ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ночі Вітер
2018.04.24 08:21
Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел

Ігор Шоха
2018.04.24 02:09
Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,

Ірина Вовк
2018.04.23 22:55
…Коли падають зорі, утішся, моє голуб’ятко –
бо це значить, що в світі спалахує вічне кохання,
бо ті зорі в серденьках закоханих, наче свічі
в глибокій криниці, мерехтять-мерехтять чудодійно –
і серденька проймаються жаром... А той жар
все росте – в

Василь Кузан
2018.04.23 21:38
Колиска, дорога, готель.
Світанок, розмови, вечеря.
Довірливість, ігри, фотель,
Сигара, досвідченість… Двері.

Монети, моменти, борги,
Стежина, вершина, падіння.
Лікарня. Кохання. Торги.

Сонце Місяць
2018.04.23 19:37
романтичний як той лабух
крізь будення долає свій шлях
між коліс чортових райдуг
у петлиці його реп’ях

на балансі авжеж ні цента
перспективи по собі в думках
позолочені люмінесценти

Вікторія Лимарівна
2018.04.23 15:39
Вальс долгожданный – ты приглашаешь!
Вихрь поглощает хмельной!
Как и тогда, улыбкой сражаешь.
Взгляд твой горит, озорной!
Музыка льется – миг наслажденья!
Дивный бальзам для души!
В танце вращает - взлет вдохновенья!
Дар сей принять поспеши!

Світлана Майя Залізняк
2018.04.23 14:59
Замовлю квиток у Теплівку,
там гуси на вигоні, джміль.
Зустріну опасисту дівку -
чекає Даліла весіль...

Зависли дими над кальяном.
Посходили ріпа, овес...
Налякані Тедом і Яном,

Анонім Я Саландяк
2018.04.23 12:22
Вичитка, або ж ремейк, створений на основі Кантової “Критики чистого розуму” (вибрані тексти не Поетичних Майстерень). II ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ СЕКЦІЯ ТРЕТЯ Дисципліна чистого розуму стосовно гіпотез Вик

Ігор Герасименко
2018.04.23 09:55
Жирголі бджолами-джмелями,
дзижчаннями печаль спиляли.
Проте вівторок змив неділю,
весняним чарам знов не вірю.

Знайшлась опора в очеретах.
Веселим шурхітом усуньте
жорстоку думку, що в поета

Олександр Сушко
2018.04.23 09:03
Ізранку написалася мура,
В сльозавому топились молодиці...
А тема є нова! Гіп-гіп ура!
Надворі пса ганяє підлий гицель.

Колошкає у реп'яхах бровка,
У сак жене блохастого барбоса.
То ж мій гавкун вступився за братка,

Ярослав Чорногуз
2018.04.23 00:33
Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,

Микола Дудар
2018.04.22 21:40
Аж по пояс відросли косички…
Бісики в очах… а ще рум’янець…
Хай село в районі й невеличке -
Супермаркет свій таки "Сан- Санич"…
Для запивки служить кока-кола
По підвалах поруч дискотеки
А бувало встрінеш богомола -
Хочеться злетіти як лелека…

Іван Потьомкін
2018.04.22 21:15
Незатишно мені бува серед ровесників,
Котрі раніше старості стають старими.
Так їх і тягне на спогади архівні:
Той, хто собі не в змозі дать ради,
Запевня, що тисячами верховодив.
Той, хто ледь чалапає з ковінькою,
Силкується довести, що рекордсмено

Сонце Місяць
2018.04.22 18:18
війна, яка вдихає те ж саме повітря, яка харчується тим, що і всі, носить такі ж самі непозірні сорочки джинси кроси
війна, яка цілує дітей чи симпатичних дівчат просто посеред юрми, дописує ліричні етюди квітневі, не позбавлені жесту, обожнює детал

Сергій Гупало
2018.04.22 16:58
Впадеш уб’ють. Іди, іди…
Позаду завжди за тобою
Постійні носії біди
І чути шепоти конвою.

До сміху серденько тули,
Тримай печаль навпроти сонця.
Чарки, не чари, на столі,

Маркіяна Рай
2018.04.22 13:41
А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося.

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і - латкою побіля серця: протяги стережи!
Тільки як коло тебе навстіж душу не прочинити?
Ти м
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 Марія Заньковецька в матеріалах 1890-их-1940 років. (Продовження4)

УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)

С.109 «Марія Костянтинівна Заньковецька – ім’я, відоме кожній театральній людині не тільки України, але й усього Союзу, - ім’я, що в свій час хвилювало й примушувало тремтіти серця самих байдужих глядачів.
Мені припало велике щастя бути її ученицею, другом і ще замолоду наблизитися до її ніжної і прекрасної душі генія. Рік за роком я спостерігала, як Марія Костянтинівна оживляла своїм палким темпераментом, своїм ясним, оригінальним розумом сценічні образи, як часто вона силою свого таланту підносила на значну височінь твори декого з досить слабких авторів колишнього українського репертуару.
Переді мною завжди вставала думка: «Зійде Марія Заньковецька зі сцени, і невже ці перли сценічної майстерності загинуть без вороття?» Бо така є доля яскравих, але недовговічних образів сценічної творчості. Але ні. Вже більше 10-и років, як вона зійшла зі сцени, але ім’я її не сходить з сторінок радянської преси. Переді мною лежить один з листів Марії Костянтинівни до мене, писаний з Києва в 1933 році, коли вона вже була прикута до ліжка своєю хронічною хворобою – туберкульозом. Подаю уривки цього листа.
С.110 «Тасик мій рідний, половина душі моєї. Любов моя до тебе не потьмарилася, не зблідла, а горить в моїй душі палким полум’ям. Коли б мені крила… Лежу в постелі «та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю…». Взмахнула б крилами і полетіла б…».
…Я частенько гостювала у Заньковецької, і коли, розлучившись з нею, поверталася додому, я починала так сумувати за своїм дорогим другом, що місця собі не находила. Тоді починалося безупинне листування. От одного разу, Марія Костянтинівна замість відповіді на мій безпорадний лист приїхала до мене сама, приїхала зовсім несподівано одного чудового вечера в серпні місяці, чим зробила велику радість всій нашій родині, і більше за всіх мені. Вона не побоялася їхати 32 версти на конях, поганими шляхами, вона захотіла відвідати свого юного друга і забрати його з собою. Ночували ми з нею в одній кімнаті і майже зовсім не спали, бо любим розмовам не було кінця-краю. Те літо я жила в Козельці, на Чернігівщині, в якому є богато історичної старовини: будівлі архітектора Растреллі, садки з 200-літніми липами тощо. Все це треба було показати Марії Костянтинівні, покатати її в човні по маленькій, зарослій очеретом річці, познайомити з усіма моїми улюбленими куточками. Тоді саме вирішили ми з нею викопати в саду малесенького дубочка, перевезти його до Ніжина, де вона жила, посадити цього дубочка в її саду й назвати «дубом дружби». Сказано-зроблено. Маленьку садову рослину, що ледве з землі виткнулась, ми обережно разом з грунтом пересадили в горщик від квітів і повезли до Ніжина. Крім «дуба дружби» наш багаж складався з невеличкого клуночка й величезної купи нот, які Марія Костянтинівна розшукала в моїй скрині і збиралася грати зі мною в Ніжині в дві, в чотири, навіть у три руки. Вона дуже любила такі ансамблі.
С.111-113 На жаль, перед нашим виїздом з Козельця погода зовсім зіпсувалася, похолодало, нахмарило. Їхати доводилося до нічного поїзда і було зовсім темно, коли ми на скаліченому екіпажі козелецького візника рушили в путь. Коні затягані щоденною працею, шлях полягає лісами та пісками, - а тому посувались поволі. А тут ще дощ поливає зверху. Часами робилося якось сумно. Тоді Марія Костянтинівна починала співати і десь далеко-далеко в лісі відкликалася луна.
Ледве не спізнилися на поїзд. Ризикуючи зламати «дуба дружби», розгубити ноти, бігли по вогкій платформі. Осінній дощ бив у лице, а на душі було ясно й радісно. До Ніжина доводилося їхати ще півтора години поїздом. У вагоні сонне царство. Звідусюди стирчать роззуті ноги, скуйовджені голови. Ми ледве знайшли собі місце в куточку біля дверей і примостилися там, розмовляючи стиха. Тільки проїхали полустанок, увійшов кондуктор перевіряти білети, і зараз же в другому кутку почалася голосна розмова, на яку ми мимоволі звернули увагу.
С.114 КОНДУКТОР: - Ваш білет!
Типова українська бабуся замість відповіді низенько вклонилася кондукторові і подала невеличник клуночок.
- Вам русскім язиком говорят: пред’явіте ваш білет, - обурився кондуктор і відштовхнув клунок.
- Який там, голубчику, білет? Ми з сином уперше в житті їдемо машиною і ваших розпорядків не знаємо, звиняйте, коли що не так.
Із-за голови бабусі, замотаної величезною хусткою, визирало безвусе, перелякане обличчя молодого парубка, майже хлопчика.
- Нічего, нічего прікідиваться дурочкой! Знаєм ми вас – зайцев. Контроль пройдет – отвечай тогда.
- Ось вам свячені яблучка, - знов уклонилась бабуся своїм клуночком. – Сьогодні у Спаса була і посвячено. Візьміть, будь ласка, та довезіть нас до Ніжина.
«Свячені яблука» зворушили суворе серце кондуктора, тим більше, що поїзд робив останній перегін і баба з парубком лишилися в вагоні.
Марія Костянтинівна зацікавилася ними і розпочала розмову, з якої нам стало ясно, що баба дійсно вперше їхала залізницею й везла свого сина до земської лікарні, тому що він все «хворіє й марніє, марніє й хворіє». Парубок був дуже худенький, соромливий і тихий.
- А ви вже маєте в Ніжині де переночувати? Адже до прийому в лікарні ще далеко, а ми зараз приїдемо? – запитала Марія Костянтинівна.
- На станції, голубонько, на станції.
- На станції ночувати не дозволяють. Ну, та ми вам допоможемо.
На станції, після відходу поїзда, дійсно почали виганяти публіку з зали ІІІ класу і наша баба опинилася на вулиці та ще під зливою, а до того ж і вокзал у Ніжині далеко від міста. Ми ж так заметушилися через бабу, що всіх візників розгубили, і нам дістався «пітушок», як там звали візника з однією конячкою. Сяк-так умостилися ми зі своїм «дубом дружби» на вузеньких дрожках, а баба стоїть на ґанку і зовсім засмутилась. С.115 - Сідай, бабо, до нас, сідай і ти, парубче, – раптом запропонувала Марія Костянтинівна, - тут ще внизу можна примоститись і ногам тепліше буде.
Сказано – зроблено. Візник щось бурчить, незадоволений перевантаженням, але обіцянка доплати примиряє його, і ми помалу посуваємось серед дощу й темряви. Бабуня з сином давлять нам ноги; руки, якими доводиться тримати речі, мерзнуть, а Заньковецька шуткує, сміється і не помічає, що зробила дуже добре діло, на яке мало хто здатний. Стара з сином і повечеряла, і переночувала в Марії Костянтинівни, а ранком пішла до лікарні.
«Дуб дружби» ми посадили в садку, і коли я там була в 1917 році, він уже був зовсім міцним, великим і рясним деревом. Повертаючись додому, Заньковецька завжди в першу чергу йшла дивитися на нашого «дуба дружби», чи не всохнув він, чи не зламано його.
Добре пам’ятаю ще одну подорож з нею в осени 1904 року. Я жила тоді в Києві, а Марія Костянтинівна їхала в своїх справах на кілька днів до Одеси, з Ніжина через Київ. У Києві вона мала пересадку і я вийшла на вокзал, щоб побачитися з нею і проводити її на поїзд. Побачивши мене, вона раптом почала умовляти їхати з нею до Одеси.
- Їдьмо разом… Я тобі зараз візьму квітка. Я ж їду всього на два дні, разом і повернемось.
- А вдома що буде? – нерішуче запитала я.
- А додому пиши зараз записку, надійшли з «червоною шапкою». Пиши, що я тебе забрала з собою до Одеси і все гаразд.
С.116 Моя молодість вмент захопилася такою несподіваною подорожжю, і я радісно кинулась обіймати й цілувати Марію Костянтинівну. За півгодини ми весело розмовляли в вагоні з своїми сусідами.
Заньковецька любила іноді пошуткувати і «розіграти» людей. Вона умовилась зі мною, що в вагоні я буду звати її «мамою», і щоб я ні в якому разі не видавала її імени.
- Я – жінка-лікар, ти моя дочка, - наказала вона мені.
От і почалась розвага. Її виразне обличчя, жвава, весела розмова зараз же звернули увагу пасажирів, і ледви вона прикинулась, що спить, як один з сусідів почав мене розпитувати про «маму». Я глянула на Марію Костянтинівну, вона підморгнула мені лукавим оком з-під вій. На мене найшло натхнення і я почала вигадувати, що в голову влізе.
- Яка ви щаслива, що маєте таку ще молоду і гарну матір. Ви з нею, як подруги. І когось вона мені нагадує, так нагадує, тільки не пригадую.
- Може де на з’їзді лікарів бачили абощо, - кажу я.
- Ні, я на з’їздах лікарів не буваю… Десь в іншому місці…
Ми ж добре знали, що це інше місце - напевно, театр, але хай поміркує цікавий пасажир. Вранці він почав уже радитися з Марією Костянтинівною про хвороби своєї жінки, і та з такою умілістю давала йому поради, що я кусала собі губи, щоби не сміятися.
В Одесі ми чудово провели два дні, бігали в справах, а в вільний час їздили до моря і милувались з його дивної краси – то мовчки, то розмовляючи про мистецтво, про людей, про життя, таке складне й важке в ті часи – напередодні 1905 року. Тоді саме вона розповіла мені епізод із свого дитинства…
С.117 Вона народилась і виросла в селі Заньках, Ніжинського повіту, на Чернігівщині. Невеличкий будиночок старовинної української архітектури, фасадом з тилу, виходив у липову алею, що своїми власними руками насадили Манині батьки. Алея йшла просто до ставка, оточеного стрункими тополями. Цей ставок місячними ночами уявлявся дівчинці повним таємничого життя, тим самим ставком, біля якого марив гоголівський Левко.
За ставком сад густішав і непомітно переходив у гай. За гаєм звичайно розводили коноплі. Коноплі там виростали густі, соковиті, вищі за людину. Мані вже було років 10-11. Якось вона помітила, що в коноплях ховається якийсь чоловік. Він виглядав інтелігентом і був дуже замучений. Він, побачивши дитину, покликав її до себе, просив її нікому не говорити про цю зустріч, тому що він не зробив нічого поганого, але йому загрожує велике лихо і тимчасово він мусить переховуватись, сказав, що він дуже голодний і просить її іноді приносити йому їжу.
«Виростеш велика – зрозумієш і не осудиш мене», - додав він на прощання. Маня спочатку злякалась, але жалісний вигляд невідомого, його розмова з нею як з дорослою людиною, примусили її відчути те, чого ще не міг дійти її дитячий розум, і мала дівчинка свято зберегла чужу таємницю й годувала невідомого. Він, очевидячки, політичний утікач, прожив деякий час у Заньківських коноплях і зник так само несподівано, як і з’явився.
С.118 В 1905 році Марія Костянтинівна разом з Миколою Карповичем Садовським одержала запросини до Галичини, почасти як гастролерка, почасти як педагог. Треба було показати акторам-галичанам, як слід грати наш український репертуар. Словом, ця мандрівка мала показово-педагогічний характер. Саме в цей час Марія Костянтинівна була в Ніжині і викликала мене до себе, щоб попрощатись перед від’їздом за кордон.
Її будинок був, як і завжди, повний гостей, родичів, друзів. Так що за браком місця мені довелося спати в одному ліжку з Заньковецькою. Осінь стояла хмарна і дощовита. Увесь час доводилося сидіти в кімнатах, але ми не сумували.
Центром уваги, як і звичайно, була Марія Костянтинівна. Вона сама виконувала перед нами цілі п’єси. Чудово виходили «Вечорниці» Ніщинського, в яких вона надзвичайно добре передавала не тільки солістів, але й хори та окремі інструменти в оркестрі. Ми, молодь, не відходили від неї навіть тоді, коли вона збирала свої речі до подорожі. Підтикавши сукню, пов’язавшися хусточкою, вона клопоталася біля скрині, як та бджола в улику. Надокучимо ми їй, бувало, розгнівається і прожене нас на п’ять хвилин, а ми, як зграя воробців, перелетимо до матері артистки, до «бабуні» Марії Василівни Адасовської. «Бабуня» така цікава людина, що її не можна обійти мовчанкою. В ті часи вона сама собі налічувала 82 роки, а діти й онуки говорили, що їй 86. Вона чудово бачила, багато читала, цікавилася газетами, любила молодь, любила пожартувати, посміятись. До селян Марія Василівна ставилася завжди просто, доброзичливо, дружньо. Заньківці поважали її так само, як і Марію Костянтинівну. Вони розуміли, що їх талановитій землячці не легко достається той хліб і слава, і дуже пишалися з того, що вона взяла «прізвище» по їхньому селу Заньки – ЗАНЬКОВЕЦЬКА».


За машинописом сімейного архіву. Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.

ДАЛІ БУДЕ.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-10-19 15:15:46
Переглядів сторінки твору 165
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.228 / 5.5  (4.935 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.893 / 5.75)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.812
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2018.04.24 11:45
Автор у цю хвилину відсутній