ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.19
08:40
На Істину табу немає:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
Любов, Природа, Пам*ять, Творчість...
Народ ці епіцентри знає.
За Ліну нас проймає гордість.
Натхнення розуму і серця,
Магічне поетичне слово.
Напруга в переможнім герці:
2024.03.19
08:27
– На покутті вмостився Дідух
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
і звідти рід благословив…
– Чи бачили самі Ви, діду,
найбільше із Різдвяних див?
Коли отелиться худоба,
зима утратить свою міць,
рум’яниться у печі здоба
2024.03.19
08:03
До нас ішов напівтверезий "брат",
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
Нав'язуючи сморід і неволю.
Та бачимо ми гідний результат:
Пів окупанта десь лежить у полі.
На нього сонце у височині
Все дивиться лукаво й жартівливо.
Не знаю: чи красиво це, чи ні,
2024.03.19
05:44
Чайка жалібно кигиче,
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
Тоскно квилить і кричить, –
Ухватила в дзьоб добичу,
А та вирвалася вмить.
І безслідно зникла в морі –
Розчинилася, мов сіль, –
Квилить чайка вбита горем
Й обирає ще раз ціль…
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Критика | Аналітика
З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія"-1.
Скінчилося...Порозходились люди
та й потали в імловищі вогкому.
Поплівсь і я (з дружиною) додому,
а рій думок пустив гуртом на блуди...
Неначе в сні вони кружляли всюди:
і тут, де люди ловлять невідому,
і там, де злочин злиться гірше грому,
де й комісар не знає, що з ним буде.
І знову сумнів загорівсь... Де сила,
щоб людоїдний лад той завалила
й добула творче джерело з землі?
Десь відповідь повисла за імлою,
а в серці знов зійшлись у впертім бою
п’янкі ідеї світа – добрі й злі.
ХVІ.
Добродію людства, блаженний Сне,
всім бажаний всесильний чародію!
Ти нуждарям у фантастичну мрію
замінюєш леговище тісне.
Я ждав, що ти, приборкавши мене,
збереш бажання, що в душі лелію,
і створиш з них величню веремію
для скріплення душі, що з туги схне...
А ти створив химерну мішанину:
гора світлиста і – згори вдолину
черга вогнистих поїздів-каскад...
Мала дитина... Жах... Утеча з хати
в бурливу пітьму... Встиг уратувати
мене світанок – перший листопад.
ХVII.
Сьогодні в церкві свято богодарне:
Літургія – за небувалу ласку,
що Бог довів нас пережити казку
колишніх княжих днів нелєґендарних.
Пережиття було жахливо гарне:
завдань потопа, плянів, - обов’язків...
Та не подбали за топір до в’язки
і – скоро Божий дар пішов на марне...
Велична казка, ворогом заклята,
розсипалась... Лиш образи мов Фата
Моргана в серці мерегтять яскраво...
Блистять вогнями як грізне Мементо,
нашите терням на кроваву ленту...
За те Тобі, Всевишній, дяка й слава!
ХVІІІ.
Бо й чим були б ми нині, якби Ти
нас виймив був „з народів вольних кола”?
Коли б кінця діждалась наша школа,
коли б тоді втворились нам світи?
Коли зуміли б ми тоді стрясти
той сором, що палив би наші чола?
Чим заглушили б регіт, що довкола
зняли б його лукавці та кати?...
Нічим... Рабами ми були б довіку
і, склавши жертв чужим богам без ліку,
без радощів у чорнозем всякли...
Та Ти сказав: Народом маєш бути!
І наложив на нас ярмо покути. –
О, Ти достойний чести і хвали!
ХІХ.
З вежі дзвіниці відіграли дзвони
святочний свій, в акорди литий зов...
Ось сяйва блиск розливсь по храмі знов,
сріблом триктратний тон дзвінка в нім тоне.
На Службу став „єрей со діякони”.
Почавсь екстази акт, що в нім Любов
дає небесний дар: Господню Кров,
жертвовану щодня за міліони...
З глибин душі окрилена молитва
знімається на хвилях пісні вгору,
ген під зеніт аж до житла святого.
Знечевля сумнів гострий наче бритва:
Чи переб’ється через хаос твору
людської злоби й стане перед Богом?...
ХХ.
„Святий Безсмертний”, - з хором кличуть люди –
„помилуй нас”... Нема стражданням міри;
печуть – нічим сорочка Деяніри...
Чи то вже нам ратунку з них не буде?
Засмічена гріхами думка блудить
по образах іконостасу сірих,
крізь царські двері преться в царство віри,
бо жаль і туга розпирає груди...
Святий Безсмертний, де Твоя всевлада?
Чому одна розбавлена громада,
а друга п’є з ріки життя полин?...
Прости! – До нас ішла від Тебе Воля...
Та впилась кров’ю й заков’язла в болях,
як ворог бгав у нас червоний клин.
ХХІ.
„І всіх вас христіян Господь хай тямить
у царстві свому все, по всі часи...”
В котрім, Владико? В тім на небеси?
Бо тут його давно нема між нами.
Давно його завалено стрільнами...
Всі вогники небесної краси
діявол смерти подихом гасить,
глушить насіння правди бурянами.
І скрізь він єсть: у Твому храмі теж
поставив слуг своїх нахабно темних,
бо й тут на Тебе зброї він шука...
О, лагідність Твоя не знає меж,
коли безумці крають гльоб Твій земний,
і їх Твоя не досяга рука! –
ХХІІ.
Стояв Ти перед хитруном Пилатом,
звеличником Тиберія й Астарти,
що над Тобою суд прийняв за жарти
юрби, жадної крови перед святом.
Дививсь на нього і мовчав завзято...
Оце ж він кинув боязько: „Чи цар Ти?”
А Ти, хоч бачив дій майбутніх карти,
відрікся того... І Тебе розп’ято...
Чому Ти взяв несьогосвітнє царство,
як учням хрест і меч вложив у руки
й поганський світ їм добувать велів?..
Твій ворог став володарем землі:
хрестом дратує хмари хижих круків,
мечем Твоє вирубує лицарство...
ХХІІІ.
„Твої дарунки від Твоїх людий
тобі за всіх ми і за все приносим!”
За безчисленні і товсті покоси,
що їх поглинув степ наш нехудий...
За стятий зруб і доріст молодий
ми дякуєм Тобі й покірно просим:
Зішли на нього благодатні роси,
щоб ріс він дужий, жилавий, твердий.
Жаждущу душу просвіти Розп’яттям,
налий любов’ю, гнівом і завзяттям,
щоб хрест і меч приняв він серцем щирим,
повстав на прю з насильником лукавим,
очистив землю – і Тобі на славу
здвигнув одвічній Правді світлий терем.
ХХІV.
Задушна днина: Дмитрова субота.
За всіх, що перед нами будь-коли
тут хрест свій - легкий чи тяжкий – несли
й позасипляли – в щастю чи в турботах –
у церкві Служба. Ті, кого робота
не ув’язнила, не обсів малих
клопотів рій чи лінощі, прийшли
з молитвою за них до Саваота.
Душа з усім живущим поколінням
на стрічу йде покійним рідним тіням,
в неоднородний скованим ланцюг.
Який богатий видав з себе посів
в житті боляще славному, а й досі
в нім не розцвивсь державно-творчий дух...
ХХV.
А як на місто сутінком холодним
спускався вечір, млистий обрій блід,
дорогою від церкви йшов похід
під гомін дзвонів – ніби великодніх...
Там на горбку за храмиком Господнім
у могилках дріма покійний рід
(по багатьох згубивсь уже і слід...):
у згоді поруч прості й благородні.
Туди звичай і почування сила
розгойдану громаду покотила:
візвав її могил таємний зов.
За ним і я з громадою пішов;
Ловив розливний шум і тихий гомін
та розпливавсь у єдности фантомі...
ХХVI.
А цвинтар весь у заграві жовтавій...
Гроби горять вогнем лямпок і свіч.
На церкву сперла млисті поли ніч
і дише зверха холодом лукавим.
А там високо на могилі слави
різблений хрест, від церкви правобіч,
на спогад тих, що за Велику Річ
їх серця жар боротися заставив.
Німу могилу щільно обступила
жива громада, наче матку бджоли,
й обставила вінків пахучим тином...
І диво! Враз промовила могила
так виразисто й щиро, як ніколи,
як рідна мати д’синові за сином.
ХХVІІ.
Стоїть стрункий і гарний під хрестом
меткий слуга Господнього престолу,
осяяний мінливим світлом здолу,
душі збірної молодий атом.
І словом Божим потряса гуртом,
що вже пройшов жорстоко довгу школу,
а й досі ще піддержує крамолу,
хоч з рідним розвела його кутом...
„Не думайте, що ця могила мертва!
В ній спить безсмертна, не даремна жертва
і важить хід розладдя та квилінь...
Ізлийтесь лиш в вогні любови й віри,
а жаден ворог ваших сил не змірить,
і наша Правда встане знов! – Амінь!”
ХХVІІІ.
Конець відправам. Ще пливе дзвінка
із туги ткана пісня про калину,
що й досі все ще хилиться вдолину;
та в ній бурлить надія гомінка.
Могила й хрест купаються в вінках...
Хоч на великих Поминок годину
вона єдна розсварену родину: -
записано на сірих сторінках.
Відколи з нас ругається Обида,
заєдно нас єдна лиш – панахида,
надгробна пісня та гнітучий біль.
А там... Забувши все велике, гарне,
витрачуєм народню міць на марне
в безумних змагах серед диких піль...
ХХІХ.
Ото й майнули свята листопадні,
а з ними спогад золотої волі,
дві ясні шпиці в днів і ночий колі,
налиті чадом смутку й туги два дні.
Нас обступили будні безпощадні:
ми серед них розгублені і кволі,
визбируєм важкі трофеї болів
і без протесту пасемо ще задніх...
А в далині горить Базар і Крути –
символи два, у мармур перекуті,
трагічний хід покинутих борців.
Відрадний знак, що в нас герої є ще
і все нові вступатимуть на грище –
з оруддям Правди Божої в руці!
В Коломиї в листопадні дні 1936 р.
Дм. Николишин.
З сімейного архіву.
За виданням: ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) симфонія. - Коломия,1941.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія"-1.
С О Н Е Т И (продовження)
ХV.
Скінчилося...Порозходились люди
та й потали в імловищі вогкому.
Поплівсь і я (з дружиною) додому,
а рій думок пустив гуртом на блуди...
Неначе в сні вони кружляли всюди:
і тут, де люди ловлять невідому,
і там, де злочин злиться гірше грому,
де й комісар не знає, що з ним буде.
І знову сумнів загорівсь... Де сила,
щоб людоїдний лад той завалила
й добула творче джерело з землі?
Десь відповідь повисла за імлою,
а в серці знов зійшлись у впертім бою
п’янкі ідеї світа – добрі й злі.
ХVІ.
Добродію людства, блаженний Сне,
всім бажаний всесильний чародію!
Ти нуждарям у фантастичну мрію
замінюєш леговище тісне.
Я ждав, що ти, приборкавши мене,
збереш бажання, що в душі лелію,
і створиш з них величню веремію
для скріплення душі, що з туги схне...
А ти створив химерну мішанину:
гора світлиста і – згори вдолину
черга вогнистих поїздів-каскад...
Мала дитина... Жах... Утеча з хати
в бурливу пітьму... Встиг уратувати
мене світанок – перший листопад.
ХVII.
Сьогодні в церкві свято богодарне:
Літургія – за небувалу ласку,
що Бог довів нас пережити казку
колишніх княжих днів нелєґендарних.
Пережиття було жахливо гарне:
завдань потопа, плянів, - обов’язків...
Та не подбали за топір до в’язки
і – скоро Божий дар пішов на марне...
Велична казка, ворогом заклята,
розсипалась... Лиш образи мов Фата
Моргана в серці мерегтять яскраво...
Блистять вогнями як грізне Мементо,
нашите терням на кроваву ленту...
За те Тобі, Всевишній, дяка й слава!
ХVІІІ.
Бо й чим були б ми нині, якби Ти
нас виймив був „з народів вольних кола”?
Коли б кінця діждалась наша школа,
коли б тоді втворились нам світи?
Коли зуміли б ми тоді стрясти
той сором, що палив би наші чола?
Чим заглушили б регіт, що довкола
зняли б його лукавці та кати?...
Нічим... Рабами ми були б довіку
і, склавши жертв чужим богам без ліку,
без радощів у чорнозем всякли...
Та Ти сказав: Народом маєш бути!
І наложив на нас ярмо покути. –
О, Ти достойний чести і хвали!
ХІХ.
З вежі дзвіниці відіграли дзвони
святочний свій, в акорди литий зов...
Ось сяйва блиск розливсь по храмі знов,
сріблом триктратний тон дзвінка в нім тоне.
На Службу став „єрей со діякони”.
Почавсь екстази акт, що в нім Любов
дає небесний дар: Господню Кров,
жертвовану щодня за міліони...
З глибин душі окрилена молитва
знімається на хвилях пісні вгору,
ген під зеніт аж до житла святого.
Знечевля сумнів гострий наче бритва:
Чи переб’ється через хаос твору
людської злоби й стане перед Богом?...
ХХ.
„Святий Безсмертний”, - з хором кличуть люди –
„помилуй нас”... Нема стражданням міри;
печуть – нічим сорочка Деяніри...
Чи то вже нам ратунку з них не буде?
Засмічена гріхами думка блудить
по образах іконостасу сірих,
крізь царські двері преться в царство віри,
бо жаль і туга розпирає груди...
Святий Безсмертний, де Твоя всевлада?
Чому одна розбавлена громада,
а друга п’є з ріки життя полин?...
Прости! – До нас ішла від Тебе Воля...
Та впилась кров’ю й заков’язла в болях,
як ворог бгав у нас червоний клин.
ХХІ.
„І всіх вас христіян Господь хай тямить
у царстві свому все, по всі часи...”
В котрім, Владико? В тім на небеси?
Бо тут його давно нема між нами.
Давно його завалено стрільнами...
Всі вогники небесної краси
діявол смерти подихом гасить,
глушить насіння правди бурянами.
І скрізь він єсть: у Твому храмі теж
поставив слуг своїх нахабно темних,
бо й тут на Тебе зброї він шука...
О, лагідність Твоя не знає меж,
коли безумці крають гльоб Твій земний,
і їх Твоя не досяга рука! –
ХХІІ.
Стояв Ти перед хитруном Пилатом,
звеличником Тиберія й Астарти,
що над Тобою суд прийняв за жарти
юрби, жадної крови перед святом.
Дививсь на нього і мовчав завзято...
Оце ж він кинув боязько: „Чи цар Ти?”
А Ти, хоч бачив дій майбутніх карти,
відрікся того... І Тебе розп’ято...
Чому Ти взяв несьогосвітнє царство,
як учням хрест і меч вложив у руки
й поганський світ їм добувать велів?..
Твій ворог став володарем землі:
хрестом дратує хмари хижих круків,
мечем Твоє вирубує лицарство...
ХХІІІ.
„Твої дарунки від Твоїх людий
тобі за всіх ми і за все приносим!”
За безчисленні і товсті покоси,
що їх поглинув степ наш нехудий...
За стятий зруб і доріст молодий
ми дякуєм Тобі й покірно просим:
Зішли на нього благодатні роси,
щоб ріс він дужий, жилавий, твердий.
Жаждущу душу просвіти Розп’яттям,
налий любов’ю, гнівом і завзяттям,
щоб хрест і меч приняв він серцем щирим,
повстав на прю з насильником лукавим,
очистив землю – і Тобі на славу
здвигнув одвічній Правді світлий терем.
ХХІV.
Задушна днина: Дмитрова субота.
За всіх, що перед нами будь-коли
тут хрест свій - легкий чи тяжкий – несли
й позасипляли – в щастю чи в турботах –
у церкві Служба. Ті, кого робота
не ув’язнила, не обсів малих
клопотів рій чи лінощі, прийшли
з молитвою за них до Саваота.
Душа з усім живущим поколінням
на стрічу йде покійним рідним тіням,
в неоднородний скованим ланцюг.
Який богатий видав з себе посів
в житті боляще славному, а й досі
в нім не розцвивсь державно-творчий дух...
ХХV.
А як на місто сутінком холодним
спускався вечір, млистий обрій блід,
дорогою від церкви йшов похід
під гомін дзвонів – ніби великодніх...
Там на горбку за храмиком Господнім
у могилках дріма покійний рід
(по багатьох згубивсь уже і слід...):
у згоді поруч прості й благородні.
Туди звичай і почування сила
розгойдану громаду покотила:
візвав її могил таємний зов.
За ним і я з громадою пішов;
Ловив розливний шум і тихий гомін
та розпливавсь у єдности фантомі...
ХХVI.
А цвинтар весь у заграві жовтавій...
Гроби горять вогнем лямпок і свіч.
На церкву сперла млисті поли ніч
і дише зверха холодом лукавим.
А там високо на могилі слави
різблений хрест, від церкви правобіч,
на спогад тих, що за Велику Річ
їх серця жар боротися заставив.
Німу могилу щільно обступила
жива громада, наче матку бджоли,
й обставила вінків пахучим тином...
І диво! Враз промовила могила
так виразисто й щиро, як ніколи,
як рідна мати д’синові за сином.
ХХVІІ.
Стоїть стрункий і гарний під хрестом
меткий слуга Господнього престолу,
осяяний мінливим світлом здолу,
душі збірної молодий атом.
І словом Божим потряса гуртом,
що вже пройшов жорстоко довгу школу,
а й досі ще піддержує крамолу,
хоч з рідним розвела його кутом...
„Не думайте, що ця могила мертва!
В ній спить безсмертна, не даремна жертва
і важить хід розладдя та квилінь...
Ізлийтесь лиш в вогні любови й віри,
а жаден ворог ваших сил не змірить,
і наша Правда встане знов! – Амінь!”
ХХVІІІ.
Конець відправам. Ще пливе дзвінка
із туги ткана пісня про калину,
що й досі все ще хилиться вдолину;
та в ній бурлить надія гомінка.
Могила й хрест купаються в вінках...
Хоч на великих Поминок годину
вона єдна розсварену родину: -
записано на сірих сторінках.
Відколи з нас ругається Обида,
заєдно нас єдна лиш – панахида,
надгробна пісня та гнітучий біль.
А там... Забувши все велике, гарне,
витрачуєм народню міць на марне
в безумних змагах серед диких піль...
ХХІХ.
Ото й майнули свята листопадні,
а з ними спогад золотої волі,
дві ясні шпиці в днів і ночий колі,
налиті чадом смутку й туги два дні.
Нас обступили будні безпощадні:
ми серед них розгублені і кволі,
визбируєм важкі трофеї болів
і без протесту пасемо ще задніх...
А в далині горить Базар і Крути –
символи два, у мармур перекуті,
трагічний хід покинутих борців.
Відрадний знак, що в нас герої є ще
і все нові вступатимуть на грище –
з оруддям Правди Божої в руці!
В Коломиї в листопадні дні 1936 р.
Дм. Николишин.
З сімейного архіву.
За виданням: ДМИТРО НИКОЛИШИН. Поминальна (Листопадова) симфонія. - Коломия,1941.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Марія Заньковецька в матеріалах 1890-их-1940-их років. (Продовження8)"
• Перейти на сторінку •
"З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія"."
• Перейти на сторінку •
"З сімейного архіву: Дмитро Николишин. "Поминальна (Листопадова) Симфонія"."
Про публікацію