Мчати крізь осінь,
Рвучи, ніби щільні вологі тенета,
Її пружне тіло,
Ламаючи душу, шматуючи одіж
Дощенту, до шкіри, до ран падолисту.

Нестися стрімголов світзаочі,
За край, за виднокруг,
Щоб зорі з-під колес, як цівки молока,
Щоб роси од підков горохом врізнобіч,
Щоб сік густий калиновий з долоні в трави.

Вдиратися, вломлюватися, ввалюватися
В глибини осені, в осердя осені,
У зітканий із мороку й туману тісний кокон осені,
Де розвихрених крон вже торкнулись багряні сивини,
А в повітрі бринить ще переклик пролітних птахів.


Ковтати, обливатись, захлинатися
Печаллю осені, нудьгою осені.
Упитися, геть сп'яніти від її самотності,
Потонути в розквітлому болю її догорання,
Допоки в жилах лісів ще пульсує кривавиця барв.


Допоки зими не вистудили наших вуст
Колючою памороззю порожніх освідчень,
Мчати крізь пам'ять, нестися крізь пам'ять
З тобою, попутнику мій вересневий,
Під цокіт горіхів, дощу тупотання, сердите іржання вітрів.