С О Н Е Т И (продовження)

ХV.

Скінчилося...Порозходились люди
та й потали в імловищі вогкому.
Поплівсь і я (з дружиною) додому,
а рій думок пустив гуртом на блуди...

Неначе в сні вони кружляли всюди:
і тут, де люди ловлять невідому,
і там, де злочин злиться гірше грому,
де й комісар не знає, що з ним буде.

І знову сумнів загорівсь... Де сила,
щоб людоїдний лад той завалила
й добула творче джерело з землі?

Десь відповідь повисла за імлою,
а в серці знов зійшлись у впертім бою
п’янкі ідеї світа – добрі й злі.

ХVІ.

Добродію людства, блаженний Сне,
всім бажаний всесильний чародію!
Ти нуждарям у фантастичну мрію
замінюєш леговище тісне.

Я ждав, що ти, приборкавши мене,
збереш бажання, що в душі лелію,
і створиш з них величню веремію
для скріплення душі, що з туги схне...

А ти створив химерну мішанину:
гора світлиста і – згори вдолину
черга вогнистих поїздів-каскад...

Мала дитина... Жах... Утеча з хати
в бурливу пітьму... Встиг уратувати
мене світанок – перший листопад.

ХVII.

Сьогодні в церкві свято богодарне:
Літургія – за небувалу ласку,
що Бог довів нас пережити казку
колишніх княжих днів нелєґендарних.

Пережиття було жахливо гарне:
завдань потопа, плянів, - обов’язків...
Та не подбали за топір до в’язки
і – скоро Божий дар пішов на марне...

Велична казка, ворогом заклята,
розсипалась... Лиш образи мов Фата
Моргана в серці мерегтять яскраво...

Блистять вогнями як грізне Мементо,
нашите терням на кроваву ленту...
За те Тобі, Всевишній, дяка й слава!

ХVІІІ.

Бо й чим були б ми нині, якби Ти
нас виймив був „з народів вольних кола”?
Коли б кінця діждалась наша школа,
коли б тоді втворились нам світи?

Коли зуміли б ми тоді стрясти
той сором, що палив би наші чола?
Чим заглушили б регіт, що довкола
зняли б його лукавці та кати?...

Нічим... Рабами ми були б довіку
і, склавши жертв чужим богам без ліку,
без радощів у чорнозем всякли...

Та Ти сказав: Народом маєш бути!
І наложив на нас ярмо покути. –
О, Ти достойний чести і хвали!

ХІХ.

З вежі дзвіниці відіграли дзвони
святочний свій, в акорди литий зов...
Ось сяйва блиск розливсь по храмі знов,
сріблом триктратний тон дзвінка в нім тоне.

На Службу став „єрей со діякони”.
Почавсь екстази акт, що в нім Любов
дає небесний дар: Господню Кров,
жертвовану щодня за міліони...

З глибин душі окрилена молитва
знімається на хвилях пісні вгору,
ген під зеніт аж до житла святого.

Знечевля сумнів гострий наче бритва:
Чи переб’ється через хаос твору
людської злоби й стане перед Богом?...

ХХ.

„Святий Безсмертний”, - з хором кличуть люди –
„помилуй нас”... Нема стражданням міри;
печуть – нічим сорочка Деяніри...
Чи то вже нам ратунку з них не буде?

Засмічена гріхами думка блудить
по образах іконостасу сірих,
крізь царські двері преться в царство віри,
бо жаль і туга розпирає груди...

Святий Безсмертний, де Твоя всевлада?
Чому одна розбавлена громада,
а друга п’є з ріки життя полин?...

Прости! – До нас ішла від Тебе Воля...
Та впилась кров’ю й заков’язла в болях,
як ворог бгав у нас червоний клин.

ХХІ.

„І всіх вас христіян Господь хай тямить
у царстві свому все, по всі часи...”
В котрім, Владико? В тім на небеси?
Бо тут його давно нема між нами.

Давно його завалено стрільнами...
Всі вогники небесної краси
діявол смерти подихом гасить,
глушить насіння правди бурянами.

І скрізь він єсть: у Твому храмі теж
поставив слуг своїх нахабно темних,
бо й тут на Тебе зброї він шука...

О, лагідність Твоя не знає меж,
коли безумці крають гльоб Твій земний,
і їх Твоя не досяга рука! –

ХХІІ.

Стояв Ти перед хитруном Пилатом,
звеличником Тиберія й Астарти,
що над Тобою суд прийняв за жарти
юрби, жадної крови перед святом.

Дививсь на нього і мовчав завзято...
Оце ж він кинув боязько: „Чи цар Ти?”
А Ти, хоч бачив дій майбутніх карти,
відрікся того... І Тебе розп’ято...

Чому Ти взяв несьогосвітнє царство,
як учням хрест і меч вложив у руки
й поганський світ їм добувать велів?..

Твій ворог став володарем землі:
хрестом дратує хмари хижих круків,
мечем Твоє вирубує лицарство...

ХХІІІ.

„Твої дарунки від Твоїх людий
тобі за всіх ми і за все приносим!”
За безчисленні і товсті покоси,
що їх поглинув степ наш нехудий...

За стятий зруб і доріст молодий
ми дякуєм Тобі й покірно просим:
Зішли на нього благодатні роси,
щоб ріс він дужий, жилавий, твердий.

Жаждущу душу просвіти Розп’яттям,
налий любов’ю, гнівом і завзяттям,
щоб хрест і меч приняв він серцем щирим,

повстав на прю з насильником лукавим,
очистив землю – і Тобі на славу
здвигнув одвічній Правді світлий терем.

ХХІV.

Задушна днина: Дмитрова субота.
За всіх, що перед нами будь-коли
тут хрест свій - легкий чи тяжкий – несли
й позасипляли – в щастю чи в турботах –

у церкві Служба. Ті, кого робота
не ув’язнила, не обсів малих
клопотів рій чи лінощі, прийшли
з молитвою за них до Саваота.

Душа з усім живущим поколінням
на стрічу йде покійним рідним тіням,
в неоднородний скованим ланцюг.

Який богатий видав з себе посів
в житті боляще славному, а й досі
в нім не розцвивсь державно-творчий дух...

ХХV.

А як на місто сутінком холодним
спускався вечір, млистий обрій блід,
дорогою від церкви йшов похід
під гомін дзвонів – ніби великодніх...

Там на горбку за храмиком Господнім
у могилках дріма покійний рід
(по багатьох згубивсь уже і слід...):
у згоді поруч прості й благородні.

Туди звичай і почування сила
розгойдану громаду покотила:
візвав її могил таємний зов.

За ним і я з громадою пішов;
Ловив розливний шум і тихий гомін
та розпливавсь у єдности фантомі...

ХХVI.

А цвинтар весь у заграві жовтавій...
Гроби горять вогнем лямпок і свіч.
На церкву сперла млисті поли ніч
і дише зверха холодом лукавим.

А там високо на могилі слави
різблений хрест, від церкви правобіч,
на спогад тих, що за Велику Річ
їх серця жар боротися заставив.

Німу могилу щільно обступила
жива громада, наче матку бджоли,
й обставила вінків пахучим тином...

І диво! Враз промовила могила
так виразисто й щиро, як ніколи,
як рідна мати д’синові за сином.

ХХVІІ.

Стоїть стрункий і гарний під хрестом
меткий слуга Господнього престолу,
осяяний мінливим світлом здолу,
душі збірної молодий атом.

І словом Божим потряса гуртом,
що вже пройшов жорстоко довгу школу,
а й досі ще піддержує крамолу,
хоч з рідним розвела його кутом...

„Не думайте, що ця могила мертва!
В ній спить безсмертна, не даремна жертва
і важить хід розладдя та квилінь...

Ізлийтесь лиш в вогні любови й віри,
а жаден ворог ваших сил не змірить,
і наша Правда встане знов! – Амінь!”

ХХVІІІ.

Конець відправам. Ще пливе дзвінка
із туги ткана пісня про калину,
що й досі все ще хилиться вдолину;
та в ній бурлить надія гомінка.

Могила й хрест купаються в вінках...
Хоч на великих Поминок годину
вона єдна розсварену родину: -
записано на сірих сторінках.

Відколи з нас ругається Обида,
заєдно нас єдна лиш – панахида,
надгробна пісня та гнітучий біль.

А там... Забувши все велике, гарне,
витрачуєм народню міць на марне
в безумних змагах серед диких піль...

ХХІХ.

Ото й майнули свята листопадні,
а з ними спогад золотої волі,
дві ясні шпиці в днів і ночий колі,
налиті чадом смутку й туги два дні.

Нас обступили будні безпощадні:
ми серед них розгублені і кволі,
визбируєм важкі трофеї болів
і без протесту пасемо ще задніх...

А в далині горить Базар і Крути –
символи два, у мармур перекуті,
трагічний хід покинутих борців.

Відрадний знак, що в нас герої є ще
і все нові вступатимуть на грище –
з оруддям Правди Божої в руці!


В Коломиї в листопадні дні 1936 р.

Дм. Николишин.

З сімейного архіву.
За виданням: ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) симфонія. - Коломия,1941.