Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.10
18:53
А я люблю вусатого Тараса
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
В кожусі, шапці, вишиванці теж.
Це - образ цільний, нації окраса,
І сила духу, величі без меж.
Ніколи він не був старезним дідом,
Це -- просто виплід збочених уяв.
На себе взяв усі народу біди,
2026.03.10
13:03
Дивує березень хурмою…
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
Підмерзла. Наче вже й весна.
Сьогодні восьме, ти зі мною
І я не той, і ти не та…
Сидиш навпроти у мовчанні,
А я з мовчанки в пам’ять зліг.
Щось є у цім протистоянні…
Чому на восьме? Видно збіг.
2026.03.10
11:25
Заздрю Вам, Блаженний Феофілакте,
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
І часу, в якому Ви жили:
Сьогодні не частина, а все небо
Перетворилося на пекло,
І людина не може захисток знайти,
Аби спокійно за Божим заповітом
Квітчати Землю і багатства множить,
І розум, даний Всевишнім на пр
2026.03.10
10:51
Не буде яблук споважнілих,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
Не буде вже дарів небес.
Ночей не буде спорожнілих,
Де вітер від краси воскрес.
Стихійне лихо нас накрило,
Як неба замисел лихий,
У таємниці потопило,
2026.03.10
06:15
Весна несе не лиш турботи,
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
Є й задоволень аж надмір, -
Уже в саду кипить робота
І впорядковується двір.
Минає млявість безнастанна,
Коли біліє довго день, -
Весна-красна, як горда панна,
На чистоту й порядок жде.
2026.03.09
22:56
Закоханими у себе бувають не лише політики.
Люби себе і хай тебе ревнують.
Якщо любов нерозділена, розділи її із собою.
Люби себе та не залюблюй.
У любові до себе, коханого, він позбувся усіх конкурентів.
Багато любові в одному тілі виявило
2026.03.09
22:03
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, д
2026.03.09
19:49
Не кличу смерть, хоч бачити заважко,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
Як мудрий просить хліба у нездар,
Як істина — немов безмовна пташка,
А в мікрофонах — галас і обман.
Як правота стає простим товаром,
Де цінник ліпить вищий капітал.
Як ницість, обізвавшись чистим даром,
2026.03.09
16:25
Весна - велика вільна витівниця!
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
Виблискує, всміхається вона...
Вигадує веселоньку, водицю...
Втрачає владу вогняна війна!
Веселі візеруночки вітражні...
Відродження... Вулкане, відпочинь!
Володарює вітерець відважний -
2026.03.09
15:59
Коротке наше літо промайнуло,
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
Відпестило спекотне і барвисте.
На квітниках побачень наших вулиць
Лежить фатальним шаром жовте листя.
Ні вітер, ані дощ змінить безсилі
Безрадісний пейзаж, тепер постійний.
Кохання наше знудил
2026.03.09
12:43
Він не просто поет, не лише малював олівцем,
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
Бо розірвану душу народу в рядки перелив
Із кріпацького стану, з обпеченим сонцем лицем,
Він для цілого світу глибинну Вкраїну відкрив.
І Тарасове слово гостріше, як лезо, - то сталь,
Що кайдани іржаві с
2026.03.09
12:26
І
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
Як би появитися мені
хоч би невидимкою у гості
до моєї ранньої рідні?
Заглядаючи із високості,
це можливо, певно, по війні
і не за столом, а на погості.
2026.03.09
11:54
Шевченко - НАШ.
І цей НАШ складається з мільйонів МІЙ.
Присутність великого Кобзаря особливо відчутна сьогодні, коли наша багатостраждальна земля здригається під ракетними ударами московитських варварів…
Тарас - поруч.
Він, як і завжди, - на передовій
2026.03.09
10:07
Невже я цього літа не відчую
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
Й воно пролине, ніби буревій?
Я хочу зустрічати серце бурі
Та їздити на блискавці кривій.
Невже пролинуть пристрасті та струси
Удалині, як марево степів?
І упадуть, немов сміливі Стуси,
2026.03.09
09:25
Борис Ласкін (1914-1983)
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
Броня міцна, і танки наші бистрі,
і наш народ готовий до борні:
стають у стрій Країни Рад танкісти –
своїй Вітчизні віддані сини!
Із гуркотом, у лавах без прогалин,
2026.03.09
08:36
В небесній черемсі, така чепурна,
журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...журавка кружляє над звивистим плаєм.
У світлу кватирку проникла весна —
із сонячним зайчиком в піжмурки грає.
Нарешті діждалися, милий, тепла —
у копанці зникли холодні крижини
і пісня чудова на вістрі стебла
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!
Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
