УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)

С.109 «Марія Костянтинівна Заньковецька – ім’я, відоме кожній театральній людині не тільки України, але й усього Союзу, - ім’я, що в свій час хвилювало й примушувало тремтіти серця самих байдужих глядачів.
Мені припало велике щастя бути її ученицею, другом і ще замолоду наблизитися до її ніжної і прекрасної душі генія. Рік за роком я спостерігала, як Марія Костянтинівна оживляла своїм палким темпераментом, своїм ясним, оригінальним розумом сценічні образи, як часто вона силою свого таланту підносила на значну височінь твори декого з досить слабких авторів колишнього українського репертуару.
Переді мною завжди вставала думка: «Зійде Марія Заньковецька зі сцени, і невже ці перли сценічної майстерності загинуть без вороття?» Бо така є доля яскравих, але недовговічних образів сценічної творчості. Але ні. Вже більше 10-и років, як вона зійшла зі сцени, але ім’я її не сходить з сторінок радянської преси. Переді мною лежить один з листів Марії Костянтинівни до мене, писаний з Києва в 1933 році, коли вона вже була прикута до ліжка своєю хронічною хворобою – туберкульозом. Подаю уривки цього листа.
С.110 «Тасик мій рідний, половина душі моєї. Любов моя до тебе не потьмарилася, не зблідла, а горить в моїй душі палким полум’ям. Коли б мені крила… Лежу в постелі «та й думку гадаю, чому я не сокіл, чому не літаю…». Взмахнула б крилами і полетіла б…».
…Я частенько гостювала у Заньковецької, і коли, розлучившись з нею, поверталася додому, я починала так сумувати за своїм дорогим другом, що місця собі не находила. Тоді починалося безупинне листування. От одного разу, Марія Костянтинівна замість відповіді на мій безпорадний лист приїхала до мене сама, приїхала зовсім несподівано одного чудового вечера в серпні місяці, чим зробила велику радість всій нашій родині, і більше за всіх мені. Вона не побоялася їхати 32 версти на конях, поганими шляхами, вона захотіла відвідати свого юного друга і забрати його з собою. Ночували ми з нею в одній кімнаті і майже зовсім не спали, бо любим розмовам не було кінця-краю. Те літо я жила в Козельці, на Чернігівщині, в якому є богато історичної старовини: будівлі архітектора Растреллі, садки з 200-літніми липами тощо. Все це треба було показати Марії Костянтинівні, покатати її в човні по маленькій, зарослій очеретом річці, познайомити з усіма моїми улюбленими куточками. Тоді саме вирішили ми з нею викопати в саду малесенького дубочка, перевезти його до Ніжина, де вона жила, посадити цього дубочка в її саду й назвати «дубом дружби». Сказано-зроблено. Маленьку садову рослину, що ледве з землі виткнулась, ми обережно разом з грунтом пересадили в горщик від квітів і повезли до Ніжина. Крім «дуба дружби» наш багаж складався з невеличкого клуночка й величезної купи нот, які Марія Костянтинівна розшукала в моїй скрині і збиралася грати зі мною в Ніжині в дві, в чотири, навіть у три руки. Вона дуже любила такі ансамблі.
С.111-113 На жаль, перед нашим виїздом з Козельця погода зовсім зіпсувалася, похолодало, нахмарило. Їхати доводилося до нічного поїзда і було зовсім темно, коли ми на скаліченому екіпажі козелецького візника рушили в путь. Коні затягані щоденною працею, шлях полягає лісами та пісками, - а тому посувались поволі. А тут ще дощ поливає зверху. Часами робилося якось сумно. Тоді Марія Костянтинівна починала співати і десь далеко-далеко в лісі відкликалася луна.
Ледве не спізнилися на поїзд. Ризикуючи зламати «дуба дружби», розгубити ноти, бігли по вогкій платформі. Осінній дощ бив у лице, а на душі було ясно й радісно. До Ніжина доводилося їхати ще півтора години поїздом. У вагоні сонне царство. Звідусюди стирчать роззуті ноги, скуйовджені голови. Ми ледве знайшли собі місце в куточку біля дверей і примостилися там, розмовляючи стиха. Тільки проїхали полустанок, увійшов кондуктор перевіряти білети, і зараз же в другому кутку почалася голосна розмова, на яку ми мимоволі звернули увагу.
С.114 КОНДУКТОР: - Ваш білет!
Типова українська бабуся замість відповіді низенько вклонилася кондукторові і подала невеличник клуночок.
- Вам русскім язиком говорят: пред’явіте ваш білет, - обурився кондуктор і відштовхнув клунок.
- Який там, голубчику, білет? Ми з сином уперше в житті їдемо машиною і ваших розпорядків не знаємо, звиняйте, коли що не так.
Із-за голови бабусі, замотаної величезною хусткою, визирало безвусе, перелякане обличчя молодого парубка, майже хлопчика.
- Нічего, нічего прікідиваться дурочкой! Знаєм ми вас – зайцев. Контроль пройдет – отвечай тогда.
- Ось вам свячені яблучка, - знов уклонилась бабуся своїм клуночком. – Сьогодні у Спаса була і посвячено. Візьміть, будь ласка, та довезіть нас до Ніжина.
«Свячені яблука» зворушили суворе серце кондуктора, тим більше, що поїзд робив останній перегін і баба з парубком лишилися в вагоні.
Марія Костянтинівна зацікавилася ними і розпочала розмову, з якої нам стало ясно, що баба дійсно вперше їхала залізницею й везла свого сина до земської лікарні, тому що він все «хворіє й марніє, марніє й хворіє». Парубок був дуже худенький, соромливий і тихий.
- А ви вже маєте в Ніжині де переночувати? Адже до прийому в лікарні ще далеко, а ми зараз приїдемо? – запитала Марія Костянтинівна.
- На станції, голубонько, на станції.
- На станції ночувати не дозволяють. Ну, та ми вам допоможемо.
На станції, після відходу поїзда, дійсно почали виганяти публіку з зали ІІІ класу і наша баба опинилася на вулиці та ще під зливою, а до того ж і вокзал у Ніжині далеко від міста. Ми ж так заметушилися через бабу, що всіх візників розгубили, і нам дістався «пітушок», як там звали візника з однією конячкою. Сяк-так умостилися ми зі своїм «дубом дружби» на вузеньких дрожках, а баба стоїть на ґанку і зовсім засмутилась. С.115 - Сідай, бабо, до нас, сідай і ти, парубче, – раптом запропонувала Марія Костянтинівна, - тут ще внизу можна примоститись і ногам тепліше буде.
Сказано – зроблено. Візник щось бурчить, незадоволений перевантаженням, але обіцянка доплати примиряє його, і ми помалу посуваємось серед дощу й темряви. Бабуня з сином давлять нам ноги; руки, якими доводиться тримати речі, мерзнуть, а Заньковецька шуткує, сміється і не помічає, що зробила дуже добре діло, на яке мало хто здатний. Стара з сином і повечеряла, і переночувала в Марії Костянтинівни, а ранком пішла до лікарні.
«Дуб дружби» ми посадили в садку, і коли я там була в 1917 році, він уже був зовсім міцним, великим і рясним деревом. Повертаючись додому, Заньковецька завжди в першу чергу йшла дивитися на нашого «дуба дружби», чи не всохнув він, чи не зламано його.
Добре пам’ятаю ще одну подорож з нею в осени 1904 року. Я жила тоді в Києві, а Марія Костянтинівна їхала в своїх справах на кілька днів до Одеси, з Ніжина через Київ. У Києві вона мала пересадку і я вийшла на вокзал, щоб побачитися з нею і проводити її на поїзд. Побачивши мене, вона раптом почала умовляти їхати з нею до Одеси.
- Їдьмо разом… Я тобі зараз візьму квітка. Я ж їду всього на два дні, разом і повернемось.
- А вдома що буде? – нерішуче запитала я.
- А додому пиши зараз записку, надійшли з «червоною шапкою». Пиши, що я тебе забрала з собою до Одеси і все гаразд.
С.116 Моя молодість вмент захопилася такою несподіваною подорожжю, і я радісно кинулась обіймати й цілувати Марію Костянтинівну. За півгодини ми весело розмовляли в вагоні з своїми сусідами.
Заньковецька любила іноді пошуткувати і «розіграти» людей. Вона умовилась зі мною, що в вагоні я буду звати її «мамою», і щоб я ні в якому разі не видавала її імени.
- Я – жінка-лікар, ти моя дочка, - наказала вона мені.
От і почалась розвага. Її виразне обличчя, жвава, весела розмова зараз же звернули увагу пасажирів, і ледви вона прикинулась, що спить, як один з сусідів почав мене розпитувати про «маму». Я глянула на Марію Костянтинівну, вона підморгнула мені лукавим оком з-під вій. На мене найшло натхнення і я почала вигадувати, що в голову влізе.
- Яка ви щаслива, що маєте таку ще молоду і гарну матір. Ви з нею, як подруги. І когось вона мені нагадує, так нагадує, тільки не пригадую.
- Може де на з’їзді лікарів бачили абощо, - кажу я.
- Ні, я на з’їздах лікарів не буваю… Десь в іншому місці…
Ми ж добре знали, що це інше місце - напевно, театр, але хай поміркує цікавий пасажир. Вранці він почав уже радитися з Марією Костянтинівною про хвороби своєї жінки, і та з такою умілістю давала йому поради, що я кусала собі губи, щоби не сміятися.
В Одесі ми чудово провели два дні, бігали в справах, а в вільний час їздили до моря і милувались з його дивної краси – то мовчки, то розмовляючи про мистецтво, про людей, про життя, таке складне й важке в ті часи – напередодні 1905 року. Тоді саме вона розповіла мені епізод із свого дитинства…
С.117 Вона народилась і виросла в селі Заньках, Ніжинського повіту, на Чернігівщині. Невеличкий будиночок старовинної української архітектури, фасадом з тилу, виходив у липову алею, що своїми власними руками насадили Манині батьки. Алея йшла просто до ставка, оточеного стрункими тополями. Цей ставок місячними ночами уявлявся дівчинці повним таємничого життя, тим самим ставком, біля якого марив гоголівський Левко.
За ставком сад густішав і непомітно переходив у гай. За гаєм звичайно розводили коноплі. Коноплі там виростали густі, соковиті, вищі за людину. Мані вже було років 10-11. Якось вона помітила, що в коноплях ховається якийсь чоловік. Він виглядав інтелігентом і був дуже замучений. Він, побачивши дитину, покликав її до себе, просив її нікому не говорити про цю зустріч, тому що він не зробив нічого поганого, але йому загрожує велике лихо і тимчасово він мусить переховуватись, сказав, що він дуже голодний і просить її іноді приносити йому їжу.
«Виростеш велика – зрозумієш і не осудиш мене», - додав він на прощання. Маня спочатку злякалась, але жалісний вигляд невідомого, його розмова з нею як з дорослою людиною, примусили її відчути те, чого ще не міг дійти її дитячий розум, і мала дівчинка свято зберегла чужу таємницю й годувала невідомого. Він, очевидячки, політичний утікач, прожив деякий час у Заньківських коноплях і зник так само несподівано, як і з’явився.
С.118 В 1905 році Марія Костянтинівна разом з Миколою Карповичем Садовським одержала запросини до Галичини, почасти як гастролерка, почасти як педагог. Треба було показати акторам-галичанам, як слід грати наш український репертуар. Словом, ця мандрівка мала показово-педагогічний характер. Саме в цей час Марія Костянтинівна була в Ніжині і викликала мене до себе, щоб попрощатись перед від’їздом за кордон.
Її будинок був, як і завжди, повний гостей, родичів, друзів. Так що за браком місця мені довелося спати в одному ліжку з Заньковецькою. Осінь стояла хмарна і дощовита. Увесь час доводилося сидіти в кімнатах, але ми не сумували.
Центром уваги, як і звичайно, була Марія Костянтинівна. Вона сама виконувала перед нами цілі п’єси. Чудово виходили «Вечорниці» Ніщинського, в яких вона надзвичайно добре передавала не тільки солістів, але й хори та окремі інструменти в оркестрі. Ми, молодь, не відходили від неї навіть тоді, коли вона збирала свої речі до подорожі. Підтикавши сукню, пов’язавшися хусточкою, вона клопоталася біля скрині, як та бджола в улику. Надокучимо ми їй, бувало, розгнівається і прожене нас на п’ять хвилин, а ми, як зграя воробців, перелетимо до матері артистки, до «бабуні» Марії Василівни Адасовської. «Бабуня» така цікава людина, що її не можна обійти мовчанкою. В ті часи вона сама собі налічувала 82 роки, а діти й онуки говорили, що їй 86. Вона чудово бачила, багато читала, цікавилася газетами, любила молодь, любила пожартувати, посміятись. До селян Марія Василівна ставилася завжди просто, доброзичливо, дружньо. Заньківці поважали її так само, як і Марію Костянтинівну. Вони розуміли, що їх талановитій землячці не легко достається той хліб і слава, і дуже пишалися з того, що вона взяла «прізвище» по їхньому селу Заньки – ЗАНЬКОВЕЦЬКА».


За машинописом сімейного архіву. Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.

ДАЛІ БУДЕ.