Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, коли почули
що згадувати їх ще є кому.
І є кому журитися так само
за митями щасливої доби
і червоніти темними ночами,
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Дениско (1954) /
Проза
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!
Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кодола-гойдалка
Ця невигадана пригода сталася зі мною багато років тому, коли навчався у середніх класах cільської школи. Пам’ять вибіркова, на жаль, щось забулося, приміром, ім’я дівчини – старшокласниці, але все инше – незгладиме!Отож. Осіннього сонячного дня, на великій перерві, більшість школярів заполонили спортивний майданчик, розташований на пагорбі через дорогу. Там розкинулося футбольне поле, трохи нерівне, з нахилом до ставка (часто м’яч скочувався прямо у воду) і баскетбольний майданчик. А ще висів товстий канат, сплетений із конопляного прядива, приємний на дотик. Він був закріплений дуже високо на перекладині між двома осокорами, а внизу мав великий подвійний вузол.
Старша від мене симпатична дівчина осідлала отой вузол і, схестивши ноги та тримаючись руками за канат, попросила мене розгойдати її. Я залюбки погодився. Ще б пак – старша, а вибрала мене, неопереного хлопчиська! Взявшись за канат, я бігав туди-сюди, розгойдуючи, а далі, вловлюючи ритм, підштовхував обережно у спину. Вона високо злітала, і вітер надимав її шкільну сукню вітрилом, оголюючи коліна. Їй вочевидь дуже подобалося, бо смішки не вщухали і вона просила ще і ще. Коли я зупинив гойдалку, геть розпашіла дівчина подякувала мені і запитала: « А ти зумієш вилізти по канату з допомогою лише рук?». Опустивши очі, відповів: «Та я пробував колись, але спромігся лише до середини, бо канат товстий і долонями важко охопити». – « Ну ти ж сильний. Спробуй. Ти зможеш – для мене». А далі з бісиками в очах додала: «А я тебе підтримаю!»
Не задумуючись, поліз. Дівчина підстрибувала внизу, плескала в долоні і вигукувала: «Ну давай! Лишилось ще трішки! Ти зможеш!» У ту мить, коли я зрозумів, що все ж піднімусь на цю вершину, від великої напруги тілом перейшли ще незвідані раніше судоми – солодкі такі! Вхопившись за поперечину і закинувши ногу, я вмостився на ній. Відчуття тріумфу заповнило все моє єство. Поглядом кондора озирнувся. Якимись маленькими видавалися школярі – наче мурахи, ба, й будівля довоєнної школи – занизькою. Може, я б ще довгенько тішив своє себелюбство, але тут пролунав дзвінок на урок. Дівчина кликала, щоб я мерщій спускався, бо запізнимося. Я знизився вмить, обпікаючи долоні. Промовивши: «Ти – молодець» і, поцілувпавши у щоку, вхопила мне за руку, і ми побігли. Мені хотілося бігти хоч до горизонту…
Мине десяток років і, перебуваючи в короткій відпустці перед службою у війську, я приїду в село та завітаю до рідної школи на прохання директора, щоб розповісти учням про навчання у виші та роботу. У коридорі на стіні побачу стенд із яскравим оглавом: «Спортивні рекорди школи». Там знайду і своє ім’я та вид спорту – метання гранати. На жаль, на стенді не значилось такого виду, як «лазання по канату»… Як виявилось, на спортмайданчику не було вже і каната! Лишився лише огризок завдовшки з метр, який розсупонився і від сонця, снігу та дощу – посивів. Сизі волокна космами погойдувались на вітрі, ніби жіночі коси. І вже не осягнути і не торкнутися…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
