
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
2025.06.30
08:21
На подвір'ї, біля хати,
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
в кропиві та бузині
дозрівають пелехаті
чорнобривці запашні.
На порозі чорний вужик
примостився спочивать.
Квітнуть мальви, маки, ружі —
2025.06.30
05:48
Закохані до згуби
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
Лише в своїх дружин, –
Дбайливі однолюби
Додому йдуть з гостин.
Хоч ген затишна гавань,
А тут – низенький тин, –
Наліво, чи направо,
Не зверне ні один.
2025.06.29
23:49
Банальна думка – як воно
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
Зріднилось з путіним лайно.
І як воно – смердючі дні
Вовтузитися у лайні.
Відомі істини прості –
З лайном поріднені глисти.
І путін теж – огидний глист,
2025.06.29
23:25
Мій мозок розчленився на клітини,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
у кожній - ти ... в нейронах і аксонах
той погляд ще невинної дитини,
та пристрасть у найпотаємних зонах.
Мов не живу без цього всі ці ночі,
розірваних думок збираю зграю,
і розумію, що напевно хочу
тебе і жити,
2025.06.29
22:01
Безконечно росте трава,
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
Невідчутна і ледь жива.
І траві цій ніщо не указ,
Вона дивиться в нас і про нас.
Ця трава - ніби вічне зерно,
Що проб'є асфальт все одно.
2025.06.29
17:16
Санта Фе, кажуть, десь у ста милях, по шосе
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
Я маю час на кілька чарок й автопрокат
У Альбукерке
Знову мчав я край доріг, самоти я шукав, як міг
Незалежності від сцен і глядачів
У Альбукерке
2025.06.29
14:18
Утішає мати доню: - Ну, що знову сталось?
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
Мабуть, що від того зятя клятого дісталось?
А та плаче: - Справді, клятий! Він мене покинув!
Не поглянув, що у мене на руках дитина!
- Треба ж було добре, доню ще тоді дивитись,
То не довелось би нині тобі і
2025.06.29
12:07
Заграйте, Маестро Перельмане ,
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
Щось із Сарасате .
А поки ви настроюєте скрипку,
Оповім, як довелось почуть про вас уперше.
...За обідом, який завжди передував уроку,
Учителька івриту у диптиху про Гріга
Порадила змінити Швейцера на Перельмана.
Я зн
2025.06.29
11:45
Кілька днів просто не міг відійти від трагікомедії «Мій карпатський дідусь». Пронизливе враження - справді велике кіно, навіть не за форматом, а передусім, за художнім рівнем. Міжнародна творча команда (режисер і сценарист фільму - грузин Заза Буадзе, спі
2025.06.29
06:19
Там, де куриться туманом
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
Гомінка ріка,
Виглядають спозарана
Хлопця-козака.
Почалася косовиця,
А тебе нема, –
Покажися-обізвися
Хоч би крадькома.
2025.06.28
21:48
Цей твір, який сховався у пучині
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
Глибинних вод, потоків, бурунів,
Пропав у невідомості, що нині
Диктує нам свій первозданний гнів,
Який нам світить із очей вогнів.
Цей текст не є сакральним чи пророчим,
Він народився у боях терзань
2025.06.28
20:06
В лузі серед конюшини
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
Виросли дзвіночки сині,
І голівками хитають,
Дзвоном бджілок відганяють.
Прилетів сердитий джміль:
"Чути дзвін ваш звідусіль!"
Не дзвенять вже ті, співають,
На гостину бджіл скликають.
2025.06.28
15:06
Усе життя, по суті – пошук істини,
як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...як путь у невідоме, в один бік.
А сенс буття – не має часу й відстані,
йому байдуже, миля, день чи вік…
І живемо, немов у невагомості,
де гаємо години, де роки.
У митях так, на рівні підсвідомості,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Василь Кузан (1963) /
Критика | Аналітика
Яка солодка ти мені, неспита чашо…
Рідні тобі поети відлітають у вирій. Ні, вони не помирають. Просто припиняють творити, спілкуватися з тобою неримовано. Просто не дзвонять, не кажуть: «Привіт!»… А їхні твори чомусь прочитуються тоді по-іншому. Раптом починаєш вловлювати інший зміст, недоступний тобі тоді, коли автор був поруч. Усе ніби на місці – ніхто не поміняв жодного слова, але… З’являється підтекст, виникають нові образи, приховані від тебе раніше невидимою пеленою життя, обіймами щастя…
Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.
Анатолій Криловець усе життя писав про кохання. Він боготворив, обожнював жінку, уособлюючи її з тим найвищим творцем-творінням, яке дає життя.
Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..
Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.
Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.
Коли ці рядки читалися минулого травня, чи минулого серпня, коли ми з Анатолієм мали спільні виступи, чи, навіть у день закоханих цього неспокійного 2017 року… Коли вони перечитувалися, то сприймалося більше оте, що у першій частині. Чи оте, хлопчачо-батярське з другої частини: «Моє пожадливе лібідо Ще прагне жінки, а не влади.» А тепер у них присутній холод потойбіччя. Хоча мова йде про спекотне літо… Чи про весну, яка не прийшла:
А весна, здається, не прийшла.
Скільки ждати ще її і поки?
Гріє душу споминів зола.
Тихо ворохобиться неспокій.
Не бува чудес і чудасій.
Хай життя снується казка сіра.
Сплив у вічність Теплий Олексій,
А тепла не відпускає вирій.
Все життя – мов авітаміноз.
Ніжністю б, любов’ю лікувати.
Можна вивчить шість десятків поз
І не научитися кохати.
…Як в часи старі, доцифрові,
Крутиш у минуле кінострічку.
Геракліта б’ють по голові
Ті ж граблі… Удруге зась у річку!
4 квітня 2012 р.
А ще якесь дивне передчуття неминучості. До речі, теж написане у тому ж квітні 2012-го року.
Бути світлом – безперестанно.
А я вичерпаю тепло,
Хай у тебе мене не стане,
Мов колись, коли не було.
Я не стану тобі в обузу,
Щоб нести кожен день біду.
Думав, що надихаю Музу,
Вийшло, що пожадав… П-піду…
Суще все до пори, до часу,
Домагальцю з загальних черг.
…В тихім світлі нема образи,
Тільки в грудях чомусь пече.
28 квітня 2012 р.
Звідки це? Адже життєрадісність та оптимізм Анатолія зашкалювали. Щирий, завжди із відкритим обличчям, повернений до людей, до друзів, до світла, до сонця. Усміхнений, іронічний, жартівливий
Чоловік
Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.
Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:
З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.
Але, не дивлячись на це – така бентега у поетичних рядках. Така незатребуваність почуттів. Стільки нерозділеної любові!
Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.
У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я, та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.
Такий у його віршах іконопис любовних переживань! Стільки розпуки і жалю! Така музична неосяжність!
Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.
Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.
Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.
Комусь із великих любов являлася тричі. До Анатолія Криловця вона приходила двічі. Чи до його літературного героя? Але про це вже не скаже ніхто. Тільки його вірші привідкриють таємницю поетового серця.
Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.
Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.
Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.
Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.
Чого-чого, а самоти йому не бракувало. Як не бракує її кожному із справжніх поетів. Але самота для нього – це не мука. Це можливість усамітнитися і усвідомлювати, вкотре переживати пережите, думати про сенс життя взагалі, підносити його до рівня філософії…
Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?
Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.
Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.
Чи він себе наздогнав? Чи віднайшов себе у вирі любові? Чи то любов наздогнала його і він не зміг пережити тієї зустрічі?...
Шлюб такий – синонім целібату,
Дров рубання в горобину ніч.
Аж до третіх півнів їх рубати,
Поки не закриє ранок віч.
Як гнітить важка стерильність вати!
Вкотре вже повторений урок:
Це ж любити – наче ґвалтувати,
Наче вірш завчати назубок.
Ніч суцільну з часу круговерті
Визволить світанок небуття.
Рано цю любов назвати смертю,
Пізно вже назвать її життям.
З висоти незбагненного досвіду, з-за межі, за яку йому вдалося колись заглянути внутрішнім поглядом, поет звертається до жінки так, ніби промовляє до самого життя:
Я від тебе хочу небагато.
Не введу в нещастя і біду.
Лиш погріюсь край твого багаття
І піду.
Небагато… Та і що він міг узяти від життя за якихось 56?... Писання дисертації, виховання сина, створення нових відділень в улюбленій Острозькій академії, проблеми на роботі і вдома, видання книг, кардинальні зміни у житті, ще проблеми, видання українсько-канадського альманаху, знову проблеми, проблеми, проблеми… І раптом підступний інсульт.
…Як аморально буйно ліс росте.
Грядуть нові хрести і домовини!
26 червня 2016 р.
Ще і року не минуло з часу написання цих слів. А вже
Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...
Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...
Сумно… Згадуєш про Поета і думаєш про себе його словами:
Це життя легке, немов пір’їнка.
Дмухне час – і подих віднесе…
Але більше згадуєш про нього. Про зустрічі в Острозі, Львові, Рівному, Києві… Про розмови на теми літератури і життя… Про життя, яке він любив до нестями.
Як самогубцю глибина,
Манили вічі.
І серце тенькнуло: вона
Її – у вічність!
Чуттів моїх високий біль,
Сльозино в оці!
Не перебродить буйний хміль
У кислий оцет.
Уп’ється інший при вині
Твоїм назавше.
Яка солодка ти мені,
Неспита чашо!
Чаша залишилася неспитою. І залишилися щирі вірші, яким віриш, які залишаться з тобою допоки житимеш ти.
Сповняться і мрії, і надії.
Лиш потрібно дуже захотіти.
…Я тебе затримати не смію.
Я тебе не зможу відпустити.
Василь Кузан, друг
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Яка солодка ти мені, неспита чашо…
Мить живеш – так, наче з деревини,
Обірвавшись, вниз летить листок.
Анатолій Криловець

Нехай в любові я згорю,
Розсиплюсь прахом над землею.
Та все ж я запалив зорю,
І ця зоря була моєю.
Анатолій Криловець усе життя писав про кохання. Він боготворив, обожнював жінку, уособлюючи її з тим найвищим творцем-творінням, яке дає життя.
Це недозволене кохання
Таким вогнем вогненним дише.
Спали всі сумніви й вагання,
Мій подумки згрішенний гріше!..
Ще в силі я іти крізь біди
І в долі не просить пощади.
Моє пожадливе лібідо
Ще прагне жінки, а не влади.
Та вже життя мені не жити,
На повні груди не дихнути.
Це так, немов спекотне літо,
Яке потрібно перебути.
Коли ці рядки читалися минулого травня, чи минулого серпня, коли ми з Анатолієм мали спільні виступи, чи, навіть у день закоханих цього неспокійного 2017 року… Коли вони перечитувалися, то сприймалося більше оте, що у першій частині. Чи оте, хлопчачо-батярське з другої частини: «Моє пожадливе лібідо Ще прагне жінки, а не влади.» А тепер у них присутній холод потойбіччя. Хоча мова йде про спекотне літо… Чи про весну, яка не прийшла:
А весна, здається, не прийшла.
Скільки ждати ще її і поки?
Гріє душу споминів зола.
Тихо ворохобиться неспокій.
Не бува чудес і чудасій.
Хай життя снується казка сіра.
Сплив у вічність Теплий Олексій,
А тепла не відпускає вирій.
Все життя – мов авітаміноз.
Ніжністю б, любов’ю лікувати.
Можна вивчить шість десятків поз
І не научитися кохати.
…Як в часи старі, доцифрові,
Крутиш у минуле кінострічку.
Геракліта б’ють по голові
Ті ж граблі… Удруге зась у річку!
4 квітня 2012 р.
А ще якесь дивне передчуття неминучості. До речі, теж написане у тому ж квітні 2012-го року.
Бути світлом – безперестанно.
А я вичерпаю тепло,
Хай у тебе мене не стане,
Мов колись, коли не було.
Я не стану тобі в обузу,
Щоб нести кожен день біду.
Думав, що надихаю Музу,
Вийшло, що пожадав… П-піду…
Суще все до пори, до часу,
Домагальцю з загальних черг.
…В тихім світлі нема образи,
Тільки в грудях чомусь пече.
28 квітня 2012 р.
Звідки це? Адже життєрадісність та оптимізм Анатолія зашкалювали. Щирий, завжди із відкритим обличчям, повернений до людей, до друзів, до світла, до сонця. Усміхнений, іронічний, жартівливий
Чоловік
Лишилось ще з дитячих літ
(Про юність нічого й казати):
Увесь стрункий жіночий світ
Жагуче хочеш обійняти.
Благословенна вічна хіть –
Не тіла, а душі потреба.
В майбутнє з тьми тисячоліть
Шалений крик летить до неба:
З одною – з усіма пошлюб!..
О, де ти, справжності основа?..
Всім однолюбам однолюб,
Всім казановам Казанова.
Але, не дивлячись на це – така бентега у поетичних рядках. Така незатребуваність почуттів. Стільки нерозділеної любові!
Розумом непрошений – лиш очей запросини.
Скільки вересневого в грудях ще тепла!
Простягаю дівчині яблуко із осені.
Тільки б прийняла його, тільки б узяла.
У травневу молодість не пущу я холоду.
Хоч і беззаконник я, та шаную цвіт.
Ти візьми це яблуко. Скільки в ньому солоду!
…Ув очах вагається кароокий світ.
Такий у його віршах іконопис любовних переживань! Стільки розпуки і жалю! Така музична неосяжність!
Свята великомученице скрипко,
Мелодією душу розколи…
Я часто зливсь. Я плакав дуже рідко.
Коли від щастя плакав я? Коли?!.
Смичок злітає, і співає рана.
Я скрипку до грудей собі тулю.
Моя кохана – скрипко тонкостанна,
Повік себе від тебе не зцілю.
Грай, скрипко, проминущі щастя звуки
І вічну муку світлого жалю…
Слова спливли. Але жагучі руки
Співатимуть, як я тебе люблю.
Комусь із великих любов являлася тричі. До Анатолія Криловця вона приходила двічі. Чи до його літературного героя? Але про це вже не скаже ніхто. Тільки його вірші привідкриють таємницю поетового серця.
Це кохання друге як спокута.
Проклени – благослови стократ.
Істина гірка, немов цикута.
Казанова мудрий, як Сократ.
Ще гримлять в душі ті самі грози
І краса чарує молода.
За юнацький пристрасний нерозум
Зрілість помірковану віддам.
Дерево пізнання як спокуса.
Тихий рай типовий, як тюрма.
Знаю: буде так, як бути мусить.
Права вже на помилку нема.
Розумом себе не обманути,
Вічносте, підсунься і прости.
Ця солодка мить ковтка цикути –
Світла хвиля в морі самоти.
Чого-чого, а самоти йому не бракувало. Як не бракує її кожному із справжніх поетів. Але самота для нього – це не мука. Це можливість усамітнитися і усвідомлювати, вкотре переживати пережите, думати про сенс життя взагалі, підносити його до рівня філософії…
Це життя – це смерті визрівання,
Що її ти у собі несеш.
Мчиш понад безоднею на грані,
Та хіба від себе утечеш?
Це любові згарище схололе
(Іскри в ньому вичахли усі).
Тільки ніж тупий у грудях коле –
Йде і йде навколо, по осі.
Цю любов та взяти й поміняти,
Та щоб ярим криком – в безбереж!
…Боже, це ж усе життя втікати,
Поки сам себе не здоженеш.
Чи він себе наздогнав? Чи віднайшов себе у вирі любові? Чи то любов наздогнала його і він не зміг пережити тієї зустрічі?...
Шлюб такий – синонім целібату,
Дров рубання в горобину ніч.
Аж до третіх півнів їх рубати,
Поки не закриє ранок віч.
Як гнітить важка стерильність вати!
Вкотре вже повторений урок:
Це ж любити – наче ґвалтувати,
Наче вірш завчати назубок.
Ніч суцільну з часу круговерті
Визволить світанок небуття.
Рано цю любов назвати смертю,
Пізно вже назвать її життям.
З висоти незбагненного досвіду, з-за межі, за яку йому вдалося колись заглянути внутрішнім поглядом, поет звертається до жінки так, ніби промовляє до самого життя:
Я від тебе хочу небагато.
Не введу в нещастя і біду.
Лиш погріюсь край твого багаття
І піду.
Небагато… Та і що він міг узяти від життя за якихось 56?... Писання дисертації, виховання сина, створення нових відділень в улюбленій Острозькій академії, проблеми на роботі і вдома, видання книг, кардинальні зміни у житті, ще проблеми, видання українсько-канадського альманаху, знову проблеми, проблеми, проблеми… І раптом підступний інсульт.
…Як аморально буйно ліс росте.
Грядуть нові хрести і домовини!
26 червня 2016 р.
Ще і року не минуло з часу написання цих слів. А вже
Нема назад коханій вороття.
А тіні мертвих темно-бузинові.
Шумить безмовно річка забуття,
Навіки розлучаючи з любов’ю...
Легенда сива з темені зрина...
А мо’, це сон, а може, це примара?
О ні, я чув: зірвалася струна
Чийогось серця... Лиш бринить кіфара...
Сумно… Згадуєш про Поета і думаєш про себе його словами:
Це життя легке, немов пір’їнка.
Дмухне час – і подих віднесе…
Але більше згадуєш про нього. Про зустрічі в Острозі, Львові, Рівному, Києві… Про розмови на теми літератури і життя… Про життя, яке він любив до нестями.
Як самогубцю глибина,
Манили вічі.
І серце тенькнуло: вона
Її – у вічність!
Чуттів моїх високий біль,
Сльозино в оці!
Не перебродить буйний хміль
У кислий оцет.
Уп’ється інший при вині
Твоїм назавше.
Яка солодка ти мені,
Неспита чашо!
Чаша залишилася неспитою. І залишилися щирі вірші, яким віриш, які залишаться з тобою допоки житимеш ти.
Сповняться і мрії, і надії.
Лиш потрібно дуже захотіти.
…Я тебе затримати не смію.
Я тебе не зможу відпустити.
Василь Кузан, друг
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію