(непатріотичне оповідання)
1
    … Неподалік ще продовжувався бій… Він волік тіло убитого до старого, порослого чагарником, окопа. Згодом заметушився : вскакував в окоп, вилазив, знову вскакував… Нарешті роздягнувся до гола і роздягнув нерухоме тіло… Нервово тремтячи, одягав у власний одяг убитого і, тамуючи огиду, одягся в його, пробитий кулею, окровавлений … Роздивився-прислухався – бій ще триває. Взяв гранату, вирвав чеку, поставив гранату на груди убитому і вскочив у окоп. Пролунав вибух… Вискочивши, глянув на розшматоване до невпізнання обличчя, вперше в своєму житті похапцем перехрестився і, перемахнувши через окоп, пригинаючись, побіг краєм лісу геть…
2
    “ – Що ж ви прете, тітко, мов танк! – скрикнув у дверях потягу лейтенант НКВД, якому потрібно було виходити, – так ми й за день не розминемося.
    – А ти, голубе, рухай ніжками, – розсердилася в’юнка жінка, що поспішала до вагона і раптом відсторонилася, – вибачте, будьте ласкаві – пройдіть. Лейтенант помітив в очах жінки острах. Бояться чекістів західняки, – зауважив не без задоволення, іронічно осміхнувся і зійшов униз. Деякий час розглядався: його цікавило все в цьому, як висловлювався, западенському краї, де ще не вгамувалися націоналістичні елементи. Йому не доводилося приїзджати сюди раніше. Сирітство. Бродяжництво. Ходьба по кримінальному лезу. Дитячий притулок, куди відправив замість колонії розумний слідчий, військове училище – хіба була йому справа до ”западенщини”. Однак трапилося“...*
    * Початок оповідання „ Попутчики“ Богдана Манюка, кн. „ Зворотний шлях“ ст. 74. вид „ Дизайн студія „ Папуга““ Львів
3
    Ось вона, невеличка станція Потутори. Хотів би звичайно у Львів, але ж не він розпоряджається сьогодні своєю долею… Десь тут на нього повинен чекати капітан. Он де, напевно, він.
    – Капітан Веніамін Орлов!
    – Лейтенант Степан Мельник!
Потиснули один одному руки.
    – Далєє до Подгаєць подводою, как говорят западєнці, на фірі, а зараз ідєм щось вкусім і переодянємся.
    Оте ”переодягнемся” Степана покоробило.
    Поївши в закусочній, пішли в Потуторський відділок НКВС переодягатись. Степан роздратовано запитав.
    – Навіщо цей маскарад?
    – А что жить нє хочеш?
    – А не можна було взяти взвод солдат і полуторку?
    Капітан криво всміхнувся.
    – С взводом солдат да на полуторкє до Подгаєць живими точно не доєхали б! Привикай брат жить мєж ворогов. Здєсь нікода не знаєш, кто есть кто, а на возу да в гражданкі без лішніх проблем доберємся.
    – Бояться чекістів західняки! – іронічно сказав собі Степан, – а чекісти західняків.
    На возі замаскували два автомати і пару гранат. Де дорога була погана, їхали поволі, де траплялась добра, вкатана польна, припускали вчвал. Розговорились. Під лісом замовкали і пильно вдивлялись та вслухались.
    – Зараз будєт опасноє место, під Мужиловом, а там і Подгайці. Тут недавно імєлі стичку, єлє жівими вибрались. Віш тє кусти…
    Степан побачив вирву від гранати і всохлий кущ лішини.
    – А чому не прочесали ліс ?
    – Ти шо? В ліс ми єшшо не потикаємось, бандьори там, як дома , кажний горбик, ямку знают.
    – А що ж робити?
    – Ти шо, школу НКВД не проходіл? – Іскуство дознанія, ето наша зброя, взять за яйца і добітса признанія , а там одного за однім, дай дамо лад, как говорят хахли.
    За тими розмовами і доїхали до містечка Підгайці.
4
    Містечко було безлюдним. Степан роздивлявся уважно довкруг: бруківка, ринви, опоряджені фасади… Розвалених будинків не багато. Посеред містечка площа, ратуша з годинником, а на перехрестях доріг , що йому найбільше кинулось в очі , здивувало і наче ворухнуло щось у душі, – дбайливо уквітчана фігура святого чи хрест з білого каменю …
    Райвідділ НКВС розмістився в двоповерховому будинку. Поряд – такі ж будинки з установами влади. Очевидно, через страх, працівники державних установ і жити облаштувались поблизу. Решта будинків були порожніми…
    Коли заходили в райвідділ, побачили військовий підрозділ. Полуторка в’їхала у двір; командир відзвітував.
    – Убито п’ять бандитів! З нашої сторони легко поранений рядовий Малишкін.
    – А живих… Живих не взялі? – капітан розлючено плюнув, – тфу ти, шо мнє з мєртвими говорить! Живих давай!
    – Такі запеклі! Двоє застрелились.
    – Мєртвих виставить на на всеобщеє обозрениє, может кто признаєт… та врядлі!
    Від вигляду окровавлених, понівечених тіл Степанові аж мурашки пробігли по спині – б-р-р!
5
    Потягнулись будні. Тихо та спокійно, при хорошому харчі та паперовій роботі лейтенантові здалось, що він у раю. Капітан розповідав про свої шури-мури з Хлонею, підтоптаною молодичкою, такою ж „направленкою“, як і вони …
    – А поддаєть, а поддаєть сучка, аж меня підкідиває… Присмотрі й собі кого-нєбуть.
    – Та я вже приглянув. Тут приходить така гарненька дівчина… Галею, здається, звуть.
    – До Галіни з міськради можеш і не подходити, холодная, как льод, пробовал – получив по яйцах, – реготнув капітан.
    Галина працювала секретарем в міській раді і частенько в справах заходила у відділок. Вона була з місцевих, середнього зросту, широкобедра, з тонкою талією і маленькими грудьми. Незважаючи на свої двадцять п’ять (старша за Степана на п’ять років), обличчям зовсім юна; була рухливою, веселою та життєрадісною. Коли одного разу вона принесла якісь папери, він роздивляючись їх, зумисне попрохав пояснити щось.
    Підійшовши впритул, водила пальчиком по рядочках… Поклав свою руку зверху. Не запротестувала… А його аж охопило тремтіння. Він раптом схопив її за талію і посадив собі на коліно. Вона здивовано глянула на нього.
    – Від вас, товаришу лейтенанте, я цього не очікувала.
    Опанувавши себе, відпустив її – з місця не рушила. Раптом вхопила його голову і поцілувала в губи. Поцілунок був довгим і відвертим… Швидко встала і вибігла з кабінету. Його ноги стерпли від дотику , як здалось, її голого тіла, а губи пашіли від поцілунку. Сидів ошелешений, терпнучи від прагнення: ще ніколи не кохався з жінкою, все тільки подумки та подумки. Фантазія малювала її голенькою в обіймах …
    Вона ще першого дня, як він приїхав, запримітила його, зовсім юного, високого, підтягнутого. І хоч ставилась з великою пересторогою до новоприбулих… цей, здалось, не такий, як усі.
    – Молокосос! А гарненький який! – сказала собі.
    Після останньої пригоди, відчувши міцні руки… закортіла його. Наступного разу, коли Степан у справах був у міськраді і вже мав виходити, наче ненароком вийшла перед нього. Наздогнав у темному коридорі і зловив за руку …
    – Я прийду до тебе нині увечері о восьмій, – шепнула йому і забрала руку.
У домовлений час прослизнула в його кімнату на другому поверсі будинку, неподалік міськради.
    – Начебто ніхто не бачив – промовила, схвильовано…
Він увесь тремтів… Замкнув двері і підступив боязко до неї.
    – В тебе вже хтось був?
    – Так, – на мить замовкла, – я вже мала хлопця…
    – Де він?
    Довго не відповідала. Йому здалось: вираз болю промайнув на її обличчі.
    – Помер! – рішуче сказала і міцно обняла його, – а ти Степане, дівчину мав?
    – Ніколи!…
    Вона потягнулась устами до нього… Тут він зовсім втратив голову. Все робилось, як уві сні, здирали одяг, не рознімаючи розпашілих уст… Степан усвідомлював лише її стогін… Коли все закінчилось, то запитав співчутливо.
    – Тебе дуже боліло? Вибач, я просто не міг зупинитись.
    Галя, усміхнена, притулилась до нього.
    – Дурненький, та то мені так добре було!
    – Правда!? – наївно-радісно, мов дитя, сказав він і щасливий заснув, тулячись до її грудей.
    Вона ще довго лежала з розкинутими ногами. Поволі стулила ноги, і усмішка зійшла з її обличчя… Так і не заснула, лежачи горілиць з відкритими очами, повними сліз…
    – Віддаюсь на Твою волю, Боже!
    Мов один день, минув місяць такого спокійного та солодкого життя…
6
    – А я знаю, як наловити живих бандерів, товаришу капітан,– сказав Степан, – дайте взвод у моє розпорядження… Він переодів їх у місцевий одяг і почав патрулювати спочатку місто, а потім і околицю Підгаєць. Якогось вечора спіймали двох необережних, що зухвало йшли до своїх коханок чи ще кудись , переконані , що вночі можуть робити, що завгодно. А вже товариш капітан попрацював на славу: Степана аж знудило, коли випадково став свідком тортур. Капітан встромляв кілка в анальний отвір прив’язаного до стола в’язня, єхидно філософствуючи: ти сєбє думал с коханочкой ночку провесті … А етакой любові не пробовал? Ану признавайся, падлюка, куда ішлі?! І ти смотрі, – звернувся до другого в’язня, якого тримали за руки конвоїри, – тєбє также будет, єслі нє признаєшся!
    – Ну, ви, товариш капітан, садюга! – сказав йому лейтенант пізніше.
    – А чо он кочевряжилса? Да! Я такой! Раді нашего общего дела кого угодно могу за яйца подвесіть , – вдоволений капітан злорадно зреготнув, – ето ішо что – бистренько здалі своїх… После обєда тесно поработаєм с однім челавічком і в полноч будем брать остальних…
    Вечером вони з Галею знову кохались. Шалено. І другий, і третій раз підряд…
    – Прийду ще зраненька завтра, – зашепотіла вона на вушко, збираючись уже вставати.
    – Добре, добре… Ай! Не можу. Опівночі йдемо на Загайці – Бурого будем брати, здали сексоти… Давай завтра вечерком.
    Після півночі рушили на Загайці. Оточили хату. У вікні горів вогник.
    – Виходь бандьора! Здавайся! Тебе оточено!
    Ні звуку у відповідь…
    Наважившись, увійшли: побачили тільки підвішеного за ноги сексота з підрізаним горлом – стікав кров’ю в останніх конвульсіях виструнченого тіла… На спині прикріплена записка: так буде з усіма зрадниками!
    Капітан Орлов дав відбій.
    – А! Обідно – чуть опоздалі. Кто-то нас продал! Тут уже напрасно кого-то шукать!
    Вони саме зайшли за ріг хати. Світло з вікна на мить освітило їхні обличчя. Пролунав постріл. Влучили в чоло капітанові. Степан аж закляк від несподіванки. Із завмерлим серцем очікував наступного пострілу – перед очами пробігали сцени зустрічі з Галею, обійми, пестощі… Але постріл не пролунав. Десь там, на вулиці, була несамовита стрілянина і вибухи гранат…
    Порахували втрати. Убито було, як не дивно, тільки капітана Орлова, ще двох поранено…
    – Хтось попередив бандерівців. Хто? Хто? Хто? А! – Тільки вона одна знала... – сказав собі Степан.
    Після того, як відмив руки від Веніамінової крові, почав нервово ходити по кабінеті. Потім поспішив у міськраду. Галя сиділа в приймальні і, побачивши його, пополотніла…
    – Іди сюди!
    Вона встала, підійшла, її била дрож… Взяв за руку і вивів у коридор, там припер в куті.
    – Ти, сучко, здала нас бандьорам? – сердито в півголоса запитав він, і раптом відчув, що вона перестала тремтіти… Від несподіванки аж відпустив її руку. Галя притулилась, потягнулась рукою до обличчя. Почала ніжно гладити його шию та щоку.
    – Степанку, любий, я вагітна!
    Він оторопів. В одну мить усе його безпутнє життя, мов у кіно, прокрутилось у свідомості… А тепер його дитинка… по таборах… І її, таку солодку та жадану… хтось інший… Якусь хвилину вони стояли мовчки.
    – Іди, – нарешті промовив він.
    Повільно, мов у тумані, повертався у кабінет. Взявся за обід: бутерброд із захололими котлетами не ліз в горло. Сів на тапчан, а потім приліг. Як не дивно, незважаючи на нервове напруження, швидко розслабився та й заснув глибоким сном.
    Галя зайшла в кабінет, коли він спав. Сіла навпроти, пильно вдивлялась в його обличчя. Степан міцно пригортав подушку, а їй здавалося, що тулиться до неї. Раптом він широко всміхнувся, а згодом так само раптово застогнав та заплакав. Зрештою, заворушився і прокинувся. Вона наблизилася, він охопив її руками за стегна і міцно-міцно притиснувся – відчула, як здригається від ридань усе його тіло. Так тривало не довго.
    – Мені приснилась мама. Ще ніколи не снилась. Я ж її зовсім не пам’ятаю… Щось там глибоко в душі залишилось… Так, ніби я, маленький, пасу корову, а вона прийшла доїти і я до неї так притулився, як от зараз до тебе… А! До біса все! Давай кудись втечем від цього: я від свого НКВС, ти від бандерівців. Все одно тобі не минути буцегарні… і моє життя собаче… Не дозволю, щоб моя дитинка по таборах… Вона присіла на тапчан і беззвучно заплакала, заплющивши очі та прикусивши губу – сльози рясно стікали по щоках, підборіддю, капнули на його обличчя. Він рвучко підвівся і сів коло неї. Обняв за плечі, притулився, і заспокоював.
    – Не плач, моя люба, не бійся. Я все владнаю.
    – Як? – схлипнула вона.
    – Я ж пройшов школу НКВС… Зроблю документи… Ми втечемо у велике місто, де нас ніхто не знає.
    Вона долонею витерла сльози і, глянувши довірливо йому в очі, посміхнулась.
    – У Львів?
    – Давай у Львів…
7
    На залізничний вокзал міста Львова прибув поїзд Київ-Львів. З вагона вийшли молодий високий чоловік із свою миловидною вагітною дружиною, з вигляду направленці на роботу із східних районів України. Черговий міліціянт, судячи з говору, переселенець з Лемківщини, запопадливо взявся нести чемодани…
    – Прошем пана! Прошем пана!
    Був чудовий весняний, сонячний ранок...

2010 р. Всяка схожість з реальними подіями - випадкова.