ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.28
17:01
Михайло в тіснім кубрику сидів.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
Там, нагорі негода лютувала.
Хоч лютий та зима не відступала
І вітер дико у трубі гудів.
У кубрику, хоч тепло й не було
Та все ж тепліше, вітер не проймає.
Сидить Михайло, а думки у краї,
Де рідне загубилося село.
2024.03.28
14:27
Стежки дитинства пролягали полем,
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
Вони зеленими стрічками жваво вИлись,
Їх гріло сонячне гаряче коло.
На цій землі зростали ніжні теплі крила.
Весна: кульбаб легкі чуби літали,
Червоних маків трепетали влітку щічки.
Пшеничні ниви позирали в далі.
2024.03.28
14:03
Минуле вже не повернути.
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
Що гіркі плоди гріха, що гіркі ті муки.
Я знаю лише роки дадуть забути мої гріхи на сповіді,
Бо демон не може знати ані думок,
ані глибин моєї душі
А може не забуду свої гріхи,
Бо демон не дасть забути
Ті приховані гріх
2024.03.28
13:26
Стікаю лавою
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
ув океан віршастості,
де вправно плаваю
без акваланга й ластів я.
В роздолля римами
полуменисто дмухаю.
Чуття нестримані
2024.03.28
13:12
Харківські сльози, серпневі краплинки,
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
Ллються на листя живе.
Хмарка у небі, як біла хустинка,
Тихо в майбутнє пливе.
Харківські сльози - це звуки тривоги,
Ті, що розколюють сон.
Харкове! Буде твоя Перемога!
2024.03.28
11:28
Все залежить - де і з ким…
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
Хто і що запропонує…
- А чому вас поміж тим
Хто небудь не замалює?
Все залежить від числа
І від вашої вимови…
- А чому якась строфа
2024.03.28
10:38
Герой цього вірша - сучасний французький драматург, письменник і філософ Ерік-Емманюель Шмітт.
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
До речі, у його п‘єсі «Загадкові варіації», що з незмінним успіхом іде на сцені київського Молодого театру, одну з головних ролей першим зіграв у свій час Ален
2024.03.28
08:14
Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.
Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
2024.03.28
05:54
Небо досміялося до сліз.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
Тиша верховодила до грому, –
Жінці відмовляю навідріз
Навіть носа висунути з дому.
Блискає у хмарах і гримить
Гучно та невисоко, – надворі
Сірості скорилася блакить
І сьогодні не отак, як вчора.
2024.03.27
22:08
Не може бути чоловік поганим, якщо із птаством розмовляє спозарана.
Достоту не відомо ще, по кому потомні вивчатимуть нашу епоху:
по президентах чи по тобі самому?
Ні, не регочучи на кутні, а з болем в серці можна й гудить,
бажаючи добра в майбутнім.
2024.03.27
22:03
Так пахло небом, небом пахло так,
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
Коли разом ми випурхнули в поле…
Уперше цілувалися, відтак
Тут буде, вибачай, не до престолу…
Такими ідучи у білий світ
Блукати внім не довго, запевняю:
Весна і є той самий свіжий хіт,
Яким ідуть удвох до свого ра
2024.03.27
22:00
На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для
2024.03.27
10:27
У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.
А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
2024.03.27
08:44
Краплин дрібних у ранку сірім дотик,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
І слід вологий на долоньках трав.
Та світить кущ, що видається жовтим,
Загубленим з учора клаптем шовку,
Який від сонця вітер відірвав.
Застлало небо, й дОнизу провисло
Суцільне підволожене сукно,
2024.03.27
07:22
Ядро душі жагуче –
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
пашить металів сплав.
Почав клектати гучно
вулкан, що довго спав.
Був вкритий шаром криги,
але прорвав той шар,
зірвав з душі вериги
у поблиску Стожар.
2024.03.27
06:04
Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.03.26
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вікторія Торон /
Проза
Про ведмедицю й маленьких ведмежат
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про ведмедицю й маленьких ведмежат
Ранок у них почався так. Першим, о пів-на шосту, прокинувся тато і побачив, що він уже майже спізнився на роботу. Тоді збудилась мама. Вона побігла на кухню готувати сніданок. Тато не захотів їсти і пробуркотів багато такого, що буркочуть дорослі, коли усе в них в житті не так.
Перед світанком життя має тільки два кольори — колір темряви за вікном і жовтий колір світла у кухні. Мама довго роздумувала, чи варто лягати досипати, тому що година була рання, але врешті сіла вчити англійську мову. Люди, які знали англійську з дитинства і для яких вона була найприроднішою мовою у світі, ще спали у своїх ліжках і в їхніх вікнах було темно.
Потім одне за одним повставали діти. Вони були ніжні, теплі й притишені, як завжди бувало, коли вони повертались із своїх таємничих нічних мандрівок. Ніхто не знав, де вони були, як їм там було, якими вони повернулись. Цього не знала ні мама, ні вони самі; але щось, безперечно, з ними відбувалось, і вранці вони завжди вставали іншими. Спочатку вони бавились тихо, ніби ще у пів-сні, і в мами кожного разу в такі хвилини з’являлась боязка надія: можливо, саме з цього дня вона почне ділити своє материнське невміння на те, що було До і те, що Потім ( вона усе ще сподівалось, що Потім буде легше)…
Денне життя розкручувалось, як спіраль, і поступово ставало ясно, що з учора мало що змінилось. Діти сміливішали, ось вони вже з криком віднімали щось одне в одного, ось посипались перші скарги, ось уже й тупіт босих ніг по підлозі, від якого мерзне потилиця — сусіди знизу давно вже скаржились суперінтенданту, і та, коли мама з нею віталася, дивилась у підлогу. Але діти бігали, і щоб зупинити їх, потрібно було мати крицю в голосі і твердість у руці, яких мамі завжди не вистачало. Усе, усе так, як учора — стихія, береги і змагання.
Вони прибирали балкон, і діти хотіли його помити, але мама пам’ятала, як сусіди знизу скаржилися, що брудна вода скапувала їм на квіти, тому сказала “ні”. В душі ж вона знала, що діти мали право хотіти те, чого хотіли.
Вони ходили до гастроному, і дітям важко було всидіти у возику для продуктів. Вони зіскакували з нього, бігали по залу, хапали усе, що яскраве — коробки, банки і пляшки з соками, несли мамі й питали: “А це ми купляємо?” Перед її очима виникала картина, як хтось із них на ходу, на бігу випускає тягар з рук, падаючи, — і він розбивається, розливається, а уламки можуть порізати...Вона хапала хлопчика за руку і силоміць садила його у продуктовий візок, де є спеціальне місце для дітей, яке вже було для нього затісне, і штовхала його ніжки туди, куди повинні бути запхані дитячі ніжки, щоб вони нікому не завдавали клопоту. Люди навколо дивилися схвально.
Вони повертались назад із переповненим кошиком на колесах, і діти спочатку теж хотіли тягнути його, але кошик наїжджав їм на п’яти. Тоді вони набрали повні жмені камінців і кидалися ними, так що мама, везучи тяжкий кошик далеко попереду і маючи ще дві сумки, змушена була щохвилини зупинятись, чекати і кричати до них злим голосом, від чого дівчинка покірно кидалась доганяти її і бралась за ручку кошика, а хлопчик їшов незалежно, свобідно, задоволений із того, що усі рішення щодо себе він приймає сам.
Коли вони другий раз вийшли з дому, ця подія ознаменувалась безугавним голосінням дівчинки з приводу забутих вдома окулярів від сонця, хоча вже вечоріло. Сльози котились по її щоках, і йшла вона далеко позаду від мами і братика. Вона вимагала повернутись назад, і ніякі пояснення та умовляння на неї не діяли. Часу було обмаль, але в свідомості дитини час не може бути більшою реальністю, ніж мовчазний поклик улюблених кумедних окулярів, які лежать вдома й плачуть від самотності.
Знову магазин, пошуки подовжувача; і знову до дітей, які вже щось стягнули на підлогу, щохвилини підбігала стривожена мама і починала похапцем усе прибирати, говорячи сама до себе, як сновида: «Давайте, давайте разом”.
Потім вони були в бібліотеці. Хлопчик одразу прилаштувався за одним із комп’ютерів, граючи на усіх клавішах підряд, як на піаніно. Мама переживала за комп’ютер, але ще більше — за спокій і тишу в бібліотеці, за людей, заглиблених у читання, які ще нічого не підозрювали. Тому вона скоро облишила спроби відтягнути його від найкращої іграшки у світі і сховалась за стелажами, з насолодою торкаючись палітурок і вихоплюючи оком імена й рядки. ЇЇ усе-таки розшукали. Працівниця бібліотеки, соромлячись, попросила маму забрати від комп’ютера сина, який нікому не поступався місцем. На відміну від мами, вона не знала, що буде далі. Ніщо не йшло в порівняння із комп’ютером — ні яскраві журнали, ні іграшки в дитячому куточку! Ніщо не варте було уваги 3-річного джентльмена, який з протестуючим криком виривався з маминих рук. Нарешті, його погляд впав на одне з м’яких крісел, і він з легкістю пообіцяв, що почекає на маму, сидячи в ньому. Мама аніскільки не повірила йому, однак поспішила повернутись до полиць, щоб нарешті що-небудь вибрати. Часу було обмаль. Ось і книга про виховання дітей. Вона ще встигла прочитати...
У читальному залі вже чувся тупіт ніг і веселі вигуки її дітей, які доганяли одне одного. Вони знайшли, нарешті, як згаяти час. Більше мама не читала. Вона стулила книгу й поставила її на місце. Так нічого й не взявши, вона виходила під осудливими поглядами працівниць бібліотеки і ледь чутно ворушила губами: “Сорі”. Більше вона нічого не могла сказати — не було ні сил, ні охоти.
По дорозі вони зайшли ще в одну крамницю — купити татові великі поштові конверти. Хлопчик полюбляв гуляти по крамницях сам, тому, вивільнивши свою руку із маминої, незважаючи на її протести, він скоро загубився між рядами полиць. Зустрілись вони випадково. За цей час утворились сліди його діяльності, які коштували мамі кількох зауважень продавця, взаємної метушні по наведенню порядку і кількох беззвучних чергових “сорі”.
Вони йшли додому, і мама важко мовчала. Очима вона шукала безлюдне місце — якихось кущів чи хоча б під’їзд, де можна спустити з неслуха штани. Вона йшла , як дерев’яна лялька, вже нічого не відчуваючи, але краєм свідомості розуміла — щось мусить бути зроблене. Вона зупинилась між рядами машин на стоянці, наперед знаючи, що тут вона зможе тільки гостро поговорити з ним. Хлопчик одразу збагнув, до чого йдеться, вирвав свою руку й утік. Біг він захоплено й довго, так що якась жінка обернулась услід йому, а потім не одразу знайшла очима маму, що спішила за ним віддалік і молилась, щоб його не збила машина.
Вони повернулись додому. Вечеря, вмивання на ніч. Усе той же дерев’яний мамин голос і механічні, ніби завчені, суперечки дітей. Прийшов з роботи втомлений тато. Після борщу він відсунув убік аспарагус із потертим сиром, тому що не знав, як це їсти.
Діти випили теплого молока з медом. Цього вечора вони заснули швидко, хоча зазвичай з годину ще бавились, сміялись і виходили зі своєї кімнати, вигадуючи привід. Кожного вечора це був останній етап їхнього із мамою змагання, до якого вона спеціально готувалась, напиваючись кави, вони ж не готувались зовсім. Вони й без цього завжди були на висоті. Цього ж разу мамі обійшлося легко. Коли вона вкладала хлопчика, він наполіг, щоб вона сама застібнула кнопки на його піжамці. Коли вона це зробила, виявилось, що потрібно було застібнути одну верхню, тому що решту він збирався застібнути сам. З обуренням він знову розстібнув усі кнопки, і тоді мама застібнула одну верхню.Він застібнув інші. Саме так. Щоб був порядок. Оце й усе, що було цього вечора.
Коли всі поснули, мама ще мила посуд і прала. Потім вона підійшла до іграшок. Одну по одній вона брала ляль і милувалась їхніми личками. Вона гладила їхні вузькі долоньки і посміхалась. Потім вона обережно роздягнула кожну з них, розвісила їхній одяг на маленькі вішаки, простелила їм постіль із крихітними подушечками і повкладала їх, накривши. Вона поставила коників та ягнят на пашу. Вона приспала сім’ю ведмедів. Темношкіру ляльку- немовля вона поклала біля “дорослої” ляльки, в якої, якщо нахилити їй голову, засвічувались мерехтливі вогники у вінку, вухах та рожевому серці. Іще були динозавр, курка з курчатами, песики, кіт…Але це нічого. Головне було — відділити їх від хижаків — тигра та вовка. І мама їх поклала окремо. Іграшки вдячно мовчали. Нічне дійство. Така тиша. На годиннику — перша.
Часом вони дивилися мультфільм про маленького ведмедика і його сім’ю. Такий на диво спокійний мультфільм, такі інтелігентні, ніжні стосунки — до прозорості. Дорослі — мудрі, діти — сповнені уваги.
Життя — як музика.
Перед світанком життя має тільки два кольори — колір темряви за вікном і жовтий колір світла у кухні. Мама довго роздумувала, чи варто лягати досипати, тому що година була рання, але врешті сіла вчити англійську мову. Люди, які знали англійську з дитинства і для яких вона була найприроднішою мовою у світі, ще спали у своїх ліжках і в їхніх вікнах було темно.
Потім одне за одним повставали діти. Вони були ніжні, теплі й притишені, як завжди бувало, коли вони повертались із своїх таємничих нічних мандрівок. Ніхто не знав, де вони були, як їм там було, якими вони повернулись. Цього не знала ні мама, ні вони самі; але щось, безперечно, з ними відбувалось, і вранці вони завжди вставали іншими. Спочатку вони бавились тихо, ніби ще у пів-сні, і в мами кожного разу в такі хвилини з’являлась боязка надія: можливо, саме з цього дня вона почне ділити своє материнське невміння на те, що було До і те, що Потім ( вона усе ще сподівалось, що Потім буде легше)…
Денне життя розкручувалось, як спіраль, і поступово ставало ясно, що з учора мало що змінилось. Діти сміливішали, ось вони вже з криком віднімали щось одне в одного, ось посипались перші скарги, ось уже й тупіт босих ніг по підлозі, від якого мерзне потилиця — сусіди знизу давно вже скаржились суперінтенданту, і та, коли мама з нею віталася, дивилась у підлогу. Але діти бігали, і щоб зупинити їх, потрібно було мати крицю в голосі і твердість у руці, яких мамі завжди не вистачало. Усе, усе так, як учора — стихія, береги і змагання.
Вони прибирали балкон, і діти хотіли його помити, але мама пам’ятала, як сусіди знизу скаржилися, що брудна вода скапувала їм на квіти, тому сказала “ні”. В душі ж вона знала, що діти мали право хотіти те, чого хотіли.
Вони ходили до гастроному, і дітям важко було всидіти у возику для продуктів. Вони зіскакували з нього, бігали по залу, хапали усе, що яскраве — коробки, банки і пляшки з соками, несли мамі й питали: “А це ми купляємо?” Перед її очима виникала картина, як хтось із них на ходу, на бігу випускає тягар з рук, падаючи, — і він розбивається, розливається, а уламки можуть порізати...Вона хапала хлопчика за руку і силоміць садила його у продуктовий візок, де є спеціальне місце для дітей, яке вже було для нього затісне, і штовхала його ніжки туди, куди повинні бути запхані дитячі ніжки, щоб вони нікому не завдавали клопоту. Люди навколо дивилися схвально.
Вони повертались назад із переповненим кошиком на колесах, і діти спочатку теж хотіли тягнути його, але кошик наїжджав їм на п’яти. Тоді вони набрали повні жмені камінців і кидалися ними, так що мама, везучи тяжкий кошик далеко попереду і маючи ще дві сумки, змушена була щохвилини зупинятись, чекати і кричати до них злим голосом, від чого дівчинка покірно кидалась доганяти її і бралась за ручку кошика, а хлопчик їшов незалежно, свобідно, задоволений із того, що усі рішення щодо себе він приймає сам.
Коли вони другий раз вийшли з дому, ця подія ознаменувалась безугавним голосінням дівчинки з приводу забутих вдома окулярів від сонця, хоча вже вечоріло. Сльози котились по її щоках, і йшла вона далеко позаду від мами і братика. Вона вимагала повернутись назад, і ніякі пояснення та умовляння на неї не діяли. Часу було обмаль, але в свідомості дитини час не може бути більшою реальністю, ніж мовчазний поклик улюблених кумедних окулярів, які лежать вдома й плачуть від самотності.
Знову магазин, пошуки подовжувача; і знову до дітей, які вже щось стягнули на підлогу, щохвилини підбігала стривожена мама і починала похапцем усе прибирати, говорячи сама до себе, як сновида: «Давайте, давайте разом”.
Потім вони були в бібліотеці. Хлопчик одразу прилаштувався за одним із комп’ютерів, граючи на усіх клавішах підряд, як на піаніно. Мама переживала за комп’ютер, але ще більше — за спокій і тишу в бібліотеці, за людей, заглиблених у читання, які ще нічого не підозрювали. Тому вона скоро облишила спроби відтягнути його від найкращої іграшки у світі і сховалась за стелажами, з насолодою торкаючись палітурок і вихоплюючи оком імена й рядки. ЇЇ усе-таки розшукали. Працівниця бібліотеки, соромлячись, попросила маму забрати від комп’ютера сина, який нікому не поступався місцем. На відміну від мами, вона не знала, що буде далі. Ніщо не йшло в порівняння із комп’ютером — ні яскраві журнали, ні іграшки в дитячому куточку! Ніщо не варте було уваги 3-річного джентльмена, який з протестуючим криком виривався з маминих рук. Нарешті, його погляд впав на одне з м’яких крісел, і він з легкістю пообіцяв, що почекає на маму, сидячи в ньому. Мама аніскільки не повірила йому, однак поспішила повернутись до полиць, щоб нарешті що-небудь вибрати. Часу було обмаль. Ось і книга про виховання дітей. Вона ще встигла прочитати...
У читальному залі вже чувся тупіт ніг і веселі вигуки її дітей, які доганяли одне одного. Вони знайшли, нарешті, як згаяти час. Більше мама не читала. Вона стулила книгу й поставила її на місце. Так нічого й не взявши, вона виходила під осудливими поглядами працівниць бібліотеки і ледь чутно ворушила губами: “Сорі”. Більше вона нічого не могла сказати — не було ні сил, ні охоти.
По дорозі вони зайшли ще в одну крамницю — купити татові великі поштові конверти. Хлопчик полюбляв гуляти по крамницях сам, тому, вивільнивши свою руку із маминої, незважаючи на її протести, він скоро загубився між рядами полиць. Зустрілись вони випадково. За цей час утворились сліди його діяльності, які коштували мамі кількох зауважень продавця, взаємної метушні по наведенню порядку і кількох беззвучних чергових “сорі”.
Вони йшли додому, і мама важко мовчала. Очима вона шукала безлюдне місце — якихось кущів чи хоча б під’їзд, де можна спустити з неслуха штани. Вона йшла , як дерев’яна лялька, вже нічого не відчуваючи, але краєм свідомості розуміла — щось мусить бути зроблене. Вона зупинилась між рядами машин на стоянці, наперед знаючи, що тут вона зможе тільки гостро поговорити з ним. Хлопчик одразу збагнув, до чого йдеться, вирвав свою руку й утік. Біг він захоплено й довго, так що якась жінка обернулась услід йому, а потім не одразу знайшла очима маму, що спішила за ним віддалік і молилась, щоб його не збила машина.
Вони повернулись додому. Вечеря, вмивання на ніч. Усе той же дерев’яний мамин голос і механічні, ніби завчені, суперечки дітей. Прийшов з роботи втомлений тато. Після борщу він відсунув убік аспарагус із потертим сиром, тому що не знав, як це їсти.
Діти випили теплого молока з медом. Цього вечора вони заснули швидко, хоча зазвичай з годину ще бавились, сміялись і виходили зі своєї кімнати, вигадуючи привід. Кожного вечора це був останній етап їхнього із мамою змагання, до якого вона спеціально готувалась, напиваючись кави, вони ж не готувались зовсім. Вони й без цього завжди були на висоті. Цього ж разу мамі обійшлося легко. Коли вона вкладала хлопчика, він наполіг, щоб вона сама застібнула кнопки на його піжамці. Коли вона це зробила, виявилось, що потрібно було застібнути одну верхню, тому що решту він збирався застібнути сам. З обуренням він знову розстібнув усі кнопки, і тоді мама застібнула одну верхню.Він застібнув інші. Саме так. Щоб був порядок. Оце й усе, що було цього вечора.
Коли всі поснули, мама ще мила посуд і прала. Потім вона підійшла до іграшок. Одну по одній вона брала ляль і милувалась їхніми личками. Вона гладила їхні вузькі долоньки і посміхалась. Потім вона обережно роздягнула кожну з них, розвісила їхній одяг на маленькі вішаки, простелила їм постіль із крихітними подушечками і повкладала їх, накривши. Вона поставила коників та ягнят на пашу. Вона приспала сім’ю ведмедів. Темношкіру ляльку- немовля вона поклала біля “дорослої” ляльки, в якої, якщо нахилити їй голову, засвічувались мерехтливі вогники у вінку, вухах та рожевому серці. Іще були динозавр, курка з курчатами, песики, кіт…Але це нічого. Головне було — відділити їх від хижаків — тигра та вовка. І мама їх поклала окремо. Іграшки вдячно мовчали. Нічне дійство. Така тиша. На годиннику — перша.
Часом вони дивилися мультфільм про маленького ведмедика і його сім’ю. Такий на диво спокійний мультфільм, такі інтелігентні, ніжні стосунки — до прозорості. Дорослі — мудрі, діти — сповнені уваги.
Життя — як музика.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію