Цього разу Рата була спокійною, усеприймаючою, із внутрішньою глибинною прозорістю, як ото буває душа після очищаючих сліз і спокути. Здавалося, ріка відчувала мій настрій і навіть прислухалася до нього. Її живе тіло рухалося, перекочувалося плавким пластиліном, пульсувало, дихало. А я старалася не ранити його.
Весло ввійшло м'яко.. Здалося: ріка зітхнула. Здалося: вона чекала нас, як чекає мати своїх дітей, щоби нічого, тільки аби приїхали. Стало совісно за свої попередні слова: "Що? Знову на Рату?"
Коли було потамовано перше хвилювання від зустрічі, ріка простелила зеленаву скатертину, наставила жовтих глечиків, повних золотого вина, яке ще дегустували сині бабки, легкі й прозорі, як сама вода; невдовзі явилися і гуси; вони ставали в позу, витягували довгі шиї, плескали в долоні: "Просимо! Ласкаво просимо!"
Байдарки діловито задерли носи: "Ну! Як тут?", тицяючи їх то в густий очерет, то в плетиво довгих водоростей. Попри високі чорні покручі-ікебани пропливали мовчки. А що, як то і не дерева, сухі та побиті, а якісь зачакловані почвари чи динозаври? Он той, з довгою шиєю, об'їдає листя з дерев, а цей, леле, навіть пащу на нас роззявив. Байдарки не дихають, вони ледь шурхотять гладкою поверхнею: "Тш-ш-ш".
- Ха-ха-ха-ха-ха! - аж виляски. Це почвара схопила когось, лоскоче і тягне у свою нору. Ото тільки не зрозуміло, хто це регоче: оте страховисько чи його жертва. Врешті щаслива жертва виривається з чіпких обіймів і далі насолоджується пригодами.
Ріка веселіє: хлюпоче хвильками, підстрибує на білих камінцях, ніби молода кізонька, виляскує золотою рибкою: "Ану! Спіймай!" - " А от і спіймаю".
Байдарки і собі підгопкують на хвильках: "Дя-дя-ку-ку-є-є-мо-мо". Сміється ріка.