У неї широко розплющені очі, таких собі два блакитних озерця, у які вливається світ, одразу весь: блакитне безмежжя неба, пелехаті квіти, крислата яблуня з густо натиканими на неї яблучками, які чомусь заповзялися по черзі стрибати додолу, на траву, і ще стільки всякої дивовижі, що одразу і не запам’ятаєш. Вікторія міцно вчепилася кулачками за мій одяг, аби не впасти ("Маленька, я ж тебе тримаю!") і всотує, вбирає в себе весь довколишній світ.
У неї широко розплющені очі, обрамлені віночками м’яких вій. Здивовані. Бо вона – немовлятко. Вона сама – цілий великий світ, щойно відкритий і непізнаний нами, дорослими. Пригортаю це дитя до себе, притуляюся так, неначе би хотіла перейти з однієї планети на іншу, з одного світу в інший, влитися в нього, розчинитися, ввібрати в себе кожен подих і погляд; забути навіть про свої очі, а вбирати довкілля отими широко розплющеними здивованими озерцями немовляти.
Три важких волохатих джмелі діловито порпаються у дзвониках, розгойдуючи їх.
– Гойда-да! – наспівую в такт отого розгойдання і тішуся, просто так, бо легко в душі.
Вікторія, уважно роздивляється джмелів. Вона вже знає оте «гойда-да», бо й на каруселці так. Усміхається лише кутиками вуст. Ну неначе вона – доросла, а дитя – я.
– Гойда-да! – виколисую візочок, вмощуючись у затінку.- Люлі-лю, моє золоте внучатко.Люлі-лю...
І приходить до мене світ широким, безкраїм полем. І росте висока трава, по пояс, по плечі, понад голову. І я, мала, дивлюся знизу вверх. Грицики, буркун, петрові батоги торкаються хмар і гойдають їх, гойдають, гойдаються самі, а я клацаю фотоапаратом, виловлюю сонячні зблиски і зайчики, а потім сама розчиняюся в тому гойданні, перетворюючись на рослину-стебелину. Яке ім’я тобі до вподоби: Шавлія? Медунка? Чемериця?
Чую, як душа перетікає у те зелене хитаве сотворіння, уже мої ноги – то корені, що тягнуть із землі живущі соки, очі – не очі, а зіркоподібні квіти, а руки – то в’юнкі ліани, вони виловлюють нитки, що позвисали з неба і розгойдують чи то хмари, чи то білі подушки…
…чи то джмелів. Їхнє монотонне гудіння увиразнюється в якусь мелодію, причепливу, вимогливу, схожу на…
…телефонний гудок. Схоплююся:
– Алло!
Тон розмови –голосний, офіційно-діловий, тон владних богів Всесвіту.
Вікторія вихоплює чужі їй хвилі і резонує здриганням. Блакиткі озерця розхлюпують сонливу погідність, що вже було торкалася-хилилася. Зі синіх дзвоників випорскують джмелі й зникають у білому мареві літа. Дитятко схлипує, схлипує…
– Ні-ні, моя пташечко, усе добре. Спи-спи. Люлі-лю. Це просто ми так ... розмовляємо.
«Ми так розмовляємо, побрязкуючи зброєю колючих і холодних слів», – ця думка раптово обпікає мою свідомість. – Це тон нелюбові, який відчула дитина, тон байдужого дорослого світу».
– Люлі-лю, люлі-лю.
Знову шукаю оті нитки, що розгойдують хмарини, що я їх розгубила. Допоможи мені, моє золоте немовляточко. Ти знаєш краще за мене, як дихають трави, куди біжать хмаринки, чому злякалися джмелики і полинули шукати інших квітів.