« Караюсь, мучусь, але не каюсь…»

Т. Шевченко

Не каюсь і я, тому що навчився вибачатись, коли, може, й немає за що. Баталії між особистостями – іноді як гроза з чистого неба. Ну, буває. Я і раніше з доброю іронією говорив собі, що поети – то великі діти. Буває затьмарення розуму, коли одному щось здалось, а іншому показалось. Можливо, що ця буря в стакані води десь комусь і потрібна була, аби показати, як повинні істинні українці, «наламавши дров», вчасно схаменутись і біля вогню із тієї купи дров розпалити люльку миру.
Так, багато чого запального і безрозсудного ми принесли у своє доросле життя із дитинства. Запобігти цьому було б легко, якби частіше згадували дитячу казочку про двох цапків на вузькій кладочці. Мені в подібних випадках допомагає материнська настанова, – будь меншим і все буде добре. Наводжу це як життєвий досвід і маю надію, що ми і без покаяння будемо прощені небом кожен у своїй вірі.
Щодо вір, то моя полягає в тому, що Творець всього сущого один, незалежно від того, як Його іменують – Даждьбог чи Саваоф, Перун чи Яхве. А щодо особистостей, то важливо сприймати їх в цілому і якщо загальна картина позитивна, то й тимчасові недоліки можна пробачити, коли побачиш, як воно є, а не як виглядає.
Звичайно, що не просто відновити ту довіру один до одного, як це було раніше. Як кажуть одесити у відомому анекдоті: «Гости ушли, но осадок остался». З такого низького старту уже пізно розраховувати на марафон, щоб до фінішу зблизити свої позиції до щиро дружніх. І я не можу обіцяти, що не помічатиму на цій дистанції прототипів ЛГ із серії гомо совєтікус, нарцисів, нуворишів і т.п. із боязні, що хтось образиться, впізнавши себе за якимось ознаками орла, стерв'ятника, білого чи чорного птаха.
Тепер скажу кілька слів по темі, яка турбує Ярослава і напевне не тільки його.
Відносно амбіцій. Вони в мене не більші, ніж у будь-кого на цьому сайті. Ні в пророки, ні поводирі ніхто мене не кликав і в моєму віці було б смішно нариватись на таке поприще. У нас є світочі нації і це уже на віки́. Єдиною ознакою того, що Шоха – «лицо приближённое к императору» є те, що мій профайл майстерно пошкоджений. Я не можу туди внести зміни, щоб заховатись, наприклад, під якимось благородним НІКом типу Себастьян Бах і тому залишаюсь тим, що комусь як серпом по одному місцю. Я не можу показати, що моїми вчителями являються
Т. Шевченко, Л. Костенко і В. Стус. Замість мого писку фігурує скромна «тропинка к могилке». Пропагандист Кісільов запитав би: «Совпадєніє?» і відповів би: «Нє думаю». І якщо РМ не може з цим нічого вдіяти, то це означає, що там попрацювали хакери, які натякають, що моя творчість дуже не подобається народу. А от якби я писав тільки про кохання і природу, як це робили знамениті європейські придворні шути, то це було б якраз те, що треба для високої поезії десь в Пальмірі чи на парнасі, але не в сучасній Україні.
Відносно рейтингів. Основний із них виділений зеленим кольором. Це те число, яким може в певних межах маніпулювати будь-який автор, особливо початківець, який раптом пробився у статус R2. І цей коефіцієнт, і цей статус у мене стоять на місці і нікуди особливо не рухаються і не перевищують середньостатистичного значення. Це означає, що я не зловживаю тією можливістю, яка є у кожного – перестрибнути через чиюсь більш талановиту голову. Цей коефіцієнт зростає по експоненті і будь-яка людина, не обділена даром аналізу і логічного мислення розуміє, що чим більше опубліковано віршів, тим менша швидкість зростання цього коефіцієнту. Всі інші числа – то похідні від лукавого і мало хто звертає на них увагу. Хто дуже хоче вибитись в лідери, хай повидаляє всі свої шедеври, напише один вірш під назвою: «Фермата гімну Радянського союзу», отримає за нього 6 балів і коли всі його коефіцієнти будуть зашкалювати, нехай ходить щасливий. Але якщо у автора кілька сотень віршів і все стоїть на місці, то це означає тільки одне, що потрібно апелювати до Всевишнього, а не до Редакції Майстерень.
Відносно так званої прозорості. Абсолютно правильний коефіцієнт, який запобігає надмірній кількості приголосних у словосполученнях. Збіг приголосних(а не голосних) тут особливої ролі не грає. То вже на совісті автора, який слідкує за милозвучністю своїх текстів. Італійська і англійська мови випереджають українську за цим показником напевне за рахунок артиклів, які вимовляються відкритими складами. Тому збіг голосних, які не заважають артикуляції, але за які мене критикують, напевне все-таки не являються якоюсь особливою вадою.
Інша справа, коли мовиться про стилі, характерні для того чи іншого автора. Іноді за кількома рядками можна відрізнити, що належить перу
М. Залізняк, а що – почерку Л. Бенедишин чи
Я. Чорногуза. Я навмисне називаю авторів, яких не можна запідозрити у занадто лояльному ставленні до мене. Частіше навіть дуже навпаки. Але я їх ціную за те, що у кожного(-ої) з них є свій стиль і кожен із цих стилів відрізняється від інших своєю вишуканістю. Я вважаю(хоч знаю, що на мою думку мало хто зважає), що поет просто зобов'язаний дотримуватись чогось притаманного тільки йому. Принаймні це в якійсь мірі захищає від плагіату. І якщо моєму стилю властива прозорість тексту, то, напевне, це не найгірше, що може бути в поезії. Це не заважає мені бути самим собою в тій чи іншій ролі ЛГ і не примушує спекулювати на одній темі війни і політики, нібито інші теми в меншій мірі увиті лаврами. Як і кожен свідомий українець, я мушу бути на вістрі часу, відпрацьовуючи даровані мені Творцем здібності. Маяковський називав себе асенізатором і, напевне, в поезії і такі потрібні. А якщо комусь треба, щоб у небі хтось запалював зорі, а на снігу розквітали квіти, то можливість забезпечити це дається кожному у тій ніші, яку він собі обрав. Ніхто нікому не забороняє обирати свої орієнтири, а якщо не виходить, пишіть по-шохівськи, по-залізняківськи і рано чи пізно кожен досягне того рівня чи успіху, який дратує його(її) у інших.
Відносно об'єктивності оцінювання. Тут я хотів би звернути увагу РМ на необхідність незначного корегування програми. На мій погляд було б доцільним, щоб зараховувалась тільки та оцінка, яка визначається як середній бал не менше ніж 2-3-х коментаторів із обов'язковим відображенням повного їхнього списку. Тоді не потрібно буде воювати із панібратством, зменшиться кількість бажаючих «пройтись по тылам противника» і головне, що вималюється на цьому горизонті щось більш-менш об'єктивне.
Що стосується русизмів. Ніхто від них не застрахований, тому що і свідомість, і підсвідомість кожного формувались у відповідному середовищі. Є архаїзми, старослов’янські слова, які іноді додають віршеві необхідний колорит. То чому ми повинні віддавати їх «за здорово живёшь» нашому дорогому старшому брату? А от що стосується укороченої форми дієслів, то це все таки швидше суржик, калька з російської, а не діалектизми чи щось подібне, які в розмовному середовищі не дуже то й поширені , але зате розширюють поетам простір для римування. Тому посилатись на класиків не коректно. Українській мові у таких дієсловах більш притаманні відкриті склади із закінченнями -є, -и, а не -ем, -ть тощо.
Не вважаю своє бачення істиною в останній інстанції. Критикуйте, вносьте свої пропозиції, але, будь-ласка, без образ, що хтось тут влаштувався тролем, аби виморити великих поетів.
Принагідно прошу вибачення у тих авторів, вірші яких я осмілювався правити чи виправляти, не будучи на їхню думку компетентним у цьому. Це не від гонору, а від щирого уболівання за поезію, якою вона уявляється мені. Якщо ви бачили її по-своєму, я ніколи не наполягав на своїй думці. Обіцяю більше не травмувати таким чином занадто чутливі натури, але не можу обіцяти залишити у спокої тих, хто може більше або інше, ніж демонструє. В цьому випадку вибачаюсь наперед, якщо це буде видаватись недоречним або не дай, Боже, насмішкуватим.
Ну я такий. Я ще сміюсь,
коли живу, а не існую,
коли й не хочу, а почую:
«…………………………»
А далі доримовуйте, як кому заманеться.
На завершення думаю, що би ще пообіцяти.
Обіцяю два місяці, ні – два тижні нікого не «тролити», особливо тих, кому приходить в голову, що мені таке може прийти в голову.