Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.12
01:36
Вимкну світло і звуки, хай зникне поволі усе навкруги,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
І залишу цей світ за порогом, щоб спокій цілющий послухати.
Хай розчиняться в темряві й тиші старі та забуті гріхи,
Що навряд чи у крику та галасі будуть смиренно спокутані.
Мені б тиші ковток,
2026.03.11
22:40
Дощ, що падав щоп’ятниці
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
(Згори вниз, з хмар в океан)
Нагадував пілігримам пізнання
Тендітного юнака-елліна
(О, Патрокле, ти горезнавець!)
З того часу
Як ведмедиці стали зорезнавцями,
Як птахи навчились кричати
2026.03.11
17:44
Будівничі готичної вежі
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
Задивлялися в Небо:
А може там провесінь?
Хотіли летіти
(Як ластівки)
Але Небо було камінним
(Бо сповнилося мовчанням –
Лиховісним,
2026.03.11
15:49
Вони настільки маленькі,
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
що їх не бачать і топчуть.
Але настільки розумні,
що виростати не хочуть…
І ми вже настільки виросли,
що нас вони не помічають.
Від нашої сили гинучи,
якісь НЛО вивчають…
2026.03.11
14:04
У моїм сні бабусині груші, сливи і вишні,
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
Квітник, де всміхаються сонцю жоржини розкішні,
Ранкова роса і яблука жовті, червоні,
Що трохи замерзли і просяться в теплі долоні.
Метелики, джміль і гамак у саду, та сестричка —
В її рученятах червоні пахуч
2026.03.11
12:15
був одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
ніс валізу замість неї
та й одводив її до вокзалу
ніс валізу замість неї
що казати про що казати
моє кохання невзаємне ~
поки поїзд не прибув я
2026.03.11
10:47
Як би я хотів відродити книжку,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
яку так необачно спалив.
Я хотів би
воскресити її думки,
її фрази,
ніби коштовне каміння духу.
Ця книжка була
великим раритетом,
2026.03.10
20:45
І
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
Ще не перекликаються сичі
і треті півні соло не співають,
а я додому думкою літаю
за журавлями заднім у ключі,
коли пропащу душу уночі
охопить туга і не відпускає.
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!
Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
