Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.30
18:19
хтось пан а дехто і пропав
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
кому кобила декому невіста
комусь вебсайт а ще комусь портал
до раю інколи й до пекла звісно
зоріючі стожари атлантид
наяди перламутрові намиста
гукне одна із них тобі привіт
подякуєш бо се красиво і корисно
2026.04.30
14:26
Сидять діди попід тином сиві та сивіші,
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
Розмовами про минуле зранку себе тішать.
Хоч укотре уже чули, слухають уважно,
Не якісь там пустобрехи, а люди ж поважні.
Розповідь ведуть неспішно – куди поспішати,
Все одно лиш до обіду вернуться до хати.
Си
2026.04.30
14:06
Витоки свідомості – такі джерела,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
які не напувають, а біжать
моїх думок пісенним а капела,
вриваючись у тиху благодать
западин кулуарного смиренства.
Мряка безсонячних просторів ущелин,
сходи минулих лавин і водоспадів,
2026.04.30
11:17
березня 1968 року героїчно загинув мій друг, космонавт Юрій Гагарін. Але перед тим, як загинути, він мені сказав: "Жоро, будь у літературі першим! Як я - у космосі!" З того моменту я зрозумів, що в моїй поезії і прозі ідіотизм має бути суто космічного м
2026.04.30
11:15
Нескінченні дощі заливають свідомість.
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
І ковчег для рятунку уже потонув.
Хто ж допише печальну і змучену повість,
У якій за лаштунками Бог підморгнув?
Хто допише дощі на картині стозвучній
Там, де пензель упав у провалля віків?
Хто допише туман, б
2026.04.30
09:39
Вітер увірвавсь на ганок,
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
ходором вся хата.
Не буди мене так рано,
я ще хочу спати.
Додивитись сни рожеві,
дочекатись зливи
і плекати світ у мреві
срібної оливи.
2026.04.30
05:47
Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
2026.04.29
23:51
Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
2026.04.29
22:02
ми переважно сумні
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
віриш у це чи ні
нас переважно не пре
ні депардьйо ні маре
і гороскопи не суть
хай вони інших несуть
рифами сірих діб
де заробляють на хліб
2026.04.29
21:39
О, шматяр колує справно
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
По вулиці вниз і вгору
Я спитав би, у чому справа
Але знаю, він не говорить
І пані до мене лагідні
І пов’яжуть бантики
Але глибоко у серці
Я знаю, не втекти
2026.04.29
20:34
Земля здригалась доокіл,
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
палало місто у кварталах.
В повітрі – дим з вогнем навпіл,
і люд нажаханий в підвалах.
За залпом залп в імлу цупку
гатили «Гради» неупинно,
а біля церкви нашвидку
2026.04.29
20:28
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене
2026.04.29
19:31
Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник
***
Дивлюсь у вибране, зітхаю...
2026.04.29
12:33
Знову снилися мертві. Снилося, що я мушу бути на якійсь конференції по кубофутуризму. Заходжу в якийсь бароковий будинок: анфілади, мармурові сходи, скульптури Геракла в левовій шкурі, Гекати, Діани Вічноцнотливої, двері, що більш нагадують врата, потім з
2026.04.29
11:27
Не хочу в дзеркало дивитись,
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
Бо я себе не впізнаю.
Лиш хмара зяє, ніби витязь,
Мов усміх янгола в раю.
Я пізнаю свої глибини
У морі в штормах громових,
Коли торкається людини
2026.04.29
10:34
Апельсинний Кратін*
Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Долучи до життя богомаза -
Фосфоричний коктейль,
Ніби збитий тертям цвіркунів,
В мармурових шпаринах
Достатньо мистецького сказу,
Апельсинний Кратін -
Драматург, що часу заяснів.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Проза
Чому злякалися джмелики?
У неї широко розплющені очі, таких собі два блакитних озерця, у які вливається світ, одразу весь: блакитне безмежжя неба, пелехаті квіти, крислата яблуня з густо натиканими на неї яблучками, які чомусь заповзялися по черзі стрибати додолу, на траву, і ще стільки всякої дивовижі, що одразу і не запам’ятаєш. Вікторія міцно вчепилася кулачками за мій одяг, аби не впасти ("Маленька, я ж тебе тримаю!") і всотує, вбирає в себе весь довколишній світ.
У неї широко розплющені очі, обрамлені віночками м’яких вій. Здивовані. Бо вона – немовлятко. Вона сама – цілий великий світ, щойно відкритий і непізнаний нами, дорослими. Пригортаю це дитя до себе, притуляюся так, неначе би хотіла перейти з однієї планети на іншу, з одного світу в інший, влитися в нього, розчинитися, ввібрати в себе кожен подих і погляд; забути навіть про свої очі, а вбирати довкілля отими широко розплющеними здивованими озерцями немовляти.
Три важких волохатих джмелі діловито порпаються у дзвониках, розгойдуючи їх.
– Гойда-да! – наспівую в такт отого розгойдання і тішуся, просто так, бо легко в душі.
Вікторія, уважно роздивляється джмелів. Вона вже знає оте «гойда-да», бо й на каруселці так. Усміхається лише кутиками вуст. Ну неначе вона – доросла, а дитя – я.
– Гойда-да! – виколисую візочок, вмощуючись у затінку.- Люлі-лю, моє золоте внучатко.Люлі-лю...
І приходить до мене світ широким, безкраїм полем. І росте висока трава, по пояс, по плечі, понад голову. І я, мала, дивлюся знизу вверх. Грицики, буркун, петрові батоги торкаються хмар і гойдають їх, гойдають, гойдаються самі, а я клацаю фотоапаратом, виловлюю сонячні зблиски і зайчики, а потім сама розчиняюся в тому гойданні, перетворюючись на рослину-стебелину. Яке ім’я тобі до вподоби: Шавлія? Медунка? Чемериця?
Чую, як душа перетікає у те зелене хитаве сотворіння, уже мої ноги – то корені, що тягнуть із землі живущі соки, очі – не очі, а зіркоподібні квіти, а руки – то в’юнкі ліани, вони виловлюють нитки, що позвисали з неба і розгойдують чи то хмари, чи то білі подушки…
…чи то джмелів. Їхнє монотонне гудіння увиразнюється в якусь мелодію, причепливу, вимогливу, схожу на…
…телефонний гудок. Схоплююся:
– Алло!
Тон розмови –голосний, офіційно-діловий, тон владних богів Всесвіту.
Вікторія вихоплює чужі їй хвилі і резонує здриганням. Блакиткі озерця розхлюпують сонливу погідність, що вже було торкалася-хилилася. Зі синіх дзвоників випорскують джмелі й зникають у білому мареві літа. Дитятко схлипує, схлипує…
– Ні-ні, моя пташечко, усе добре. Спи-спи. Люлі-лю. Це просто ми так ... розмовляємо.
«Ми так розмовляємо, побрязкуючи зброєю колючих і холодних слів», – ця думка раптово обпікає мою свідомість. – Це тон нелюбові, який відчула дитина, тон байдужого дорослого світу».
– Люлі-лю, люлі-лю.
Знову шукаю оті нитки, що розгойдують хмарини, що я їх розгубила. Допоможи мені, моє золоте немовляточко. Ти знаєш краще за мене, як дихають трави, куди біжать хмаринки, чому злякалися джмелики і полинули шукати інших квітів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чому злякалися джмелики?
У неї широко розплющені очі, таких собі два блакитних озерця, у які вливається світ, одразу весь: блакитне безмежжя неба, пелехаті квіти, крислата яблуня з густо натиканими на неї яблучками, які чомусь заповзялися по черзі стрибати додолу, на траву, і ще стільки всякої дивовижі, що одразу і не запам’ятаєш. Вікторія міцно вчепилася кулачками за мій одяг, аби не впасти ("Маленька, я ж тебе тримаю!") і всотує, вбирає в себе весь довколишній світ.
У неї широко розплющені очі, обрамлені віночками м’яких вій. Здивовані. Бо вона – немовлятко. Вона сама – цілий великий світ, щойно відкритий і непізнаний нами, дорослими. Пригортаю це дитя до себе, притуляюся так, неначе би хотіла перейти з однієї планети на іншу, з одного світу в інший, влитися в нього, розчинитися, ввібрати в себе кожен подих і погляд; забути навіть про свої очі, а вбирати довкілля отими широко розплющеними здивованими озерцями немовляти.
Три важких волохатих джмелі діловито порпаються у дзвониках, розгойдуючи їх.
– Гойда-да! – наспівую в такт отого розгойдання і тішуся, просто так, бо легко в душі.
Вікторія, уважно роздивляється джмелів. Вона вже знає оте «гойда-да», бо й на каруселці так. Усміхається лише кутиками вуст. Ну неначе вона – доросла, а дитя – я.
– Гойда-да! – виколисую візочок, вмощуючись у затінку.- Люлі-лю, моє золоте внучатко.Люлі-лю...
І приходить до мене світ широким, безкраїм полем. І росте висока трава, по пояс, по плечі, понад голову. І я, мала, дивлюся знизу вверх. Грицики, буркун, петрові батоги торкаються хмар і гойдають їх, гойдають, гойдаються самі, а я клацаю фотоапаратом, виловлюю сонячні зблиски і зайчики, а потім сама розчиняюся в тому гойданні, перетворюючись на рослину-стебелину. Яке ім’я тобі до вподоби: Шавлія? Медунка? Чемериця?
Чую, як душа перетікає у те зелене хитаве сотворіння, уже мої ноги – то корені, що тягнуть із землі живущі соки, очі – не очі, а зіркоподібні квіти, а руки – то в’юнкі ліани, вони виловлюють нитки, що позвисали з неба і розгойдують чи то хмари, чи то білі подушки…
…чи то джмелів. Їхнє монотонне гудіння увиразнюється в якусь мелодію, причепливу, вимогливу, схожу на…
…телефонний гудок. Схоплююся:
– Алло!
Тон розмови –голосний, офіційно-діловий, тон владних богів Всесвіту.
Вікторія вихоплює чужі їй хвилі і резонує здриганням. Блакиткі озерця розхлюпують сонливу погідність, що вже було торкалася-хилилася. Зі синіх дзвоників випорскують джмелі й зникають у білому мареві літа. Дитятко схлипує, схлипує…
– Ні-ні, моя пташечко, усе добре. Спи-спи. Люлі-лю. Це просто ми так ... розмовляємо.
«Ми так розмовляємо, побрязкуючи зброєю колючих і холодних слів», – ця думка раптово обпікає мою свідомість. – Це тон нелюбові, який відчула дитина, тон байдужого дорослого світу».
– Люлі-лю, люлі-лю.
Знову шукаю оті нитки, що розгойдують хмарини, що я їх розгубила. Допоможи мені, моє золоте немовляточко. Ти знаєш краще за мене, як дихають трави, куди біжать хмаринки, чому злякалися джмелики і полинули шукати інших квітів.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
