ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2019.01.22 17:03
Хай горе і печаль, мов свічечка, згоряють.
Останнєє прости, останнє прощавай...
О, друже мій, не плач, ніхто не помирає...
І не вони, – а ми від них ідемо вдаль.

Хай Бог передвістив дочасно нам розлуку,
Але коли упав ти, вибитий з сідла,
Вони і пі

Тетяна Левицька
2019.01.22 13:44
Не суди і  судимим не будеш,
крок від святості і до облуди!
Від любові - до зради людської,
що прощенням довіку  не згоїш.
Крок від радощі, смути, надії
до сльози лицемірства на віях.
Від гріха, каяття і розпуки,
до звитяги, піднесення духу.

Вікторія Торон
2019.01.22 09:37
Без жару пристрасті, із тихим розумінням
я напишу тобі чи віддано промовчу,
і слово вдумливе не гратиме промінням
і не звучатиме вагомо і пророче.

Його я з досвіду сплітатиму поволі
(така освіченість дається не одразу),
щоб вистеляло завитки тво

Віктор Кучерук
2019.01.22 07:24
Минає день без болю втрат –
Ані поранених, ні вбитих, –
Хоча ворожий автомат
Волає голосом неситим.
Не заспокоїться ніяк,
Розширене від жару, дуло,
Що позабуде крові смак
І не знайдуть нас потім кулі.

Олександр Сушко
2019.01.22 06:10
Спермотоксикоз - тяжка хвороба,
Нумо, озирніться навкруги!
Бачите,- страждалець супить лоба,
Прагне ласки молодих богинь.

Хоче мавку стиглу обійняти,
Трохи поносити на руках.
Парубок у силі! Гей, дівчата!

Сонце Місяць
2019.01.22 02:19
На околиці периферійного міста Д., на теренах малогабаритної квартири скраю останнього поверху панельного будинку, на стереотипному залізному ліжку із пружинною сіткою, пересічний ґендер И. снить або, вірніше, марить, начеб його переслідують (монстри), як

Галина Михайлик
2019.01.21 21:42
В ієрархії його цінностей
їй – порцелянове місце,
почесна першість
у визначеній регламентованості,
дозовані літери, звуки, видива,
пошанівок і дистанція.

О так! Корона!

Олексій Кацай
2019.01.21 19:23
Дивочний берег без води й прибою,
без водоростей, мушель, суходолу,
біля якого хвилі хилитають
грузьку математичну порожнечу,
що прилипає до бортів і тіла
з імлою та фракталами галактик.
Там, серед них, – моя. З якої випав
броньований артилерійс

Петро Скоропис
2019.01.21 17:34
Троє пані з в’язанням, їх теревені
в холу фотелях про муки хресні;
пансіон «Аккадеміа» зі усім
білим світом пливе у Різдво розбухлим
в телевізіях; вилитий клерк з гросбухом
обертає колесо вкіл осі.

II

Вікторія Лимарівна
2019.01.21 17:02
Сніжний ранок, сніжна днина:
Всі дерева білі-білі.
До зимової вітрини
Долучилися намети
Та й змінили силуети.
У обіймах заметілі,
Наче зовсім заніміли
Кущики, паркани, хатки,

Маркіяна Рай
2019.01.21 14:20
А в січні вишні такі морозні
На груди білі, на плахту снігу...
Хрипить з простуди, або ж від бігу,
І просто все, як ніколи в році.

Ми - мерзлі ягоди придорожні,
Комусь - під ноги, комусь - в долоні.
Ніхто не знає, в якому лоні

Нінель Новікова
2019.01.21 13:37
Добре б пригадать було
Факти дуже давні –
Скільки гетьманів пройшло
В Україні славній!

Так хотілось надарма
Їсти їм і пити –
Дозволяли жартома

Іван Потьомкін
2019.01.21 09:34
Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коха

Віктор Кучерук
2019.01.21 07:57
Мені б лише не збитися з дороги,
Моя любове – вічно молода, –
І я вкраду із терема чужого
Тебе, мов яструб пташеня з гнізда.
Звільню ураз безклопітно з полону,
Мальованих в уяві почуттів, –
І шанувати буду, як ікону
Всі віруючі люди, у житті.

Олександр Сушко
2019.01.21 07:44
Знайшов його обабіч лісової галявини, там де закінчується молодий сосняк і злітають до неба двохсотлітні ялини. Істота лежала на животі, а з-під її лівої лопатки текла густа, аж чорна кров. Арбалетна стріла сильно застрягла в кістці, невідомо наскільки, м

Ярослав Чорногуз
2019.01.21 00:56
Ти думаєш, тебе я спокушав
Й отим хмільним поїв навмисне зіллям?
І що твоя прекрасная душа
Позбутись хоче цього божевілля?

Ти каєшся – не скоїла ледь гріх,
І у небес очищення прохаєш…
Я умлівав од пестощів твоїх
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Величко Анастасія
2019.01.16

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Критика | Аналітика

 Марія Заньковецька в матеріалах 1890-их-1940 років. (Продовження5)

УРИВКИ ІЗ СПОГАДІВ про МАРІЮ ЗАНЬКОВЕЦЬКУ
Н.М. Богомолець-Лазурської (продовження)

С.119 «Наближалося 17 жовтня 1905 року. Марія Костянтинівна наготовилася вже до від’їзду в Галичину, я – до Києва, коли зовсім несподівано, блискавкою майнула звістка про залізничний страйк: зупинилися поїзди, замовкла почта і ми мусили припинити свої збори, чекаючи на щось незвичайне, велике.
То була мокра осінь; дощ лив безперестанку. Жахлива чорна грязюка на вулицях Ніжина доходила ледве не до колін. Не дивлячись на погану годину, я з небожем Заньковецької Тонею Адасовським (син її молодшого брата Олександра Адасовського) рушила в Заньки за 18 верст від міста Ніжина. Тоня був найулюбленіший небіж Марії Костянтинівни, майже мій одноліток і друг дитинства. Пізніше він загинув від туберкульозу в Єгіпті, куди вона посилала його лікуватися. (Лист Марії Костянтинівни до І.Антонова).
Але в часи, про які я розповідаю, він був хоч і слабий здоров’ям, але бадьорий духом студент медичного факультету київського університету. Туберкульоз він придбав почасти тому, що вперто відмовлявся від доброї іжі, мотивуючи це так: «велика більшість людей не може їсти так, як їдять привілейовані класи, а тому і я не можу дозволити собі ніякої розкоші». Хворість уже потрохи виявлялася, але, вірний своїм переконанням, він не звертався до лікаря.
С.120 Він знав, що мені хочеться побачити місце народження Марії Костянтинівни і запропонував мені їхати до Заньок. Я з радістю згодилася. Там саме будували на місці старого погорілого дому маленький будиночок – дачу для літньої резиденції бабуні Марії Василівни. Щоб я не змерзла, Марія Костянтинівна наказала мені одягти поверх мого міського пальта свій арештантський халат, який вона одягала в п’єсі «Нещасне кохання», і ми з Тонею весело рушили в путь. Непривітно зустріли нас Заньки: усе сіре, вогке, холодне.
Другого дня я пішла оглядати сад і старе попелище. Незвичайне почуття огорнуло мою душу; тут народився, тут зростав і розвивався мій старший геніальний друг – Марія Костянтинівни Заньковецька. Скільки цікавого могли б розказати ці величезні красуні-липи, коли б вони володіли даром слова. І хоч усе змарніло під частим холодним дощем, я ясно уявляла собі сонячні дні, зоряні ночі, бузок весь у квітах, співи соловейка і її, мою любу землячку, з сумнім і ніжним чолом.
Мої мрії перервав Тоня. Він загадав запрягти коней у Манину бричку» і кликав мене їхати, щоб оглянути село Заньки, сосновий бір, поля. На козлах угрунтувалася просто таки «доісторична» постать Антона, що все своє життя прослужив візником у родині Адасовських, і коні смачно зацокали по грязюці. Їхати було важко, і тому мандрівка наша була не дуже приємною, але ми все ж таки проїхали селом і полями, зупинились на узліссі соснового бору, я навіть спробувала набрати губрижиків, та руки задубіли від холоду.
Навідавши домовини родичів Заньковецької, ми ще походили по хатах, порозмовляли з селянами і повернулися додому. Через три дні ми вирушили з Заньок, але дощ за цей час до того зіпсував шляхи, що їхати ресорним екіпажем не було ніякої можливості і ми вирішили найняти звичайного воза. Їхали ми 18 верств не менш як 5 годин і тільки ввечері добралися до привітно освітленого будинку Марії Костянтинівни. У мене так зомліли ноги й задубіли руки, що я не могла без чужої допомоги злізти з воза, але я ні на що не нарікала й почувала себе щасливою, що побувала в Заньках.
Потім одноманітно потягнулися дні за днями серед напруженого чекання на щось значне і незвичайне, бо страйк не припинявся. І от, нарешті, прийшло воно «славнозвісне» 17 жовтня 1905 року. Виглянуло й сонце, вперше за два тижні.
Годині об 11 ранку до нас забіг один знайомий з новиною: «Дано конституцію і біля ліцею Безбородька збирається мітинг». Новина непевна, але яскрава, захоплююча! Марія Костянтинівна починає швидко одягатись, поспішаючи на мітинг, очі її палають, вона підганяє мене і обурюється проти матері, що з недовір’ям і сльозами зустріла цю звістку.
- Мамочко, чого це ви плачете? Таке щастя, а ви розойкалися. Свобода, радість яка! Ви ж ніколи не були старою кріпосницею, де ж ваші вільні погляди!
Але, видко, умудрована досвідом людина краще за нас передбачала, що свобода так легко не дається.
- Не кріпосниця я, Манічко, - відказувала бабуня, - а багато років прожила, всього бачила за своє життя і не вірю щось цій конституції, ще всього буде…
- І як не сором каркати? Такий момент, а ви… - І Марія Костянтинівна обурено знизала плечима.
Чудовий сонячний день і веселий гомін людей по вулицях розігнали смутний настрій, як маленьку хмарку. Ми не йшли, а, здавалось, летіли на крилах.
По дорозі ми зустріли знайомого візника. Він їхав порожняком.
С.122 Недовго думаючи, вскочили в екіпаж. Він, не питаючись, якоюсь особливою інтуіцією сильно зворушеної людини завернув коней і повіз просто до історико-філологічного інституту (колишнього ліцею Безбородька), де вже зібрався чималий натовп людей.
Високі, стрункі білі колони на інститутському ґанку яскраво виблискували на сонці, а всі його сходи й майданчик перед ним було вкрито, як комашнею, людьми різних станів, різних професій: тут і службовець з портфелем, і робітник, і селяни, і гімназисти, гімназистки, військові, жінки старі й молоді, а по деревах хлопчаки, як горобці під стріхою.
Вражала незвичайна як для громадських зборів відсутність поліцаїв і урочистий настрій юрби. З ґанку говорили промовці. Вони різними словами і з неоднаковим умінням говорили, приблизно, теж саме: «Одержано телеграму, що нашій пригнобленій країні дано конституцію. Тепер можна вільно дихати, тепер всі люди – браття, тепер почнеться нова щаслива доба на землі». От основна тема цих промов. Окремі слова й деталі розносив вітерець і почути все не було ніякої можливості. Ми довго стояли в юрбі, нарешті, стомилися і, довідавшись, що мітинг буде провадитися й завтра, повернули додому в чудовому настрої.
На жаль, передчуття бабуні справдилися і дуже швидко. Те, що почалося в Ніжині 17 жовтня 1905 року і хвилею прокотилося майже по всій Україні, в значній частині Росії, добре відоме усім. Жахливі погроми євреїв та інтелігенції, спровоковані царською владою і підтримані «чорною сотнею» примушували кров застигати в жилах.
С.123 Чорна грязюка Ніжина вкрилась, як снігом, пір’ям і пухом; вночі, як удень, було ясно від пожеж і близьких, і далеких, над містом стояв невгаваючий стогін, якесь нечуване голосіння, яке не замовкало ні вдень, ні вночі. Нервова і чула Заньковецька змарніла за один день. Її не можна було вдержати вдома. Вона вибігала на кожне голосіння, вона намагалася затримувати погромників, благала, сварила, переконувала, плакала, кричала. Не раз і не два її лаяли, погрожували, але не раз їй вдавалося силою свого незвичайного темпераменту і любов’ю до людини примусити погромників кинути кілки і повернутись до дому.
Кілька єврейських родин переховувала Марія Костянтинівна в своєму будинку в ті страшні дні, що змінялися в освітлені пожежами осінні ночі. Але нам здалося, що днів уже зовсім немає, а темна ніч, без просвітку і порятунку, нависла над нами і тяжко гнітить нашу, скривавлену людською кров’ю, землю.
Наш Тоня теж ледве уникнув кривавої розправи і в двір заходила осатаніла юрба, але, видко, ні в кого не знялася юрба на Заньковецьку, яка сама вийшла назустріч юрбі і не допустила її далі порога свого будинку.
Цей час ще більше з’єднав нас з Марією Костянтинівною. Страждання зв’язують людей тісніше і міцніше, ніж саме велике щастя, і коли, нарешті, все вгамувалося, - рушили поїзди й мені довелося розлучитися з нею – було дуже сумно на душі.»

За машинописом сімейного архіву: Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.

Далі буде.






Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2017-10-20 17:09:58
Переглядів сторінки твору 273
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.102 / 5.5  (4.943 / 5.55)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.945 / 5.78)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.788
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО МИСТЕЦТВО
Соціум
Автор востаннє на сайті 2019.01.15 12:16
Автор у цю хвилину відсутній