Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.16
23:45
на правах інтермедії
побути поетом
побути красивою осінню
побути жовтнем
курити якусь целюлозу
майже тирсу якусь
але ж
перечитуючи епістолярії
побути поетом
побути красивою осінню
побути жовтнем
курити якусь целюлозу
майже тирсу якусь
але ж
перечитуючи епістолярії
2026.10.16
22:35
Люблю, як, весела, розбуджуєш гомін довкіль
І твоїми очима простежену далеч дороги,
І ті чари, що явлені сміхом твоїм –тії ж чари завжди!..
Що тебе я досі не покохав - неспроможен збагнути.
А тепер,як сад зашумить чи скрипнуть двері,
Зриваюсь,аби п
І твоїми очима простежену далеч дороги,
І ті чари, що явлені сміхом твоїм –тії ж чари завжди!..
Що тебе я досі не покохав - неспроможен збагнути.
А тепер,як сад зашумить чи скрипнуть двері,
Зриваюсь,аби п
2026.10.16
20:23
Малює осінь філігранно:
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.
Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
У півтонах охри і бронзи.
Вдягає клену шарф багряний,
Заводить з листя справжнє рондо.
Вона не квапиться, бо знає:
Краса у кожній миті парку.
І таємничості ознаки -
2026.10.16
19:44
Тихо жоржиною
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.
до скроней твоїх доторкну,
казкою мрійною
вечірні уста пригорну.
Ніч засвітить зірки
для нас двох.
Ранок народиться
без тривог.
2026.10.16
15:09
Життя запрошує до школи
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.
ІІ
не перший раз у перший клас
і поки ходимо по колу
з минулого в майбутній час
останній дзвоник із ніколи
ночами доганяє нас.
ІІ
2026.10.16
13:35
Намагався заснути, та тільки дарма.
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.
Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо ря
Не вдалося поринути в небо таємне.
Огортає, як військо, тотальна пітьма.
І в раю не побачиш сподівану Єву.
Намагався заснути, та кара тебе
Наздогнала в домівці й ударила в серце.
Ти прикутий до скелі, де небо ря
2026.10.16
11:14
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.
Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
Вже час напевно вiдпускати:
Пожовкле листя вiддавати,
Де били вiтру батоги.
Самотньо дивляться луги,
Їх також можна привiтати.
Осiннiй холод навкруги,
2026.10.16
11:07
Дощ бавився із вітром цілу ніч,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.
Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
Дзвенів по блясі, шурхотів у шибку,
То цівкою наспівував мені,
То булькав у трубі сердитий хрипко.
Він безліч раз міняв відтінки тем:
Тужив за літом, шепотів про осінь,
Замріяно дзюрчав мені про те,
2026.10.16
06:15
Плине небом ясний місяць,
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
Сповиває землю сон.
Тче пітьма тонку завісу
Між густих дубових крон.
Сплять пташки в гніздечках тихих,
Вітер також спати ліг.
Лиш зістарену безвихідь
Подолати сон не зміг.
2026.10.15
23:54
ідеалізм чи нігілізм
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
часописи й бібліотеки
ще пантоміми та балетки
олівчики з мосяжних гільз
овідія метаморфози
варфоломей морфін у дозах
шуруй до раю і вернись
в кінці обовязково приз
2026.10.15
16:58
Були часи Троянові,
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
Були часи трояндові,
А були часи ковили,
Коли печаль міняли на шмати
Волової шкіри шляхетної втоми,
Коли печаль заплітали в загубленість,
А тихим землям привозили дзвони -
Посріблені, зі знаком сокола
2026.10.15
16:38
Держслужбовцям у місті Валенсії
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
Дуже гарно живеться на пенсії.
Безкоштовне кіно,
Казино і вино -
Фантастичне життя у Валенсії.
Із поклоном в російську столицю
Мчить, мов птах, вірнопідданий фіцо
2026.10.15
15:58
Небесний меч над нами висне,
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
Непізнаний, як чисте зло.
Його вкриває, наче віспа,
Іржа і мудрості чоло.
Небесний меч - небесна правда,
Небесна істина блищить
У гострім лезі. Кожен практик
Відчує силу зброї вмить.
2026.10.15
15:15
Які б рядки про тебе не писав я,
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
Освідчення, поеми - все не те.
Ловлю твоє натхнення золоте
І прикрашаю віршів різнотрав'я.
Твій сум - така близька мені природа!
Самотність - наш одвічний спільний стиль.
Ти - незаміжня жінка, я - бобиль.
2026.10.15
14:27
Історія – учителька життя.
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
Але одних вона навчити може,
А інші до навчання неспроможні.
Живуть на білім світі, як сміття.
Самі по-людськи не навчились жить,
Нормально жити іншим заважають,
І розуміти того не бажають,
Що ті уроки треба все ж учить,
2026.10.15
12:37
Бра над софою схилилось уклінно...
Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Ніч підглядає в зашторені вікна...
В тиші блукають розгублені тіні,
книга тремтить у руках непомітно,
як пелюстки білорунних гортензій.
Слово до слова, складаються в пазли,
ллється мелодія дивних поезій —
образи с
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.18
2026.04.02
2026.03.19
2026.02.25
2026.02.11
2026.01.11
2025.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Шон Маклех /
Інша поезія
/
Ірландський сад
Людина в сірому
У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:
Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Людина в сірому
«Я загубився в мертвих полях,
Йшов невідомо куди, прямо вперед,
З криком, що линув з дна божевільно серця...»
(Еміль Верхарн)
У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
