будет у листвы…

Юра Ерметов
2017.03.26 21:27
І якщо вона приходить
лиш на мить –
і я лиш ображено
шморгаю
їй
услід?..

Намагаючись лиш
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31

Христина Букатчук
2016.01.13






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Шон Маклех / Критика | Аналітика

 Сутінки бароко

«Весь світ складається з двох натур:
одна видима, інша невидима.
Видима називається твар,
а невидима – Бог.»

(Григорій Сковорода)

Образ твору У сутінкові епохи особливо яскраво світять людські постаті. Не сприймайте це як аксіому і доведену закономірність. Це констатація факту. Я маю на увазі саме сутінкові епохи, а не «темні віки» (в існуванні яких я сумніваюсь, принаймні для таких країн як Ірландія та Китай). Хоча справді бувають епохи ночі - коли хоч околи виколи - тьма. Тоді світи - не світи... Тоді ховаються в печери, а світло ліхтариків сприймають як відсвіти пожеж. Але я не про них. Я про сутінки. Або ранкові - перед світанком, або вечірні - перед тьмою. XVIII століття було саме епохою сутінок. Сутінок бароко. Це химерне і надлишково естетизоване століття сприймають іноді як самодостатнє. Як окремішнє. Але насправді то було довершення ренесансу. Вже навіть не пізній, а пост. Постренесанс. Квазі. Хоча, ні. Квазіренесанс настав пізніше - в епоху ампір. Бароко було епохою світлою. Епохою надій і мрій про ідеальне місто. Ампір, зрештою, теж - античність і пізню Римську імперію малювали тоді виключно світлими фарбами. Франсіско-Хосе де Гойя був тоді анахронізмом - саме звідти - з сутінок. Доскіпливий читач одразу спита: «І що ж це за сутінки, фантазійний авторе, вечірні чи ранкові?» І ті, і інші, читальнику! Точніше не ті, і не інші.... Це були сутінки затемнення. Тільки не треба одразу заперечувати: мовляв, епоха просвітництва, яке ще затемнення, це в автора в голові затемнення, а це епоха Вольтера, Руссо, Ліннея та Свіфта. Ви мене не зрозуміли. Це були сутінки мислення і світосприймання. Світ почали сприймати спрощено - як механізм, машину. Механіка звелась до абсолюту. Світ і Всесвіт сприймався як величезний механічний годинник, де все було розкладено по поличках, і лишалось тільки це все класифікувати. Машина стала мірилом і суддею: хронометр і гільйотина. Якщо хтось і говорив про загадку і таємницю, то хіба граф Каліостро, що ні сам в це не вірив, ні його слухачі, що сприймали це як розвагу, а не як пошук істини. Все вже відомо і відкрито, матерія вічна, Бог - це провидіння, система евклідової математики. (Це в кращому випадку, інколи пантеїзм як забава інтелектуалів, частіше повний атеїзм). Так сприймали світ. Велика французька революція не тільки поставила крапку на цьому світогляді, але і показала, що все насправді не так - все те так просто і не так однозначно.

І серед цих сутінок бароко, аристократизму, феодалізму, механіцизму і просто епохи зневіри (о, як це відчув Джонатан Свіфт! Саме за це його і недолюблює багато хто в Ірландії!) були постаті, що пливли проти течії. Що протиставили духу механіки глибину філософії, теології, таємницю світобудови, справжню красу тексту. Я про Григорія Сковороду. Цього самотнього генія.

Григорій Сковорода - це був перший у світовій філософії мислитель тексту. Для його попередників текст був засобом, а не метою, способом виразити щось, іноді навіть способом заперечити текст як самодостатність (як у Вольтера), іноді сходами до над завдань (як у Томи Аквінського). Текст як самоцінність був не у філософських, а в сакральних творах. Не дарма ж Конфуцій не писав власних творів, а тільки збирав твори давнини - він розумів небезпеку сакралізації тексту. І хотів сакральності для інших текстів, але не для своїх. У Григорія Сковороди текст філософських творів не сакральний. Текст стає самодостатнім світом. Так само і давні сакральні тексти він розглядає як самодостатній світ - мету, а не засіб. Він бачив три світи - світ речей, світ ідей і світ тексту. У третьому світі він жив і почував себе там досить комфортно. Настільки комфортно, що світ речей ставав йому непотрібен, а в світі ідей він шукав лише інструменти для тексту.

Творчість Григорія Сковороди – цього вічно невчасного філософа, вічно недоречного для будь якої епохи – не тільки для своєї, дослідники розглядали виключно в контексті і в просторі землі яка цього дивовижного генія породила, по якій він ходив, обережно торкаючись ногами земного пилу, і яка його знову прийняла – пішов він у цю землю як колись пішов у добровільне вигнання від суєтності і гріхів мирських – світу марнотного сього. Але Григорій Сковорода мислитель не регіонального масштабу як Конфуцій чи Лао Цзи, він людина космічна, людина і громадянин Всесвіту в кращому розумінні цього поняття. У його генії, звісно, відчувається колорит замріяних степів та сумного Борисфену, але мислив він про вічне і нескінченне. Але це якось важко усвідомлюють як українські дослідники його творчості так і закордонні. Бо для українських – «він наш» і бачать у ньому мислителя у садочку Богом забутого хутора Слобожанщини, а іноземні – екзотичного посланця незнаної зачарованої країни. І це суттєво заважало розуміти ідеї цього мислителя – він зірка філософії світового контексту, один з найбільш освічених мислителів епохи, тонкий знавець латинської і давньогрецької мов і філософій, Європа для нього була не континентом, а частиною середовища буття.

Це щодо простору. Щодо часу – тут тенденції протилежні. Григорія Сковороду розглядають окремо від епохи – позачасово, що теж часто заважає розуміти його думки. А жив він у надзвичайно цікаву епоху, в першу чергу в духовному контексті. Я би назвав цю епоху «сутінками бароко». Ренесанс болісно довершувався. І це відчувалося всюди: і в країні неяскравих кольорів - Голяндії, і в гоноровій Англії, що жила передчуттям епохи пару (їй було тісно в світі механіки), і в країні вічного прикордоння - Угорщині, і навіть в темному Китаї, де свого ренесансу не було і не могло бути, бо античність ніколи не закінчувалась, а спроба європейського ренесансу завершилась катастрофою. В Україні це відчувалося особливо гостро: стара барокова Україна гинула на очах, про нову годі було мріяти, та й ніхто не здогадувався, що йде епоха пару та електрики, хоча всі передчували, навіть Карл Лінней - цей останній апологет механіцизму в натурфілософії. Ламарк уже стукав у двері, але вони були зачинені. У ось у цей час суцільної механіки, у цей час суцільних сутінок - від колишнього Нового Амстердаму і знервованої Ліми до солоної тайфунової Формози, у цей час атеїзму та ритуалізації релігії, у цей час коли Бог вважався сукупність математичних формул, що виражали юридичні закони, у цей час по землі ходив теолог і теософ. І то не як зразок анахронізму чи уламок минулого, а сучасний теософ. Бароко марно шукало Бога десь по нетрях деїзму та прагматизму і закономірно дійшло до атеїзму Вольтера. Григорій Сковорода Бога знайшов. І не тільки у собі - це було б надто просто. Він знайшов його у Всесвіті. Як нематеріальну творчу компоненту. Як основу одного трьох частин Світу, де оця матерія - яку вже почали мислити як вічну і всюдисущу субстанцію була лише частиною одної з частин світу, але не новим божеством.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2016-05-24 01:16:15
Переглядів сторінки твору 793
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.971 / 5.57)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.810 / 5.53)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ЛІТПРОЦЕСИ
Автор востаннє на сайті 2017.03.15 22:23
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Лариса Пугачук (Л.П./М.К.) [ 2016-05-24 11:23:23 ]

"Механіка звелась до абсолюту" - угу, на жаль.
"Ідеї, як інструмент для тексту... текст не засіб, а мета" - аксіома, теорема чи думка для обдумування...
Але й смачні Ви, Шоне. Квінтесенція насолоди.
Дякую за чудову подачу матеріалу у формі, доступній навіть для тих, хто мілко плаває в темі.
Велике бачиться на відстані. Чим більше, тим далі потрібно відійти, можливо, так буде і з Григорієм Сковородою. Дріб'язкове, павутинне злетить і він відкриється у всій своїй величі. Дехто має щастя вже його бачити. Хто має зір.