ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олена Багрянцева
2019.02.17 01:12
Ця історія знову почнеться для нас із кінця.
Не тривожся даремно, минуле пустивши за вітром.
Знаю, серце твоє крижане не зумію зігріти.
Знаю, вперте мовчання не буде ніяк до лиця.

Може, завтра зійдуть нанівець всі важливі слова.
І роздмухає хтось н

Вероніка Новікова
2019.02.17 00:27
Бачу тебе просту, гілля смаглявих рук,
в жилах свята вода, сповнена темних звуків.
Груди твої гіркі - грона зимових вин,
полум'я губить глузд поміж твоїх колін.

Хто ти мені така? Згуба моя й усе.
Може заснув би з ким, тільки печеш у серці.
Жінка

Юрій Сидорів
2019.02.16 12:19
Бузиною заварюють в Хотові
Для гурманів чаї бергамотові.
Дозріває полин
Між дерев і рослин.
І його культивують у Хотові.

Завалили метро у Батурині
Наркомани, «Паміром» обкурені.

Вероніка Новікова
2019.02.16 00:47
Темна чи світла буде твоя сторона,
іди до горіха, спускайся в старий підвал.
Спалимо ковдру і, може, старий диван.
Заліземо вище, до Інчиного вікна.

Там, за вікном, хтось провалився в тінь.
Скло у руці, зіниці блищать, як сталь.
Краще тримайся, мо

Віктор Кучерук
2019.02.16 00:13
Не так, як сусід подарунками
До свята дружину лишень, -
Вітаю тебе поцілунками,
Кохана моя, повсякдень!
Пробач, що плекати обновами
Тебе не навчуся чомусь, -
Що тільки з вітанням віршованим
Щоранку до тебе горнусь.

Ірина Вовк
2019.02.15 21:10
Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей «СТРІТЕННЯМ» зоветься…

Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:

Іван Потьомкін
2019.02.15 12:45
Ейн сомхім ал ганес На Бога покладайся, а розуму тримайся. Бог то Бог, та не будь і сам плох. Богу молись, а до берега гребись. Боже, поможи, а сам не лежи. Надія в Бозі, коли хліб у стозі. Ейн ані ела бедАат Бідний лише той, хто не має знань.

Олександр Сушко
2019.02.15 12:32
Дописав елегію таки,
Прочитай, мій братику, не бійся.
Космос чхнув, посипались зірки,
Захитався в піднебессі місяць.

Ласий люд до незвичайних тем,
А мені екзотики не треба.
Про любов писати - це святе,

Ігор Деркач
2019.02.15 10:13
Зима минає. Літо наступає.
Але нічого кращого немає
як на порядку денному – весна,
коли сигнали подає вона, –
зима минає.

Але коли – ніхто не доганяє.
Бо це не те, що буча затяжна.

Віктор Кучерук
2019.02.15 00:01
Мерехтлива віхола лютнева,
Попелом сріблястим уночі, –
Ластиться вагомо на деревах
І хоронить глибоко корчі.
Кружеляє, сиплеться і гусне
Втомлено на влежаних снігах,
Давній наст винищуючи з хрустом
І невидним роблячи весь шлях.

Сонце Місяць
2019.02.14 21:45
у вечір подібний на цей
без будь~ яких панацей
змальований трохи криво
та прискіпливим олівцем

мов деінде альтернатива
дощовий чи сум чи то дзен
градієнт карамельно~ сивий

Олександр Сушко
2019.02.14 21:06
Поете! Не сиди у хаті пнем!
Від компа геть! Існуднув як, ой леле!
Немає мавки - пишеться сумне,
А є красуня - радісне й веселе.

Ти з виду - кремез, ще не у літах,
Цікавити повинні пані пишні.
А в тебе - тьху! - в паперах борода,

Ярослав Чорногуз
2019.02.14 21:05
Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Ігор Деркач
2019.02.14 19:27
Коли любов'ю пахне і весна
свої права качає в повну силу,
ми віддаємось почуттю сповна
і де б тоді по світу не носило,
хміліємо, буває, без вина,
коли приходить щастя і весна.

І навіть лютий майже не лютує,

Вероніка Новікова
2019.02.14 17:06
Цей вірш я писала нікому, тож він нічий.
Складала, як дім чи казку, з простих речей.
Ховаючи світло сорому, страху тінь
У темінь північну з виру його очей.

У темені цій північній горять ліси,
Як губи горять, які цілували мідь.
Хай спогад про це бе

Микола Дудар
2019.02.14 16:21
Фітотерапія
поучні… роки
затікають вії
хліб хіба з муки?
і тіла не з крови
більше - не з води
все воно із Мови
й зникне теж туди…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29

Вікторія Їхова
2019.01.26

Іван Цимбалюк Калиновий
2019.01.21

Величко Анастасія
2019.01.16

старий Стрілець
2019.01.14

Людмила Кірєєва
2019.01.02

Надін Ко
2018.12.16






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Василь Буколик / Проза

 Вашинґтон Ірвінґ. Ріп Ван Вінкл

Посмертна праця Дітріха Нікербокера

Вотан, бог саксів, ним клянусь, –
Створив він середу, свій день, –
Що правда – річ, яку таю
До дня фатального, коли
У діл останній упаду.

Картрайт


Будь-хто, кому випадало підійматися вгору Гудзоном, звичайно, пам’ятає Каатскільські гори. Ці дальні відроги великої родини Аппалачів, підносячись на чималу висоту і пануючи над навколишньою місцевістю, видніють на захід од річки. Кожна пора року, кожна зміна погоди, більше того – кожна година упродовж дня роблять зміни в чарівному забарвленні й обрисах цих гір, отож господині – і близькі, й далекі – дивляться на них, мовби на бездоганний барометр. Коли погода тиха і тривка, вони, вдягнені в пурпур і туркус, викреслюють свої сміливі контури на прозорому вечірньому небі, але іноді (хоча довкола, куди не кинь оком, усе безхмарно) біля їхніх вершин збирається сиза шапка туману, і в останньому промінні призахідного сонця вона горить і сяє, неначе вінець слави.
Коло підніжжя цих казкових гір подорожньому, ймовірно, випадало бачити легкий димок, що в’ється над поселенням, ґонтові дахи котрого просвічують між деревами якраз там, де блакитні тони передгір’я переходять у яскраву зелень місцевості, що розстилається перед ним. Це – старовинне сільце, яке побудували голландські переселенці ще в найбільш ранню пору колонізації, на початку правління доброго Пітера Стаувесанта (хай буде мир його прахові!), і ще зовсім недавно тут стояло кілька будиночків, що їх склали перші колоністи з дрібної, вивезеної з Голландії жовтої цегли, з ґратчастими віконцями й флюгерами у вигляді півників на гребнях гостроверхих дахів.
Саме в цьому сільці й в одному з таких будинків (який, правду кажучи, помітно потерпів від часу і негоди), у давні часи, тоді, коли цей край ще був британською провінцією, мешкав простий добродушний хлопець на ймення Ріп Ван Вінкл.
Він належав до числа нащадків тих самих Ван Вінклів, які з великою славою діяли в лицарські дні Пітера Стаувесанта і перебували з ним при облозі форту Крістіна. А втім, войовничого характеру своїх пращурів він не успадкував. Я вже зауважив, що це був простий, добродушний хлопець; більше того, він був добрий сусід і покірний, затурканий чоловік. Певне, останній обставині він завдячував тією лагідністю духу, яка здобула йому загальну любов і широку популярність, бо найбільш услужливим і поступливим поза своєю оселею виявляються чоловіки, що звикли підкорятися сварливим і вічно лайливим дружинам. Їхня вдача, пройшовши крізь вогняне горнило домашніх знегод, стає, поза всяким сумнівом, гнучкою і податливою, бо подружні прочуханки ліпше за всі проповіді на світі навчають людину чесноті терпіння і послуху. Ось чому сварливу дружину в певному сенсі можна вважати благословенням неба, а коли так – Ріп Ван Вінкл був благословенний тричі.
Хай там що, але він, безперечно, мав палку симпатію всіх сільських господинь, які, за звичаєм прекрасної статі, в усіх родинних негараздах Ріпа незмінно ставали на його бік і, коли теревенили одне з одним вечорами, не гаяли нагоди звалити всю провину на тітоньку Ван Вінкл. Навіть сільські хлопчаки зустрічали його появу галасливим і радісним гомоном. Він брав участь у їхніх забавах, майстрував їм іграшки, вчив запускати змія і котити кульки й розповідав незліченні історії про духів, відьом та індіанців. Коли б не проходив він селом, його постійно оточувала ватага хлопчаків, які чіплялися за поли його одягу, вилазили йому на спину і безкарно вчиняли тисячі пустощів; до речі, не було ані однісінької собаки в околицях, якій би спало на гадку загавкати на нього.
Великою вадою в характері Ріпа була нездоланна відраза до виробничої праці. Це, одначе, відбувалося не тому, що йому бракувало посидючості або терпіння: адже ж сидів він сиднем, бувало, на мокрому камені з вудкою, довгою і важкою, наче татарська піка, і покірно вудив цілими днями навіть у тих випадках, коли ані разу не клюне; блукав же він годинами з рушницею на плечі лісами й болотами, горами й долами, аби підстрелити кілька вивірок чи лісових голубів. Ніколи він не відмовлявся пособити сусідові навіть у найтяжчій роботі й був першим, якщо в селі бралися спільно лущити кукурудзу або зводити камінні паркани; мешканки села звикли звертатися до нього з різноманітними дорученнями або проханнями зробити для них яку-небудь дрібну надокучливу роботу, узятись до котрої не погоджувалися їхні менш поступливі чоловіки. Коротше кажучи, Ріп охоче брався до чужих справ, але зовсім не до своїх власних; виконувати обов’язки батька родини й доладно утримувати ферму видавалося йому немислимим і неможливим.
Він заявляв, що обробляти цю землю не варто, це, мовляв, найбільш кепська ділянка в цілому краю, усе росте на ній геть погано і завжди ростиме зле, попри всі старання і зусилля. Огорожі в нього раз у раз валилися; корова незмінно примудрялася заблукати або потрапляла в чужу капусту; бур’яни на його полі росли звичайно швидше, аніж у будь-кого іншого; щоразу, коли він збирався працювати надворі, мовби зумисне, починало дощити, і, хоча земля, що дісталася йому в спадщину, скорочуючись акр за акром, зрештою перетворилася, завдяки його господарюванню, на вузьку смужку картоплі й кукурудзи, та смужка була найгіршою в цій місцевості.
Його діти ходили такими обтріпаними й здичавілими, немов росли без батьків. Його син Ріп був схожий на батька, і з усього виглядало, що вкупі зі старою одіжжю він успадкує і батьківський характер. Зазвичай він дріботів підтюпцем, наче огир, по п’ятах матері, вдягнений у старі, проношені до дірок штани, які з великим трудом притримував однією рукою, подібно як виряджені пані в кепську погоду підбирають шлейф своєї сукні.
Тим не менше Ріп Ван Вінкл належав до кола тих вічно щасливих смертних, володарів легковажної й безтурботної вдачі, котрі живуть не замислюючись, їдять хліб білий або чорний, залежно від того, який легше добути без труду і клопотів, і радше готові сидіти без діла й голодувати, аніж працювати й жити забезпечено. Якби Ріп був відданий на власну волю, він би посвистував собі в повне задоволення упродовж усього свого життя, але, на жаль!.. Його дружина невтомно дзижчала йому у вуха, твердячи про його лінь, безтурботність і про розорення, до якого він довів власну родину. Уранці, вдень і вночі її язик тріскотів без угаву і передиху: усе, що б не сказав і не зробив її чоловік, викликало потік домашнього красномовства. Ріп мав єдиний спосіб відповідати на всі такі проповіді, і завдяки частому повторенню це перетворилося на звичку: він знизував плечима, похитував головою, зводив очі до неба і вперто мовчав. А втім, це тягло за собою нові постріли від його невгомонної дружини, і врешті він мусив відступати з поля бою і ховатися за межами домівки – адже тільки ці межі залишаються нещасному чоловікові, який живе під каблуком дружини.
Серед домашніх єдиним другом Ріпа був пес на ймення Вовк – істота не менш підлегла за його бідолаху-господаря, – бо пані Ван Вінкл, вважаючи, що вони товариші по неробству, злісно позирала на Вовка, бачачи в ньому причину частих пропадань її чоловіка. А Вовк, по суті кажучи, мав усі риси характеру, які належить мати чесному псові; він не поступився б відвагою жодному звірові, що нишпорив у лісах, але ж яка відвага встоїть перед причіпками злого жіночого язика! Варто було Вовкові переступити поріг будинку, як його вид одразу перемінявся: понурий, з опущеним до землі або затиснутим між ногами хвостом, скрадався він, немов злодій, раз у раз кидаючи криві погляди на пані Ван Вінкл і при найменшому помаху мітли або ополоника з виттям і вереском кидаючись за двері.
Протягом років сімейне життя Ріпа ставало дедалі тяжчим. Поганий характер ніколи не пом’якшується з віком, а гострий язик – єдиний з усіх ріжучих інструментів, який не лише не притупляється від постійного вживання, але, навпаки, робиться дедалі гострішим. Вимушений часто-густо покидати домашнє вогнище, Ріп мало-помалу звик знаходити втіху у відвіданні, так би мовити, постійного клубу мудреців, філософів та інших сільських нероб. Цей клуб засідав на лавці біля невеликої корчми, вивіскою якій слугував намальований червоною фарбою портрет його королівської величності Джорджа ІІІ. Тут вони просиджували в холодку нескінченний літній день, вайлувато переказуючи один одному сільські плітки або пережовуючи незліченні сонливі «історії ні про що». А втім, декотрі державні діячі мали б викласти добрі грошики, аби послухати глибокодумні дискусії, що іноді виникали між ними, коли який-небудь випадковий проїжджий забезпечував їх старою газетою. З якою врочистістю вони слухали тоді неквапливе читання Дерріка Ван Буммела, шкільного вчителя, маленького й охайного вченого чоловічка, який міг вимовити не затнувшись найбільш велетенське слово в усьому словнику! З якою мудрістю вони бесідували про події багатомісячної давнини!
Громадською думкою на цих високих зборах керував Ніколас Веддер, патріарх села і власник корчми, біля порога якої він висиджував з ранку до ночі, пересуваючись саме настільки, скільки було потрібно, аби сховатися від сонця і залишитись у тіні могутнього дерева, отож сусіди, спостерігаючи його рухи, могли визначити час так само докладно, як наче перед ними був сонячний годинник. Щоправда, його голос можна було почути нечасто, зате своєю люлькою він димів без угаву. Проте його прибічники (а всі великі люди завжди мають прибічників) чудово розуміли його і вміли вгадувати його міркування. Було зауважено, що, коли читання або оповідь не припадали йому до смаку, він починав несамовито пихкати люлькою, пускаючи з рота часті, короткі й сердиті клубки диму; а якщо, навпаки, вони йому подобалися, він неквапливо і спокійно затягувався і випускав дим легкими, мирними хмарками; час від часу, вийнявши люльку з рота, він поважно хитав головою на знак повного схвалення, і тоді біля його носа закручувався духмяний димок.
Але навіть із цієї фортеці врешті бідного Ріпа прогнала сварлива дружина, яка не раз порушувала спокій і безтурботність шанобливих зборів, маючи його членів нізащо і дошкуляючи їм своїми глузами. Навіть священної особи Ніколаса Веддера не пошкодував зухвалий язик цієї скаженої фурії, яка прилюдно звинувачувала його в тому, що він потурає гультяйським нахилам її легковажного чоловіка.
Отож бідолаха Ріп був доведений до розпачу; єдине, що йому залишалось, аби позбутися роботи на фермі й лайки дружини, – це взяти рушницю і вирушити в мандри лісами. Тут він подеколи присідав до підніжжя дерева і ділився вмістом своєї мисливської торби з Вовком, якому співчував, немов товаришеві по нещастю. «Бідний Вовк, – казав він у таких випадках, – твоя пані влаштовує тобі кляте собаче життя? Нічого, товаришу, доки я живий, ти маєш собі оборонця!» Вовк змахував хвостом, спрямовував сумовитий погляд на господаря, і якщо собаки здатні співчувати людям, то я справді готовий повірити, що він щиросердно відповідав Ріпові взаємністю.
Якось гарного осіннього дня, роблячи таку прохідку, Ріп непомітно для самого себе видерся на одну з найвищих вершин Каатскільських гір. Він віддавався своєму улюбленому полюванню на вивірок, і безлюдні гори відповідали на його постріли багаторазовою луною. Вже під вечір, тяжко дихаючи від втоми, приліг він на зелений, порослий гірською травою горбик біля самого краю прірви. Звідти, крізь просвіти між деревами, він бачив розлогу, вкриту густим лісом рівнину, яка тяглася на багато миль. Десь унизу – там, далеко-далеко – велично і безмовно котив свої води могутній Гудзон (лише вряди-годи на його дзеркальному лоні можна було зауважити відбиття багряної хмаринки або вітрила неквапливого суденця, мовби застиглого на місці), але і сам Гудзон нарешті губився в синяві далеких передгір’їв.
З протилежного боку перед ним відкривалася глибока, затиснута горами лощина – дика, пустельна, розкудлана, – дно якої, завалене уламками звислих згори скель, ледве освітлювали відблиски проміння призахідного сонця. Ріп лежав і задумливо дивився на цю картину; надходив вечір; гори кидали довгі сині тіні, затуляючи ними долини. Ріп зрозумів, що темрява настане значно раніше, аніж він устигне дістатися села, і, тяжко зітхнувши, уявив собі сувору зустріч, яку приготувала йому пані Ван Вінкл.
Раптом, коли він вже зібрався сходити з гори, до нього долетів з далини оклик: «Ріпе Ван Вінкле! Ріпе Ван Вінкле!» Ріп поглянув навсібіч, але довкола нікого не було, крім ворони, що скеровувала свій самотній політ через гори. Він вирішив, що уява ошукала його, і знову приготувався до спуску, як раптом почув той самий голос, котрий чітко прозвучав у тихому вечірньому повітрі: «Ріпе Ван Вінкле! Ріпе Ван Вінкле!» Тієї ж миті Вовк оскалився, заричав, притиснувся до господаря і завмер, перелякано дивлячись униз. Тепер і Ріпа опанувала якась невиразна тривога; він скерував неспокійний погляд у напрямі, який йому підказав Вовк, і врешті розрізнив химерну постать якоїсь людини, що натужно дралася на скелі й згиналася під вагою ноші, яку вона тягла на спині. Ріп подивувався, зустрівши людську істоту в такій пустельній місцевості, якої ніхто не відвідує, але, вирішивши, що це хтось із околичних мешканців, котрі потребують його допомоги, поспішив на клич і почав спускатися.
Наблизившись, він ще більше здивувався дивній зовнішності незнайомця. Перед ним стояв дебелий старий чоловічок із густою гривою волосся та сивою бородою. Вдягнений він був за старовинною голландською модою: у суконний колет, стягнутий ременем біля пояса, і в кілька пар штанів, причому горішні, надзвичай широкі, були оздоблені збоку рядами ґудзиків, а біля колін – бантами. На плечі він тягнув чимале барильце, певно, наповнене міцним, і подавав Ріпові знаки, просячи його наблизитися і допомогти. Хоча Ріп дещо знітився і не відчував особливої довіри до незнайомця, він таки зі звичайною готовністю відгукнувся на його прохання, і от, допомагаючи одне одному, вони почали дертися вгору вимивиною, що являла собою, очевидно, висохле річище струмка.
Підіймаючись, Ріп не раз чув глухі удари, які нагадували вибухи далекого грому. Вони долітали немовби з глибокого, витягнутого в довжину яру або, вірніше, ущелини між високими скелями; саме до неї провадила нерівна, вкрита щебінкою стежка, якою вони йшли. Ріп на хвильку зупинився і, погадавши, що це, певне, віддалений гул швидкоплинної грозової зливи, яка часто буває в горах, рушив далі. Пройшовши ущелину, вони вийшли в лощину, подібну до маленького амфітеатру. Її зусібіч оточували навісні кручі, з країв яких звисли гілки дерев, а тому знизу можна було побачити лише клапті лазурного неба чи подеколи яскраву вечірню хмарку. За весь цей час ані Ріп, ані його супутник не кинули ані слова, і хоча перший вельми дивувався, заради чого тягти барильце з міцним у дикі, пустельні гори, він таки не наважився запитати пояснення у старого, бо в тому було щось незвичайне і незбагненне, що навіювало страх і унеможливлювало зближення.
Діставшись амфітеатру, Ріп побачив чимало такого, що гідне уваги. Посередині, на гладенькому майданчику, компанія дивних осіб грала в кеглі. На собі вони мали химерне чужоземне вбрання: одні – короткі куртки, інші – колети, з довгими ножами біля пояса, і майже всі в таких самих широчезних штанах, які були на Ріповому поводиреві. Та, окрім одягу, все в їхній зовнішності було незвичайне: один мав велетенську голову, широке обличчя і малесенькі свинячі очка; обличчя іншого (на ньому був білий ковпак, подібний до цукрової голови й оздоблений червоною півнячою пір’їною) складалося немовби з самого носа. Усі мали бороди різноманітної форми й барви. Один із них, певне, був головним; на цьому дебелому літньому джентльменові з огрубілим обличчям були: каптан із галунами, широкий пояс і кортик, а також капелюх із високою тулією та пір’ям, червоні панчохи й черевики на високих каблуках, спереду оздоблені пряжками. Уся група загалом нагадувала Ріпові картину фламандського художника у вітальні Ван Шейка, сільського пастора, – картину, яку привезли з Голландії ще перші поселенці.
Та ось що найбільше приголомшило Ріпа: хоча ці хлопці, судячи з усього, щиросердно розважалися, вони утримували на своїх обличчях незмінно суворий вираз і зберігали таємниче мовчання; ще ніколи Ріпові не випадало бути присутнім на такій понурій розвазі. Окрім стукоту куль, який будив у горах гучну луну, що грюкотіла неначе розкоти грому, ніщо не порушувало безмовності цієї сцени.
Коли Ріп зі своїм супутником підійшли ближче, ці люди враз перервали гру, і кожен із них витріщився на нього впертим поглядом, немов статуя; їхні обличчя були такі дивні, такі чужі, такі неживі, що Ріпові йойкнуло серце і затрусилися жижки. Тимчасом його супутник став розливати вміст барильця по великих келихах і знаком показав Ріпові, що їх належить піднести гравцям. Ріп послухався, страхаючись і тремтячи; у глибокому мовчанні вони проковтнули напій і повернулися до гри.
Мало-помалу Ріп призвичаювався до оточення. Його страх і тривога минули. Він навіть насмілювався – звісно, лише тоді, коли ніхто не зирив у його бік, – скуштувати напою і погадав, що за смаком і запахом то є чудове голландське віскі. І оскільки за своєю вдачею він був вічно спраглою душею, невдовзі його стала мучити спокуса, чи не сьорбнути ще разочок. Та позаяк один ковток тягне за собою інші, він сьорбав собі та й сьорбав, отож його свідомість урешті затуманилася, голова стала тяжкою й опустилася на груди, і він поринув у глибокий сон.
Прокинувшись, Ріп побачив себе на тому самому зеленому пагорбі, звідки вперше зауважив учорашнього старого з ущелини. Він протер очі – був яскравий, світлий ранок. У кущах пурхали й цвірінькали пташки; у високому небі кружляв і шугав орел, підставляючи груди чистому гірському вітрові. «Невже, – подумав Ріп, – я провів тут цілу ніч?» Він пригадав усе, що з ним сталося, перш ніж він задрімав. Дивний чоловік із барильцем голландського віскі… яр у горах… дикий куток серед скель… понура партія в кеглі… келих… «Ох, цей келих, – подумав Ріп, – цей клятий келих! Як же ж я виправдаюся перед пані Ван Вінкл?»
Він озирнувся довкола, шукаючи свою рушницю, та, замість нового, чудово змазаного дробовика, знайшов поруч себе якийсь старезний самопал; ствол поїла іржа, замок відпав, ложе поточили хробаки. Він запідозрив, що суворі й німі гультяї, яких він напередодні зустрів у горах, покепкували з нього і, напоївши міцним, підмінили його рушницю. Вовк теж зник; а втім, він міг заблукати, погнавшись за куріпкою чи вивіркою. Ріп свиснув і гукнув його ім’я – усе було марно. На його свист і крики багато разів відповіла луна, а собаки ніде не було.
Він вирішив ще раз навідати місце вчорашньої вечірньої розваги. Якщо зустріне когось із гравців, то зажадає від нього рушниці й собаки. Підвівшись на ноги, аби виконати цей намір, він відчув ломоту в суглобах і помітив, що йому бракує давньої легкості й рухливості.
«Ці ж бо ліжка в горах; видно, вони не для мене, – подумав Ріп, – і якщо після такої прогулянки я до всього підхоплю ще й ревматизм, то вже ж і дістану від пані Ван Вінкл!» Насилу спустившись у яр, він знайшов вимивину, якою вчора ввечері підіймався нагору зі своїм супутником. Йому на подив, тепер нею, пінячись, перескакуючи зі скелі на скелю і наповнюючи яр ревінням та рокотінням, мчав бурхливий гірський потік. Тим не менше Ріп став дертися вгору вподовж його берега і мусив пробиратися крізь зарослі лавра, березняк і ліщину, плутаючись і подеколи застряючи серед густих лоз дикого винограду, який, чіпляючись за дерева своїми вусиками й завитками, зіткав на його шляху своєрідну сітку.
Зрештою він дістався того місця в ущелині, де між скелями мав відкритися прохід у амфітеатр, але більше не було і сліду такого проходу. Скелі надималися пологим нездоланним муром; згори легкою смугою перистої піни мчав потік, який падав у розлогу водойму, глибоку і чорну, огорнуту тінню лісу, що ріс довкола. Тут бідний Ріп мимоволі зупинився. Він ще раз свиснув і гукнув свого пса, та у відповідь лише долинуло каркання бездільних ворон, які кружляли високо в повітрі над сухим деревом, що звисало в осяяну сонцем прірву; ворони, почуваючись у безпеці, – ще б пак, на такій висоті! – глузливо позирали долу і неначе кепкували з труднощів бідолахи. Що тепер йому робити? Ранок минав, Ріп відчував голод: адже він не снідав! Його засмучувала втрата рушниці й собаки, він лякався зустрічі з дружиною, але ж не помирати Ріпові з голоду в цих горах! Похитавши головою, він навантажив плече іржавим самопалом і з серцем, повним клопотів і тривоги, рушив додому.
Підходячи до села, Ріп зустрів кількох людей, але серед них нікого, хто був би йому знайомий; це дещо здивувало його, бо він думав, що у своїй околиці знає кожного стрічного-пересічного. Крім того, їхній одяг був скроєний зовсім інакше від того, до якого він звик. Усі вони, як один, здивовано витріщали очі на Ріпа і щоразу, поглянувши на нього, неодмінно хапалися за підборіддя. Бачачи постійне повторення цього жесту, Ріп мимоволі наслідував їхній приклад і, на подив собі, виявив, що йому виросла борода довжиною в добрий фут!
Нарешті він увійшов до села. Ватага незнайомих хлопців ішла за ним по п’ятах; вони гикали і вказували пальцями на його білу бороду. Собаки – але і серед них не було жодного старого знайомого – кидалися на нього, надриваючись від гавкання. Та й село теж змінилось – розрослося і стало більш велелюдним. Перед ним тяглися ряди будинків, яких він ніколи не бачив, а між тим добре знані йому будиночки зникли без сліду. Чужі імена на дверях, чужі обличчя у вікнах – усе стало чуже. Було від чого втратити глузд; Ріп почав думати, чи не опанували чаклунські чари і його самого, і весь навколишній світ. Звичайно, – і в цьому не могло бути сумнівів, – перед ним було рідне село, яке він покинув лише вчора. Там височіють Каатскільські гори, удалині сріблиться хуткий Гудзон, а ось – ті самі пагорби й долини, які були тут споконвіку. Ріп неабияк збентежився. «Учорашній келих, – подумав він, – певне, задурманив мені голову».
Не без зусиль знайшов він дорогу до свого будинку, до якого, скажімо між іншим, підходив із німим страхом, очікуючи, що от-от залунає пронизливий голос пані Ван Вінкл. Будинок виявився цілковито занепалим: дах поруйновано, вікна розбито, двері вирвано з одвірків. Навколо будинку блукав худющий, напівголодний собака, схожий на Вовка. Ріп гукнув його, але той, буркочучи, вишкірив зуби й пішов геть. Це вже було зовсім кривдно. «Мій власний пес, – зітхнув бідний Ріп, – і той забув мене».
Він увійшов у оселю, яку пані Ван Вінкл, треба віддати їй належне, завжди тримала в чистоті й порядку. Будинок був порожній, запущений і, очевидно, покинутий. Таке запустіння змусило його забути всілякий страх перед дружиною, і він став гучно кликати її та дітей; звуки його голосу на хвильку наповнили порожні кімнати; потім наново запанувала мертва тиша.
Ріп квапливо вийшов з дому і попрямував до свого давнього пристановища і своєї втіхи – сільської корчми; але і корчма без сліду зникла! На її місці стояла велика перекошена дерев’яна будівля, що дірявіла широкими вікнами; декотрі з них були повибивані й затулені старими капелюхами або спідницями; над входом до будівлі викрашалася вивіска: Готель «Злука» Джонатана Дулітла. Замість могутнього дерева, в тіні якого колись безтурботно тулилася скромна голландська корчма, стирчала проста гола жердина з чимось на подобу червоного нічного ковпака на самій верхівці. На жердині також розвивався прапор із зображенням якихось зірок і смуг. Усе це було вкрай дивно і незбагненно. Проте Ріп розгледів на вивісці, під якою не раз мирно курив свою люльку, рум’яне обличчя короля Джорджа ІІІ, але і той щонайразючіше змінився. Червоний стрій став синім зі світло-жовтою оздобою; замість скіпетра в руці опинилася шпага; голову вінчав трикутний капелюх, і долі великим літерами було накреслено: Генерал Вашинґтон.
Як завжди, біля дверей товклося багато люду, але серед них не було нікого, кого б пам’ятав Ріп. Неначе змінився навіть самий характер людей. Замість давньої незворушності й сонного спокою в усьому проступала діловитість, настирливість, метушливість. Ріп марно шукав очима, де ж є мудрий Ніколас Веддер із його широким обличчям, подвійним підборіддям і славною довгою люлькою, який навзамін марнослів’я обдаровував своїх співрозмовників густими клубками тютюнового диму, або шкільний учитель Ван Буммел, який пережовував зміст старої газети. Замість них худющий суб’єкт із жовтим видом, маючи кишені суціль напхані якимись друкованими оголошеннями, галасливо розбалакував про громадянські права, про вибори, про членів Конгресу, про свободу, про Бенкерз-Гіл, про героїв 1776 року і про багато чого іншого, отож його спіч видався приголомшеному Ріпові якимось вавилонським змішанням мов.
Поява Ріпа, його довга біла борода, іржавезна рушниця, чудернацьке вбрання і ціла армія жінок та дітей, які йшли за ним по п’ятах, негайно привернули увагу корчемних політиків. Вони обступили його і з великою цікавістю стали розглядати з голови до ніг і з ніг до голови. Оратор миттєво опинився біля Ріпа і, відвівши його вбік, спитав, за кого той голосуватиме. Ріп подивовано витріщився на нього. Не встиг він оговтатись, коли якийсь низький і прудкий чоловічок смикнув його за рукав, підвівся навшпиньки й прошепотів йому у вухо: «Хто ж ви – федераліст, демократ?» Ріп і цього разу не второпав ані слова. Услід за цим недовірливий і самовпевнений літній джентльмен у трикутному капелюсі з гострими кінцями пробрався до нього крізь юрбу, розштовхуючи всіх ліктями ліворуч і праворуч, і зупинився перед Ріпом Ван Вінклем; упершись однією рукою в бік, другою спираючись на тростину і немовби проникаючи в саму його душу своїм пильним поглядом і вістрям свого капелюха, він суворо спитав, на якій підставі той прибув на вибори озброєним і задля чого привів юрбу з собою: чи не має він наміру підняти заколот у селі?
– Помилуйте, джентльмени! – вигукнув Ріп, остаточно збитий з пантелику. – Я чоловік убогий і мирний, уродженець тутешніх місць і вірнопідданий свого короля, нехай благословить його Бог!
Тут здійнявся відчайдушний галас:
– Торі! Торі! Шпигун! Емігрант! Тримай його! Геть!
Самовпевнений чоловік у трикутному капелюсі на превелику силу врешті відновив порядок і, набувши ще більшої поважності й суворості, знову спитав незнаного злочинця: навіщо він прибув сюди й кого він шукає? Бідолаха Ріп став покірно доводити, що нічого злого він не замислив і прибув сюди, лише аби побачити когось із сусідів, які звичайно збираються біля корчми.
– Чудово, та хто ж вони? Назвіть їхні імена.
Ріп на хвильку задумався, потім мовив:
– Ніколас Веддер.
Запанувало мовчання; його порушив якийсь старий, що пропищав тонким, верескливим голосом:
– Ніколас Веддер? От уже вісімнадцять років, як він помер і відійшов у ліпший світ. На його могилі на цвинтарі поставили дерев’яний пам’ятник, і все про нього було там мовлено, але і він розвалився.
– Де ж тоді Бром Детчер?
– Ох, той! Ще на початку війни він пішов до армії; одні кажуть, що його вбили при взятті штурмом Стоуні-Пойнта, інші – буцімто він потонув під час бурі біля Антонієвого Носа. Не знаю, чия з них правда. Та назад він не повернувся.
– А де Ван Буммел, учитель?
– Він теж пішов на війну, став поважним генералом і тепер засідає в Конгресі.
Зачувши про зміни, які сталися в рідному селі, про жорстоку долю, яка забрала в нього старих друзів, і погадавши, що тепер він лишився самісінький на всьому білому світі, Ріп відчув, як його серце стискається і завмирає. До того ж кожна відповідь породжувала в ньому глибокий подив, бо йшлося про великі відтинки часу і про події, котрі не містилися в його свідомості: війна, Конгрес, Стоуні-Пойнт. Він не наважувався спитати про інших друзів і скрикнув у повному розпачі:
– Невже тут ніхто не знає Ріпа Ван Вінкла?
– Ох, Ріп Ван Вінкл! – пролунали голоси в юрбі. – Ще б пак! Он він, Ріп Ван Вінкл, он він стоїть, притулившись до дерева.
Ріп поглянув у вказаному напрямку і побачив свого двійника, цілковито такого, яким був він, вирушаючи в гори. То був, певне, такий самий ледар і, в кожному разі, такий самий шарпак! Бідолаха Ріп остаточно розгубився. Він засумнівався в самому собі: хто ж він – Ріп Ван Вінкл чи хтось інший? І доки він стояв збентежений, чоловік у трикутному капелюсі звернувся до нього з питанням:
– Хто ж ви і як звуть вас?
– Бог тільки знає! – вигукнув Ріп, втрачаючи здоровий глузд. – Адже я – зовсім не я… я – це хтось інший… Учора ввечері я був справжнім, але провів цю ніч серед гір, і мені підмінили рушницю; усе змінилося, я змінився, не можу сказати, як мене звуть і хто я такий.
Тут присутні почали перезиратися, перемигуватися, похитувати головою і значущо постукувати собі по чолу.
У юрбі зашепотілися, що непогано б забрати у старого діда рушницю, а то ще, певне, накоїть якоїсь біди. На одну згадку про таку можливість самовпевнений чоловік у трикутному капелюсі поспішно відійшов. У цю вирішальну хвилину молода гарна жінка, проштовхавшись уперед, підійшла поглянути на сивобородого старого. На її руках був пикатий малий, який при Ріповому виді заволав на повен голос.
– Мовчи, Ріпе, – закричала вона. – Мовчи, дурнику: дідусь тобі зла не зробить.
Ім’я дитини, вигляд матері, її голос – усе це збудило в Ріпі вервечку далеких спогадів.
– Як тебе звуть, мила? – спитав він.
– Джудіт Ґарденір.
– А як звали твого батька?
– Його звали Ріпом Ван Вінклем, але от уже двадцять років, як він пішов з дому з рушницею на плечах, і відтоді ні слуху ні духу про нього. Собака сам повернувся додому, але що сталося з батьком, – чи він сам застрелився, чи його схопили індіанці, – ніхто на це вам не відповість. Я була тоді зовсім маленькою дівчинкою.
Ріпові не терпілося з’ясувати ще одну обставину, і тремтливим голосом він поставив останнє питання:
– А де ж твоя мати?
– Вона теж померла; це сталося недавно. Їй луснула жила – вона полаялася з рознощиком із Нової Англії.
Принаймні хоч ця новина містила дещо втішне. Стримуватися далі бідолаха не міг. За мить і дочка і дитина опинилися в його обіймах.
– Я – твій батько! – скрикнув він схвильовано. – Я – Ріп Ван Вінкл, колись молодий, а нині старий Ріп Ван Вінкл. Невже ніхто на світі не впізнає бідолаху Ріпа Ван Вінкла?
Усі витріщили очі на нього.
– Ну звісно! Це ж Ріп Ван Вінкл, власне він! Ласкаво просимо, дорогий сусіде! Де ж ти пропадав, старий, протягом довгих двадцяти літ?
Історія Ріпа була напрочуд коротка, бо ціле двадцятиріччя пролетіло для нього, мов одна літня ніч. Люди навколо, слухаючи Ріпа, вирячилися на нього і дивувалися його оповіді; а втім, знайшлися й такі, що підморгували одне одному і вчиняли гримаси, а самовпевнений чоловік у трикутному капелюсі, який, коли минула тривога, повернувся на місце події, стиснув губи й похитав головою; тут захиталися й голови всіх присутніх.
Тоді вирішили довідатися думку старого Пітера Вандердонка; якраз тієї миті він з’явився на дорозі. Він був нащадком історика з тим самим ім’ям, який залишив один із перших описів цієї провінції. Пітер був найстарішим із місцевих мешканців та знав напам’ять усі визначні події й перекази околиці. Він одразу впізнав Ріпа і мовив, що вважає його оповідь цілком правдивою. Він запевнив присутніх, що Каатскільські гори, як потверджує його пращур-історик, споконвіку кишіли якимись дивним істотами; переказують, буцімто Гендрік Гудзон, який вперше відкрив і дослідив річку та прилеглий край, раз на двадцять років оглядає ці місця вкупі з командою свого «Півмісяця». Отже, він постійно навідує регіон, який був ареною його подвигів, і пильним оком наглядає за річкою та містом, названими його ім’ям. Батькові Пітера Вандердонка вдалося одного разу побачити їх: привиди були вдягнені у старовинне голландське вбрання, вони грали в кеглі в лощині між горами; та і йому самому якось улітку під вечір випало почути стукіт куль, подібний до розкотів далекого грому.
Урешті юрба вгомонилася і приступила до важливішої справи – до виборів.
Дочка Ріпа поселила його в себе. Вона мала затишний, добре мебльований будинок і рослого, життєрадісного чоловіка, у якому Ріп упізнав одного з тих шибеників, що колись давно вилазили йому на спину. Щодо сина і спадкоємця Ріпа – достеменної копії свого батька – того самого, якого ми вже бачили притуленим до дерева, то він працював на зятевій фермі й вирізнявся успадкованим від Ріпа-старшого нахилом займатися будь-чим, але тільки не власною справою.
Ріп поновив свої прохідки й давні звички; також він знайшов старих приятелів, але й вони вже були інші: час не пошкодував і їх! З цієї причини він волів зблизитися з представниками юного покоління, з якими невдовзі зав’язав тісну дружбу.
Вільний од усіляких домашніх обов’язків, досягнувши того щасливого віку, коли людина безкарно віддається неробству, Ріп посів старе місце біля порога корчми. Його шанували як одного з патріархів села і як живий літопис давніх «довоєнних часів». Минуло чималенько днів, перш ніж він засвоїв місцеві плітки і збагнув приголомшливі події, що сталися за час його багаторічного сну. Чимало речей мусив довідатися Ріп: він дізнався і про Війну за незалежність, і про скинення ярма Старої Англії, і, нарешті, що сам перетворився з підданого короля Джорджа ІІІ на вільного громадянина Сполучених Штатів. Правду кажучи, Ріп погано тямив у політиці: зміни в житті держав та імперій мало зачіпали його; йому був знаний тільки один вид деспотизму, під гнобленням якого він так довго потерпав, – деспотичне правління спідниці. На щастя, цьому деспотизмові теж надійшов кінець; скинувши зі своєї шиї ярмо шлюбу і більше не лякаючись тиранії пані Ван Вінкл, він міг іти з дому і повертатися додому, коли забажає. Проте щоразу на згадку її імені він похитував головою, знизував плечима і підводив очі, що однаково правомірно можна було вважати виразом і покори своїй сумній долі, і радощів несподіваного визволення.
Ріп оповідав свою історію кожному новому мешканцеві готелю містера Дулітла. Було зауважено, що спочатку він щоразу додавав у цю історію дещо нове, ймовірно через те, що лише недавно прокинувся зі своїх сновидінь. Наприкінці його історія вилилася в ту саму оповідь, яку я щойно відтворив, і в усій околиці не було чоловіка, жінки або дитини, котрі б не знали її напам’ять. Одначе іноді висловлювали сумніви в її достеменності; дехто запевняв, що Ріп попросту схибнувся і що власне його історія є тим пунктом схибленості, котрого ніяк не можна вибити з його голови. Але старі голландські поселенці ставляться до неї з повною довірою. І нині, зачувши в розпал літа над вечір розкоти далекого грому, що долинають з боку Каатскільських гір, вони твердять, що то Гендрік Гудзон і команда його корабля змагаються в кеглі. І всі чоловіки тутешніх місць, які відчувають на собі жінчин черевик, коли їм стає жити нестерпно, мріють випити заспокоєння з келиха Ріпа Ван Вінкла.



Переклав Василь Буколик

Новелу Ірвінґ написав 1819 року, перебуваючи в Бірмінгемі (Велика Британія). Вона увійшла до збірки "Книга нарисів Джефрі Крейона, джентельмена". Вважається одним із знакових прозових творів американської літератури. Образ героя став уособленням заскорузлої відсталості й гедеонічного марнування власного життя.





Рейтингування для твору не діє ?
  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2017-10-30 02:48:16
Переглядів сторінки твору 370
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг -  ( - )
* Рейтинг "Майстерень" -  ( - )
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
КЛАСИКА
ПЕРЕКЛАДИ ПРОЗИ
Автор востаннє на сайті 2019.02.16 22:55
Автор у цю хвилину відсутній